Африка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Африка Picto infobox map.png
Africa (orthographic projection).svg
Положення континенту на Земній кулі (ортогональна проєкція)
Географічне положення
Крайні точки:  
 ⮝ північна мис Рас-Енгела
37°20′ пн. ш. 9°51′ сх. д. / 37.333° пн. ш. 9.850° сх. д. / 37.333; 9.850
 ⮟ південна мис Агульяс
34°52′ пд. ш. 19°59′ сх. д. / 34.867° пд. ш. 19.983° сх. д. / -34.867; 19.983
 ⮜ західна мис Альмаді
14°45′ пн. ш. 17°32′ зх. д. / 14.750° пн. ш. 17.533° зх. д. / 14.750; -17.533
 ⮞ східна мис Рас-Хафун
10°26′ пн. ш. 51°23′ сх. д. / 10.433° пн. ш. 51.383° сх. д. / 10.433; 51.383
Часові пояси від UTC−01:00 до UTC+04:00
Територія
Загальна площа 30 271 000 квадратний кілометр (2-ге)
 • островів 60 000 км²
Довжина узбережжя 30 500 км
⯅ Найвища точка вулкан Кіліманджаро (5895 м)
⯆ Найнижча точка уріз води озера Ассаль (-150 м)
Середні висоти 750 м
Найдовша річка Ніл (6853 км)
Найбільше озеро Вікторія (68 870 км²)
Населення
Чисельність 1 200 000 000 (2-ге)
Густота 42,12 осіб/км² (3-тє)
Назва мешканців африканці
Найпоширеніші мови
Найбільші міста
Економіка
ВВП номінальний 2,45 трлн USD (2019) (5-те)
 • за ПКС 7,16 трлн USD (2019) (5-те)
 • на душу населення 1930 USD (2019) (6-те)
Країни
Незалежні 54 + 2
Залежні 11
Інтеграція АС, ЛАД, Співдружність
CMNS: Африка у Вікісховищі

А́фрика — другий за площею і населенням материк у світі, після Євразії[1]. Загальна площа континенту становить понад 30,27 млн км², враховуючи прилеглі острови — він займає 5,9 % площі земної поверхні і 20,3 % площі суходолу[2][⇨].

Населення континенту, станом на 2020 рік, оцінюється майже в 1,3 млрд (понад 16 % населення світу)[3][4]. Населення Африки є наймолодшим серед усіх континентів; середній вік 2012 року становив 19,7, проти середньосвітового — 30,4[⇨]. Сучасна карта континенту — це велике різноманіття народів, народностей, їхніх традицій, вірувань, культур і мов[⇨].

Континент омивається на сході водами Індійського океану і Червоного моря, на заході — Атлантичного, на півночі — Середземного моря останнього. На північному заході Африка відділена Гібралтарською протокою від Європи, на північному сході — Суецьким каналом і Баб-ель-Мандебською протокою від Азії. Найбільший острів, що відноситься до континенту — Мадагаскар. Африка — єдиний материк, розташований у всіх чотирьох півкулях Землі: Північній, Південній, Східній і Західній[⇨]. Через центральну частину материка проходить екватор, від якого на північ і південь майже симетрично розходяться природні зони [⇨]. Це єдиний материк, що простягнувся від північного до південного субтропічного поясу[5]. В екваторіальному поясі протягом року сонце перебуває близько до зеніту, тому щодня йдуть дощі, що зрошують реліктові дощові ліси узбережжя Гвінейської затоки і западини Конго. На південь і північ від екватора, в субекваторіальному поясі бувають сухий і вологий періоди, що творять неповторну природу саван, серед безкрайніх рівнинних просторів яких декілька мільйонів років тому з'явились наші першопредки (сахельантроп, австралопітек африканський і афарський, людина прямоходяча, уміла і працююча) і від 300—260 тис. років тому проходила перші етапи своєї еволюції людина розумна[⇨]. У районі тропіків, розташовані пустелі, найбільша з яких Сахара. Жива природа континенту своєрідна і неповторна, тут збереглось найбільше видів мегафауни, оскільки вона зазнала найменшого впливу під час четвертинного вимирання. Тваринний світ представлений найбільшим (африканський слон) і найвищим (жирафа) звіром суходолу, чемпіоном з бігу (гепард), найбільшим птахом (африканський страус) та багатьма іншими рекордсменами[6][⇨]. Природа континенту сильно потерпає від широкого спектру екологічних проблем сучасності: опустелювання, вирубуки лісів, дефіциту води тощо. Очікується, що ці проблеми будеть тільки погіршуватись у зв'язку зі змінами клімату. Міжурядова група експертів ООН з питань змін клімату (IPCC) визначила Африку континентом, найбільш вразливим до змін клімату[⇨].

Одні з перших людських цивілізацій, єгипетська та фінікійська, виникли в Північній Африці[⇨]. Впродовж багатьох тисячоліть складної історії на континенті виникали, розквітали та згасали ряд місцевих цивілізацій, відбувались різноманітні міграції, від розселення первісних людей до міграцій банту[⇨]. Останні 500 років континент перебував під європейським впливом, який активізував торгівлю і включив місцеве населення до глобальних процесів, включно з такою ганебною сторінкою історії людства, як трансатлантична работоргівля, що також сприяла заселенню африканцями американського континенту. Наприкінці XIX століття європейські країни колонізували всю Африку, безжально експлуатували природні ресурси континенту та місцеві спільноти[⇨].

Незважаючи на багатство природних ресурсів, континент залишається найбіднішим у перерахунку доходу на душу населення. Частково це пояснюється географічними та демографічними чинниками, частково наслідками європейської колонізації та холодної війни, але переважно недемократичними формами правління та примітивними політичними режимами, що не дозволяють справедливо перерозподіляти дохід від неефективної експлуатації національних багатств всередині громад[7][8][9][10][11]. Економіка континенту поєднує в собі низьку концентрацію національних багатств, наслідки колоніальної епохи, проблеми молодого віку трудових ресурсів та великий потенціал росту в глобальному вимірі[⇨].

На континенті існує 54 незалежні держави, що є членами ООН і об'єднались в регіональну економіко-політичну організацію — Африканський Союз із штаб-квартирою в Аддис-Абебі (Ефіопія). Більшість з них виникли в процесі деколонізації другої половини XX століття й торують свій незалежний шлях крізь невирішені проблеми, що дістались їм від колоніальної епохи. Найбільша за площею держава — Алжир[⇨].

Етимологія[ред. | ред. код]

Докладніше: Назва Африки

В античні часи не існувало єдиного топоніму для позначення сучасного материка Африка. Землі на захід від Єгипту в античні часи називали Лівією', від племені лібів[12]. Цей топонім від єгиптян ще за часів Гомера засвоїли древні греки[13][14]. У III столітті до н. е. з'являються перші згадки про топонім Африка, яким тоді позначали землі навколо фінікійського міста Карфаген (сучасна територія північного Тунісу)[12]. Фінікійське афер означало «землі Карфагену»[15]. У давньоримського історика Теренція є пояснення топоніму як «Землі афрів» (лат. Africa terra), який він виводить від назви місцевого берберського племені афрів, африків, іфригів. Традиційно назву народу виводять від фінікійського слова afar — «пилюка»[16], сучасні дослідники роблять це від берберського ifri — «печера», тобто іфригі — це печерні жителі, про яких згадував ще Геродот[17][18]. Таке саме слово зустрічається в назві північноафриканського племені «бану іфран» (іфраніди), що мешкали на території сучасного Алжиру й Триполітанії з центром навколо сучасного міста Яфран[17][18]; також в назві марокканського міста Іфран[19]. У античні часи термін «Азія» використовували для позначення Малої Азії і земель на схід від неї. Спочатку Єгипет і Левант мали невизначений статус між Африкою та Азією, хоча як частина Перської імперії вони інколи включалися до більш узагальненого терміну «Азії». Розмежувальну лінію між цими двома континентами вперше означив географ Клавдій Птолемей (85-165), провівши нульовий меридіан через Александрію і зробивши Суецький перешийок та Червоне море межею між Азією та Африкою. Древні греки намагались виводити топонім від власної богині Афродіти, або семітської Астарти (Іштар)[15].

Після завоювання римлянами Карфагену 146 року до н. е. в результаті Пунічних війн, завдяки впливу греків Південної Італії цей топонім був перенесений на нову римську провінцію (лат. Africa Proconsularis)[15][12]. У латині топонім був утворений поєднанням етноніму місцевого населення із суфіксом -ica (порівняйте цезарівське Celt-ica від назви місцевих племен кельтів Celtae, що використовується ним в «Записках про Галльську війну»). Єврейський історик I століття Йосип Флавій, стверджував, що топонім походить від імені Етера, онука Авраама від Кетури (Буття 25:4), чиї нащадки заселили Лівію.

У історика VII століття Ісидора Севільського в його «Етимологіях» (том XIV, розділ 5.2) згадується трактування слова лат. aprica як «сонячний». У середні вікі, після завоювання арабами Африканського екзархату (лат. Exarchatus Africae) Візантії була утворена провінція халіфату — Іфрикія (араб. إفريقية‎), що зберегла латинський корінь у своїй назві. Середньовічний історик Лев Африканський (1495—1554) поширював назву «Африка» вже на все середземноморське узбережжя материка. Він запропонував гіпотезу походження назви від дав.-гр. α φρίκη — «без холоду/жаху». Але оскільки звуку ph на f в грецькій мові датується приблизно X століттям, то малоймовірно, що це справжнє походження топоніму.

Єгиптолог-самоучка і поет Джеральд Мессі 1881 року висунув версію про походження слова від єгипетського виразу af-rui-ka — «повертатися обличчям до отвору Ка». Ка — це енергетичний дубль кожної людини, і «отвір Ка» означає лоно або місце народження. Африка, таким чином, для єгиптян означав «батьківщину»[20]. На думку радянського палеонтолога і письменника Івана Єфремова, слово «Африка» було засвоєно з давньоєгипетської греками як αφρος — «пінна країна». Що було пов'язано із зіткненням декількох видів течій, які утворюють піні вири на середземноморському узбережжі.

Мішель Фруйт 1976 року зв'язав топонім з лат. africus — «південний вітер», який мав умбрійське походження й первісно означав «дощовий вітер»[21]. Роберт Р. Штігліц з університету Рутгерса 1984 року запропонував зв'язати топонім Афір-ік-а з легендарною біблійною країною Офір, що славилась золотом[22]. Арабський письменник Ібн Халлікан наводить гіпотезу походження назви материка від хім'яритського царя на ім'я Афрікін ібн Каїс ібн Сайфі, якого також називали «Африкусом, сином Абрахаха» і який підкорив Іфрикію[23][24][25].

Природа[ред. | ред. код]

Докладніше: Географія Африки

Географічне положення[ред. | ред. код]

Африка — другий за розмірами після Євразії материк, найбільший з материків Південної півкулі[26]. Площа континенту становить 29,2 млн км² (з островами — 30,3 млн км²)[27]. Африка — єдиний материк, розташований у всіх чотирьох півкулях Землі: Північній, Південній, Східній і Західній (більша частина в північній та майже вся в східній)[26]. Загалом в екваторіально-тропічних широтах майже симетрично по відношенню до екватора. Протяжність Африки з півночі на південь — 8000 км (від мису Рас-Енґела 37°21′ пн. ш. до найбільш південної точки — мису Голкового (Агульяс) 34°51′15″ пд. ш.), із заходу на схід у північній частині — 7500 км (від мису Альмаді 17°33′22″ зх. д. до мису Рас-Гафун 17°33′22″ сх. д.), у південній — 3100 км[27][28]. На на півночі Африка омивається Середземним морем, на заході безпосередньо Атлантичним океаном, на сході — Червоним морем та безпосередньо Індійським океаном[27][28]. Сполучається з Азією Суецьким перешийком завширшки 130 км, прорізаним Суецьким каналом[26]. Від азійського Аравійського півострова відділений глибокою Баб-ель-Мандебською протокою (глибина не менше 182 м, загальна ширина 26,5 км)[29][28]. Від Європи відокремлюється відносно вузькою Гібралтарською протокою (14 км)[27][30][26].

Береги Африки слабо розчленовані, переважно високі, важкодоступні, довжина берегової лінії дорівнює 26 тис. км[27]. Найбільший і єдиний великий півострів континенту — Сомалійський на заході, який називають «африканським рогом»[31]. Затоки мало врізані і широко відкриті до океану, найбільші з яких: Гвінейська у центральній частині західного узбережжя, Сідра на півночі, Аденська — на сході[27][32]. Зручних бухт мало. Навколо берегів континенту відсутні великі за площею архіпелаги, найбільший острів Мадагаскар (587 тис. км²) лежить на схід від південних берегів і відділяється найдовшою протокою у світі — Мозамбіцькою (1670 км), що відділився від материка внаслідок тектонічного розлому десятки млн років тому[31][26]. До Африки належать також такі острови й архіпелаги: Мадейра, Канарські острови, Зеленого мису, Сан-Томе, Принсіпі, Вознесіння, Святої Єлени, Тристан-да-Кунья, Сокотра, Пемба, Занзібар, Мафія, Коморські, Амірантські, Сейшельські, Маскаренські острови та інші[32][26]. У Червоному морі й Індійському океані біля берегів формуються численні коралові рифи, що ускладнюють судноплавство й перешкоджають морським судам підхід до узбережжя[31].

Геологія[ред. | ред. код]

Докладніше: Геологія Африки

У геологічній будові африканському материку відповідає Африканська літосферна плита, що рухається на північ у бік Євразійської з кутовою швидкістю 0,292° ± 0,007° на млн років. Зоною рифтів у Східній Африці проходить пояс тектонічних розломів, що започаткували 60 млн років тому процес відколювання Сомалійську та і Аравійську плити від Африканської. На місці цих розломів утворились Червоне море й більша частина озер Східної Африки. Афарський трійник — зона активного розходження цих плит.

Більшу частину континенту займає докембрійська Африканська платформа, що складається з кристалічних сланців, гнейсів, гранітів, базальтів та інших магматичних і метаморфічних гірських порід[27]. У північній частині континенту (Сахарська плита) фундамент платформи залягає на значній глибині, він перекритий потужним багатокілометровим чохлом палеозойсько-кайнозойських відкладів (у тому числі морськими), що утворились внаслідок вивітрювання, роботи вітру і поверхневих вод за мільйони років тектонічних вертикальних рухів[27][33]. Найбільшої потужності вони досягають у тектонічних улоговинах. У південній частині Африки (Південно-Африканський щит) докембрійський фундамент в цілому трохи піднятий, осадові відклади трапляються лише в окремих улоговинах і мають континентальний характер[27]. На північному заході Атлаські гори утворились під час герцинсько-альпійської складчастості з піднятого й зім'ятого в складки морського дна під час колізії з євразійською плитою; на півдні — герцинські Капські гори[27]. Палеозойські породи (пісковики, слаці, доломітизовані вапняки), що залягають на кристалічному фундаменті, слабко дислоковані, місцямі прорвані інтрузіями гранітів, гранодіоритів, габро[27].

У мезозої, 180 млн років Африкано-Аравійський масив відколовся від прадавнього континенту Гондвана[33]. Мезозойські породи представлені мергелями, пісковиками, вапняками, які місцями сильно збагачені підземними водами (особливо в Сахарі)[27]. У кайнозої 60 млн років тому на сході континенту відбулися інтенсивні підняття, що зумовили утворення гірського рельєфу та зони розломів Великого Африканського рифту з глибокими грабенами, часто заповненими озерними водами (Танганьїка, Ньяса), що простяглися від гирла Замбезі до Суєцької затоки на 4 тис. км[33][27]. Уздовж ліній розломів активний вулканічно-сейсмічний пояс із численними діючими та згаслими вулканами (Кіліманджаро, Кенія), частими землетрусами[27]. До недавнього геологічного часу (кінець крейди-олігоцен) Африкано-Аравійська платформа включала також Аравійський півострів і острів Мадагаскар, відділений сьогодні від основної частини платформи рифтовими зонами на північному сході та Мозамбіцької протоки на сході[34]. Кайнозойські породи представлені еоценовими вапняками, лагунними і континентальними відкладами[27].

Континент багатий (у його надрах міститься 30 % розвіданих покладів світу)[35] на різноманітні корисні копалини: кам'яне вугілля, уран, алмази, нафта, природний газ, руди заліза, марганцю, хрому, кобальту, поліметалів, боксити, золото, платина, значні запаси фосфоритів (Північна Африка), азбест, графіт (гнейсові товщи Мадагаскару), алмази (Південна Африка) та інші[27][34]. Розміщення корисних копалин пов'язане з тектонічною будовою материка. Так до магматичних і метаморфічних гірських порід фундаменту платформи приурочені рудні, до її чохла з осадових порід — нерудні або рудні осадового походження.

Рельєф[ред. | ред. код]

Докладніше: Рельєф Африки

У рельєфі Африки переважають рівнини, плато і плоскогір'я, що лежать на висотах 200—500 м над рівнем моря (39 % площі) і 500—1000 м (28,1 %)[27]. Це пояснюється загальним підняттям усієї території Африки в кайнозойську еру. Низовини простягаються вузькими смужками уздовж узбережжя і займають близько 10 % площі материка, на гірські масиви припадає понад 23 % території[27]. За середніми висотами над рівнем моря (750 м) Африка поступається лише Антарктиді і Євразії[27]. Перевага на материку вирівняного рельєфу зумовлена його платформною структурою. Прогинам і виступам Африканської платформи відповідають великі западини — Калахарі, Конго, Чадська та інші. Лавові плато і конуси поширені на Ефіопському нагір'ї і в Східній Африці, вінчають вершини Ахаггару і Тібесті, є в Судані (гора Марра), Камеруні (вулкан Камерун, гори Адамава), перекривають Драконові гори в Лесото.

Низька Африка. Північно-західну частину Африки займають рівнини і плато Сахари й Судану з переважними висотами 200—1000 м. У цій частині материка з глибоким заляганням фундаменту і широким розвитком осадового чохла з інтенсивним розвитком пенепленізації переважають висоти менше 1000 м. Лише подекуди підносяться гірські масиви — Атлаські гори (гора Тубкаль, 4165 м), нагір'я Ахаггар (гора Тахат, 3003 м) і Тібесті (гора Емі-Кусі, 3415 м), Північно-Гвінейська височина (гора Бинтимані, 1948 м), плоскогір'я Азанде (гора Нагая, 1388 м), плато Дарфур (гора Марра, 3088 м), уздовж Червоного моря простягається хребет Етбай (гора Ода, 2259 м) та інші[27][36]. Поверхня дуже неоднорідна — височини чергуються з низовинами і плато. Глибокі улоговини, що лежать нижче рівня моря зосереджені переважно в північно-східній частині континенту: западина озера Ассаль (-150 м) в Афарській улоговині, западина Каттара (-133 м)[27].

Висока Африка. Південні та південно-східні частини континенту вищі, характерні висоти понад 1000 м. Найбільше піднята і роздроблена східна окраїна Африки у межах активізованої ділянки платформи, де простягається складна система східно-африканських розломів. У піднятих областях Високої Африки найбільшу площу займають цокольні рівнини і цокольні брилові гори, що обрамляють западини Східної Африки. Переважають плоскогір'я і брилові гори — Південно-Гвінейські гори, Ефіопське нагір'я (гора Рас-Дашан, 4620 м) круто обривається на сході й уступами знижується на заході, плоскогір'я Лунда-Катанга, Східно-Африканське плоскогір'я (гора Рувензорі, 5109 м), середньовисотні Капські гори (гора Севевіспуртпік, 2325 м) і Драконові (гора Табана-Нтленьяна, 3482 м)[27][36]. Найвищі вершини континенту являють собою конуси стратовулканів (Кіліманджаро, Меру)[27]. Великим уступом Драконові і плосковершинні Капські гори обриваються до Мозамбіцької низовини[37]. Внутрішні райони Південної Африки займають високі рівнини Калахарі, облямовані із заходу плоскогір'ями Намакваленд, Дамараленд, Каоко, зі сходу Драконовими горами, на півдні Капськими горами, що Великим Уступом спускаються до вузької прибережної низовини[27].

Клімат[ред. | ред. код]

Докладніше: Клімат Африки

Африка є найтеплішим материком планети[27]. Розташування клімататичних зон на континенты симетричне відносно екватора[28]. Більша частина Африки лежить у тропічних зонах і тільки північні та південні окраїни — у субтропічних. Область Гвінейської затоки лежить в екваторіальному (внутрішньотропічна зона конвергенції) постійно жаркому й вологому (до 100 % відносної вологості повітря); пояс від сахелю на півночі (Дакар — Хартум) до долини Замбезі на півдні — субекваторіальному постійно жаркому і перемінно вологому; Сахара і червономорське узбережжя на півночі та область Кару й Калахарі на півдні — тропічних пустельних і перемінно вологих; середземноморське узбережжя на півночі та крайній південь континенту — субтропічних кліматичних поясах із сухим теплим літом і вологою м'якою зимою[38][39].

Положення континенту в низьких широтах зумовлює значну величину радіаційного балансу[40]. Пересічна температура січня коливається від + 10 °C на півночі, до +30 °C на півдні, липня +25 °C і +12 °C, відповідно; в екваторіальній частині сезонні амплітуди менші за добові й коливаються навколо +24 °C; у тропічних поясах найбільші добові й сезонні коливання. Абсолютні мінімум температури повітря -4 °C (високо у позатропічних горах можливі морози -11 °C і випадіння снігу, як в марокканському Іфрані), максимум +57,8 °C (Ель-Азізія, поблизу Триполі в Сахарі)[41][27].

Важливий кліматотвірний чинник — циркуляція повітряних мас. Постійні вітри, що дмуть над континентом — пасати та західні, приносять або сухе континентальне, або вологе морське повітря, в залежності від сезону[42]. Холодні океанічні течії, що омивають береги, сприяють зниженню температури повітря й утворенню прибережних пустель: Канарська на північному заході — прибережні частини Сахари, Бенгельська на південному заході — пустелі Наміб[39]. Теплі ж течії (Гвінейська, Мозамбіцька) сприяють формуванню вологої погоди на західному та південно-східному узбережжях континенту[43]. Так завдяки антагоністичному впливу холодної Бенгельської та теплої Мозамбіцької течій різниця в атмосферних опадах між західним і східним узбережжями на широті південного тропіку становить 2000 мм на рік[39].

Розподіл атмосферних опадів дуже нерівномірний. В улоговині Конго, на Північно-Гвінейській височині — до 2000-3000 мм опадів на рік з рівномірним розподілом їх протягом року[27]. У саванах, де чітко виявлений сухий період, опадів 1000—1300 мм на рік, причому мінімум припадає на зиму. Абсолютний максимум — 9650 мм (Дебунджа, біля підніжжя гори Камерун)[27][41]. У Судані і Східній Африці випадає до 500—1000 мм опадів, переважно влітку, в пустелі Калахарі та Наміб — 200—300 мм, на Сомалійському півострові — до 100 мм, у Сахарі — 50 мм і менше (атмосферні опади переважно у вигляді роси)[27]. Абсолютний мінімум — менше 2 мм на рік (Ваді-Хальфа в Судані)[41]. Аридні умови переважають на значній площі континенту, вони сприяють формуванню великих пустель — Сахари, Калахарі, Наміб[27]. На північних і південних окраїнах Африки, в зонах середземноморського типу клімату більше опадів випадає взимку, літо навпаки посушливе.

Міжурядова група експертів ООН з питань змін клімату (IPCC) визначила Африку континентом, найбільш вразливим до змін клімату[44][45]. Великої шкоди ряду районів Африки, зокрема на заході, завдають посухи, що призводять до неврожаїв, загибелі посівів поголів'я худоби та голоду серед місцевого населення (особливо тяжкі наслідки дали посухи 1970-1980-х років у Сахелі)[27]. Небезпечним стихійним явищем влітку є ураганні сухі вітри розпеченого повітря в пустелях, або з них. У різних регіонах такі місцеві вітри називають по-різному: сірроко, самум, хамсин, харматан, шахалі. Такі вітри підвищують температуру повітря до +50 °С, а відносну вологість знижують до 0 %[46]. Нерідко їх супроводжують потужні, але короткотривалі (до пів години) піщані смерчі й пилові бурі, що засипають поля, будинки, поселення[46]. Своєрідним африканським стихійним лихом є нашестя величезних зграй сарани, що знищує врожай на полях за лічені години[46].

Внутрішні води[ред. | ред. код]

Річкова мережа континенту розділяється між басейнами Атлантичного (ріки Ніл, Сенегал, Вольта, Нігер, Конго, Оранжева) та Індійського океанів (ріки Вебі-Шебелі, Руфіджі, Замбезі, Лімпопо)[27][39]. Мережа дуже нерівномірна, розподіл річок материком, їхнє живлення та режим залежать від клімату[27]. У приекваторіальній смузі за рахунок дощів річки повноводні цілорічно, тут густа сітка повноводних річок з широкими заболоченими долинами; в субекваторіальних районах річки повноводні тільки влітку[47]. Величезні простори тропічних районів зовсім позбавлені постійних водотоків, понад 30 % території континенту займають області внутрішнього стоку[27][28]. Тут водотоки пересихають від великого випаровування води і просотування в осадові породи. Живлення рік переважно дощове[27]. По околицях пустель тимчасові водотоки — ваді. Загальний обсяг річкового стоку дорівнює 5390 км³ на рік[27]. Річки Африки протікають через різні кліматичні області і характеризуються складним режимом. Профіль рівноваги русла їх здебільшого невироблений.

Найдовша річка континенту — Ніл (6671 км разом з притокою Кагерою), що тече в меридіональному напрямку з півдня на північ[36]. Він бере початок на Східноафриканському нагір'ї як річка Кагера, яка впадає до найбільшого озера континенту — Вікторія[36]. З озера бере початок Білий Ніл, який має численні пороги і водоспади. Здолавши плоскогір'я, Ніл розливається плоскою рівниною й утворює найбільшу заболочену область — Судд[36]. Після того, як Білий Ніл зливається з найбільшою притокою — Голубим Нілом, що збирає води з Ефіопського нагір'я, і приймає останню пиртоку Атбару, протягом 3 тис. км річка тече родючою долиною серед пустельних ландшафтів без жодного притоку[48]. На річці Асуанською греблею створено величезне водосховище Насер. Впадає Ніл до Середземного моря величезною дельтою, завбільшки з Крим[48]. Конго (Заїр) — друга за довжиною річка (4320 км) і перша за водністю на континенті (42 тис. м³/с, 1300 км³/рік) і друга у світі після Амазонки, бо двічі перетинає екватор і збирає свої води з приток північної та південної півкулі на величезній однойменній западині, що наповнюються поперемінно впродовж року під час відповідних дощових сезонів[48]. Великого значення для зрошення посушливих регіонів на заході має Нігер і Сенегал, на сході — Вебі-Шебелі.

Транспортне значення річок значно обмежене в зв'язку з невиробленим профілем рівноваги більшості річок континенту, тобто великою кількістю порогів і водоспадів (Вікторія, Стенлі, Лівінгстона, Тугела та інші)[27]. Лише на Замбезі 72 водоспади, найбільший з яких — Вікторія[27].

Більшість озер Африки зосереджено у східній частині. Майже всі великі озера мають тектонічне походження улоговин (Великий африканський рифт), тобто знаходяться в розломах або прогинах земної кори — Танганьїка, Ньяса, Рудольф, Альберт, Ківу, Едуард[27][49]. Вони переважно витягнуті з півночі на південь, у напрямку розлому Великого африканського рифту, їх довжина набагато більша за ширину, вони мають значні глибини[49]. Найбільшим за площею озером материка є Вікторія (69,4 тис. км²), яке розміщене в прогині кристалічної платформи, тому порівняно неглибоке (80 м)[50]. Береги озера низькі, тут бувають припливи й відпливи, як на узбережжі океану, тропічні грози часто спричинюють шторми на його поверхні[50]. Танганьїка — друге за величиною на континенті (34 тис. км²) та друге за глибиною у світі після Байкалу (1470 м). Воно простягається вздовж тектонічного розлому з півночі на південь на 650 км, а ширина його становить від 40 до 80 км. Гірські кряжі довкола озера досягають позначки 2000 м[49]. Умовним продовженням Танганьїки на південь є озеро Ньяса (30,8 тис. км²), глибина якого сягає понад 700 м[49]. У посушливих районах Африки є багато безстічних, мілководних озер, що часто змінюють свої обриси (Чад, Нгамі, «шоти» на південь від Атлаських гір). Здебільшого вони реліктові, це залишки давніх великих водойм, що мають невелику глибину й змінну від сезону площу водного дзеркала[49]. Чад є найбільшим реліктовим озером континенту (до 27 тис. км²), яке під час посухи перетворюється на безліч дрібних озер, а в часи останнього флювіального періоду, коли Сахару вкривали савани, воно за розмірами могло змагатись із Каспійським морем. Вода цього мілководного озера (до 7 м) слабосолона й має стік у підземні води[50]. На північному заході Сахари і в Атлаських горах є тимчасові солоні озера — шоти[27]. Озера Африки, як річки, використовують як транспортні шляхи та для вилову риби на прокорм місцевим населенням[49].

В аридних районах велике значення мають підземні води, які утворюють великі артезіанські басейни[27]. Найбільші басейни зосереджені під безкраїми просторами Сахари і рівнинами Судану, вони залягають на глибинах від 20 до 2000 м[51].

Ґрунти і рослинність[ред. | ред. код]

В Африці яскраво проявляється широтна зональність ґрунтового і рослинного покриву, природні зони послідовно змінюють одна одну від екватора на північ та південь[52][53]. Флора Африка дуже своєрідна: понад 1/4 всіх родів квіткових рослин континенту — ендеміки[1]. На північному узбережжі Гвінейської затоки та в басейні середньої течії Конго на латеритних опідзолених червоно-жовтих фералітних ґрунтах з малим вмістом органічних сполук ростуть багатоярусні вологі тропічні ліси[54][55]. Нерозчинні залізо і алюміній у верхніх горизонтах надають ґрунтам яскравого червонувато-жовтого забарвлення[55]. Завдяки великій кількості сонячного тепла та атмосферних опадів у цьому поясі буяє пишна рослинність багатоярусних лісів, в яких відсутній трав'янистий покрив, бо на нижні яруси потрапляє менше 1 % світла зверху[54]. Флористичне різноманіття налічує більше 25 тис. видів рослин, одних дерев більше 3 тис. видів (чорне, червоне, жовте, мускатне, хлібне і сандалове дерева, сейба, макарани, олійна і винна пальми, дерево кока, фікуси, деревоподібні папороті)[1][28][54]. У багатьох дерев дошкоподібні коріння-підпірки, листя жорстке і щільне, як пристосування до постійних дощів і пекучого сонця[55]. Стовбури височенних дерев обплітають довжелезні (до 300 м) ліани (пальма ротанг та інші), вкривають мохи, епіфіти із повітряним корінням (серед яких багато яскравих орхідей) та рослини-паразити[1][55]. Сезонно-вологі ліси на околицях постійно вологих багато в чому подібні до постійно вологих. Але головною їхньою рисою є річна ритмічність, яку задають сухий та дощовий сезони. Рослинність пристосувалась до сезонного дефіциту вологи скиданням листя — листопадом[55].

У зоні саван, що широким поясом в субекваторіальній зоні огинають екваторіальні ліси, далеко заходять на півдні у тропічний пояс. Вони утворились на червоних і червоно-бурих ґрунтах. Вони достатньо родючі, але товща родючого шару швидко вимивається під час дощового сезону[56][57]. Тут земля буяє зеленню соковитих трав висотою до 3 м (слонова і суданська трава, папірус)[57]. У сухий сезон дерева скидають листя, трава висихає й згорає у величезних пожежах. У районах, де вологий сезон триває до 9 місяців (більше 1200 мм опадів на рік), панує високе різнотрав'я[57]. У районах де сезон дощів триває менше за сухий, до 5 місяців (до 500 мм опадів на рік) — сухі савани розріджених і низькорослих трав та посухостійких колючих чагарників. Типові дерева саван: товстелезні довгожителі (віком до 5 тис. років) баобаби, зонтичні акації — «візитівки саван», пальма дум, карите, мімози, канделябровидні молочаї[1][56][57]. Уздовж повноводних річок ростуть галерейні ліси; на узбережжі кокосові пальми, пандани, банани, мангрові зарості[56]. На півночі савани переходять у напівпустельний Сахель, на півдні поступово змінюються «бушем»[56].

В умовах пустель ґрунти майже не утворюються, поверхня вкрита щебнем (гамади), галькою (реги), глиною (серіри), піском (ерги), кіркою солей (шотти)[58]. У напівпустелях зустрічаються сіроземи[59]. Пустельна рослинність надзвичайно бідна, розріджена, представлена ксерофітами, суцільний покрив відсутній, лише окремі пучки трав (жорстколистих злаків) і колючі чагарники[1][59]. Для північної частини Сахари характерна злаково-чагарникова, для південної — чагарникова рослинність. Характерні сахарські лишайник леканора, верблюжа колючка, безлистий чагарник ретам, на засолених ґрунтах поширені галофіти[1]. Особливою рисою пустельної рослинності є довге коріння, що дає змогу дістатись глибоких водоносних горизонтів (довжина коріння верблюжої колючки може сягати 100 м). У пустелях багато ефемерів, що під час дощового сезону короткочасно вкривають поверхню барвистим килимом квітів[58]. В оазах вирощують пшеницю, ячмінь, овочі, фінікову пальму; уздовж річок та ваді ростуть акації й тамарикс[58][59]. На Канарському і архіпелазі Сокотра дивовижні ендемічні драконові (драцени) та пляшкові дерева[36]. У прибережній пустелі Наміб та далі вглиб континенту, в напівпустелі Калахарі своєрідна ендемічна рослинність Капського флористичного царства: багато сукулентів, серед яких вельвічія дивовижна (живе до 2 тис. років), канделябровидні молочаї, деревоподібні алое, кавуни та різноманітні сукуленти[1][58].

На північних і південних окраїнах Африки поширені вічнозелені чагарники — маквіс[1]. За субтропічних кліматичних умов утворюються достатньо родючі коричневі ґрунти з потужним гумусовим горизонтом[58]. В Атлаських субтропіках утворилися густі мішані зарості низькорослих вічнозелених дубів (подекуди коркових), кедрів, сосен, кипарисів і карликових пальм[1][58][59]. У Капських субтропіках чагарниковий буш утворюють протеї, оливи, південний бук, носорожий кущ, сумах, верес та інші[58]. Це зона реліктових ендемічних квіткових рослин: різноманітні сукуленти (алое, каланхое, молочаї тощо), гладіолуси, нарциси, гербера, калла, стреліція[59]. Первинна рослинність тут дуже змінена людиною — розбиті виноградники, плантації цитрусових і олив, розорані поля під пшеницю й бавовник[58][1].

Африка — є центром походження, або одомашнення таких цінних сільськогосподарських культур, як буряк, цибуля і капуста (долина Нілу), кавун (пустеля Калахарі), кава (Ефіопське нагір'я)[6].

Тваринний світ[ред. | ред. код]

Докладніше: Фауна Африки

Тваринний світ Африки різноманітний і багатий на ендемічні види. Північна частина континенту (до зони) саван відноситься до Сахаро-Аравійської (пустельної) та Середземноморської (жорстоколисті ліси та чагарники північного узбережжя) провінцій Середземноморської підобласті Голарктичної області[60]. Більша частина континенту відноситься до самостійної Ефіопської області. В якій виділяють 4 окремішні підобласті: Східно- (саванові області), Західно- (вологі ліси Гвінеї та Конго), Південноафриканську (савани, гори, напів- і пустелі півдня) та своєрідну Мадагаскарську (однойменний великий острів з прилеглими малими островами)[60].

Більшість тварин у вологих тропічних лісах мешкає на деревах (кажани, шимпанзе та інші мавпи, леопарди, у лісах Мадагаскару ендемічні лемури і фоси), на нижньому ярусі — здебільшого великі звірі (слони, бегемоти, окапі, китицевухі свині, горили)[55]. Ліси наповнюють величезні маси різноманітних ендемічних комах (мурахи, твердокрилі, лускокрилі, бабки, бджоли, малярійні комарі) і безхребетних (равлики, черви, мокриці), що постійно транспортують і переробляють рослинну й відмерлу тваринну біомасу[55]. Усі яруси лісу населяють різноманітні птахи (одуди, сірі папуги, дятли, птах-носоріг, бананоїди), змії (пітони, кобри, мамби), жаби[1][54][55].

Тваринний світ саван представлений різноманіттям копитних та інших травоїдних: антилопи (гну, канна, орикс), газелі, зебри, бородавочники, жирафи (найвищі ссавці), носороги (чорний і білий), буйволи, бегемоти, слони (найбільші ссавці суходолу)[57]. За величезними стадами полюють леви, леопарди, гепарди (найпрудкіші ссавці), гієни, шакали[1][57]. Мавпи представлені стадними павіанами і мандрилами[57]. Савани населяють різноманітні види птахів: африканський страус (найбільший птах планети), нектарниці (одні з найменших), грифи, ткачики, білі чаплі, рожеві фламінго, марабу, птах-секретар, цесарки, турачі[57]. Різноманітний світ плазунів: у річках і озерах живуть крокодили (найбільші плазуни планети), на деревах ящірки і хамелеони, серед трав мешкають змії та черепахи[1][56]. Савани населяють численні різноманітні види комах, серед яких особливо вирізняються еусоціальні терміти — колоніями висотою до 5 м (термітниками); сарана — міграціями величезних зграй, що знищують всю рослинність на своєму шляху; муха цеце, що розносить сонну хворобу та приносить цим багато шкоди місцевому скотарству й населенню[57].

Тваринний світ пустель і напівпустель пристосувався до спеки та нестачі вологи переважно нічним та підземним образом життя. Одногорбі верблюди, антилопи, газель аддакс і доркас, різноманітні гризуни (піщанки, тушканчики), які у спеку ховаються в нори[59]. З хижаків каракал, лисиця-фенек, шакал, гієна, барханний кіт. Серед пташиного царства помітні ябіру, орябки, качки, голуби, жайворонки, соколи[59]. Різноманітний світ ящірок, змій (рогата гадюка, піщана ефа, єгипетська кобра), комах (найпримітніший з яких жук-скарабей, освячений давніми єгиптянами) та інших безхребетних (скорпіони, сольпуги)[1][58][59].

На півночі континенту в Атлаських горах водяться олень берберський, свиня дика, лисиця алжирська, ласка, шакал, гієна, вівера, безхвості мавпи маготи, антилопи, дамани, страуси, кобри[1][59]. Тваринний світ Ефіопського нагір'я та Драконових гір на півдні подібний до саванового: антилопи, зебри, жирафи, павіани, леопарди[59].

Природні зони[ред. | ред. код]

На просторах Африки добре проявляється закон широтної зональності. Екватор ділить континент майже навпіл, від нього у напрямку на північ та південь відбувається послідовна, майже симетрична зміна природних зон[61][53]:

  • Вологі екваторіальні ліси багатоярусної будови з унікальною флорою і фауною сформувались в умовах спекотного і вологого екваторіального клімату на червоно-жовтих фералітних ґрунтах. Вони займають центральну частину річкового басейну Конго, окремі частини узбережжя Гвінейської затоки.
  • Перемінно вологі субекваторіальні ліси слугують перехідною зоною від вологих лісів до рідколісь.
  • Савани і рідколісся, як перехідна зона від вологих лісів до напівпустель, сформувалися в умовах субекваторіального клімату з чітко вираженими сухим і дощовим сезонами. Найпоширеніші ґрунти в саванах — червоно-бурі. За різноманіттям флори і фауни на одиницю площі, савани Африки не мають рівних собі серед інших природних зон.
  • Напівпустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату із річною нормою атмосферних опадів 250 мм. На півночі це зона Сахелю, смуги опустелювання, де Сахара за допомоги людської діяльності поступово відбирає в савани родючі землі, перетворюючи їх на безплідну пустелю. На півдні це області навколо Калахарі, внутрішні райони Мадагаскару.
  • Пустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату менше 200 мм. Ґрунтовий покрив майже відсутній, лише корки вивітрювання. Рослинність розріджена, без суцільного покриву, а тваринний світ дуже бідний і своєрідний, пристосований до сурових умов існування. На півночі це широка смуга найбільшої пустелі світу — Сахари, від Атлантичного узбережжя до берегів Червоного моря та Сомалійський півострів. На південному заході — прибережна пустеля Наміб і внутрішньоконтинентальна — Калахарі.
  • Твердолисті вічнозелені ліси і чагарники сформувались в умовах субтропічного клімату з посушливим літом і м'якою вологою зимою із річною нормою атмосферних опадів 600 мм на коричневих ґрунтах з потужним гумусовим горизонтом. На півночі це прибережні райони Атлаських гір, на півдні — південне узбережжя, відокремлене від внутрішніх областей Капськими і Драконовими горами. Переважно освоєні людиною під сільськогосподарські угіддя (виноградники, плантації цитрусових, поля зернових), тому рослинність і тваринний світ сильно видозмінений, окультурений.
  • Області висотної поясності добре розвинені на Ефіопському нагір'ї, у горах Атлас, Рувензорі, Адамава, Драконових, у гірських масивах Мадагаскару.

Охорона природи[ред. | ред. код]

До найгостріших екологічних проблеми Африки відносять:

Щоб зберегти природу, на континенті створено більше 100 заповідників і національних парків — природоохоронних територій з різним ступенем недоторканості дикої природи. В Африці вони займають великі площі в різних природних зонах — гірських і рівнинних, у вічнозелених лісах, саванах і пустелях. Найбільші та найвизначніші з них: Етоша-Пан, Аддо, Крюгер (один з найстаріших, заснований 1898 року на річці Лімпопо), Серенгеті (найвідоміша територія африканської савани заповідана 1940 року, якою мігрують величезні стада копитних на яких полюють різноманітні хижаки — «африканський рай для тварин»), Нгоронгоро (створений 1959 року в кратері згаслого вулкана), Порту-Алешандрі (Ангола), Цаво (Кенія), Кафуе (Замбія), Рувензорі-Маунтінс (створений для захисту гірських горил і шимпанзе у лісах однойменних гір)[1][64][65]. Створення заповідних територій сприяє збереженню рідкісних рослин, унікального тваринного світу та окремих природних комплексів. Завдяки їм кількість багатьох видів тварин, що перебували на межі зникнення, відновлена. Найрізноманітніша фауна, флора, мальовничі краєвиди приваблюють до Африки величезну кількість екотуристів[64][65]. Уряди багатьох країн заборонили на своїй території полювання на диких тварин і борються з браконьєрами. Уряд Малі бореться з випалювачами лісів не тільки адміністративними штрафами, але й кримінальним переслідуванням[66].

Станом на 2015 рік 89 об'єктів континенту занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, з яких 37 є об'єктами природи (займають 9 % території континенту): Велика Рифтова долина (Ефіопія), гори Кіліманджаро (Танзанія) і Кенія (Кенія), Драконові гори (Лесото), озеро Ньяса з унікальною іхтіофауною цихлідових (Малаві), водоспад Вікторія (Замбія), дельта Окаванґо (Ботсвана), пустеля Наміб (Намібія), астроблема Вредерфорт (ПАР), тропічні ліси і ерозійне утворення Цінгі-де-Бемарага Мадагаскару тощо[67]. Лідерами за кількістю об'єктів Світової спадщини є Ефіопія, Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Танзанія та Південно-Африканська Республіка. Найбільше таких об'єктів припадає на східну й південну частини континенту, на зону саван і рідколісся[65].

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Африки

Доісторична доба[ред. | ред. код]

Історія Африки донині залишається недостатньо вивченою, багато питань не досліджено, значна частина моментів докладно не прояснена. Цей материк вважається колискою людської цивілізації. Африка — прабатьківщина людства (найдавніші археологічні рештки мають вік 7 млн років), тут відбувались перші етапи антропогенезу[68][69]. На безкрайніх рівнинних просторах африканських саван декілька мільйонів років тому з'явились наші першопредки — сахельантроп, австралопітек африканський і афарський (3,9-3,0 млн років тому)[70], парантроп (2,3-1,4 млн років тому)[71], людина прямоходяча, уміла і працююча (1,9-0,6 млн років тому)[71][72][73][74][75][76]. Починаючи з 1930-х років найважливіші для історії антропології знахідки рештків давніх людей були знайдені в місцевості Олдувай (Танзанія) родиною Лікі. Пізніше такі місця масово почали знаходити від Ефіопії до крайнього півдня континенту. 300—260 тис. років тому в Східні Африці з'явилась людина розумна, звідси давні люди розселились по всьому світу[72][73][74][75][76]. Розселялась з Африки людина розумна трьома шляхами: через Гібралтарську протоку[77][78], Суецький перешийок[79], Баб-ель-Мандебську протоку[80][81], що в часи зледенінь та активних тектонічних рухів піднімались вище рівня моря[82].

Первісні цивілізації[ред. | ред. код]

Багато тисяч років тому Африка виглядала зовсім не так, як зараз. У період 7500-3500 років до н. е. територія пустелі Сахари, була саванною, цілком сприятливою місцевістю для землеробства і була заселена людьми, які повернулись на північ із субсахарського регіону — неолітичний субплювіал[83][84]. Вся територія Сахари була тоді родючою землею, там знайдено безліч предметів побуту. Це говорить про те, що люди тут займалися землеробством (найдавніші знахідки обробки зерна датуються XIII століттям до н. е., землеробство у долині Нілу (нижче другого порогу) — VI тисячоліттям до н. е.), скотарством (VIII тисячоліття до н. е.), полюванням і рибальством (кістяні гарпуни)[85], а також мали свою культуру. У X—IX століттях до н. е в Західній Африці виникло гончарство, з'являються перші поселення із кам'яними будинками (Тішит, Уалата)[86][87]. Саме в той час і зароджувалося перше мистецтво живопису Африки (наскельний живопис Тассілі-н'Адджер 10 тис. років тому, Сомалі та ПАР — 25 тис. років тому)[88]. Нілотські народи у Західній Африці 10-8 тис. років тому одомашнили пшоно, сорго і африканський рис[89]. 9-5 тис. років до н. е. нігеро-конголезькі народи винайшли кам'яні топори, щоб розчищувати ділянки серед тропічних лісів під сільськогосподарські ділянки, увели в культуру олійну пальму, рафію, бамію, горіх кола, чорновічкову квасолю та вігну[90]. Пізніше іншим народами у різних частинах континенту були уведені в культуру кавуни, рицина, калабаси, бавовник[89]. Західноафриканські нілоти також самостійно винайшли землеробство 4-3 тис. років до н. е[91]. Приручення великої рогатої худоби відбувалось ще за доби існування культур мисливців-збирачів, 6 тис. років тому у північно-східній Африці вперше одомашнили віслюка та гвинторогого козла[92].

Згодом, коли 4 тис. років до н. е. через кліматичні зміни викликані зміною нахилу земної вісі, савана стала перетворюватися на пустелю, а рівномірне випадіння атмосферних опадів впродовж року змінилось посушливими літніми сезонами, племена і народи були витіснені на південь та схід, у долини великих річок Сенегал, Нігер, Ніл та озера Чад, первісні культури почали освоювати території Тропічної Африки[93][94]. У цей час починається металообробка на Півночі континенту[95][96]. Незалежним шляхом, або під впливом північних цивілізацій, у II тис. до н. е. металообробка розвивається й у Західній тропічній Африці, культура якої проіснувавши 2 тис. років, зникає до 500 року н. е[95][96][97]. Бронзові вироби з Єгипту, Нубії, Аксуму та Магрибу середини I тис. до н. е. часто знаходять в різних частинах Центральної та Західної Африки як свідоцтво розвиненої транссахарської торгівлі[94].

На основі лінгвістичних даних встановлено масову міграцію землеробсько-скотарських народів, що говорять на мовах банту, як переселялись з гвінейського регіону в східному й південному напрямках, витіснивши у Південній Африці койсанські народи до малопридатних пустельних регіонів. У X століття до н. е. вони приходять через регіон Судану в район Великих озер, на початку нової ери розпочинають заселення Південної Африки, у V столітті н. е. переправляються на Мадагаскар. Це докорінно змінило расово-етнічну картину континенту на південь від екватора. У поселеннях банту виявлений характерний набір зернових культур, придатних для тропічної Африки, включаючи маніок і ямс.

Класичні цивілізації[ред. | ред. код]

Найбільш розвинуті цивілізації неоліту і початку доби металів охоплювали північ та північний схід — Стародавній Єгипет, Нубія, Мерое, Лівія. Найбільш добре вивчена і описана єгипетська цивілізація. Приблизно 3300 років до н. е. у долині Нілу постала держава першої династії фараонів[98]. Вона проіснувала як самостійна держава майже 3 тисячоліття, поки не була завойована перським царем Камбісом 525 року до н. е. та не підпала під вплив елліністичної культури із завоюванням Александром Македонським 332 року до н. е., що залишив по собі нове місто Александрію та македонську династію правителів — Птолемеїв[99][100][101]. Культурно-політичний вплив Давнього Єгипту сягав сусідніх Лівії, Нубії, Леванту, Криту й Кіпру[102]. Долиною Нілу пролягали основні торговельні шляхи того часу, і постійно відбувалося спілкування з іншими сусідніми і більш віддаленими народами. Каїр досі залишається найбільшим містом в Африці, центром взаємодії і торгівлі народів Африки, Азії та Європи. Стародавні єгиптяни накопичили значні обсяги знань із астрономії, агрономії, архітектури, геометрії, медицині, металургії, прикладного мистецтва. Береги Північної та Східної Африки були добре відомі єгиптянам з II тисячоліття до н. е. За Рамсеса II (XIII століття до н. е.) Ніл каналом було сполучено із Червоним морем. Залишками колишньої величі єгиптян тих часів слугують піраміди Гізи.

Менш вивчена стародавня гірська цивілізація Абіссінії, центром якої в давнину було місто Аксум. Це територія Великого Африканського Рогу, тут пролягає найдавніший тектонічний розлом, рифтова зона і гори з висотою понад 4 000 м. Географічне положення країни забезпечувало суверенний розвиток з невеликим впливом інших культур. Сусіди африканців охоче торгували з ними, оскільки були зацікавлені в придбанні якісних виробів з металу. Весь Стародавній Схід, Індія і Палестина везли з Африки залізо і золото. Пізніше Римська імперія торгувала з країною Офір, як вони називали ці багатющі землі. Звичайно, заїжджаючи за товарами стародавні купці везли сюди і свої предмети побуту, звичаї та легенди, що забезпечувало змішання культур Африки та інших континентів.

Античність[ред. | ред. код]

У першому тисячолітті до н. е. північне середземноморське узбережжя континенту заселили фінікійці. У районі сучасного Туніса фінікійцями, вихідцями з Тира в Леванті, було засновано колонію Карфаген, що з часом підкорить усе західне Середземномор'я. Першу подорож навколо Африки було організовано з ініціативи єгипетського фараона Нехо II 600 року до н. е. Вважається, що за його дорученням фінікійським мореплавцям вдалося здійснити першу подорож навколо континенту[1]. Пізніше, переселяючись до Великої Греції (на території сучасної Італії), давні греки також розпочали колонізацію африканських берегів. Зазнавши поразки від Римської республіки під час Пунічних воєн Карфагенська держава у західному Середземномор'ї припинила існування. До початку нашої ери все середземноморське узбережжя континенту увійшло до складу Римської імперії. На африканському узбережжі було утворено п'ять римських провінцій — Єгипет, Киренаїка, Африка, Кесарейська та Тингитанська Мавретанія. Першим римським імператором вихідцем з Африки був уродженець міста Лептіс-Магна, син пунійця та римлянки — Септимій Север[78].

У Субсахарській Африці одні з перших осередків цивілізації виникли в поясі Сахелю та вздовж верхньої течії річки Нігер. У середній течії Нілу та на Ефіопському нагір'ї розвиваються самобутні цивілізації Куш (з VIII століття до н. е.) зі столицями в Напаті й Мерое та Аксумське царство (з I століття н. е.). У IV столітті до н. е. на території сучасних Малі і Мавританії існувала цивілізація Дженне-Дженно[en]. Південніше і навколо неї також виникали різні осередки культур, такі як Культура Нок або ранні доісторичні культури народності серер[en].

На початку нашої ери східне узбережжя материка стало відоме австронезійським народам з Малайського архіпелагу у Південно-Східної Азії, які до 500-х років н. е. відкрили і колонізували острів Мадагаскар[1]. Таким чином Мадагаскар став останнім великим масивом земної суші (за винятком Нової Зеландії і Ісландії), заселеним людьми[103].

Середньовіччя[ред. | ред. код]

У середні віки, після завоювання арабами північної частини континенту (Єгипту, Іфрикії і Магрибу), араби поклали початок дослідженню транссахарської Африки[1] і здійснили потужний вплив на становлення культур у всій північній, західній і східній Африці. Більшість відомих історикам африканських цивілізацій пережило підйом до кінця XVI століття. З Магрибу арабські торговці налагодили широку мережу караванної транссахарської торгівлі з країнами Сахелю та екваторіальної Африки, що лежали південніше Сахари. Утворюється єдина область Суданської цивілізації, що тягнеться від річки Сенегал до басейну Нілу. Тут стали виникати нові мусульманські імперії — Гана, Малі і Сонгаї. Під впливом арабів стала швидше розвиватися торгівля і з'являтись нові міста також на північному сході континенту — в Нубії і Судані. Завдяки арабським торгівцям, з Х по XV століття на східному березі Африканського континенту, вздовж узбережжя Суахілі було засновано цілу низку важливих торгових міст, які формували навколо себе відповідні державні утворення — Могадішо, Малінді, Момбаса, Тонгоні, Занзібар, Кілва, Мозамбік і аж до Софали в Мозамбіцькій протоці на півдні континенту.

На початку XV століття арабські торгові міста на східному узбережжі Африканського континенту відвідали три китайські експедиції адмірала Чжен Хе.

В епоху середньовіччя Африка викликала інтерес і у європейців. Починаючи з X століття молоді європейські морські республіки, такі як Амальфі, Піза, Генуя і Венеція налагодили активну торгівлю через Середземне море з африканськими портовими містами в Єгипті та Іфрикії, що знаходились в руках арабів. Італійські торговці закуповували в Александрії, Махдії, Триполі та інших африканських містах такі екзотичні східні товари як прянощі і пахощі, текстиль, африканське золото та слонову кістку і перепродували їх в Європі. Усі східні товари були на той час неймовірно дорогими і це спонукало європейських мореплавців шукати прямі морські шляхи до Індії та Південно-Східної Азії, щоб не користуватися посередництвом арабських торговців. З початку XIV століття починаються відкриття і поступова європейська колонізація північноафриканських атлантичних островів. Канарські острови вперше з'являються на європейських картах-портоланах майорканського карторафа Ангеліно Дульсерта в 1339 році. Генуезький мореплавець Ланцеротто Молочелло на початку XIV прожив на канарському острові Лансароте біля 20 років і дав йому своє ім'я. В другій половині XIV ст. на європейських картах з'являються також позначення островів архіпелагу Мадейра, які будуть «офіційно» відкриті португальцями лише в 1419—1420 рр. В 1402 році на Канарські острови висадилась експедиція нормандця Жана де Бетанкура, який відвоював декілька островів архіпелагу у місцевих жителів гуанчів і прибрав собі титул короля Канарських островів.

Проте до початку XV століття усі знання європейців про материкову частину африканського континенту обмежувались середземноморським узбережжям Північної Африки. Жоден європейський мореплавець не наважувався в ті часи проникнути південніше мису Буджур на західноафриканському узбережжі, що знаходиться на широті Канарських островів у сучасному Марокко.

Епоха Великих географічних відкриттів[ред. | ред. код]

Перші морські експедиції вздовж західного узбережжя Африки були організовані португальським принцом Енріке Мореплавець. Від 1430 року він раз за разом надсилав своїх капітанів із завданням оминути мис Буждур. 1434 року капітан Жил Еанеш, після декількох невдалих спроб нарешті оминув цей мис і започаткував тим самим епоху Великих географічних відкриттів. У своїх донесеннях принцу Енріке капітан доповідав, що судну вдалося пройти на 50 ліг (150 миль) уздовж африканського узбережжя далі мису Буждур і ніде не було помічено слідів присутності явних ворогів, причому «плисти під вітрилами тут так само легко, як і у нас вдома, а країна ця багата і усього в ній в достатку». 1441 року Нуну Тріштан дійшов до Білого мису і досягнув затоки Арґен, де він захопив на африканському узбережжі та доставив до Португалії першу партію африканських рабів. 1444 року Дініш Діаш відкрив гирло річки Сенегал і досягнув мису Кабо-Верде (14°45' пн. ш.). На цьому етапі португальці обійшли морем наземні транссахарські караванні шляхи «маврів» (арабів і берберів), по яким африканське золото та раби з глибин континенту постачались до Середземномор'я і започаткували самостійну торгівлю з тубільним африканським населенням без участі мусульманських посередників.

Альвізе Кадамосто, венеційський мореплавець на службі принца Енріке у своєму першому плаванні 1455 року досягнув гирла річки Гамбія, а наступного року став першим європейцем, що дістався до миса Рохо, гирла річки Геба та відкрив острови архіпелагу Біжагош. За його твердженнями на зворотному шляху він відкрив декілька з островів архіпелагу Кабо-Верде. Пізніше за право першовідкривачів островів Зеленого Мису сперечалися Антоніо Нолі та Діогу Гомеш, інші капітани принца Енріке, що досліджували західноафриканське узбережжя.

В 1469—1473 роках португальські капітани, найняті багатим лісабонським купцем Фернаном Гомешем, дослідили узбережжя Гвінейської затоки, відкрили золотоносні поля в Ельміні (на території сучасної Гани) і острови Сан-Томе і Прінсіпі. В 1478 році біля Ельміни між флотами Португалії і Іспанії відбулась Гвінейська битва — перша морська битва між європейськими країнами за контроль над колоніальними володіннями.

Після смерті принца Енріке, його справу продовжив португальський король Жуан II. Він заклав в січні 1482 року в Ельміні першу європейську укріплену факторію в екваторіальній Африці — форт Сан-Жоржи-да-Міна і відправив на дослідження африканського узбережжя нові експедиції на чолі з Діогу Каном і Бартоломеу Діашем. В 1482—1486 роках Діогу Кан відкрив річку Конго і дослідив західноафриканське узбережжя на південь аж до сучасної Намібії. У лютому 1488 року, у пошуках морського шляху до Індії Бартоломеу Діаш першим з європейців обігнув Африканський континент з півдня і вийшов у води Індійського океану. На зворотному шляху ним було відкрито мис Доброї Надії. Бартоломеу Діаш назвав цей мис Мисом Бурь, але пізніше португальський король Жуан II запропонував сучасну назву, оскільки проходження цього мису відкрило європейцям жадану дорогу до скарбів Індії та Китаю. У перші десятиліття XVI століття португальськими експедиціями на чолі з Васко да Гама, Педру Алварешем Кабралом, Франсішку де Альмейдою та Афонсу де Альбукерке було досліджене східне узбережжя материка, а більшість його портових міст були або завойовані португальцями або потрапили під їх сюзеренітет.

Епоха колоніалізму[ред. | ред. код]

Колоніальні володіння європейських держав напередодні Першої Світової війни, 1913 рік
   Незалежні країни

До середини XVI століття, заради економічного освоєння американських колоній, іспанцями і португальцями була розгорнута активна трансатлантична работоргівля. Вона значно перевищила за своїми масштабами арабо-берберську работоргівлю через Сахару та східним узбережжям континенту, докорінно змінила расовий склад країн Карибського басейну, Гвіани, Бразилії, пізніше південних штатів США. Африка в очах європейців виглядала багатим джерелом природних і людських ресурсів. Успіхи в работоргівлі спонукали європейців, і турків колонізувати територію Африки. До середини XVII століття вся Північна Африка (окрім Марокко) потрапила під контроль Османської імперії. Відбувається штучне насадження не властивих раніше для даної місцевості способів життя, взаємин і культур; грабіж природних ресурсів, поневолення основних народів і знищення автентичних культур та історичної спадщини.

Після Берлінської конференції 1884 року, протягом трьох десятиліть років відбувся остаточний поділ Африки між колоніальними державами. Європейські держави, які вступили в індустріальну епоху до 1900 року розділили між собою всю територію Африки, тільки дві африканські держави (Ефіопія і Ліберія) зберегти свою незалежність. Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Іспанія та Португалія — всі мали свої колонії, межі яких постійно коректувалися і переглядалися. Внутрішні райони континенту з XVI століття досліджували португальці, в наступні сторіччя до них приєднались також англійці, французи і німці. Особливо інтенсивні дослідження внутрішніх районів материка припадають на XIX століття, це експедиції Девіда Лівінгстона, Генріха Барта, Джона Спіка, Генрі-Мортона Стенлі, Фредеріка Кайо та інших[1]. У дослідженні природи Африки брали участь російські мандрівники німецького (Вільгельм Юнкер) та українського походження (Єгор Ковалевський)[1]. Останній описав рельєф маловідомого Ефіопського нагір'я, першим висловив припущення, що головним витоком Нілу є саме Білий, а не Голубий[104].

У результаті поразки в Першій світовій війні Німеччини її колонії (Тоголенд, Камерун, Південно-Західна і Східна Африка) були відібрані на користь Британії, Франції, Південно-Африканського Союзу і Бельгії. 1922 року отримав незалежність Єгипет

Деколонізація[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни швидко почався зворотний процес деколонізації. Але через те, що раніше всі кордони колоніальних територій проводилися штучно, без урахування відмінності народів і розселення племен, після здобуття незалежності майже у всіх країнах відразу розпочалися громадянські війни. Для більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася недієздатною і була замінена диктаторськими утвореннями під ширмою президентських режимів, які були органічними для політичних еліт цих країн[105]. Влада диктаторів, міжусобні війни, постійні військові перевороти і як наслідок — економічні кризи і зростаюча бідність — все це було і залишається головним «досягненням» місцевих правлячих кіл. Тим не менше, тут зберігся достатній потенціал для відродження та подальшого розвитку місцевих народів.

Політика[ред. | ред. код]

Районування[ред. | ред. код]

Докладніше: Макрорегіони (ООН)

За природними, історичними та соціально-економічними чинниками країни Африки поділяють на такі регіони:

Країни[ред. | ред. код]

Політична мапа Африки

Формування політичної карти[ред. | ред. код]

Більшість африканських держав довгий час були колоніями європейських держав. Політична карта Африки набула сучасного вигляду внаслідок краху колоніальної системи імперіалізму після Другої світової війни та успіхів національно-визвольних рухів[107]. Наприкінці XIX століття розпочались колоніальні загарбання, до початку Першої світової війни весь континент був розділений між Великою Британією (переважно східна та південна частини та ряд колоній у Західній Африці), Францією (північно-західна частина, Мадагаскар), Португалією (Ангола, Мозамбік та ряд островів), Бельгією (Конго), Іспанією (ряд колоній на західному узбережжі), Італією (Лівія, Еритрея, Сомалі), Німеччиною (Камерун, Того, Намібія і Танзанія)[107]. Незалежними залишались лише Ефіопія (країна з давньою історією на відносно неприступному Ефіопському нагір'ї), Ліберія (країна звільнених чорношкірих рабів зі США, заснована 1847 року), Єгипет (що номінально став незалежним від Османської імперії, але фактично залишався у залежності від британської корони до 1922 року) та Південна Африка (отримала статус домініону 1910 року)[107]. За результатами Першої світової війни Німеччина втратила всі свої колонії[107].

Закінчення Другої світової війни ознаменувало собою початок деколонізації Африки[107]. За період 1947—1977 років на континенті півсотні держав здобули незалежність. Так 1951 року незалежність здобуло Об'єднане Королівство Лівія (з 1969 по 2011 — Джамахірія), 1956 — Судан, Королівство Марокко і Туніс, 1957 — Гана, 1958 — Гвінея[107]. 1960 рік став роком Африки, незалежність здобули 17 країн: Берег Слонової Кістки (з 1986 — Кот-д'Івувар), Республіка Верхня Вольта (з 1984 — Буркіна-Фасо), Габон, Дагомея (з 1975 — Бенін), Камерун, ДР Конго (з 1971 по 1997 — Республіка Заїр), Конго (з 1969 по 1992 — Народна Республіка Конго), Мавританія, Малагасійська Республіка (з 1975 по 1992 — Демократична Республіка Мадагаскар, з 1992 — Республіка Мадагаскар), Малі, Нігер, Нігерія, Південно-Африканська Республіка, Південна Родезія (з 1980 — Зімбабве), Сенегал, Сомалі, Танганьїка, Того, Центральноафриканська Республіка (з 1976 по 1979 — Центральноафриканська імперія), Чад[107]. 1961 року незалежність здобула Сьєрра-Леоне, 1962 — Алжир, Бурунді, Руанда, Уганда, 1963 — Кенія, 1964 — Замбія, Малаві, Республіка Занзібару і Пемби, яка того ж року об'єдналась із Танганьїкою в Об'єднану Республіку Танзанію, 1965 — Гамбія, 1966 — Ботсвана, Лесото, 1968 — Маврикій, Свазіленд (з 2018 — Есватіні), Екваторіальна Гвінея[107].

Після революції гвоздик і повалення режиму Салазара в Португалії у квітні 1974 року зазнала краху португальська колоніальна імперія — незалежність здобули Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису (з 1986 — Кабо-Верде), Сан-Томе і Принсіпі[107]. 1975 року здобули незалежність Коморські Острови, після повалення режиму Франко Іспанія деколонізувала територію Західної Сахари (колонії Ріо-де-Оро, Сегієт-ель-Хамра). 1976 року незалежність здобули Сейшельські Острови, 1977 — Джибуті (колишня колонія — Французька Територія Афарів та Іса)[107]. 1990 року Намібія звільнилась від окупації ПАР, 1993 — Еритрея в результаті війни відділилась від Ефіопії, 2011 — Південний Судан вийшов зі складу Судану.

Сучасний стан[ред. | ред. код]

В Африці розташовано 65 держав і території, з яких 54 незалежні й суверенні, а 11 є невіддільною частиною інших, метрополії яких знаходяться поза континентом — Сеута, Мелілья, Плазас-де-Соберанья і Канарські Острови (Іспанія Іспанія), Мадейра (Португалія Португалія), Сокотра (Ємен Ємен), Майотта (Франція Франція), Пелагські острови (Італія Італія), або перебувають в іншому залежному стані — Реюньйон і острови Епарсе, частина Французьких Південних і Антарктичних Територій (Франція Франція), Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья (Велика Британія Велика Британія). Окрім цих країн на континенті існує частково визнана держава Сахарська Арабська Демократична Республіка (САДР) і ніким невизнаний Сомаліленд (колишня британська колонія, північна частина федеративного Сомалі). За минулі десятиліття різні національні сепаратистські рухи проголошували ряд невдалих держав (Азавад у Малі, Пунтленд та інші у Сомалі, Амбазонія у Камеруні та інші).

Найбільша країна Африки — Алжир (2,38 млн км²), найменша — Сейшели (архіпелаг в Індійському океані на схід від материка загальною площею суходолу 455 км²), найменша континентальна держава — Гамбія (11,3 тис. км²)[36]. Серед незалежних африканських країн 6 острівних — Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Маврикій, Сейшели, Комори і Мадагаскар; 16 внутрішньоконтинентальних — Малі, Нігер, Чад, Буркіна-Фасо, ЦАР, Південний Судан, Ефіопія, Бурунді, Руанда, Уганда, Малаві, Замбія, Зімбабве, Ботсвана, Есватіні, Лесото; 38 держав з виходом до морів і океанів[36].

За формою державного устрою переважна більшість держав континенту унітарні, лише 6 з них федерації — Нігерія, Судан, Південний Судан, Ефіопія, Сомалі, Коморські Острови. За формою державного правління політична карта континенту більш строката. 3 держави зберігають монархічну владу — Марокко, Лесото, Есватіні. В останній влада монарха нічим не обмежена — абсолютна монархія, у двох перших існує конституційний поділ гілок влади. Усі інші африканські держави мають республіканське правління. У САДР і Еритреї зберігається однопартійний незмінний диктат від самого проголошення суверенітету. Більшість республік президентські та напівпрезидентські. У ПАР та Ботсвані президента обирає парламент. Ефіопія, Сомалі та Маврикій — парламентські республіки.

Герб Прапор Суверенні держави та
залежні території
Площа
(тис. км²)
Населення[108]
(млн осіб)
Рік Густота
населення

(осіб/км²)
Столиця Карта регіону
Північна Африка
Emblem of Algeria.svg Алжир Алжир 2381,74 34,18 2009 14 Алжир Africa-countries-northern.svg
Insigne Aegyptium.svg Єгипет Єгипет[a] 1001,45 82,87 2012 83 Каїр
The emblem on the passport of Libya.svg Лівія Лівія 1759,54 6,31 2009 4 Триполі
Insigne Maroci.svg Марокко Марокко 446,55 35,74 2017 78 Рабат
Insigne Sudaniae.svg Судан Судан 1861,48 30,89 2008 17 Хартум
Insigne Tunesiae.svg Туніс Туніс 163,61 10,49 2009 64 Туніс
Coat of arms of the Sahrawi Arab Democratic Republic.svg Західна Сахара Західна Сахара[b] 266,00 0,41 2009 2 Ель-Аюн
Arms of the Canary Islands.svg Canary Islands Канарські Острови[c] 7,50 2,15 2017 226 Лас-Пальмас, Санта-Крус[d]
Insigne Insularum Materiae.svg Мадейра (архіпелаг) Мадейра[e] 0,80 0,25 2001 307 Фуншал
Arms of Melilla.svg Flag of Melilla.svg Мелілья[c] 0,01 0,09 2001 5,5
Emblem of Italy.svg Італія Пелагські острови[f] 0,03 0,006 2011 247 Лампедуза
Arms of Ceuta.svg Flag Ceuta.svg Сеута[c] 0,02 0,09 2001 3,6
Східна Африка
Insigne Burundiae.svg Бурунді Бурунді 27,83 8,99 2009 323 Гітега Eastern-Africa-map.PNG
Insigne Gibuti.svg Джибуті Джибуті 23,00 0,83 2015 22 Джибуті
Insigne Erythraeae.svg Еритрея Еритрея 121,32 5,65 2009 47 Асмера
Emblem of Ethiopia.svg Ефіопія Ефіопія 1127,13 84,32 2012 75 Аддис-Абеба
Insigne Zambiae.svg Замбія Замбія 752,61 11,86 2009 16 Лусака
Insigne Zimbabuae.svg Зімбабве Зімбабве 390,58 11,39 2009 29 Хараре
Insigne Keniae.svg Кенія Кенія 582,65 39,00 2009 66 Найробі
Seal of the Comoros.svg Коморські Острови Коморські Острови 2,17 0,75 2009 347 Мороні
Insigne Mauritiae.svg Маврикій Маврикій 2,04 1,28 2009 630 Порт-Луї
Seal of Madagascar.svg Мадагаскар Мадагаскар 587,04 20,65 2009 35 Антананаріву
Arms of Malawi.svg Малаві Малаві 118,48 14,27 2009 120 Лілонгве
Emblem of Mozambique.svg Мозамбік Мозамбік 801,59 21,67 2009 27 Мапуту
Coat of arms of Rwanda.svg Руанда Руанда 26,34 10,47 2009 398 Кігалі
Insigne Insularum Seisellensium.svg Сейшельські Острови Сейшельські Острови 0,46 0,09 2009 192 Вікторія
Insigne Somaliae.svg Сомалі Сомалі 813,78 13,34 2009 21 Могадішо
Blason imaginaire de Guiron le Courtois.svg Південний Судан Південний Судан 619,75 8,26 2008 13 Джуба
Insigne Tanzaniae.svg Танзанія Танзанія 945,09 44,93 2009 43 Додома
Insigne Ugandae.svg Уганда Уганда 236,04 32,37 2009 137 Кампала
BlasonMayotte.svg Майотта Майотта[g] 0,37 0,22 2009 490 Мамудзу
BlasonRéunion.svg Франція Реюньйон[g] 2,51 0,74 2002 296 Сен-Дені
Insigne Iemeniae.svg Ємен Сокотра[h] 3,97 0,045 2005 11 Хадібо, Калансія[i]
Coats of arms of None.svg Французькі Південні і Антарктичні території Французькі Південні і Антарктичні Території[g] 439,78 0,0001 2019 Сен-П'єр
Центральна Африка
Emblem of Angola.svg Ангола Ангола 1246,70 12,80 2009 10 Луанда Middle-Africa-map.PNG
Insigne Gabonis.svg Габон Габон 267,67 1,51 2009 6 Лібревіль
Coat of arms of Equatorial Guinea.svg Екваторіальна Гвінея Екваторіальна Гвінея 28,05 0,63 2009 23 Малабо
Insigne Cammaruniae.svg Камерун Камерун 475,44 18,88 2009 40 Яунде
Coat of arms of the Democratic Republic of the Congo.svg ДР Конго Демократична Республіка Конго 2345,41 69,58 2012 30 Кіншаса
Insigne rei publicae Congensis.svg Республіка Конго Республіка Конго 342,00 4,01 2009 12 Браззавіль
Coat of arms of São Tomé and Príncipe.svg Сан-Томе і Принсіпі Сан-Томе і Принсіпі 1,00 0,21 2009 212 Сан-Томе
Insigne rei publicae Africae Mediae.svg Центральноафриканська Республіка Центральноафриканська Республіка 622,98 4,51 2009 7 Бангі
Insigne Tzadiae.svg Чад Чад 1284,00 10,33 2009 8 Нджамена
Південна Африка
Insigne Botswanae.svg Ботсвана Ботсвана 600,37 1,99 2009 3 Габороне UN Macroregion Southern Africa.svg
Insigne Swaziae.svg Есватіні Есватіні 17,36 1,12 2009 65 Мбабане
Insigne Lesothi.svg Лесото Лесото 30,36 2,13 2009 70 Масеру
Insigne Namibiae.svg Намібія Намібія 825,42 2,10 2009 3 Віндгук
Coat of arms of South Africa.svg ПАР Південно-Африканська Республіка 1219,91 51,77 2011 42 Преторія[j], Блумфонтейн[k], Кейптаун[l].
Західна Африка
Insigne Benini.svg Бенін Бенін 112,62 8,79 2009 78 Порто-Ново Western-Africa-map.PNG
Coat of arms of Burkina Faso.svg Буркіна-Фасо Буркіна-Фасо 274,20 15,75 2009 57 Уагадугу
Insigne Gambiae.svg Гамбія Гамбія 11,30 1,78 2009 158 Банжул
Insigne Ganae.svg Гана Гана 239,46 23,83 2009 100 Аккра
Coat of arms of Guinea-new.svg Гвінея Гвінея 245,86 10,06 2009 41 Конакрі
Emblem of Guinea-Bissau.svg Гвінея-Бісау Гвінея-Бісау 36,12 1,53 2009 43 Бісау
Coat of arms of Cape Verde.svg Кабо-Верде Кабо-Верде 4,03 0,43 2009 107 Прая
Insigne Litoris Eburnei.svg Кот-д'Івуар Кот-д'Івуар 322,46 20,62 2009 64 Ямусукро, Абіджан[m]
Insigne Liberiae.svg Ліберія Ліберія 111,37 3,44 2009 31 Монровія
Coat of arms of Mali.svg Малі Малі 1240,00 12,67 2009 10 Бамако
Seal of Mauritania (2018).svg Мавританія Мавританія 1030,70 3,13 2009 3 Нуакшот
Insigne Nigritanum.svg Нігер Нігер 1267,00 15,31 2009 12 Ніамей
Insigne Nigeriae.svg Нігерія Нігерія 923,77 166,63 2012 180 Абуджа
Insigne Senegaliae.svg Сенегал Сенегал 196,19 13,71 2009 70 Дакар
Insigne Montis Leonini.svg Сьєрра-Леоне Сьєрра-Леоне 71,74 6,44 2009 90 Фрітаун
Emblem of Togo.svg Того Того 56,79 6,02 2009 106 Ломе
Arms of the United Kingdom.svg Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья[n] 0,42 0,008 2012 13 Джеймстаун
Загалом: 30368,61 1 001,32 2009 33

Правова система[ред. | ред. код]

Кожна африканська країна характеризується притаманними лише їй рисами правового життя, але водночас усі вони мають багато спільних рис, зумовлених особливостями історичного та соціально-економічного розвитку. Правові системи африканських країн формувалися протягом багатьох століть через взаємний вплив місцевого звичаєвого і західного прав. Тисячоліттями життя африканців регулювалося звичаями різних традицій, монархічних і з демократичних, матріархальних і патріархальних[105]. Великий вплив на розвиток права справили середньовічні ідеї ісламу, що сприяв рецепції мусульманського права (країнами Північної Африки), та християнства модерного часу, яке дозволило засвоїти західноєвропейські норми континентального і загального права[105]. За доби колоніалізму поряд з традиційними судовими органами створювалися суди європейського типу, але формування нової правової системи було неможливим за існування віджилих форм управління суспільством[105]. З 1946 року майже на всіх територіях французької Західної Африки почали застосовувати кримінальний кодекс метрополії; водночас в британських колоніях запроваджувалися кодекси Великої Британії, для східних колоній — право Британської Індії; південніше Замбезі діяло романо-голландське право. Застосування звичаєвого права в багатьох регіонах та місцевостях було звужене до приватного[105]. Зі здобуттям незалежності у другій половині XX століття нові уряди підтвердили чинність усіх попередніх законів. У сфері приватного права спостерігаються процеси реабілітації цінностей звичаєвого права, з іншого — відмови від застарілих і примітивних норм. Популярними стали рухи, спрямовані на збереження та кодифікацію традиційних норм (Мадагаскар, Танзанія, Сенегалі, Нігерія). Велику роботу в цьому напрямку проведено науковцями Лондонської школи досліджень Сходу і Африки[105].

Міжнародні відносини[ред. | ред. код]

Найбільшою регіональною економіко-політичною організацією виступає Африканський Союз із штаб-квартирою в Аддис-Абебі (Ефіопія), який об'єднує усі незалежні країни континенту, що є членами ООН.

Україна[ред. | ред. код]

Українські відносини із африканськими країнами залишаються нерозвиненими. Найбільшої інтенсифікації вони зазнали в період 1998—2002 років[109]. За роки незалежності українські дипломатичні місії були відкриті лише в Алжирі, Анголі, Габон, Гвінея, Ефіопія, Єгипет, Кенія, Лівія, Марокко, Нігерія, ПАР, Сенегал, Туніс. Багато посольств довгий час працюють без призначених послів[109]. В Україні відкрили власні посольства лише Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко і ПАР. Більшість африканських країн мають послів за сумісництвом з місцеперебуванням у Росії. 2016 року Україна набула статусу спостерігача в Африканському союзі[109].

Населення[ред. | ред. код]

Докладніше: Населення Африки

Африка другий після Євразії найбільш густонаселений континент. За приблизними оцінками 2020 року Африку населяло 1,3 млрд людей і це число через великий природний приріст невпинно зростає[68][3][4]. Населення Африки є наймолодшим серед усіх континентів; середній вік 2012 року становив 19,7, проти середньосвітового — 30,4[110][111][112]. Найбільша за населенням країна — Нігерія (167 млн осіб, станом на 2016 рік), найменша — Сейшельські Острови (~90 тис. осіб, станом на 2009 рік).

Розселення[ред. | ред. код]

Заселений континент досить нерівномірно, середня густота — 30 осіб/км². Особливо густо заселені дельта (понад 1000 осіб/км²) і долина Нілу, узбережжя Середземного моря і Гвінейської затоки, південно-східне узбережжя[113][28]. Населення сконцентровано у прибережних районах, де зосереджені великі міста, морські порти вивозу продукції, сільськогосподарські плантації (середземноморські райони Магрибу, береги Гвінейської затоки, рівнини Нігерії)[114]. Найбільша густота спостерігається на острові Маврикій (627 осіб/км²)[36]. Низька густота населення у пустелях Сахара на півночі, Наміб і Калахарі на півдні та на півострові Сомалі, де є зовсім безлюдні території. Головними факторами слабкого заселення величезних площ континенту є природні умови (пустелі, вологі екваторіальні ліси, гірські території), історична спадщина європейської колонізації, наслідки системи работоргівлі[114].

Більша частина населення (70 %) живе в сільській місцевості, урбанізація на континенті ще не набрала таких темпів як в інших регіонах планети. Каїр — найбільше місто континенту (9,5 млн мешканців), столиця Єгипту, древнє місто на правому березі річки Ніл[36]. Якщо рахувати разом із передмістями, то найбільшим містом континенту (13,4 млн мешканців, за оцінкою 2014 року) буде колишня столиця Нігерії, портове місто — Лагос.


Див. також: Міста Африки

Расово-етнічний склад[ред. | ред. код]

Докладніше: Народи Африки

Африка центр зародження людства та активної фази початку антропогенезу, що засвідчили численні антропологічні знахідки середини XX століття в різних місцях материка викопних решток архантропів разом з примітивними знаряддями праці[115]. Протягом багатьох тисячоліть на континенті склалися різні етнічні групи населення. Сучасне населення Африки — конгломерат численних племен і народностей, який утворився в результаті автохтонного етногенезу, міграцій аборигенів континенту, переселення австронезійських народів (на Мадагаскарі), вторгнення арабів з Азії та європейської колонізації. В антропологічному, мовному, соціально-економічному і культурному відношенні населення континенту дуже різноманітне і належить до трьох великих, декількох малих і перехідних рас.

Різні типи негроїдної гілки великого тропічного стовбура населяють континент на південь від Сахари[115]. Представники її характеризуються темним кольором шкіри, кучерявим волоссям, прогнатизмом, широким носом, але ці ознаки дуже мінливі. Нілотські племена Східного Судану вирізняє надзвичайно темний, майже чорний колір шкіри. Нілоти з народностей динка і барі здавна славились виплавкою заліза, шилуки зберегли первіснообщинні відносини і родовий лад. Населення Західного Судану (волоф, серер, мандинго та інші) вирощує рис і просо. У землеробських народів Східної Африки (ваньямвезі та інших) збереглася типова для тропічної Африки підсічно-вогнева система землеробства (сільськогосподарські культури — кукурудза, ячмінь, бобові, батат). У народностей баганда, базиба (в районі озера Вікторія) основна культура — банани. Племена масаї, вагого та інші відомі скотарі (розводять рогату худобу — зебу). Народам Східної Африки було відоме примітивне ткацтво — виготовлення мбугу — матерії з лубу. У господарстві народів Західної Тропічної Африки основне місце належить мотичному землеробству. Основні сільськогосподарські культури — ямс, маніок, просо, кукурудза, бавовник. Народи Західної Африки досягли високої майстерності в плетінні циновок, різьбленні по дереву. В умовах тропічного лісу населення займається мисливством і рибальством (племена бангала). Народи Гвінеї і Конго ще до приходу європейців знали обробку металів (племена нупе, йоруба). І досі в південних районах Конго збереглися давні способи плавки руди. Тепер частина населення працює в гірничій промисловості.

Мала негрільська раса населяє тропічні ліси в басейнах річок Конго, Огове. Пігмеї одні з найменш низькорослих племен планети. Вони мають порівняно світлу, як для негроїдів, шкіру, тонкі губи, широкий ніс, невеликий середній зріст — 141—142 см. Традиційно займаються мисливством, збирають коріння та плоди.

На крайньому півдні в окрему малу південноафриканську расу виділяють бушменів і готтентотів, що населяють переважно малопридатні для господарства території району Калахарі й займаються полюванням і збиральництвом[115]. Для них характерний низький зріст, плоске вилицювате обличчя, жовтувато-бронзовувата зморшкувата шкіра[68]. У Південній Африці залишки цих племен займаються мисливством (до недавнього часу основна зброя їх — лук і стріли). Готтентоти в минулому заселяли значну територію Східної Африки, степи південної Африки, займались скотарством, полюванням, виплавляли залізо. Цілі племена готтентотів (нама) були винищені німецькими колонізаторами. Залишки готтентотів (близько 50—60 тис. осіб) живуть в Намібії.

На північному сході континенту в давнину в зоні контактів між негроїдами і європеоїдами сформувався ефіопський расовий тип. Це народи з темною шкірою червонуватого відтінку, темними волоссям і очима, правильними рисами обличчя, потовщеними губами — амхара, гала, тигре та інші. Мішані форми характерні й для деяких народів Західної Африки (фульбе, тубу, канурі та інші)[115]. Численні народи Ефіопії культивують пшеницю, теф, розводять коней, мулів, кіз та овець. У господарстві народів півострова Сомалі значне місце належить ремеслам: ткацтву, обробці дерева і металу.

Північну частину Африки населяють народи великої європеоїдної раси (переважно середземноморські типи)[115]. Їм властива порівняно смуглява шкіра, темні очі, вузьке обличчя і тонкий ніс. Сучасне арабо-берберське населення — землероби. У великих містах розвивається промислове виробництво — формується робітничий прошарок. В Єгипті дуже поширені ремісничі промисли (ткацтво, гончарство). Основне заняття населення в долині Нілу — вирощування бавовнику, рису і пшениці; в південній частині Судану — скотарство, мотичне землеробство (сіють просо, бобові) та рибальство. Нащадки вихідців з Європи (англійці, африканери (бури), французи, іспанці, італійці, португальці) становлять незначну частину населення материка. Здебільшого вони населяють помірні регіони півдня та сходу (ПАР, Кенія, Танзанія)[115].

У результаті змішання впродовж XVII—XIX століть прийшлого бурського населення з корінними народами та індійцями і китайцями, що їх завозили з Азії для роботи на плантаціях і копальнях, на півдні континенту виникли «кольорові»[en][115][116].

Малагасійці Мадагаскару (сакалава, мерина, бецилео та інші) належать до мішаного монголоїдно-негроїдного типу. Вихідці з островів Південно-Східної Азії заселили Мадагаскар історично порівняно недавно (2-1,5 тис. років тому) і пізніше зазнали значної метисації з прибульцями з континентальної Африки[115]. Основне заняття мальгашів — вирощування рису на зрошуваних землях та скотарство. В їхній матеріальній культурі багато спільних рис з матеріальною культурою народів їхніх предків з островів Індонезії (технології будівництва морських човнів і житла, обробки металу).

Населення Африки складається з численних племен, народностей і націй. До європейської колонізації народи Африки стояли на різних ступенях суспільного розвитку. Поряд з народами давньої високої культури — Єгипту, північної Африки, Західного Судану, Єфіопії та іншими, — які в давні часи створили свої держави, в районах тропічних лісів та пустель жили племена, що зберегли багато рис первісного побуту. Європейська колонізація супроводилась жорстокою експлуатацією, руйнуванням культури, масовим винищенням корінного населення цілого ряду областей і затримала розвиток африканських народів. Мільйони африканців були поневолені і вивезені до країн Америки. У народів Африки внаслідок різних умов їхнього історичного розвитку виробилися характерні етнографічні риси. Багато народів і народностей внаслідок колоніалізму опинились розділеними між різними країнами (фульбе, малінке, бамбара та ін.)[115]. Національно-визвольна боротьба в колоніальних і залежних країнах, здобуття незалежності, створення спільної національної економіки, зростання промислових і культурних центрів так і не вирішило остаточно питання етнічної консолідації у рамах нових націй, розвою національної самосвідомості серед різноманітних родоплемінних і локальних етнічних груп[115].

Африканський континент, через непридатність до традиційного європейського землеробства, не став місцем постійного розселення українців. Політична еміграція також не виявляла до неї зацікавлення, помітна лише спорадична присутність українців, здебільшого інтелигенції[28].

Мови[ред. | ред. код]

Докладніше: Мови Африки

Мови населення Африки різноманітні і належать до багатьох окремих мовних сімей. Деякі з них поширені на великих територіях і споріднені з іншими мовами, інші є локальними, малопоширеними. Виділяють 6 лінгвістичних надсімей, 4 з яких відносяться до аборигенних, ареалом формування яких були терени континенту, а носіями двох інших є мігранти з Європи та Азії[115]:

  • Конго-кордофанська сім'я. Це найбільша мовна сім'я континенту і одна з найбільших у світі. Ареал поширення народів охоплює велику частину території континенту на південь від Сахари.
    • Нігеро-конголезька. До групи належать народи бенуе-конго, банту, східнобантоїдні народи Нігеру та Камеруну, які населяють тропічну і південну Африку. В усіх країнах Східної Африки поширена одна з мов банту — суахілі.
      • Мови банту — група споріднених мов, що охоплює кілька дуже схожих між собою мовних підгруп. Представники різних племен як східного, так і західного узбережжя континенту вільно розуміють одне одного, що пояснюється однаковим словниковим складом, подібною граматичною (аглютинативною) будовою (тотожні афікси, частини мови, дієвідмінювання). Мовам банту властиві граматичні іменникові класи, тобто класи людей, тварин, рослин, речей тощо. Латинізованим письмом цих мов друкуються газети, книги. Мовами банту розмовляють також деякі групи пігмеїв (батуа, бабінга).
      • Мовами манде говорять народи верхів'їв Нігеру і Сенегалу, гвінейського узбережжя (мандинго, сонінке, акан, еве, бакве, іджо та інші). Мови манде мають спільний основний словниковий фонд і подібну граматичну будову.
    • Кордофанська. Поширена серед народів Східного Судану на південь від Ель-Обейда.
  • Ніло-сахарська мовна сім'я. Об'єднує більше 100 і 30 млн носіїв. Народи сім'ї заселяють басейни річок Нігер та Ніл, озера Чад (шилуки, нуери, динка, масаї та інші племена Східної Африки). Нілотська сім'я мов поділяється на південно-західну та південно-східну групи, які мають однакові основний словниковий фонд, форми дієслів та займенників.
  • Койсанська сім'я. Об'єднує близько 50 мов і 400 тис. носіїв. До цієї сім'ї відносяться народи бушмени, готтентоти, що живуть на південному заході континенту, у пустелях Намібії та Ботсвани, серед народів групи бенуе-конго. У Танзанії мешкають гірські дамара і сандаве, що також розмовляють мовами цієї сім'ї. Для койсанських мов характерні так звані цмокаючі значимо роздільні звуки — клікси. У цих мовах, як і в мовах інших народів Африки, велику роль відіграють музичні тони.
  • Індоєвропейська сім'я. Нащадки білих європейців продовжують користуватись власними мовами. Найбільшим ареалом компактного поширення індоєвропейських мов є крайній південний захід континенту. Ці мови стали офіційними в більшості держав континенту, на них ведеться державне діловодство, здійснюється вища освіта. Поділяється на 3 групи:

Релігії[ред. | ред. код]

Більше третини віруючого населення континенту сповідає іслам, близько половини — християнство (католики, протестанти, монофізити та ін.), третина додержується також місцевих традиційних релігій. Християнство не континенті поширювалося двома хвилями. Перша датується IV століттям, коли Ефіопія засвоїла її від єгипетських коптів і зробила офіційною, як у Східній Римській імперії[105]. Друга хвиля християнізації припадає на XIX століття і діяльність західноєвропейських місіонерів. Ідеї ісламу на північ континенту принесли араби разом із своїм завоюванням у VII столітті. На південь від Сахари, передусім до Західної Африки, ідеї ісламу почали проникати у XI столітті[105]. Східним узбережжям континенту мусульмани просунулись у XIV-XV століттях[105]. Після здобуття незалежності країнами Африки проникнення ідей ісламу на південь посилилось. Одночасно на півдні здобувають великої популярності різні апостольські церкви харизматів.

Економіка[ред. | ред. код]

Докладніше: Економіка Африки

Африка — найменш економічно розвинений регіон світу, за рівнем розвитку майже всі її держави належать до країн, що розвиваються (виняток становить високорозвинена ресурсна економіка Південно-Африканської Республіки[117][118]. Сумарний вклад до світової економіки лише кілька %. Для африканських країн характерною є нерівномірність темпів економічного росту. Лідером за показниками зростання ВВП у XX столітті, завдяки розвитку алмазовидобувної та інших гірничих галузей, була Ботсвана[118]. Для більшості країн високі темпи росту 1960-х років (5 % і вище) сповільнились (1,8 %) або змінились спадом виробництва під час кризи 1990-х[118]. Криза змінилась економічним бумом 2000-х років, особливо для нафтовидобувних країн на тлі значного подорожчання енергоресурсів. 16 африканських країн 2019 року потрапили до тридцятки швидкозростаючих економік світу; два десятки африканських країн мали показник росту ВВП вище за 5 % на рік[109]. Нерівномірним є розподіл економічного потенціалу і всередині регіону. Так левова частка африканського ВВП припадає на ПАР, Алжир і Єгипет, тоді як сукупний ВВП східноафриканських країн — 8 % від загальноафриканського[118]. У багатьох африканських країнах відбувається формування прошарку з середнім достатком. Руанда через впровадження нових технологій та розвиток інфраструктури стала совєрідним «африканським Сінгапуром»[109]. Разом з тим 30 з 54 африканських країн входять до 50 найменш розвинених країн світу[118], а Бурунді, Еритрея, Південний Судан і Сомалі очолюють рейтинг найбідніших країн світу[109]. Бідні африканські країни можуть відігравати важливу економічну і геополітичну роль на континенті, так Джибуті через однойменний морський порт концентрує торгові потоки Східної Африки, одночасно є місцем розташування військових баз США, Франції, Китаю та Італії, що контролюють безпеку торгових шляхів між Європою, Африкою та Азією через Баб-ель-Мандебську протоку і на Близькому Сході загалом[109]. У перерахунку на душу населення ВВП африканських країн у 5 разів нижче за середньосвітовий і у 30 за показник високорозвинених економік світу[118]. Найвищі показники у ПАР і Алжиру. Причини такого стану — замкнене причинно-наслідкове коло із взаємозумовлюючих та взаємопідсилюючих чинників історичного спадку, корумпованості політичних еліт, браку помітного високоосвіченого прошарку серед населення, недостатності капіталовкладень для реконструкції та розвитку економік, більшість з яких використовуються неефективно і безконтрольно.

Економіка більшості африканських держав, за виключенням північних та ПАР, має яскраво виражений аграрно-сировинний характер. Основою господарства майже всіх країн є відстале сільське господарство, що використовує здебільшого ручну працю. Тваринництво менш розвинене, ніж рослинництво, традиційно важливим залишається рибальство у прибережних водах і на внутрішніх водоймах[117]. Основа індустріального сектору більшості країн — гірнича промисловість, видобуток і збагачення корисних копалин[118]. Для бюджетних надходжень і народного господарства деяких країн туризм є більш важливою галуззю, ніж промисловість (острівні країни та країни південного сходу)[117]. У колоніальний період сформувався монотоварний тип господарювання, підпорядкований потребам зовнішнього ринку, виникла й розвинулась гірнича промисловість.

Енергетика[ред. | ред. код]

Докладніше: Енергетика Африки

У другій половині XX століття активно освоювались гідроенергетичні ресурси континенту, гігантські греблі загатили Ніл (Асуанські), Вольту (Акосомбо), Конго і Замбезі (Кариба). На початку XXI століття на річці Голубий Ніл в Ефіопії споруджується найпотужніша ГЕС континенту (6 ГВт) — Гребля Великого Ефіопського Ренесансу.

Промисловість[ред. | ред. код]

Провідна галузь промисловості, що забезпечує потреби внутрішнього ринку — харчова, текстильна, трикотажна, взуттєва. Швидкими темпами розвивається видобувна галузь, особливо нафтогазова (Алжир, Лівія, Нігерія, Ангола, Габон, Екваторіальна Гвінея). Машинобудування і хімічна промисловість майже не розвинені, за винятком країн півночі та ПАР[118].

Серед галузей обробної промисловості за колоніальних часів розвивалися лише експортоорієнтовані[118]. Із здобуттям незалежності розпочався період інтенсивної імпортостримуючої індустріалізації за сприяння Економічної комісії ООН для Африки, найбільших успіхів у якій досягли середземноморські країни[118]. Але для більшості країн колоніальна залежність замінилась на неоколоніальну — залежність від капіталу, напівфабрикатів, технологічного забезпечення нових галузей старими метрополіями. Нафтовидобувні країни зосередились на розвитку паливної промисловості, інші — легкої та харчової[118]. Лише Єгипту, за початкової допомоги СРСР, вдалося розбудувати стійку багатогалузеву промисловість. Із здобуттям незалежності відбулася значна трансформація галузевої структури ВВП: 1960-ті — промисловість — 20 %, сільське господарство — 41,3 %; 1980-ті — 37 % і 22,7 %, відповідно[118].

Аграрний сектор[ред. | ред. код]

Вся територія Африки добре забезпечена тепловими ресурсами. Обмежуючим фактором слугують атмосферні опади, на більшій частині материка вони нерівномірні за сезоном. У смузі Сахелю, на сході та півдні бувають періодичні (інколи багаторічні) посухи, що супроводжуються масовим голодом. Вони охоплюють більше 80 % площ незрошуваних орних земель регіону[119]. Латеритні ґрунти швидко виснажуються за традиційного для західного світу обробітку, підтримка родючості вимагає спеціальних агротехнічних заходів, крапельного зрошення. В екваторіальній частині — надлишкове зволоження призводить до перезволоження ґрунтів і швидкій ерозії відкритих від лісової рослинності ділянок. Використання іригації недостатнє — 7 % від загальної площі сільськогосподарських земель[119]. В останні роки інтенсифікується використання підземних вод для розширення посівних площ в пустельних регіонах країн півночі (Єгипет). Пустельні регіони з бідними кам'янистими і піщанистими ґрунтами використовуються в якості пасовищ[119].

Розвиток агровиробництва характеризується низькими і нестійкими темпами росту, просторовою нерівномірністю, екстенсивним характером, тобто за рахунок розширення посівних площ. Темпи приросту в 1970-х роках становили 2,8 % (32 % ВВП), у 1980-х роках вони знизилися до 1,7 % (22 % ВВП)[120]. На початку XXI століття із розгортанням світової продовольчої кризи частка продукції агровиробництва у ВВП африканських країн почала зростати (до 60 % у Сомалі, Уганді)[120]. Більша частина земель обробляється без використання техніки, за допомоги тяглової худоби і ручної праці. У сільському господарстві зайнято 65-90 % працездатного населення[119]. Для багатьох країн експорт плантаційної продукції — основне джерело валютних надходжень.

Станом на 2000 рік, земельний фонд континенту становить 2,96 млрд га (¼ світових), з якого в обробіток залучено лише 208 млн (6,5 %)[121]. Але у перерахунку на одного жителя забезпеченість не така висока — 2,3 і 0,16 га, відповідно[o][121]. Найбільші площі орних земель в країнах Західної та Східної Африки; в Центральній і Південній Африці їхня частка — 10 % загального фонду; у країнах Північної Африки не перевищує 2-3 %. На плантації експортних культур припадає 7,2 % земель. На кінець 1980-х років на континенті ще залишалось 30 % цілинних земель, придатних для обробітку, проте в районах з високою густотою населення (узбережжя Гвінейської затоки, Великі Африканські озера) вже на початку XIX століття всі земельні ресурси були освоєні[p]. Пасовища і луки займають 790 млн га (27 % загального фонду)[121]. Вони швидко деградують через надмірне випасання у райноах вразливих екосистем і спустелювання в зоні Сахелю.

Рослинництво у структурі агровиробництва посідає провідне місце (у деяких країнах до 90 %). Для внутрішнього ринку вирощують зернові (просо і сорго у посушливих районах напівпустель, саван та країнах заходу; кукурудза — тропічні країни; пшениця — на крайній півночі і півдні; рис — долина Нілу і Мадагаскар), коренеплоди (маніок — Нігерія, Конго; ямс — тропічні країни; батат), бобові культури[120]. З овочевих культур в Африці вирощують загалом такі самі, як і в інших регіонах. У країнах Північної Африки вирощують ранні овочі, які вивозять до Європи взимку або ранньою весною[120].

Як для внутрішнього споживання, так і на експорт вирощують олійні (найбільший виробник у світі) та технічні культури, плоди тропічних дерев. Арахіс масово вирощують західноафриканські країни (Сенегал, Гамбія, Нігер, Нігерія) і Судан. Для Сенегамбії арахіс залишається монокультурою[120]. Олійна пальма — країни Гвінейського регіону (Бенін — 2/3 структури рослинництва, Нігерія, Конго). Кокосова пальма — узбережжя Гвінейської затоки (Гана, Нігерія) і Мозамбіцької протоки (Мозамбік, Танзанія)[120]. Оливкове дерево — країни півночі (Туніс, Марокко)[120]. Кунжут — головна олійна культура посушливих районів Східної Африки. Бавовник — зрошувані землі долини Нілу (Єгипет, Судан — монокультура)[120]. Сизаль — східноафриканські країни (Танзанія, Кенія, Мозамбік)[120]. Цукрова тростина — повсюдно (ПАР — 1/3 загальноафриканського виробництва, Єгипет, Нігерія, Малі, Гана, Того, Танзанія, Маврикій — 90 % оброблюваних земель). Фінікова пальма — основна культура в оазах пустель і напівпустель (Алжир, Лівія, Єгипет, Марокко, Туніс, Чад, Нігер, Мавританія)[120]. На континенті сприятливі умови для субтропічного і тропічного садівництва. Цитрусові (апельсини, мандарини, грейпфрути, лимони) вирощують країни Середземноморського басейну, Гвінея, Гана, Мадагаскар (на експорт) і ПАР (переважно для внутрішнього споживання)[120]. Плоди розових (яблука, груші, сливи, персики, абрикоси) і виноград вирощують у субтропіках Північної і Південної Африки. Ананаси, банани, манго вирощують на плантаціях країн Тропічної Африки. Банани овочевих сортів споживають в селянських господарствах, а стійкі до транспортування десертні експортують[120].

Головними експортними культурами виступають плантаційні культури. Кава (25 % світового виробництва) — у східноафриканських гористих регіонах вирощують арабіку (Ефіопія, Уганда, Кенія), для західного регіону характерним є висока частка площ під менш вимогливою ліберикою (Кот-д'Івуар, Камерун, Ангола). Какао — країни Гвінейської затоки (Кот-д'Івуар, Гана, Нігерія, Камерун). Тютюн — повсюдно (ПАР, Малаві, Нігерія, Танзанія)[120]. Каучук збирають у тропічних країнах. Спеції — ваніль (Мадагаскар, Коморські Острови); гвоздика (острів Занзибар, Коморські Острови)[120] та інші.

Тваринництво — друга за значенням на континенті й найбільш відстала галузь агровиробництва, у світовому ранжирі продуктивності вона займає останнє місце, хоча у перерахунку поголів'я на душу населення — одне з перших. Важливу роль тваринництво відіграє в Малі, Нігері, Мавританії, Сомалі, Марокко, Ефіопії і ПАР, де воно отримало найбільший розвиток і вивело країну в лідери регіону за виробництвом багатьох видів продукції[120]. Переважає кочове і напівкочове скотарство дуже низької продуктивності у напівпустельних регіонах, через велику залежність від погодних умов.

Найбільше поголів'я великої рогатої худоби (ВРХ) сконцентровано в Ефіопії, ПАР, Нігерії і Судані. Це переважно місцеві малопродуктивні породи, що дають до 3 л молока на добу, наприклад, зебу. Головні експортери м'яса: ПАР, Мадагаскар, Кенія, Судан, Ефіопія, Танзанія і Сомалі. Головні експортери живого поголів'я: Чад, Малі, Ніґер, Ефіопія і Мавританія[120]. У Тропічній Африці масово розводять кіз на м'ясо і заради шкір, у Західній Африці поширені м'ясомолочні породи, на півночі — молочні. У ПАР розводять ангорських кіз заради цінної вовни[120]. Вівчарством заради вовни займаються в країнах Магрибу і Південної Африки (ПАР — найбільший виробник на континенті, Намібія — каракуля), м'ясо — Тропічної Африки[120]. Свинарство, через релігійні забобони, розвинене лише в ПАР, Нігерії, на Мадагаскарі, Сенегалі[120]. Конярство в Африці розвинене в північній і південній частинах, Ефіопії[120]. У якості в'ючних і верхових тварин на півночі розводять також віслюків, мулів, верблюдів-дромедарів (Ефіопія, Марокко, Єгипет, Алжир). Останніх також використовують для отримання м'яса, шкір, шерсті, молока, для обробітку ґрунту[120].

Для місцевого населення велике значення має птахівництво, як головне джерело тваринних білків у повсякденному харчуванні. Великі товарні птахівничі господарства створено в ПАР, Нігерії, Марокко, Кенії і Танзанії[120]. Тропічна Африка — батьківщина одомашнених цесарок.

Лісівництво. На початку XXI століття лісові ресурси континенту становили більше 650 млн га (23 % загальної території континенту, 17 % загальносвітової площі лісів, 10 % світових запасів деревини)[122]. Переважають листяні дерева вологих тропічних лісів (95 %), у Атлаських горах — цінні твердолисті та хвойні породи, масово закладаються плантації швидкозростаючих евкаліптів. Для географії лісових ресурсів характерна велика нерівномірність — деякі країни посушливих тропічних смуг повністю позбавлені, переважна частина запасів припадає на центральноафриканські країни (Камерун, Габон, Екваторіальна Гвінея, Конго, ДР Конго) — лісистість становить 30 %[122]. Найбільша лісовкритість у Ліберії, Гані та Габоні — 90 %. Значні лісові масиви присутні також в Анголі, Південному Судані, Замбії, Танзанії й Нігерії[122]. Цінні породи дерев йдуть на експорт (ебенове, червоне, жовте). Велика частка лісозаготівлі забезпечує місцеве населення дровами заради приготування їжі. Значні площі лісів щорічно випалюються заради розчищення території для потреб низькопродуктивного землеробства. Швидкі темпи обезліснення (впродовж 1960—1990 років континент втратив 30 млн га лісів) призводять до негативних екологічних наслідків — розвитку ерозії на латеритних ґрунтах, обміління річок, прискорення опустелювання в зоні Сахелю, збіднінню біорізноманіття[122].

Транспорт[ред. | ред. код]

Докладніше: Транспорт Африки

Транспортна система більшості країн Африки не відповідає вимогам їхнього економічного розвитку, не забезпечує належним чином внутрішньодержавний, міжрайонний і міждержавний регіональний зв'язок. Це звужує національні можливості з освоєння нових районів, вимагає розвивати національні економіки, базуючись на застарілій колоніальній схемі інфраструктури, що прямолінійно поєднує райони видобутку і плантаційних господарств з морськими портами вивозу сировини[114]. Через це десяток країн, що не мають виходу до моря, відносяться до найменш розвинених країн не тільки континенту, але й світу. У багатьох районах Африки зберігається в'ючне транспортування й використання людської сили[114]. Деякі зрушення в покращення цієї ситуації відбувались впродовж 1970-1980-х років, за часів змагання комуністичного і капіталістичного таборів. На початку XX століття заради підтримки власної будівельної індустрії Китай робить величезні капіталовкладення в інфраструктуру більшості африканських країн. Власні інвестиції можуть собі дозволити лише країни-нафтовиробники. На континенті відсутнє транспортне машинобудування як галузь (за виключенням ПАР, суднобудівних та автоскладальних підприємств ряду країн)[114].

Залізничний. За колоніальних часів залізниці були збудовані в усіх регіонах материка, здебільшого вони не становлять єдиної мережі, а поєднують одноколійними гілками різної ширини колії райони видобутку корисних копалин і морські порти. На кінець 1980-х років загальна протяжність залізниць континенту становила 82,4 тис. км (~7 % світової)[123]. Більшість мережі сконцентрована на півночі й півдні[124].

Автомобільний. Після здобуття незалежності молоді держави головну увагу приділяли розбудові автомобільної інфраструктури, як найменш капіталовитратної (початкові капітоловкладення, витрати на підтримку мережі в робочому стані, оновлення і ремонт транспортних засобів). Шляхи переважають ґрунтові, велика кількість сезонних, що в дощовий сезон стають непроїжджими. На кінець 1980-х років загальна протяжність автомобільних шляхів континенту становила 1,6 млн км (~7 % світової)[123]. ¼ автошляхів припадає на ПАР (густота — 270 км на 1000 км²), найменше їх в Сахарі (43 км на 1000 км²)[123]. Автотранспортом перевозиться левова частка пасажирів і вантажів як всередині країн, так і між країнами континенту. Набільше автомобілів на душу населення припадає у ПАР (118 на 1 тис. осіб), у решті країн — від 40 до 3[123]. Уведено в дію, будується та запроєктовано міждержавні транспортні коридори і магістралі: КаїрДакар, Транссахарська (АлжирЛагос), Трансафриканська (Каїр—ГаборонеКейптаун), ТриполіВіндгук, Транссахельська (Дакар—НджаменаДжибуті), Трансгвінейська (Дакар—Лагос), Лагос—Момбаса, ЛобітуБейра[125].

Внутрішній водний. Внутрішні водні шляхи мають обмежене внутрішньорайонне значення, бо головними водними магістралями виступають або система Великих африканських озер (кожне озеро окремо), або ділянки великих річок між порогами і водоспадами (Конго, Нігер, Ніл, Сенегал, Замбезі)[126]. Використовується 20 тис. км (приблизно ½ загальної протяжності придатних для судноплавства маршрутів). Найбільша мережа судноплавних водних артерій сконцентрована в екваторіальній частині (ДР Конго, Нігерія), а також Ніл, його дельта й канали на північному сході (Єгипет і Судан). У країнах Магрибу і в ПАР цей вид транспорту відсутній[126].

Морський. Морські перевезення виконують провідну роль у міжнародній торгівлі африканських країн, морські порти залишаються головними воротами для всіх країн, що мають вихід до моря. Через морські порти експортують корисні копалини, сільськогосподарську сировину, деревину; імпортують — промислові вироби й обладнання, товари повсякденного вжитку, продукти харчування. Найбільші морські порти: Лагос, Дурбан, Абіджан, Монровія, Триполі[126]. Через низькі тарифи використання свого морського прапора Ліберія є світовим лідером за тоннажем морського торговельного флоту (майже всі судна належать іноземним компаніям)[126]. Великим власним флотом володіють Єгипет і ПАР. У середині XIX століття через Суецький перешийок проклали канал, який значно скоротив морський шлях з Європи до Південної та Східної Азії, ним також проходить левова частка потоку енергоносіїв (нафти й скрапленого газу) з країн Близького Сходу до Європи.

Повітряний. Через своє положення континент виступає важливим вузлом міжнародного авіатранспорту. Загальна протяжність повітряних шляхів становить 450 тис. км[126]. Повітряне сполучення — головний шлях міжнародних пасажиропотоків для африканських країн. Особливо важливе значення повітряне сполучення має для країн, що не мають виходу до моря[126]. Внутрішні повітряні перевозки забезпечують сполучення віддалених слаборозвинених районів; критичні в часи посух, повідей, епідемій, громадянських конфліктів. На континенті розміщується до 140 міжнародних аеропортів (кожна країна володіє принаймні одним)[127]. Найбільші аеропорти континенту, що входять до 100 найбільших у світі: Каїр (CAI), Йоганнесбург (JNB), Дурбан (DUR), Алжир (ALG), Оран (TAF), Туніс (TUN), Тріполі (TIP), Касабланка (CMN), Найробі (NBO)[128][125]. У більшості країн створено власні національні авіакомпанії, що працюють на внутрішніх ринках авіаперевезень.

Трубопровідний. Наймолодший вид транспорту, що з'явився на континенті у 1950-х роках з початком видобування нафти і газу. ¾ трубопроводів припадає на країни-експортери нафтогазової сировини (Алжир, Лівія, Нігерія). Вони поєднують внутрішньоконтинентальні райони видобутку з морськими портами вивозу[126]. Дном Середземного моря прокладено газопровід з Алжиру до Італії[126].

Зовнішня торгівля[ред. | ред. код]

Головні торгові партнери Африки: Євросоюз (Франція та Німеччина), Китай і США[109]. Африка важливий постачальник корисних копалин на світові ринки й швидко зростаючий ринок збуту для промислових і товарів побутового вжитку.

Активна китайська зовнішньоекономічна політика (економічні форуми раз на 3 роки, навчання для 60 тис. африканських абітурієнтів щорічно) допомогла збільшити торгівлю з африканськими країнами за 20 років XXI століття у 20 разів — загальний обсяг до 204 млрд, китайський експорт до 104 млрд доларів США[109]. КНР інвестує в будівництво африканської інфраструктури, видаючи державні кредити для національних компаній, що працюють на континенті. Індія та Індонезія намагаються наздогнати Китай, обсяг африкансько-індійської торгівлі 2018 року склав 62 млрд доларів США[109].

Туреччина зробила Африку пріоритетним напрямком своєї зовнішньоекономічної політики 2005 року. За 15 років обсяг африкансько-турецької торгівлі зріс у 4 рази, до 23,8 млрд, а турецький експорт до 14,4 млрд доларів США[109]. З Єгиптом, Марокко, Тунісом, Маврикієм створено зону вільної торгівлі[109]. Пільгові африканські рейси турецьких авіакомпаній зі Стамбулу перенаправили міжнародні маршрути; проводяться економічні форуми; турецькі посольства відкрито в 42 африканських країнах, урядовці Туреччини активно відвідують континент (лише президент Реджеп Ердоган за 16 років здійснив 51 візит до 27 африканських країн)[109]. Туреччина будує школи, лікарні й мечеті, щорічно надає 5 тис. місць для африканських абітурієнтів у своїх вишах, турецькі війська активно залучаються до військових конфліктів на півночі (Лівія) та сході, надсилає власних лікарів і технічних спеціалістів[109].

Обсяг африкансько-російської торгівлі 2018 року склав 20 млрд доларів США (40 % якого припадає на Єгипет)[109]. Росія довгий час використовувала Африку в якості регіону залучення технологій власних гірничих підприємств і ринку збуту зброї та продовольства, проте в кризовій зовнішньополітичній ситуації після 2014 року посилила власну політику на континенті. Веде боротьбу із джихадизмом та «кольоровим революціям» за допомогою військових радників і приватних військових компаній (Судан, ЦАР)[109]. 2019 року Росія провела перший панафриканський саміт у Сочі, витрати на який склали 67 млн доларів і який приніс підписаних угод на 14 млрд доларів США[109].

Вишеградська четвірка (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина) 2013 року поновили свою африканську політику[109]. польський уряд запустив програму «Вперед, Африка», а Дональд Туск здійснив турне континентом. За 5 років африкансько-польська торгівля зросла майже в 2 рази до 5,3 млрд доларів США[109]. На африканський ринок вийшли польські тракторобудівники (Ursus SA) та айтішники (Asseco)[109]. Угорщина провела ряд африканських форумів, відкрила нові посольства, надає Stipendium Hungaricum 920 африканським студентам[109].

Україна[ред. | ред. код]

2019 року 77 % обсягу українсько-африканської торгівлі припадало на північні середземноморські країни (Єгипет — 45 %, Алжир, Марокко), на Тропічну Африку лише 23 % (Ефіопія, Нігерія, Сенегал)[109]. Торгівля з африканськими країнами для України має значне додатне сальдо (лише з Гани, Кот-д'Івуару і ПАР Україна імпортує більше ніж продає), а обсяги ринку і структура потреб африканських економік може легко замінити всі пострадянські ринки, що їх Україна втратила з 2014 року[109].

Український експорт до Африки 2019 року склав 4,97 млрд доларів США (10 % від загального) і перевищив експорт до Росії[109]. До Африки вивозиться переважно металургійна сировина (чорні метали, руди, шлаки, зола) та аграрна продукція (зерно, олія, насіння)[109]. Україна свого часу була одним з провідних постачальників радянської військової техніки для африканських країн.

Імпорт товарів з Африки 2019 року склав 0,91 млрд доларів США[109]. З Африки везуть боксити (Гвінея) для Миколаївського глиноземного заводу, марганцеві (Гана) та інші руди, какао-боби (Кот-д'Івуар), добрива, тютюн, горіхи та тропічні фрукти[109].

Економічна інтеграція[ред. | ред. код]

СомалілендКабо-ВердеСАДРПівденний СуданЛіберіяГвінеяСьєрра-ЛеонеГанаНігеріяГамбіяКот-д'ІвуарБенінГвінея-БіссауСенегалТогоБуркіна-ФасоНігерМароккоТунісЛівіяМавританіяАлжирЄгипетСомаліКомориЕритреяСуданДжибутіЕфіопіяУгандаРуандаБурундіДР КонгоКеніяСан-Томе і ПринсіпіЧадКамерунЦАРКонгоГабонЕкваторіальна ГвінеяАнголаМозамбікНамібіяПАРБотсванаЕсватініЗімбабвеМаврикійЗамбіяМалавіСейшелиМадагаскарТанзаніяЛесотоСпівтовариство сахель-сахарських країнСоюз Арабського МаґрибуСпільний ринок Східної та Південної АфрикиСхідноафриканське співтовариствоЕкономічне співтовариство країн Великих африканських озерПівденноафриканське співтовариство розвиткуПівденноафриканський митний союзЦентральноафриканське економічне співтовариствоЦентральноафриканське економічне і валютне співтовариствоЗахідноафриканський економічний і валютний союзМіждержавний орган Ліптако–ГурмаМаліЕкономічне співтовариство країн Західної АфрикиМіжурядова організація з розвиткуАфриканський СоюзСоюз держав ріки МаноЗахідноафриканський валютний союз
Малюнок містить гіперпосилання на відповідні статті
Взаємозв'язки між різними наддержавними африканськими структурами показані колами ЕйлераПОР

У Африці відбуваються помітні інтеграційні процеси як на регіональному, так і на континентальному рівні, які торкаються не лише вузькоспеціалізованих аспектів міжнародних відносин (культурних, торговельних), але розвивають політичну кооперацію за зразком європейської[q]. Характерною рисою є висока ступінь їх інституалізації. Провідна організація в цих процесах — Африканський Союз (утворений 1963 року як Організація Африканської Єдності, штаб-квартира в Аддис-Абебі). Для північних арабських країн важливою є Ліга арабських держав. Створено близько 200 економічних об'єднань різного рівня, масштабу і спрямованості, найбільші з яких: західно- (ECOWAS), південно- (SADC) і центральноафриканське (ECCAS), Спільний ринок Східної та Південної Африки (COMESA). Економічна кооперація, у порівнянні з 1970-1980-ми роками, розвивається в нових умовах взаємо- та протидії глобалізації світової економіки, посилюється маргіналізація позицій африканських держав. Інтеграція вже не тільки інструмент формування самодостатніх економік на противагу спільним ринкам високорозвинених країн (ЄС, НАФТА), але й безальтернативний спосіб включення африканських країн до глобального світового господарства, показник економічного зростання і розвитку в цілому. 2020 року за європейським зразком було запроваджено безмитну Африканську континентальну зону вільної торгівлі[109].

Культура[ред. | ред. код]

Архітектура[ред. | ред. код]

Архітектура Африки, подібно до інших елементів культури континенту, надзвичайно різноманітна. Протягом довгих століть африканці розвивали власні місцеві архітектурні традиції. Інколи можна прослідити на великих відстанях характерні риси єдиної традиції, наприклад судано-сахельська архітектура у Західній Африці, часом будівлі сусідніх народностей і племен складають мозаїчну картину на відносно невеликій території[129]. Типова тема традиційної африканської архітектури — використання фрактального масштабування, коли оформлення невеличких частин споруди повторюються у більших масштабах всієї будівлі, або плануванні й розстановці таких будівель. Так концентричне поселення може складатись із круглих будівель[129]. На окремі традиції в окремих регіонах мав значний вплив сусідніх культур. Так північ і північний схід зберіг арабський середньовічний канон. Західноєвропейська архітектура впливала на будівельні прийоми прибережних регіонів з кінця XV століття і зараз є важливим джерелом натхнення для багатьох архітекторів, особливо у великих містах[129].

Місцеві будівельники історично використовували широкий спектр підручних матеріалів, що варіюються в залежності від регіону та цілей будівництва. На півночі широко застосовували каміння та трамбовану землю; в Абессомалії — каміння та вапновий розчин; у Гвінейському регіоні — саман, глину, трамбовану землю; у Центральній Африці — дерево, солома та інші швидкопсувні матеріали; на півдні — каміння, дерево, солому[129].

У Східній Африці поширені два типи будівель: циліндрична хата з конусоподібним дахом і прямокутні хати (тембе) з плоским дахом. Високе розмаїття типів поселень і будівель (з тростини, трави, каменю, шкіряні намети в скотарів-кочовиків) спостерігається в окремих областях гірської Ефіопії.

Музика і танці[ред. | ред. код]

Традиційна музична культура континенту досить оригінальна, вона має багатотисячолітню історію, її різноманітні прояви та особливості, в залежності від регіону становлення та розвитку, утворюють неповторну строкату ковдру культурного ландшафту цього куточку світу. Пісні та музика африканськими народами використовуються в ритуалах та релігійних церемоніях, щоб передавати оповідання та легенди з покоління в покоління, а також заради виразу та передачі емоцій. Музичні традиції передаються усно, а перші спроби записати їх нотами припадають на кінець XIX століття. Починаючи з XX століття відбувається накопичення аудіо-візуального масиву зразків такого виду творчості.

Для субсахарської Африки традиційним є використання ударних інструментів — барабани, (дунумба, сангбан, кенкен, джембе) ксилофони, мбіра або «фортепіано з великим пальцем»[130][131]. Музична традиція африканської діаспори на американському континенті є своєрідною сумішшю окремих місцевих традицій з різних куточків Африки, що зростала під впливом модерної європейської музичної традиції й стала невідємною складовою американської, латиноамериканської загалом і окремо карибської та бразильської музичних культур. Вихідці з Африки вплинули на популярну музику, створивши або розвинувши такі музичні жанри: сока, каліпсо (кайсо), зук, бомба, конга, син, румба, сальса, кумбія, самба, тверкінг[130].

Традиції танців на континенті мають численні культурні відмінності у стилях рухів та музичного супроводу. Найбільше відрізняються мусульманська північ материка та субсахарська Африка. Для традиції останньої особливо характерна артикуляція кінцівок тіла, повноцінні рухи всім тілом та підвищена амплітуда та швидкість таких рухів[132]. У танках населення вивчає патерни соціальної поведінки та цінностей. Вони допомагають людям працювати, зростати, звеличувати або критикувати окремих членів громади. Танок використовують на святах і похоронах, під час змагань, для ілюстрації оповідань, прислів'їв та поезії, різноманітних релігійних ритуалів[133]. Африканський танок переважно інклюзивний, глядачі виступають активними учасниками вистави. За винятком деяких релігійних або ініціаційних танців, бар'єр між танцюристами та глядачами відсутній як поняття[132].

Образотворче мистецтво[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Кінематограф[ред. | ред. код]

Спорт[ред. | ред. код]

Докладніше: Спорт в Африці

Найбільш популярним командним видом спорту на континенті є футбол. В усіх незалежних країнах континенту створено власні національні футбольні асоціації, команди з яких представлені в Конфедерації африканського футболу (CAF) і змагаються на регіональному рівні за Кубок африканських націй. Єгипет 7 разів вигравав цей Кубок та тричі робив це поспіль. Національні збірні команди з футболу Єгипту, Марокко, Тунісу, Камеруну, Нігерії, Сенегалу, Гани та Алжиру і Кот-д'Івуару змагались на останніх чемпіонатах світу з футболу. Південно-Африканська Республіка першою з африканських країн провела на свої території чемпіонат світу з футболу 2010 року.

Баскетбол є другою за популярністю спортивною грою на континенті, особливо в Нігерії, Тунісі, Єгипті, Сенегалі, Кот-д'Івуарі, Анголі й Камеруні. За останні роки на континенті відбувся значний прогрес в області спорудження сучасних баскетбольних залів — Каїр, Дакар, Йоганнесбург, Кігалі, Луанда та Радес[134]. Цьому значною мірою сприяло включення ряду баскетболістів з Африки до національної баскетбольної асоціації США, а нігерієць Хакім Оладжувон № 34 з Х'юстон Рокетс потрапив до Зали слави[135].

На півдні та сході континенту (ПАР, Зімбабве, Намібія, Кенія, Танзанія), як і в інших колишніх британських колоніях популярними видами командних змагань залишаються регбі та крикет. Три африканські країни (ПАР, Зімбабве та Кенія) спільно приймали Кубок світу з крикету 2003 року.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Трансконтинентальна країна, частина території, на схід від Суецького каналу, якої лежить в Азії (Синайський півострів).
  2. На територію Західної Сахари претендують Демократична Арабська Республіка Сахраві (контролює 1/5 території, та визнана країнами Африканського Союзу) та Морокко (всупереч ряду резолюцій ООН окупувала й анексувала 4/5 території країни).
  3. а б в Володіння Іспанії.
  4. Подвійний адміністративний центр території.
  5. Володіння Португалії.
  6. Володіння Італії.
  7. а б в Володіння Франції.
  8. Володіння Ємену. На території архіпелагу розміщується дві адміністративні одиниці (мухафази).
  9. На архіпелазі дві окремі адмінстративні одиниці — мухафази.
  10. Офіційна столиця, місто розміщення органів виконавчої влади країни.
  11. Місто розташування Верховного суду країни.
  12. Місто розташування парламенту країни.
  13. Столиця країни «де-факто».
  14. Володіння Об'єднаного королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
  15. Для прикладу, в Україні на одного мешканця припадає ~1 га сільгоспугідь.
  16. Місцями освоєнність перевищує показники України, що є екологічною катастрофою для місцевих екосистем.
  17. Більшість економік молодих африканських країн, колишніх європейських колоній, були інтегровані до європейського економічного співтовариства на правах асоційованих членів, або спеціальних торговельних угод про вільний ринок, як сировинні придатки та ринки збуту невдовзі після отримання ними незалежності.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Африка // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  2. Sayre A. P., 1999
  3. а б World Population prospects – Population division. population.un.org. Департамент з економічних і соціальних питань ООН, Відділ населення. Процитовано November 9, 2019. 
  4. а б Overall total population – World Population Prospects: The 2019 Revision (xslx). population.un.org (custom data acquired via website). Департамент з економічних і соціальних питань ООН, Відділ населення. Процитовано November 9, 2019. 
  5. Africa. General info. Visual Geography. Архів оригіналу за 24 April 2011. Процитовано 24 November 2007. 
  6. а б Кобернік С. Г., 2015, с. 44
  7. Collier, Paul; Gunning, Jan Willem (1999-08-01). Why Has Africa Grown Slowly?. Journal of Economic Perspectives (en) 13 (3): 3–22. ISSN 0895-3309. doi:10.1257/jep.13.3.3. 
  8. Fwatshak, S. U. (2014). The Cold War and the Emergence of Economic Divergences: Africa and Asia Compared. Contemporary Africa. Springer. с. 89–125. ISBN 978-1-349-49413-2. doi:10.1057/9781137444134_5. 
  9. Austin, Gareth (2010-03-01). African Economic Development, and Colonial Legacies. International Development Policy. Revue internationale de politique de développement (en) (1): 11–32. ISSN 1663-9375. doi:10.4000/poldev.78. 
  10. Dunning, Thad (2004). Conditioning the Effects of Aid: Cold War Politics, Donor Credibility, and Democracy in Africa. International Organization 58 (2): 409–423. ISSN 0020-8183. JSTOR 3877863. doi:10.1017/S0020818304582073. 
  11. Bayeh, E. (2015). The political and economic legacy of colonialism in the post-independence African states. www.semanticscholar.org (en). Процитовано 2020-11-12. 
  12. а б в Поспелов Е. М., 2005, с. 66-67
  13. Georges, Karl Ernst (1913–1918). «Afri». У Georges, Heinrich (de). Ausführliches lateinisch-deutsches Handwörterbuch (8th вид.). Hannover. http://latin_german.deacademic.com/1644. Процитовано 20 September 2015. 
  14. Lewis, Charlton T.; Short, Charles (1879). «Afer». A Latin Dictionary. Oxford: Clarendon Press. http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3Atext%3A1999.04.0059%3Aentry%3DAfer. Процитовано 20 September 2015. 
  15. а б в Africa African Africanus Africus : [англ.] : [арх. 15 січня 2021 року] // consultsos.com. — Word Roots Medical Etymology. — Дата звернення: 15 січня 2021 року.
  16. Venter & Neuland, NEPAD and the African Renaissance (2005), p. 16
  17. а б Desfayes, Michel (25 January 2011). The Names of Countries. michel-desfayes.org. Архів оригіналу за 27 June 2019. Процитовано 9 April 2019. 
  18. а б Babington Michell, Geo (1903). The Berbers. Journal of the Royal African Society 2 (6): 161–194. JSTOR 714549. doi:10.1093/oxfordjournals.afraf.a093193. 
  19. (англ.) Edward Lipinski. Ophir // Itineraria Phoenicia. — Peeters Publishers, 2004. — P. 200. — ISBN 90-429-1344-4.
  20. Nile Genesis: An Introduction to the Opus of Gerald Massey. Chapter III. Архів оригіналу за 2010-01-30. 
  21. Fruyt, M. (1976). D'Africus ventus a Africa terrain. Revue de Philologie 50: 221–38. 
  22. Stieglitz, Robert R. (1984). Long-Distance Seafaring in the Ancient Near East. The Biblical Archaeologist 47 (3): 134–142. JSTOR 3209914. doi:10.2307/3209914. 
  23. Hallikan, 'Abu-l-'Abbas Sams-al-din 'Ahmad ibn Muhammad Ibn (1842). Kitab Wafayat Ala'yan. Ibn Khallikan's Biographical Dictionary Transl. by (Guillaume) B(aro)n Mac-Guckin de Slane (en). Benjamin Duprat. 
  24. al-Andalusi, Sa'id (2010). Science in the Medieval World (en). University of Texas Press. ISBN 9780292792319. 
  25. Upton, Roger D. (1881). Travels in the Arabian Desert: With Special Reference to the Arabian Horse and Its Pedigree (en). C.K. Paul & Company. 
  26. а б в г д е Довідковий атлас, 2010, с. 166
  27. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау Рибін М. М. Африка. Природа // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  28. а б в г д е ж и Трощинський В. П. Африка // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. — С. 811-813. — 10 000 прим. — ISBN 966-02-2075-8.
  29. Атлас світу, 2005, с. 128
  30. Атлас світу, 2005, с. 122
  31. а б в Кобернік С. Г., 2015, с. 47
  32. а б Атлас світу, 2005, с. 112
  33. а б в Бойко В. М., 2020, с. 53
  34. а б Геологія материків і океанів. Африка // Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Східний видавничий дім, 2004—2013.
  35. Africa- Extractive Industries : [фр.] : [арх. 19 січня 2021 року] // worldbank.org : довідка. — World Bank, 2018. — 3 octobre. — Дата звернення: 19 січня 2021 року.
  36. а б в г д е ж и к л Атлас. Географія материків і океанів, 2014
  37. Бойко В. М., 2020, с. 56
  38. Атлас. Материки і океани, 2020
  39. а б в г ФГАМ, 1964
  40. Бойко В. М., 2020, с. 57
  41. а б в Complete Atlas, 2016, с. 123
  42. Бойко В. М., 2020, с. 58
  43. Кобернік С. Г., 2015, с. 46
  44. Schneider, S.H. (2007). 19.3.3 Regional vulnerabilities. У Parry, M.L. Chapter 19: Assessing Key Vulnerabilities and the Risk from Climate Change. Climate change 2007: impacts, adaptation, and vulnerability: contribution of Working Group II to the fourth assessment report of the Intergovernmental Panel on Climate Change (IPCC). Cambridge University Press (CUP): Cambridge, UK: Print version: CUP. This version: IPCC website. ISBN 978-0-521-88010-7. Архів оригіналу за 2013-03-12. Процитовано 2011-09-15. 
  45. Niang, I. et al. 2014: Africa. In: Climate Change 2014: Impacts, Adaptation, and Vulnerability. Part B: Regional Aspects. Contribution of Working Group II to the Fifth Assessment Report of the Intergovernmental Panel on Climate Change [Barros, V.R., C.B. Field, D.J. Dokken et al. (eds.)]. Cambridge, United Kingdom and New York, NY, USA: Cambridge University Press. с. 1199–1265. 
  46. а б в Бойко В. М., 2020, с. 77
  47. Бойко В. М., 2020, с. 61
  48. а б в Бойко В. М., 2020, с. 62
  49. а б в г д е Кобернік С. Г., 2015, с. 62
  50. а б в Бойко В. М., 2020, с. 63
  51. Бойко В. М., 2020, с. 64
  52. Кобернік С. Г., 2015, с. 63-64
  53. а б Бойко В. М., 2020, с. 65
  54. а б в г Кобернік С. Г., 2015, с. 63-67
  55. а б в г д е ж и Бойко В. М., 2020, с. 65-68
  56. а б в г д Кобернік С. Г., 2015, с. 67-70
  57. а б в г д е ж и к Бойко В. М., 2020, с. 69-72
  58. а б в г д е ж и к Кобернік С. Г., 2015, с. 70-74
  59. а б в г д е ж и к л Бойко В. М., 2020, с. 73-76
  60. а б ФГАМ, 1964, с. 70-71
  61. Кобернік С. Г., 2015
  62. Бойко В. М., 2020, с. 78
  63. а б в Черная Книга вымерших животных – список, фото и описание : [рос.] : [арх. 15 листопада 2020 року] // ecoportal.info : вебсайт. — Екопортал, 2018. — 24 октября. — Дата звернення: 14 січня 2021 року.
  64. а б Бойко В. М., 2020, с. 79
  65. а б в Кобернік С. Г., 2015, с. 77
  66. Кобернік С. Г., 2015, с. 76
  67. Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Африці на офіційному сайті.
  68. а б в Бойко В. М., 2020, с. 80
  69. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою A38 не вказано текст
  70. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою A39 не вказано текст
  71. а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою A40 не вказано текст
  72. а б Homo sapiens: University of Utah News Release: 16 February 2005. Архів оригіналу за 24 October 2007. 
  73. а б Schlebusch, Carina M et al. (2017). Southern African ancient genomes estimate modern human divergence to 350,000 to 260,000 years ago. Science 358 (6363): 652–655. Bibcode:2017Sci...358..652S. PMID 28971970. doi:10.1126/science.aao6266. 
  74. а б Sample, Ian (7 June 2017). Oldest Homo sapiens bones ever found shake foundations of the human story. The Guardian. Процитовано 7 June 2017. 
  75. а б Zimmer, Carl (10 September 2019). Scientists Find the Skull of Humanity's Ancestor — on a Computer – By comparing fossils and CT scans, researchers say they have reconstructed the skull of the last common forebear of modern humans.. The New York Times. Процитовано 10 September 2019. 
  76. а б Mounier, Aurélien; Lahr, Marta (2019). Deciphering African late middle Pleistocene hominin diversity and the origin of our species. Nature Communications 10 (1): 3406. Bibcode:2019NatCo..10.3406M. PMC 6736881. PMID 31506422. doi:10.1038/s41467-019-11213-w. 
  77. Strait of Gibraltar, Atlantic Ocean. Mediterranean Sea : [англ.] : [арх. 26 січня 2021 року] // lpi.usra.edu : вебсайт. — Space Shuttle Views the Earth. — Дата звернення: 26 січня 2021 року.
  78. а б Fregel, Rosa; et al. Ancient genomes from North Africa evidence prehistoric migrations to the Maghreb from both the Levant and Europe // National Academy of Sciences : наук. журнал. — 2018. — Vol. 26, no. 115 (26 June). — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1800851115. — PMID:29895688. Архівовано з джерела 20 листопада 2020.
  79. Derricourt, Robin. Getting «Out of Africa»: Sea Crossings, Land Crossings and Culture in the Hominin Migrations // Journal of World Prehistory : наук. журнал. — 2005. — Vol. 2, no. 19. — P. 119–132. — DOI:10.1007/s10963-006-9002-z.
  80. (англ.) Wells, Spencer. The Journey of Man : A Genetic Odyssey. — Princeton (New Jersey) : Princeton University Press, 2002. — 224 с. — ISBN 0‐691‐11532‐X.
  81. Oppenheimer, Stephen. The Gates of Grief : [англ.] : [арх. 30.05.2014] / Oppenheimer, Stephen // bradshawfoundation.com : вебсайт. — Bradshaw Foundation. — Дата звернення: 26 січня 2021 року.
  82. (англ.) Goucher, Candice; Walton, Linda. World History : Journeys from Past to Present. — London : Routledge, 2013. — С. 2–20. — ISBN 978-1-134-72354-6.
  83. Sutton, John E. G. The Aquatic Civilization of Middle Africa // Journal of African History. — Cambridge : Cambridge University Press, 1974. — Vol. 15, iss. 4. — P. 527—546. — ISSN 0021-8537. — DOI:10.1017/S0021853700013864.
  84. (англ.) Keenan, Jeremy. The Sahara : Past, Present and Future. — London : Routledge, 2013. — ISBN 978-1-317-97001-9.
  85. Katanda Bone Harpoon Point : [англ.] : [арх. 26 січня 2021 року] // humanorigins.si.edu : вебсайт. — The Smithsonian Institution's Human Origins Program, 2020. — 17 June. — Дата звернення: 26 січня 2021 року.
  86. Jesse, Friederike. Early Pottery in Northern Africa — An Overview // Journal of African Archaeology : наук. журнал. — 2010. — Vol. 2, no. 8. — P. 219—238. — DOI:10.3213/1612-1651-10171.
  87. Swiss archaeologist digs up West Africa's past : [англ.] : [арх. 03.06.2020] // swissinfo.ch : вебсайт. — SWI, 2007. — 18 January.
  88. Mercier, Norbert; et al. OSL dating of quaternary deposits associated with the parietal art of the Tassili-n-Ajjer plateau (Central Sahara) // Quaternary Geochronology : наук. журнал. — 2012. — No. 10. — P. 367–373. — DOI:10.1016/j.quageo.2011.11.010.
  89. а б Ehret C., 2002, с. 64–75
  90. Ehret C., 2002, с. 82–84
  91. (англ.) Mande // Encyclopedia Britannica. — 2010.
  92. Джаред Даймонд. Зброя, мікроби і харч : Витоки нерівностей між народами / Переклад з англ. Тараса Цимбала. — К. : Ніка-Центр, 2009. — 488 с. — ISBN 9665215124.
  93. American Geophysical Union. Sahara's Abrupt Desertification Started by Changes in Earth's Orbit, Accelerated by Atmospheric and Vegetation Feedbacks // Science Daily : журнал. — 1999. — No. July 12.
  94. а б (англ.) Oxford Atlas of World History / O'Brien, Patrick K. — New York : Oxford University Press, 2005. — С. 22-23. — ISBN 9780199746538.
  95. а б Martin & O'Meara, 1995
  96. а б