Ахмад I аль-Мансур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ахмад I аль-Мансур
أحمد المنصور السعدي

أحمد المنصور الذهبي
Al-mansur 2014-08-25 08-43.jpeg
Султан Марокко
Правління 15781603
Попередник Мулай Абд-аль-Малік
Наступник Зідан Абу Маалі
Абу-Фарес Абдаллах
Біографічні дані
Народження 1549(1549)
Фес
Смерть 25 серпня 1603
Фес
чума
Поховання Saadian Tombs[d]
Діти 2 сини
Династія династія Сааді
Батько Мухаммед аш-Шейх
Мати Лала Масуда

Ахмад I аль-Мансур (1549 — 25 серпня 1603) — султан Марокко у 15781603 роках. Сприяв найбільшому піднесеню держави.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Походив з династії Сааді. Був молодшим сином Мухаммеда аш-Шейха, засновника династії й султана Марокко. Народився у 1549 році у Фесі. Після вбивства батька у 1557 році підтримав брата Мулай Абд-аль-Маліка проти старшого брата Мулай Мухаммада аль-Мутавакіля (відомого як Шаріф). Після поразки разом з Абд-аль-Маліком втік спочатку до Алжиру, згодом опинився у Стамбулі. Тут навчався військової справи у османів, водночас набув знання з турецької культури. Втім на відміну від брата більшу увагу приділяв військовим вправам.

У 1574 році за підтрмики османських військ разом з братом Абд-аль-Маліком повернувся до Марокко, де останній став новим султаном. Втім у 1576 році Шаріф прибув до Португалії, запросивши допомогу тамтешнього короля Себастьяна I. Цим було спричинено конфлікт Марокко з Португалією та Іспанією.

У 1578 році війська на чолі із Себастьяном I висадилися на африканському узбережжі. Вирішальна битва відбулася 4 серпня 1578 року біля Елькасер-Кебір. Напочатку битви загинув Мулай Абд-аль-Малік, тому марокканські очолив Ахмад, який довів справу до повною перемоги над європейцями. Завдяки цьому успіху отримав прізвисько аль-Мансур («Переможний»). Слідом за цим Ахмада I було оголошено новим султаном Марокко.

Султан[ред. | ред. код]

Ахмад аль-Мансур уклав вигідні мирні угоди з Іспанією та Португалією, чим забезпечив на тривалий час невтручання цих держав в африканські справи. Водночас зумів домогтися сплати викупу за усіх полонених, що склало 140 тис. крузаду (1,5 тони золота). На відзнаку перемогу наказав у Мараккеші звести палац Ель-Баді («Чудовий»).

Війна з європейцями переконало султана у проведенні військової реформи для поліпшення якості марокканського війська. Це було потрібно також для забезпечення самостійності від Османської імперії, яка планувала встановити протекторат над Марокко. Він створив сильне регулярне, хоча і нечисленне військо. Воно складалося з європейців, які прийняли іслам (так званих ренегатів), маврів, які втекли або було вигнано з Іспанії. Навчання здійснювали солдати і офіцери, що перебралися з Османської імперії.

Провів також адміністративну реформу, запровадивши посади вазіра аль-калама («міністра пера»), що відповідав за листуванням султана, хаджіба, що відповідав за виконанням протоколу на кшталт османського, паши (голови провінції), бія (очільника міста). Столицю було перенесено до Мараккешу, який знаходився під безпосереднім управлінням султану, інше важдиве місто — Фес — керувалося спадкоємцем трону.

Водночас намагався поліпшити економічний став, висаджуючи численні плантації цукрової тростини на рівнині Аль-Хауз. Налагодив торгівельні та культурні контакти з Францією. Основні контакти здійснювалися через марсельських купців. У 1588 році лікарем султана став Арну де Лісль. Водночас розпочав перемовини з Єлизаветою I, королевою Англії, що боролася проти Іспанії, стосовно укладання військового союзу. Втім спочатку домовився про постачання тросникового цукру до Англії.

В цей час значні будівельні та військові проекти значною мірою вичерпали скарбницю. Задля поповнення останньої султан Ахмад I звернув увагу на імперію Сонгаї. Час для походу було вибрано як не можна найвдаліший — могутня країна Сонгай, розташована на берегах річки Нігер занепала через часті внутрішні заворушення і боротьбу в правлячої династії Аскіїв за престол. Ці відомості Ахмад I отримав через арабських купців.

Султан Марокко для походу обрав невеличке регулярне військо, відмовившись збирати загони підвласних кочових племен. За національним складом вона складалася переважно з маврів, іспанськи і португальських найманців, озброєних мушкетами, оскільки мешканці Сонгаї не згнали вогнепальної зброї. Загалом 4500 вояків та 6 гармат.

Держава Ахмада аль-Мансура наприкінці правління

Мароканське військо на чолі із Джудар-пашою (іспанцем-ренегатом) розпочало похід у жовтні 1590 року, пройшовши на африканський південь не через саму пустелю Сахару, а по її західному краю, атлантичним узбережжям. Тому раптового нападу на Сонгаї не вийшло, оскільки на шляху постійно траплялися невеликі кочові племена, васали сонгайського володаря Аскії Ісхака II. Останній зібравши значні сили (від 20 до 40 тис. вояків), рушив до північно-східних кордонів імперії. Завдяки вогнепальній зброї марокканці здобули цілковиту перемогу у битві при Тондібі 13 березня 1591 року. Слідом за цим Джудар-паша захопив й сплюндрував міста Тімбукту і Дженне, а потім захопив столицю Сонгаї — Гао. Після цього встановлено контроль над основними територіями знищеної імперії Сонгаї. Це наповнило золотом скарбницю Ахмада аль-Мансура.

У 1600 році спрямував до Англії свого секретаря Абд аль-Уахеда бен-Мессауда, який від імені султана уклав союз з королевою Єлизаветою I. Ахмад I планував в союзі з англійцями відвоювати колишні мусульманські землі на Піренеях (Аль-Андалус). У 1601 році висловив думку щодо влаштування мусульманських колоній в північній або південній Америці, але не здійснив намірів.

У 1603 році Ахмад I помер від чуми під час її епідемії. Владу розділили його сини: Зідан Абу Маалі — в Мараккеші, а Абу-Фарес Абдаллах — у Фесі.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Kaba, Lansiné (1981), Archers, musketeers, and mosquitoes: The Moroccan invasion of the Sudan and the Songhay resistance (1591—1612), Journal of African History 22: 457—475
  • Mouline, Nabil (2009), Le califat imaginaire d'Ahmad al-Mansûr, Presses Universitaires de France.
  • Mercedes García-Arenal: Ahmad al-Mansur: the beginnings of modern Marocco. Oxford 2009.