Бабурова Анастасія Едуардівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анастасія Едуардівна Бабурова
рос. Анастасия Бабурова
Baburova.jpg
Народилася 30 листопада 1983(1983-11-30)[1]
Севастополь, Українська РСР, СРСР
Померла 19 січня 2009(2009-01-19)[2][1] (25 років)
Москва, Росія
·вогнепальне поранення
Поховання Севастополь
Країна Flag of Russia.svg Росія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність журналістка
Alma mater факультет журналістики МДУ
Мова творів російська

CMNS: Бабурова Анастасія Едуардівна у Вікісховищі

Анастасія Едуардівна Бабурова (30 листопада 1983[3], Севастополь,— 19 січня 2009, Москва[4]) — журналістка, активістка антифашистського та еко-анархістського рухів[5][6]. Була демонстративно вбита в центрі Москви разом з іншим журналістом і відомим російським адвокатом Станіславом Маркеловим 19 січня 2009 року[4].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася 30 листопада 1983 року в Севастополі. Батько — Едуард Федорович Бабуров — професор Севастопольського технічного університету[7], мати — Лариса Іванівна Бабурова — викладачка Севастопольського університету ядерної енергії та промисловості[6].

За фактом народження мала громадянство України, 2000 року разом з матір'ю отримала російське громадянство[8]. Але оскільки з українського громадянства не виходила, то залишалася також і громадянкою України[6][9]

2000 — закінчила з золотою медаллю севастопольську спецшколу № 3 з поглибленим вивченням англійської мови[10]. Крім російської та української мов, які вона вважала рідними, володіла англійською та французькою мовами[6].

Після закінчення школи подавала документи до різних вишів і пройшла конкурс в МДІМО, МДУ та Єльський університет, але залишилася вдома, оскільки в сім'ї не було коштів платити за проживання в іншому місті. Один рік навчалася на факультеті економіки та управління севастопольського філіалу МДУ. В 2001 році переїхала до Москви, півтора року провчилася на факультеті міжнародного права Московського державного інституту міжнародних відносин, звідки пішла, за власними словами, тому що їй було «нудно вчитися з цими людьми, що представляють золоту молодь»[10]. Навчалася на вечірньому відділенні факультету журналістики Московського державного університету і планувала захищати диплом влітку 2009 року[3][6].

Мала розряд кандидата в майстри спорту з шахів, займалася бойовими єдиноборствами, зокрема карате, бойовим самбо, він-чунь, джіу-джитсу, кунг-фу. Також займалася йогою і фехтуванням, отримала срібну медаль з армреслінгу на змаганні студенток МДУ[6].

2003 вийшла заміж за студента факультету журналістики МДУ Олександра Фролова, з яким розлучилася 2007 року[10].

Політична діяльність і погляди[ред. | ред. код]

Політичною діяльністю зайнялася після того, як стала свідком нападу неонацистів на іноземця, після чого вона написала у своєму щоденнику: «Важко дивитися в очі корейському студенту, якого щойно вдарили в скроню два малолітніх виродки, які на ходу вискочили з трамвая. Вискочили, помахали вслід трамваю „Зіг хайль!“ і втекли»[11].

Була активісткою еко-анархістського руху, брала участь в діяльності екологічних таборів «Хранителів Райдуги», в соціальних форумах, зокрема в Європейському соціальному форумі[en] в Мальме (Швеція), організовувала фестиваль «Антикапіталізм-2008». Брала участь в акціях руху антифа і в багатьох інших акціях протесту. У червні 2008 року брала участь в акції проти вирубки Хімкинського лісу. Наприкінці червня 2008 року брала участь у роботі конференції «Прямухінські читання», присвяченої історії розвитку анархістських ідей і проблемам їхньої сучасної реалізації. За участь в акції проти виселення мешканців (колишніх працівників московської швейної фабрики «Зміна» і біженців з країн СНД) з гуртожитку УФСІН в Ясному проїзді, була на добу затримана міліцією[10][11].

Співпрацювала з анархо-комуністичною організацією «Автономна дія»[12], писала статті для їхнього журналу «Автоном». За день до вбивства стала членом організації[10].

За словами батьків, Бабурова «постійно повторювала, що є патріоткою Росії»[13] але водночас писала їм листи українською мовою і просила їх також відповідати їй українською[6]. До переїзду в Москву її кумиром був Путін, через це вона почала займатися самбо, але вже через півроку після переїзду її ставлення до російської влади кардинально змінилося[14]. Батьки Анастасії стверджували, що згодом вона своїм гаслом вважала «моя Батьківщина — все людство»[15].

Журналістська діяльність[ред. | ред. код]

Протягом 2008 року працювала в редакції газети «Известия», опублікувавши в газетах «Известия» і «Финансовые известия» десятки статей, присвячених переважно діловій тематиці[11]. У грудні 2008 року журналістка звільнилася з редакції[6] через розбіжності з політичним курсом газети, який, на думку тижневика «The Economist», характеризується «націоналізмом, конформізмом і цинізмом». Розбіжності загострилися після використання Бабуровою журналістського посвідчення «Известий», коли вона брала участь у захисті мешканців гуртожитку на Ясному проїзді[16].

З жовтня 2008 року — позаштатна співробітниця «Нової газети». Заступник головного редактора «Нової газети» Сергій Соколов стверджував, що вона «прийшла до нас зі своєю темою … Тема не найкраща з точки зору безпеки або зірковості. Скінхеди, антифа, неформальні вуличні акції»[10]. Публікації Бабурової в «Новій газеті» були присвячені проблемам екології, жорстокого поводження з тваринами, зловживань в правоохоронних органах, антифашистському руху, діяльності неонацистів. Останньою — посмертною — публікацією Анастасії стало інтерв'ю зі Станіславом Маркеловим, присвячене проблемам правосуддя і справі Буданова.

Також співпрацювала з російськими виданнями"Вечерняя Москва", «Российская газета», «Частный Корреспондент», журналом «Сузір'я».

Вбивство[ред. | ред. код]

Стала четвертою жертвою від 2000 року серед співпрацівників «Нової газети».[17] Згідно з думкою російського аналітика Павла Фельгенгауера, подробиці вбивства вказують, що вчинено його за внутрішнім дорученням російської служби безпеки ФСБ.[17] Після вбивства в самій Росії, а також у Німеччині та Києві відбулися протести проти державних репресій у Росії.[12][18][19] Російські правоохоронні органи в листопаді 2009 року заявили про розкриття вбивства Маркелова та Бабурової[20].

Підозрювані були взяті під варту й дали свідчення.[20] Вони виявилися членами радикального націоналістичного угруповання. Мотивом вбивства стала помста.[20] У травні 2011 року суд у Москві ухвалив вирок про довічне ув'язнення російському націоналісту Нікіті Тихонову за вбивство Маркелова і Бабурової[21].

Пам'ять[ред. | ред. код]

  • Режисер Валерій Балаян зняв про Анастасію Бабурову документальний фільм «Любите меня, пожалуйста»[ru].
  • Щороку 19 січня на роковини вбивства Бабурової та Маркелова в містах Росії та в Києві проводяться акції пам'яті загиблих та проти терору ультраправих.
  • 19 січня 2020 в Києві пройшла чергова акція пам'яті, після чого невідомі закидали її учасників петардами. Поліція заарештувала 11 осіб[22].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #102936348X // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. http://www.fromthefrontline.co.uk/blogs/index.php?blog=5&title=anastasia_baburova_shot_dead_in_moscow&more=1&c=1&tb=1&pb=1
  3. а б Вбиту в Москві журналістку поховають у суботу в Криму, УНІАН (22.01.2009)
  4. а б Журналістка «Нової газети» померла в лікарні від поранення [Архівовано 26 червня 2014 у Wayback Machine.], ТСН (20 січня 2009)
  5. Вбиту у Москві журналістку поховають у Севастополі [Архівовано 13 вересня 2011 у Wayback Machine.], ТСН (25 січня 2009)
  6. а б в г д е ж и «Я прошу вас, любите меня, пожалуйста!» [Архівовано 16 грудня 2013 у Wayback Machine.] // День (13 лютого 2009)
  7. Микита Касьяненко. Журналісти Криму вимагають від влади Росії покарати винних у смерті Анастасії Бабурової [Архівовано 17 січня 2018 у Wayback Machine.] // День. № 11, 27 січня 2019.
  8. Указ Президента Российской Федерации от 19.04.2000 г. № 701. Президент России (рос.). Архів оригіналу за 14 січня 2018. Процитовано 13 січня 2018. 
  9. Прусенкова, Надежда (13.03.2014). Эдуард Федорович и Лариса Ивановна Бабуровы, родители Насти Бабуровой: «Войны никто не хочет, но мы считаем, что Крым должен быть с Россией». https://novayagazeta.ru (Російською). Нова газета. Архів оригіналу за 14 січня 2018. Процитовано 19.01.2021. 
  10. а б в г д е Ольга Алленова. Пречистенка, 1 [Архівовано 18 січня 2018 у Wayback Machine.] // Большой город, № 2 (223), 10.02.2010
  11. а б в Григорий Тарасевич, Людмила Наздрачева. Судьба идеалистов [Архівовано 18 січня 2018 у Wayback Machine.] // Русский репортёр, № 3 (82), 29.01.2009
  12. а б (рос.) Акции памяти Станислава Маркелова и Анастасии Бабуровой: Пермь, Биробиджан, Уфа, Омск, Нижний Новгород [Архівовано 7 червня 2014 у Wayback Machine.], Институт «Коллективное действие» (26-1-2009)
  13. Настя Бабурова: “Товарищи родители, любите меня, пожалуйста!” (ru-RU). Архів оригіналу за 13 січня 2018. Процитовано 13 січня 2018. 
  14. Загинула... в епіцентрі. День (укр.). Архів оригіналу за 17 січня 2018. Процитовано 17 січня 2018. 
  15. Анастасия Бабурова: "Мое Отечество — все человечество". ЛенИздат.ru. Архів оригіналу за 20 січня 2018. Процитовано 19 січня 2018. 
  16. Anastasia Baburova [Архівовано 21 вересня 2011 у Wayback Machine.] // The Economist. — 5.02.2009
  17. а б (англ.) The Russian Security Services—The Prime Murder Suspect [Архівовано 8 червня 2016 у Wayback Machine.], Jamestown Foundation (2-1-2009)
  18. (рос.) В Берлине почтили память Станислава Маркелова и Анастасии Бабуровой [Архівовано 7 червня 2014 у Wayback Machine.], Институт «Коллективное действие» (22-1-2009)
  19. У Києві відбувся пікет на згадку про Маркелова та Бабурову[недоступне посилання з червня 2019], Новинар (20 січня 2011)
  20. а б в (рос.) Настоящее лицо ненависти [Архівовано 29 січня 2013 у Wayback Machine.], Лента.ru (6 Листопад 2009)
  21. Довічне ув'язнення для російського націоналіста [Архівовано 9 травня 2011 у Wayback Machine.], Українська служба Бі-Бі-Сі (6 травня 2011)
  22. У центрі Києва учасників акції закидали петардами. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 19 січня 2020.