Балта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Балта
Balta coat of arms new official.png Flag of Balta (Ukraine).png
Герб Балти Прапор Балти
Вигляд на Балту
Вигляд на Балту
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Одеська область
Громада Балтська міська громада
Код КОАТУУ 5120610100
Засноване 1526
Магдебурзьке право 1776
Населення 18 955 [1]
Площа 22.97 км²
Густота населення 825 осіб/км²
Поштові індекси 66100—105
Телефонний код +380-4866
Координати 47°56′24″ пн. ш. 29°37′19″ сх. д. / 47.94000° пн. ш. 29.62194° сх. д. / 47.94000; 29.62194Координати: 47°56′24″ пн. ш. 29°37′19″ сх. д. / 47.94000° пн. ш. 29.62194° сх. д. / 47.94000; 29.62194
Висота над рівнем моря 120—200 м
Водойма р. Кодима
Міста-побратими Домброва-Тарновська,
Щуцін
Відстань
Найближча залізнична станція Балта
До станції вiд центру мicта — 7 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 209 [Джерело?] км
 - автошляхами 203 [Джерело?] км
До Києва
 - автошляхами 352 км
Міська влада
Адреса 66101, м. Балта, вул. Любомирська, 193
Веб-сторінка Балтська міськрада
Міський голова Мазур Сергій Сергійович

Commons-logo.svg Балта у Вікісховищі

Ба́лта — місто обласного значення в Одеській області України, адміністративний центр Балтського району. Утворює окрему Балтську міську об'єднану територіальну громаду. Чисельність населення міста становить близько 19 тисяч мешканців, об'єднаної міської громади — близько 33 тисяч.

Географія[ред.ред. код]

Балта розташована на півночі Одеської області, на відстані 218 км на північному заході від Одеси, в долині правої притоки Південного Буга — річки Кодима, що прорізає південні відроги Волинсько-Подільської височини. Ландшафт — переважно лісостеп, типовий для регіонів Північного Причорномор'я. Клімат — помірно континентальний, з доволі м'якою, малосніжною зимою.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Балти

Між Річчю Посполитою та Османською імперією[ред.ред. код]

Давнє єврейське кладовище в Балтi
(на передньому планi)

Точна дата першого поселення на території міста невідома. Перші достовірні згадки про існування на цій території невеликого містечка відноситися вже до 30-х років 17 століття (хоча є думка про існування Балти вже в 15-16 століттях; зокрема, з 1447 р. [2]). Зібрані наприкінці 18 століття матеріали, посилаючись на розповіді місцевих жителів, говорять, що в 30-х роках XVII століття, за вказівкою князя Любомирського, було засновано селище, назване Палієвим (Палієвим Озером). В ті часи землі по обидва боки річки Кодими були власністю князів Любомирських — одних з найбагатших княжих родів Річі Посполитої.

Після Бучацького договору і до 1699 р. межа між Річчю Посполитою та Османською імперією пролягла значно північніше. У цей період землі, де зараз місто Балта, були територією так званої Ханської України, складової частини Кримського ханства Османської імперії.

За Карловицькою угодою (1699 рік) частина українських територій, що раніше відійшли до Османської імперії, була повернута Річі Посполитій, і з того часу межа між двома державами в районі нинішньої Балти проходила по річці Кодимі.

Наприкінці 1690-х років на високому лівому березі річки Кодими князь Юзеф (Йосип) Любомирський почав будівництво прикордонної фортеці, названої на його честь Юзефґродом (Юзефградом). Згідно з адміністративним поділом, місто-фортеця Юзефґрод відносилося до Брацлавського воєводства Річі Посполитої.

Тоді ж і на правому березі Кодими біля поселення «Балта» почалося будівництво «турецького» прикордонного укріпленого пункту. Виникнення «турецької» частини міста (поселення Балта на правому, «ханському» березі Кодими) зазвичай відносять до 1740-х років (згідно з думкою історика Скальковського). Назва ця, за одними джерелами, походить від роду озброєння османської армії типу сокири під назвою «барта», на думку інших — від болотистої місцевості, в районі якої і виникло поселення. У ті часи в «турецькій» Балті проживала також значна вірменська спільнота, очолювана гатманом (головою громади). У 40—50-х роках 18 ст. недалеко від Балти виникають слободи Гольма і Перельоти, що нині є селами Балтського району. «…Мешканці знаходяться під відомством гетьмана Волосського (ханського каймакана), у відкуп якому з них стягується на рік зі всякого прибутку скотинячого і промислового десята частка» — повідомляв сучасник.

Появу цих та інших слобід (Криве Озеро, Голта, Ясеневе, Гидирим, Бобринець — Малий і Великий та інші) пов'язують з подіями в період приєднання Правобережної України до Російської імперії, внаслідок чого частина місцевого населення переселилася до так званої Очаківської області — «ханської» території між Бугом і Дністром, куди частково входила територія нинішнього Балтського району. Уряд Османської імперії сприяв заселенню цього регіону біженцями з Правобережної України. На перших порах жителі виниклих поселень, так званої «ханської слободи», звільнялися від податків, згодом платили десяту частку своїх доходів. В 18 столітті населення «Очаківської області», окрім ногайців, складали українці, молдавани, греки, євреї, вірмени, росіяни-старообрядці.

Переселення до цих місць російських старовірів (старообрядців) відбулося наприкінці 17-го та на початку 18-го століть. Старовіри селилися переважно на землях, підвладних османам, а не полякам. Поселення старовірів розміщались на територіях, розташованих на південь від польсько-османського кордону, встановленого Бучацьким договором. На південних прикордонних територіях Речі Посполитої старовіри з'явилися пізніше, після підписання Карловицької угоди (1699 р.). Польська влада не перешкоджала старообрядцям, ставилась до них прихильно.

У 17 і 18 століттях місто, обидві його історичні частини — Балта і Юзефгрод стали жертвою постійних російсько-турецьких і російсько-польських воєн, озброєних повстань і розбійницьких набігів. Особливо напруженим в цьому відношенні видався 1768 рік, на початку березня якого, відступаючи під натиском російських військ до Юзефграда, а потім на османську територію, у фортецю Балту, відступив загін Барських конфедератів — опозиційної конфедерації, проголошеної польською верхівкою, незадоволеною діями свого проросійськи настроєного короля. 5 березня російські війська «ненавмисно» перейшли кордон і увірвалися до «турецької» Балти. Уряд Туреччини поспішив оголосити Росії війну. Імператриця Катерина II запевняла Порту, що не схвалює самочинних дій російських військ, але п'ята за ліком війна між Російською та Османською імперіями таки почалася, оскільки в ній були зацікавлені уряди обох держав.

У цьому ж році, під час повстання гайдамаків («коліївщини»), значна кількість євреїв тікала на правобережжя річки Кодими, за кордон, в Балту, під захист османської влади. Частина з них була наздогнана в степу біля міста (липень 1768 р.). У подальшому Балта піддалася нападу й пограбуванню загонами гайдамаків начолі з сотником Шило, соратником Максима Залізняка. На довершення усіх незгод, місто «відвідала» епідемія чуми. У 1769 році, з метою спустошення тилу ворога, загін російського воєначальника Прозоровського спалив прикордонне укріплення Балту і навколишні села.

герб Юзефгрода

Відродження Юзефгрода почалося в 1770-ті роки, коли син князя Станіслава Любомирського Олександр[3] отримав від батька в своє розпорядження частину маєтків. У 1776 році він сприяв перебудові фортеці; цього року місто отримало магдебурзьке право — особливі правові норми самоврядування. Магдебурзьке право, зокрема, припускало наявність у міста особливого герба «для опечатання справ міських і судових». Право дарувати герб належало монархові — польському королеві. Герби того часу найчастіше мали зображення святих, архітектурних споруд, родових емблем або вензелів. Герб Юзефгрода був ініціалами Александра Любомирського на гербовому щиті: «А. L.». Процедура дарування герба відзначалася урочистістю. Місто отримало від монарха — короля Станіслава-Августа — особливий документ, що містить опис і малюнок герба, а також текст про призначення його для «опечатання справ міських», і з додаванням «щоб самостійним гербом місто гордилося».

Торгове значення міста в 18 столітті було великим, оскільки Балта розміщувалася на торговій дорозі, що вела з Поділля, Волині, Київщини до берегів Чорного моря. Туди, до причорноморських портових міст Очаків, Хаджибей, тягнулися обози з товарами, перш за все з хлібом. Тоді дорога, котра вела на південь, отримала назву Балтської. Нею користувалися і ногайські татари, що часто відвідували вже тоді знамениті продажем української і ногайської худоби балтський ярмарок, і польські магнати, що мали свої торгові представництва в Хаджібеї, росіяни, українці, єврейські і вірменські купці. В Юзефгроді офіційною королівською грамотою дозволялось щорічно проводити дві ярмарки: Травневу та Петропавлівську.

У складі Російської імперії[ред.ред. код]

Город Балта (карта 1860-х годов).jpg

У 1791 році, згідно з Ясським мирним договором, містечко Балта відходить до Російській імперії, а в 1793 році місто Юзефград (перейменований незабаром в Єленськ) і інші землі князів Любомирських були продані і також увійшли до складу російської держави. Балта ввійшла до складу Єкатеринославського наміснитцтва, а Єленськ — до Вознесенського. У 1797 році Єленськ і Балта були офіційно об'єднані в одне місто під назвою Балта, яке стало центром Балтського повіту Подільської губернії.

У першій половині 19 століття Балта стає одним з найбільших торгових центрів півдня України. Цьому сприяло її вигідне географічне положення на перехресті важливих торгових шляхів з України в Бессарабію, Молдавію, Валахію та до чорноморських портів.

У місті регулярно проходило 6 ярмарків, товарообіг яких швидко зростав: перший — 20 квітня, в день святого Георгія; другий — 29 червня, в свято Петра і Павла; третій — 6 серпня, на Преображення; четвертий — 1 січня, на Василя Великого, і найвідоміший — Троїцький ярмарок (на Трійцю). Торгували пшеницею, худобою, салом, шерстю, шкірою. Троїцький ярмарок знаменитим був, в першу чергу, торгом коней.

На початку 19 століття в Балті існувало 3 православних церкви. Одна з них, Архистратига Михайла, була «повернена» уніатами православним, друга — обернена з уніатської каплиці в православний храм Різдва пресвятої Богородиці. На лівобережній стороні міста (колишній Юзефгрод), розташовувався костьол св. Станіслава, що існує й досі. Біля нього розміщалися добротні будинки, кам'яний палац (раніше належав Любомирським, нині — адміністративний корпус педагогічного училища). За царизму, в різний період, в будівлі палацу були комісаріат, провіантський магазин, казарма, міська управа, жіноча прогімназія.

Герб 1852 року. У верхньому полі — герб Подільської губернії, в ніжньому — золотий сніп із золотим кадуцеєм. Герб увінчаний короною у вигляді міської стіни з трьома баштами.

У першій половині 19 ст. в місті було вже три початкових школи для єврейських дітей, утримуваних коштом єврейської громади. В руській слободі (на так званій «Кацапщині» —кацапами на Поділлі називали старообрядців) діяли старообрядницькі церкви. У місті було багато торгових закладів: на рубежі 18-19 століть у Балті налічувалось 144 лавки, що належали переважно старообрядцям і євреям.

Серед персон духовного звання, що правили в Балті у першій половині 19 ст., особливу популярність здобули балтські священики Феодосій Льовіцкий і Федір Лисевич, які мали честь бути запрошеними до двору Імператора Алєксандра І для тлумачення Апокаліпсису.

20 липня 1852 р. місту було присвоєно новий герб.

На початку 50-х років 19 ст. у місті працювали лікарня, аптека, відкрилося початкове повітове училище з шестирічним курсом навчання, в якому навчалися не тільки хлопчики, а й дівчатка. Була побудована будівля театру, де виступали наїжджі актори. Напередодні реформи 1861 року у Балті працювали 23 невеликих заводи, з них 6 свічесальних, 8 салотопних, 2 миловарених, пивоварний, 6 цегляних.

У 1865 р. стала до ладу залізниця Одеса — Балта — перша залізниця в підросійській Україні, урочисте відкриття якої відбулося 16 грудня 1865 року[4]. Залізниця зв'язала сільськогосподарські райони Південно-західного краю з Одеським морським портом. З будівництвом дороги значно збільшився товарообіг балтських ярмарків. Залізничну станцію спорудили не в самому місті, яке було в долині річки, а поряд, на рівнині. «Сама станція знаходиться в 8 верстах від міста, навіть не в Подільській, а в Херсонській губернії… Восени і на початку зими, в бруд і ожеледицю по ній рішуче немає проїзду.» — так писав сучасник про станцію і дорогу між нею і самою Балтою. Але до кінця 19 століття сімейство Борисових (із старообрядців) проклали шосейну дорогу від вулиці Купецької до станції. Дорога ця була платною — спеціальний працівник стягував по 3 копійки за проїзд.

У місті постійно збільшувалася кількість промислових підприємств та населення. Наприкінці 19-го століття в місті працювали ковбасна, цукеркова та тютюнова фабрики, винокурний, пивоварний, 5 шкіряних, чавуноливарний, вапняний і 8 цегляно-черепичних заводів. У 1910 році налічувалося 24 фабрики і заводи, 197 ремісничих майстерень.

Станом на 1900 рік із 23 393 осіб населення Балти 13 235 були євреї. У 1882 році у місті був єврейський погром, який одержав великий резонанс в країні та за її межами та підсилив еміграційні настрої у єврейському середовищі. Незабаром після погрому Балта стала одним з провідних центрів сіоністського руху Поділля.

Напередодні Першої світової війни Балта була досить крупним, як на той час, містом, в якому проживало понад 28 тисяч осіб проти 13,9 тисяч в 1861 році. У місті періодично спалахували пожежі (наприклад, в 1892 році збитки від вогню склали 56,7 тис.руб.). Страждали жителі і від повеней. Наприкінці 19 століття в місті практикували 10 лікарів. У земській лікарні на штатних посадах працювали також фельдшер і аптекар. До 1910 року діяли вже 2 лікарні на 95 ліжок. Персонал лікарень складався з 6 лікарів, 13 фельдшерів і акушерок. У місті працювали, окрім приватних початкових шкіл, дві церковноприходські школи, двокласне початкове міське училище з семирічним курсом навчання. В 1903 р. відкрилася жіноча прогімназія, а в 1910 — чоловіча гімназія і комерційне училище. Була публічна бібліотека, два фотоательє, телеграф, телефонна та поштова станції.

У 1908 році ієромонах Балтського монастиря Інокентій оголосив себе живим втіленням Святого Духу і поклав початок новій секті іннокентієвців. Це супроводжувалося масовим паломництвом в Балту віруючих, головним чином молдаван з Бессарабії і сусідніх губерній. Інокентій з соратниками проповідував швидкий кінець світу, практикував вигнання бісів та зцілення від хвороб. Незабаром пішли чутки про розгульне життя Інокентія і його найближчого оточення. Діяльність Інокентія викликала незадоволеність світських і церковних властей, він піддався переслідуванням.

У складі Української Народної Республіки[ред.ред. код]

У військові частини УНР більшовики засилали агентів для розкладу дисципліни. Такі частини обеззброювали, особовий склад часто поповнював лави банделементів. 6 лютого 1919 року банда з числа роззброєних колишнії «вояків» Армії УНР на чолі з колишнім командиром Ляшевичем напала на місто. Було оточено приватне помешкання повітового комісара УНР Сікорського (застрелився, щоб не потрапити в полон). Місто очистив від бандитів наступного дня Янівський курінь, який прибув з Бирзули. Деякі з місцевих євреїв були причетні до нападу.[5]

Балта та Галицька Армія[ред.ред. код]

В місті, навесні 1920 року, під час національно-визвольних змагань українського народу:

26 (27[8]) лютого до Балти для реорганізації "білої" української Галицької армії в "червону" українську Галицьку армію прибула делегація від ХІІ Червоної армії Радянської Росії у складі: В.Затонський, щойно призначений командувачем "червоної" Галицької армії (ЧУГА) В.Порайко, новий начальник штабу ЧУГА — колишній полковник російської імператорської армії В.Іванов, та політкомісар Галицької армії М.Михайлик; ревком ЧУГА було розпущено, всі справи передано наркомату комуністичної партії більшовиків Східної Галичини і Буковини. На мітингу до вояків "червоної" української Галицької армії мали слово В.Затонський, В.Порайко.[9]

У складі Української РСР[ред.ред. код]

Під час національно-визвольних змагань України місто постійно переходило з рук в руки. Місто УНР Балта побувала під окупацією і більшовиків, і дєнікінців. У квітні 1918 місто визнало владу Гетьмана Павла Скоропадського, проте серед австро-німецького гарнізону Балти спалахнуло повстання. Лише 1921 остаточно встановився комуністичний режим.

Заочно у серпні 1920 Балтський повіт російські більшовики включили до складу новоствореної Одеської губернії. Того ж року стала виходити газета «Балтські вісті».

У 1921—1922 роках в селах і місті розмістили понад 3,5 тисяч переселенців з Поволжа і Кубані.

У березні 1923 р. за новим адміністративним поділом створено Балтський район.

У складі Молдавської АРСР УРСР[ред.ред. код]

У 1924 на схід від Дністра створена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, де молдавани не складали більшість населення. Це утворення увійшло до складу Української РСР, що закріпила Конституція УСРР 1929 року. Столицею Молдавської АССР 1925 стало місто Балта, 1928 — Бірзула (Котовськ), а з 1929 — Тирасполь.

У червні 1940, згідно з таємними статтями московського пакту Молотова-Ріббентропа, Румунія поступилася Бессарабією на користь сталінського СРСР. 2 серпня 1940 створена маріонеткова Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, до якої комуністи приєднали частину ще одного маріонеткового утворення — Молдавської АССР, що перебувала у складі УСРР.

Балтський район, щоправда, відійшов до Одеської області України. Факт нетривалого перебування Балти столицею Молдавської АССР дав привід жителям міста і району називати Балту «столицею Бессарабії», що є помилковим ототожненням Молдавської республіки і Бессарабії. Під Бессарабією насправді розуміється виключно історична область в межиріччі Прута і Дністра. Молдавією історично вважається територія від Чорного моря на півдні до Буковини на півночі і від річки Дністер на сході до річки Серет на заході, тобто в наш час[Коли?] значна частина цієї території належить Румунії і Україні. Бессарабія таким чином є частиною Молдавії. Балтський район, як і решта районів, що входили раніше до складу МАССР, зокрема нинішнього Придністров'я, не є ані Бессарабією, ані Молдавією.

У складі Трансністрії Королівства Румунії[ред.ред. код]

5 серпня 1941 року місто зайняте німецькими військами, проте 5-й кавалерійській дивізії сталінської армії вдалося на деякий час знов захопити і утримувати місто. У вересні місто остаточно передано до складу Румунії, де адміністративно вливається до провінції Трансністрія. Тут активно діяли союзні органи безпеки — румунська сігуранца, німецьке гестапо, італійська військова комендатура. Місто стало центром нової адміністративної одиниці — Балтський жудець (по-румунськи повіт — «жудець»). Відновлено повноцінне православне життя, проводилися масові хрещення та вінчання, оскільки сталінський режим повністю знищив релігійне життя міста.

У Балті створено юдейське ґетто, обмежене вулицями Ковальською (нині — Ткаченко), Уварова, Сіннянською і низкою інших. У місто також стали постачати юдеїв із Румунії, Бессарабії, України. Врятуванню життя юдейській громаді румунська королева Олена, згодом визнана як «праведниця світу».

За наявними даними, підпільна організація, що включала близько 120 чоловік, діяла в Балті з 1942 року. на чолі з Т. Б. Брагаренко. Підпільні групи були організовані також в селах Кринички, Пужайково, Савранське, Шляхове, Ракулово. На території району діяв і партизанський загін «Буревісник» (див. Саврань (смт)).

22 березня 1944 року підрозділи 25-ї дивізії сталінської армії увійшли на територію Балтського району. 25 березня почалися бої за Балту. 27 березня — вуличні бої. 29 березня війська 2-го Українського фронту зайняли Балту.

На фронтах Другої світової війни у складі сталінських військ перебували 2351 жителів Балти, з них убито понад 500. Семи жителям міста Балти і сіл району присвоєно найвищей звання сталінського СССР — героя Союзу: В. І. Сороці, П. І. Чумаку з Пасицел; Е. П. Маріїнському, Л. М. Галицькому з Балти; О. А. Тряскину з села Мірони; О. В. Танасійчуку з Березівки; С. Д. Леоницькому з Чернечого. Повними кавалерами ордена Слави стали К. Г. Білоус, В. О. Мотробай, М. М. Шуляченко.

У складі Української РСР після Другої світової війни[ред.ред. код]

У 1950-х проводилося будівництво нових житлових будівель, створення промислових підприємств, магазинів, шкіл, побудована нова будівля лікарні. Серед підприємств, що здобули популярність, молочно-консервний комбінат (1980), відомий під торговою назвою «Ласуня». Його корпуси живописно підносяться над містом. Розширювалася мережа культурно-просвітницьких установ, що включає не тільки будинок культури, але і три клуби, два кінотеатри, бібліотеки.

Жителям міста вдалося в основному зберегти потенціал, накопичений за всі попередні роки. Активно розвивається малий і середній бізнес, працюють клуби, національно-суспільні організації.

У складі незалежної України[ред.ред. код]

24 лютого 2014 року на центральній площі міста невідомі герої-патріоти зняли з постаменту бюст-пам'ятник Леніну та установили на його місце бюст-пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку.

04 лютого 2016 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про віднесення міста Балта Балтського району Одеської області до категорії міст обласного значення», згідно якої місто Балта Одеської області віднесено до категорії міст обласного значення. Відповідний проект постанови зареєстровано за № 3183.

Населення[ред.ред. код]

Таблиця зміни чисельності населення
1849 1860 1897 1959 1970 1979 1989 2001 2016
9810 14 154 23 363 17 922 20 317 20 929 23 293 19 962 18 955


Мовний склад населення (2001)
українська мова російська молдовська
81,02% 17,41% 0,99%


Національний склад населення (2001)
українці росіяни молдавани євреї
86% 10% 2% 1%

Економіка[ред.ред. код]

Промисловість:

  • харчова (молочноконсервний комбінат дитячих продуктів «Ласуня» /виробництво призупинене і заморожене/, завод продтоварів /банкрут/, хлібозавод, база розливу мінеральної води Одеського виробничого пивооб'єднання /нині не функціонує/),
  • легка (швейна та хутрова фабрики),
  • підприємства машинобудівної та металообробної промисловості (станкоремонтний завод ім. Котовського (банкрут), Ливарно-механічний та завод «Оптикон», експериментально-виробнича база Одеського об'єднання «Агроприлад»),
  • меблевий комбінат (банкрот), міжколгоспний комбікормовий завод (банкрут), і інші.

Транспорт[ред.ред. код]

Культура[ред.ред. код]

Відновлення давніх національних традицій: писанкарство, вишивання.

Визначні пам'ятки та архітектура[ред.ред. код]

  • Православний Свято-Успенський собор
  • Польський костьол Святого Станіслава
  • Старообрядницькі церкви
  • Пожежна вежа (1929)
  • Будівля педагогічного училища (колишній замок, 18 століття)
  • Будівлі Свято-Покровського Феодосієвського Балтського чоловічого монастиря
  • Балтські цвинтарі (старі пам'ятники, що збереглися, — 18-19 століть)
  • Старовинна забудова подільського містечка (поступово зникає)
  • Каплиця Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ, громада утворилася на початку жовтня 2015-го[10]

Музеї[ред.ред. код]

У місті є Балтський історичний музей (вул. Уварова, 39).

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

У місті Балта працює друкарня, видається газета «Народна трибуна». За останні декілька років з'явилися і ряд нових газет — «Педагогічний вісник», «Ваш інтерес». Працює також телерадіокомпанія «Балінформкомпанія» та телерадіокомпанія «Примор'я». З 2013 року працює FM-радіостанція «Балта-FM» (104,5 FM).

Навчальні заклади[ред.ред. код]

Педагогічне училище, профтехучилище, три загальноосвітні школи (гімназія, ліцей, колегіум) та дві школи-інтернат.

Навчальні центри[ред.ред. код]

Центр Східної культури "Мистецтво миру" (школа айкідо, йоги, класичний індійський танець).

Відомі люди[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, перебували[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2016 року (PDF(zip))
  2. Б. І. Сушинський. Балта: місто, освячене вічністю. — Одеса: Друк, 2005. — 336 с. ISBN 966-8149-51-3
  3. Lubomirscy (02) пол.
  4. Ю.Томін, Ю.Романишин, Р.Коритко, І.Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011.- 496 с.; іл. ISBN 978—617—655—000—6 c. 27
  5. В.Сергійчук. Симон Петлюра.- К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966-524-149-4 с. 325—326
  6. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 290
  7. Х. Весна, Б. Мельничук. Кізюк Корнило // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 75. — ISBN 966-528-199-2.
  8. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… с. 290
  9. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… с. 290—291
  10. В Одеському екзархаті освятили нову каплицю
  11. Я.Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 245 с. ISBN 966-8201-26-4
  12. В. Барна, Б. Мельничук. Коцик Роман Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 205. — ISBN 966-528-199-2.

Джерела[ред.ред. код]