Бандура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Бандура (значення).
Бандура
Bandura
Old-world bandura.jpg
Класифікація
Споріднені інструменти
CMNS: Бандура на Вікісховищі

Банду́ра — український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф, гусель та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискає струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в XVIII і XIX ст. всі бандури використовували техніку притискання струн до грифа. Бандури XVIII ст. були більш схожі на німецькі пів-лютні, ніж на сучасні інструменти.

В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.

Історія[ред. | ред. код]

Походження[ред. | ред. код]

Існує кілька гіпотез щодо походження української бандури. Вірогідно, вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4—5), на яких грали брязканням (рос. бряцаньем). Такий спосіб гри, притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, не знайдено жодного зразка самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) русинські землі орієнтувалися у своєму розвитку на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця XVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент «бандура» вже сформувався і побутував (1740 р.).

На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти:

  • у XIX ст. бандури були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам;
  • основні струни, розміщені на корпусі бандури, називаються «приструнки», тобто як частина струн при основних струнах на грифі;
  • функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збігаються з назвами таких струн бандури;
  • спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів;
  • конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури «думового ладу» у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструмента гомофонно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці.

Використання[ред. | ред. код]

Кобза-бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з XII ст.

Ще у XV ст. українських придворних бандуристів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII–XIX ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні бандуристи  — Т. Білоградський (відомий лютнист, XVIII ст.), А. Шут (XIX ст.), О. Вересай (XIX ст.) та ін.

На початку XIX ст. старосвітська бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.

Діатонічна багатострунна бандура — це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».

Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).

В XVII сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва інструментів зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р.), бандура тлумачиться як "козацька лютня" (О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи у дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).

Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.

Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну роль. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).

Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.

Сучасні бандури[ред. | ред. код]

Бандура

Хроматично настроєну бандуру створив Олександр Корнієвський. Він взяв за основу діатонічну бандуру Терентія Пархоменка і добавив поміж струнами півтонові приструнки. Значно збільшив кількість струн, придумав і поставив на струнах демфер-перемикачі.[1]

У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.

Монета НБУ, присвячена бандурі

Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти київського типу переважно виробництва Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура-прима має 55—58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури-прими тим, що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61—65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову, яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.

В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34—36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.

У 60-х роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.

Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.

Інноваційним напрямком бандурного мистецтва є використання інструментів у сучасних естрадних напрямках, що в радянські часи започаткував ВІА «Кобза», а в сучасній Україні активно пропагує гурт «Шпилясті кобзарі», виконуючи поряд з українським репертуаром — хіти європейської рок-музики.[2]

2015 в рамках проекту EM-VISIA бандура вперше прозвучала і в жанрі експериментальної електронної музики. Практично була доведена можливість мікроінтервального інтонування на бандурі (за принципом, який застосовується на китайському гуджені), застосовано техніку звукової обробки в реальному часі.[3]

Відомі кобзарі[ред. | ред. код]

  • Остап Вересай ( 1803—1890) — кобзар, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень.

Відомі бандуристи[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Підручники[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Василь Нечепа (12 травня 2016). Кобзарські мандри поміж Голівудами. Жінка-УКРАЇНКА. 
  2. ↑ Євген Букет. Гурт, бандура і… рок-н-рол. // Культура і життя. - 2015. - № 23-24. - 22 травня. - с.9
  3. ↑ Півтон Безвухий. EM-VISIA: Нові горизонти бандури[недоступне посилання з вересня 2019]
  4. ↑ mitka48 (2015-03-07). Тарас Компаніченко - Ми йдем. Процитовано 2016-04-04. 
  5. ↑ KOZA MEDIA (2015-08-30). Тарас Компаніченко. Процитовано 2016-04-04. 

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бандура

Література[ред. | ред. код]

  • Бандура та її конструкція / Г. М. Хоткевич; ред.: В. Мішалов; Фонд нац.-культ. ініціатив ім. Г. Хоткевича, Фундація українозн. студій в Австралії. — Х.; Торонто, 2010. — 291 c. — (Муз. спадщина Г. Хоткевича; Вип. 5).
  • Бандура харківського типу у контексті вдосконалення конструкції інструмента / Д. В. Губ'як // Наук. зап. Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Сер. Мистецтвознавство. — 2014. — № 1. — С. 93-103. — Бібліогр.: 16 назв.
  • Бандура як історичний феномен: монографія / І. Я. Зінків. — К. : ІМФЕ, 2013. — 447 c. — Бібліогр.: с. 397—447.
  • Бандурне мистецтво українського зарубіжжя ХХ — початку ХХІ ст. : монографія / В. Г. Дутчак; ДВНЗ «Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника», Нац. спілка кобзарів України. — Івано-Франківськ: Фоліант, 2013. — 487, [72] c. — Бібліогр.: с. 361—414
  • І. Панасюк. Кафедра бандури НМАУ імені П. І. Чайковського та передумови її створення // Науковий вісник НМАУ імені П. І. Чайковського. Випуск 107. — С. 254-266.
  • Київсько-харківська бандура / І. Скляр. – К. : Музична Україна, 1971. – 115 с.
  • Теорія і практика бандурного виконавства: навч. посіб./ Н. Б. Брояко.- К.: Ліра-К, 2017.- 196 с.


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Бандура&oldid=26668002