Бандура
Академічна бандура «чернігівського» типу | |
Класифікація | струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон |
---|---|
Діапазон |
(діапазон академічної бандури «київського» («чернігівського») типу |
Подібні інструменти |
Банду́ра — український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф, гусел та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискає струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в XVIII і XIX ст. всі бандури використовували техніку притискання струн до грифа. Бандури XVIII ст. були більш схожі на німецькі пів-лютні, ніж на сучасні інструменти.
В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.
Історія[ред. | ред. код]
Походження[ред. | ред. код]
Існує кілька гіпотез щодо походження української бандури. Вірогідно, вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4—5), на яких грали брязканням (рос. бряцаньем). Такий спосіб гри, притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, не знайдено жодного зразка самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) русинські землі орієнтувалися у своєму розвитку на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця XVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент «бандура» вже сформувався і побутував (1740 р.).
На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти:
- у XIX ст. бандури були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам;
- основні струни, розміщені на корпусі бандури, називаються «приструнки», тобто як частина струн при основних струнах на грифі;
- функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збігаються з назвами таких струн бандури;
- спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів;
- конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури «думового ладу» у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструмента гомофонно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці...
Використання[ред. | ред. код]
Кобза-бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з XII ст.
Ще в XV ст. українських придворних бандуристів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII–XIX ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні бандуристи — Т. Білоградський (відомий лютнист, XVIII ст.), А. Шут (XIX ст.), О. Вересай (XIX ст.) та ін.
На початку XIX ст. старосвітська бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.
Діатонічна багатострунна бандура — це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».
Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).
В XVII сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» в панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва інструментів зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р.), бандура тлумачиться як "козацька лютня" (О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи в дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).
Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.
Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну роль. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені в способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).
Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.
Сучасні бандури[ред. | ред. код]

Хроматично настроєну бандуру створив Олександр Корнієвський. Він взяв за основу діатонічну бандуру Терентія Пархоменка і добавив поміж струнами півтонові приструнки. Значно збільшив кількість струн, придумав і поставив на струнах демфер-перемикачі.[1]
У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.
Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти київського типу переважно виробництва Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура-прима має 55—58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури-прими тим, що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61—65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову, яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.
В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34—36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.
У 60-х роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.
Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.
Інноваційним напрямком бандурного мистецтва є використання інструментів у сучасних естрадних напрямках, що в радянські часи започаткував ВІА «Кобза», а в сучасній Україні активно пропагує гурт «Шпилясті кобзарі», виконуючи поряд з українським репертуаром — хіти європейської рок-музики.[2]
2015 в рамках проекту EM-VISIA бандура вперше прозвучала і в жанрі експериментальної електронної музики. Практично була доведена можливість мікроінтервального інтонування на бандурі (за принципом, який застосовується на китайському гуджені), застосовано техніку звукової обробки в реальному часі.[3]
Серед рок і метал музики найбільш яскравим гурт, що активно використовує бандуру, неодмінно є Тінь Сонця. Також бандуру можна почути в деяких композиціях харківського фольк/паган-метал гурту HASPYD.
Види бандур[ред. | ред. код]
Узагальнюючи, можна виділити кілька видів бандур відповідно до часу побутування та особливостей конструкції.
Старосвітська (народна) бандура[ред. | ред. код]
Старосвітська (інакше — народна, традиційна) бандура — діатонічна бандура, що побутувала серед незрячих бандуристів. Спосіб гри — обома руками, бандура голосником розвернута від серця виконавця. Це зінківський спосіб гри. Він був характерний для сліпих народних виконавців. Іструмент мав приблизно 20 струн (від 17-23), з яких 4-6 — басові струни та 15-18 — приструнки.
Панська бандура[ред. | ред. код]
Панська бандура — діатонічна, як і старосвітська, бандура, але, на відміну від останньої, має додаткові басові струни і другу голівку під них, як на торбані.
«Вдосконалена» (хроматизована) бандура кін. 19 — сер. 20 ст.[ред. | ред. код]
У кінці 19 — середині 20 століть деякі інтузіасти намагаються прилаштувати старосвітську діатонічну бандуру для невластивого їй репертуару — класичної музики — для чого починають їх «вдосконалювати» — додавати хроматизму. Це могли бути як новозроблені зразки, так і давніші народні та панські бандури, до яких добито металеві кілочки – зазвичай лише для часткового хроматизування звукоряду. Про доцільність хроматизації бандури для сучасної музики писав у своєму підручнику Г. Xоткевич, а майстер О. Корнієвський почав на практиці додавати підструнки для діезів та бемолів. На хроматихованій бандурі поширеним став чернігівський спосіб гри — бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках. Цей спосіб гри характерний для зрячих музикантів.
Академічна бандура[ред. | ред. код]
Академічна бандура «київського» або «чернігівського» типу[ред. | ред. код]
Академічна бандура «київського» типу — радянський варіант бандури, для побудови якої за зразок взяли внутрішню конструкцію піаніна. Це концертний хроматичний інструмент вагою 8-12 кг, з перемикачами півтонів або без них з кількістю струн до 65. Від 1954 року багато таких бандур виготовила Чернігівська фабрика музичних інструментів.
Також такі бандури називають бандурами «чернігівського» типу.
Спосіб гри — чернігівський.
Бандура Прима фабрики «Трембіта» має 15 (13) басових струн та 50 приструнків.[4]
«Вдосконалення» класичного народного інструмента у радянський час спричинилися до майже повного витіснення традиційної бандури з народного побуту, а також до значної підміни понять. Тепер словом «бандура» позначають суто академічний концертний інструмент, на якому можна грати в ансамблях і капелах, можна зіграти – з певними застереженнями – світову фортепіанну класику. Але цей інструмент повністю втратив здатність відтворювати традиційну народну музику українців[5].
Академічна бандура — це, як ручне фортепіано[6].
Бандура «харківського» типу[ред. | ред. код]
Бандура «харківського» типу – інструмент, у якому перемикачі розташовано не біля верхньої, а біля нижньої брямки. Це дає змогу грати по всіх струнах лівою рукою, як у старосвітській бандурі, та у чернігівський спосіб (лівою на басах). Отже бандура харківського типу дає змогу поєднувати різні виконавські техніки. Зразки таких бандур виготовлялися десь від середини 20-го століття. Сьогодні академічні «харківські» бандури виготовляють у Львові та за кордоном. [7]
Бандура «києво-харківського» типу[ред. | ред. код]
Є спроби об'єднати аспекти харківської та київської бандур в єдиний інструмент. Перші спроби були зроблені братами Гончаренко в Німеччині в 1948 р. Спроби в 1960-х роках здійснив Іван Скляр, у 1980-х - В. Герасименко, а нещодавно Василь Вецал у Канаді. Такий тип бандур не дістав поширення в Україні.
Відомі кобзарі[ред. | ред. код]
- Остап Вересай (1803—1890) — кобзар, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень.
- Павло Конопленко-Запорожець (1890 — 1982) — український письменник, кобзар, військовий діяч. Брав участь у визвольній боротьбі. Емігрував після Другої світової війни до Канади.
Відомі бандуристи[ред. | ред. код]
- Гнат Хоткевич (1878 — 1938) — бандурист-соліст, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, художній керівник Полтавської капели бандуристів.
- Андрій Гайденко (1836* ? — 1896) — чернігівський бандурист. Учень Данила старого. Учитель Терентія Пархоменка.
- Терентій Пархоменко (1872 — 1910) — чернігівський бандурист.
- Георгій Ткаченко (1898 — 1993) — український бандурист, став останнім представником так званої «слобожанської» традиції рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури.
- Китастий Григорій Трохимович (1907—1984) - український бандурист,композитор, художній керівник Капели Бандуристів ім. Шевченка
- Людмила Посікіра (1952) — українська бандуристка, професор, викладач бандури в Львівській консерваторії, Народна артистка України.
- Китастий Юліян Петрович (1958) - український бандурист, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень, художній керівник Школи Бандури Нью-Йорку.
- Оксана Герасименко (1959) — українська бандуристка і композитор, заслужений діяч мистецтв України (2008), член Національної спілки композиторів України, доцент Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка.
- Віктор Мішалов (1960) — український бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент, основоположник Канадської Капели Бандуристів (1991), Заслужений артист України (1999).
- Фаріон Марко Дмитрович (1962) — український бандурист, учень Григорія Трохимовича Китастого, соліст Капели Бандуристів ім. Шевченка, один з основноположників Товариства Українських Бандуристів, Кобзарська Січ літні курси та Школи Бандури Григорія Китастого.
- Роман Гриньків (1969) — український бандурист, Заслужений артист України (1996), Народний артист України (2008), засновник і президент фонду «Золотий акорд», художній керівник тріо «Тріо Романа Гриньківа» тепер «Оркестр Романа Гриньківа».
- Компаніченко Тарас Вікторович (1969) — український бандурист, кобзар, лірник. Лідер гурту «Хорея Козацька». Народний артист України. Активіст українського культурного опору у пост-радянські часи. Активний учасник Помаранчевої революції, під час якої багато виступав на головній сцені Майдану. Під час Революції гідності дає десятки концертів на Майдані, виконує пісні військового циклу.[8] Після початку російсько-української війни у березні 2014-го — частий гість зони АТО, де виступає перед вояками української армії та добровольцями. Своєю грою на кобзі чи бандурі вміє заворожувати.[9]
- Олег Созанський (1973) — бандурист, педагог, Заслужений артист України.
- Іван Ткаленко (1977) — український музикант, бандурист, мультиінструменталіст, композитор, винахідник, педагог.
- Тарас Столяр (1977) — український бандурист, заслужений артист України.
- Дмитро Губ'як (1982) — український бандурист-вокаліст, композитор, заслужений артист України, знавець харківського способу гри на бандурі.
- Георгій Матвіїв (1986) — бандурист-віртуоз, композитор, аранжувальник, винахідник новітніх прийомів гри на бандурі, викладач ОНМА ім. А.Нежданової, лауреат міжнародних академічних та джазових конкурсів, соліст академічного ансамблю «Чайка» та Europian Jazz Orchestra-2012.
- Ярослав Джусь (1988) — український бандурист, композитор, аранжувальник, ді-джей, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, півфіналіст та володар призу глядацьких симпатій телешоу «Україна має талант-2», засновник гурту «Шпилясті кобзарі».
- Тарас Лазуркевич - бандурист, вокаліст, викладач бандури, керівник капели бандуристів у Львівській Національній Музичній Академії імені М. Лисенка. Декан ЛНМА імені М. Лисенка. Заслужений артист України.
Див. також[ред. | ред. код]
Підручники[ред. | ред. код]
- Хоткевич Г. «Підручник гри на бандурі» (Львів, 1909)
- Домонтович М. — «Самонавчитель гри на кобзі» (Одеса, 1913, 1914)
- Шевченко В. К. — «Школа гри на бандурі» (Москва, 1914) Перші три частини були надруковані власним коштом. Рукописи невиданих частин зберігаються в Центральному музеї музичної культури ім. М. Глінки, ф.96-б, інв. 1976, арк . 12. Частина 4 містить вправи. Частина 5 віртуозний розділ.
- Овчинніков В. П. — «Самонавчитель гри на бандурі» (Москва, 1914).
- Хоткевич Г. «Підручник гри на бандурі» (Харків, 1929-31)
- Хоткевич Г. «Короткий курс гри на бандурі» (Харків, 1931)
- Кабачок В. і Юцевич Є. «Школа гри на бандурі» (К. 1958)
- Опришко М. «Школа гри на бандурі» (К. 1967)
- Омельченко А. «Школа гри на бандурі» (К. 1975,1979)
- Баштан С. В. та А. Омельченко А. «Школа гри на бандурі» (К. 1984, 1989)
- Штокалко З. Кобзарський підручник — Едмонтон-Київ — 1992 (ред. А. Горняткевич) — 346с.
- Кушпет В. Г. — «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)
- Пухальский Я. «Методика обучения игре на бандуре» (К. 1978)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Василь Нечепа (12 травня 2016). Кобзарські мандри поміж Голівудами. Жінка-УКРАЇНКА.
- ↑ Євген Букет. Гурт, бандура і… рок-н-рол. // Культура і життя. - 2015. - № 23-24. - 22 травня. - с.9
- ↑ Півтон Безвухий. EM-VISIA: Нові горизонти бандури[недоступне посилання з вересня 2019]
- ↑ Бандура Прима, ТРЕМБІТА
- ↑ Традиційні кобзарські музичні інструменти у збірці НМНАПУ
- ↑ Бандурних справ майстер — Сергій Павліченко. Людмила НІКІТЕНКО. Україна молдода. 26.10.2007
- ↑ Бандурка, її “родичі” й “сусіди” – кобза, торбан, бандура, гусла, ліра
- ↑ mitka48 (2015-03-07). Тарас Компаніченко - Ми йдем. Процитовано 2016-04-04.
- ↑ KOZA MEDIA (2015-08-30). Тарас Компаніченко. Процитовано 2016-04-04.
Література[ред. | ред. код]
- Академічне бандурне мистецтво України кінця XX - початку XXI століття : монографія / Інна Лісняк ; [голов. ред. Г. Скрипник] ; НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. - Київ : Вид-во ІМФЕ, 2019. - 253, [12] с. : фот., ноти. - ISBN 978-966-02-8839-3
- Ансамблі бандуристів : [дуети, тріо, квартети, ансамблі] / Богдан Жеплинський, Дарія Ковальчук, Мирослав Ковальчук. — Львів : Галиц. вид. спілка, 2016. — 363 с. : іл., портр. — ISBN 978-617-7363-33-9
- Бандура та її конструкція / Г. М. Хоткевич; ред.: В. Мішалов; Фонд нац.-культ. ініціатив ім. Г. Хоткевича, Фундація українозн. студій в Австралії. — Х.; Торонто, 2010. — 291 c. — (Муз. спадщина Г. Хоткевича; Вип. 5).
- Бандура харківського типу у контексті вдосконалення конструкції інструмента / Д. В. Губ'як // Наук. зап. Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Сер. Мистецтвознавство. — 2014. — № 1. — С. 93-103.
- Бандура як історичний феномен: монографія / І. Я. Зінків. — К. : ІМФЕ, 2013. — 447 c.
- Бандурне мистецтво українського зарубіжжя ХХ — початку ХХІ ст. : монографія / В. Г. Дутчак; ДВНЗ «Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника», Нац. спілка кобзарів України. — Івано-Франківськ: Фоліант, 2013. — 487, [72] c.
- І. Панасюк. Кафедра бандури НМАУ імені П. І. Чайковського та передумови її створення // Науковий вісник НМАУ імені П. І. Чайковського. Випуск 107. — С. 254-266.
- Капели бандуристів / Богдан Жеплинський, Дарія Ковальчук, Мирослав Ковальчук. — Львів : Галиц. вид. спілка, 2016. — 187 с. : іл., портр. — Бібліогр.: с. 184—186 (80 назв) та в тексті. — ISBN 978-617-7363-32-2
- Київсько-харківська бандура / І. Скляр. – К. : Музична Україна, 1971. – 115 с.
- Теорія і практика бандурного виконавства: навч. посіб./ Н. Б. Брояко.- К.: Ліра-К, 2017.- 196 с.
Посилання[ред. | ред. код]
![]() |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бандура |
- Бандура // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 70. — 1000 екз.
- Бандура // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015. – С. 29–31. – 912 с.
- Бандура Онлайн — сайт на якому можна пограти на старосвітській бандурі
- Bandura App — мобільний додаток присвячений бандурі та іншим українським музичним інструментам
- Освітньо-інформаційний ресурс про бандуру: ноти для бандури, школи гри, література про виготовлення бандури
- Походження і значення слова «бандура»
- Струнні музичні інструменти (хордофони) — Українські народні музичні інструменти Л. М. Черкаський
- Бандура Українські народні музичні інструменти А. І. Гуменюк
- Передача про бандуру і ліру на Youtube
- Бандурист Гнат Хоткевич, фрагмент фільму «Назар Стодоля», 1934 р.
- Псальма «Ой нема-нема правдоньки на світі» у виконанні сліпого лірника фрагмент фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки», 1961 р.
- «Мире лукавий» у виконанні кобзаря Ярослава Криська на Youtube
- псальма «Ісусу» у виконанні кобзаря Сергія Чурая на Youtube
|