Баранівський порцеляновий завод

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Баранівський порцеляновий завод
Тип бізнес і підприємство
Форма власності товариство з обмеженою відповідальністю
Галузь порцелянове виробництво
Засновано 1802
Закриття (ліквідація) 2013
Штаб-квартира Україна, 12700, Житомирська область, м.Баранівка, вул. Соборна, 55
Ключові особи Лаврентьєв Сергій Вячеславович
Співробітники 1800 (2017)
Код ЄДРПОУ 05502812
bfz.com.ua

Баранівський порцеляновий завод — одна з найстаріших в Україні порцелянових мануфактур. Упродовж понад двовікової історії завод став символом Баранівського регіону, а на гербі міста Баранівки з'явилося стилізоване зображення вази, що вказувало на розвиток у місті порцелянового виробництва.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Польща та Російська імперія[ред. | ред. код]

Наприкінці XVIII століття на Українському Поліссі почало зароджуватися порцелянове виробництво. Заснували його брати Михайло та Франциск Мезери. По одним даним, мануфактура запрацювала у березні 1802 році[1], по іншим-у 1804р.[2]

11 листопада 1803 року було підписано контракт між князями Адамом та Юзефом Любомирськими-Валевськими та Франциском де Мезер про купівлю 320 квадратних метрів землі з кількома будинками, кухонним флігелем, погребом та сараєм за 50 000 злотих.[2]

З 1813 по 1814 р. фабрика належала Михайлу Мезеру, мала 100 робітників, посуду було продано на 17 679 руб.

Зображення Баранівської вази, на гербі міста

У 1820 р. перейшла до синів-Костянтина та Северина, яким належала ще у 1845 р.

Першими майстрами-художниками були живописець В. Коваль та модельєр Скумаровський[3].

Вироби були настільки гарними, що на них звертали увагу навіть царі. При Олександрові I у Петербурзі були представлені вази з царським вензелем. А в 1825 році фабрика отримала право позначати свої вироби імперським державним гербом, що було своєрідним знаком якості. Зразки баранівської порцеляни ХІХ ст. зберігаються у музеях України та Польщі, зокрема у Краківському Музею Народовому[4].

Збереглися відомості про те, що у 1822 році було виготовлено одинадцять тисяч тарілок та понад вісімнадцять тисяч інших виробів, у 1828-му — 10,6 тисячі тарілок, 16,2 тисячі пар чашок, 23 тисячі інших виробів. Шкала цін у той час була такою: тарілки — від 72 копійок до 1 рубля 45 копійок, чашки — від 7 рублів 50 копійок до 36 рублів (пара), чайники — від 60 копійок до 18 рублів, ваза — від 5 рублів 40 копійок до 45 рублів. Білий сервіз коштував 42 рублі, з золотими прикрасами — від 87 до 240 рублів.

Цікаво, що столовий посуд виготовлявся лише в гарнітурах. Окрім глибоких, мілких, десертних, пиріжкових тарілок, вази для супу, двох мисочок для оселедця, салатника, до них входило п'ять таре́лів різної величини, підливник, «соустерин», глечик для компоту з покришкою. У 1838 році польський письменник Юзеф Крашевський у листі до батька в село Омельне Луцького повіту хвалився, що з Баранівки для нього привезли вазу, салатник, 18 глибоких і 54 мілких тарелів, дві кухонні дощечки, стільки ж мисочок і сільничок.

При въезде в местечко Барановку видна група строений, имеющих в совокупности вид помещичьей усадьбы, — это фарфоровая фабрика Мезеров. Она расположена под лесом на реке Случь, в одной версте от местечка... Глина вывозилась из-под деревни Кашперовка, что в 12 верстах от Барановки...

[5]

З 1856 до 1859 р. було продано порцеляни на 7463 руб, фаянсу - на 3353 руб.

У 1884 р. фабрика належала гр. Грохольскій з річним обігом 3000 руб та 16 робітниками.

У 1895 році фабрику придбав Миколай Петрович Грипарі, після чого обіг зріс до 16 000 руб., кількість робітників - до 52[2].

На початку ХХ століття випуск столового посуду і ваз становив понад півтора мільйона штук. Наприклад, чайники виготовлялися такі: «Рафаель», «ріпка», «грань», «широка грань», «рококо», «чайник з каскою», «чайник водний», «чайник доливний», «чайник для шинку». «Конде і троянда», «Отелло і Мірель», «Рафаель» — назви молочників. Блюдця і чашки класифікувалися так: «гладенькі», «конічні», «манжет», «гавіленд», «паризькі», «американські», «гранчасті». А діапазон збуту визначався гаслом: «По всій Росії і Сибіру».

Придбавши фабрику у приватну власність, комерсант Грипарі так визначив головний напрям її діяльності: «Впровадження іноземних найновіших моделей вишуканих фасонів, щоб кожен з покупців міг за невисоку плату придбати виріб, який нескільки не поступатимється за міцністю, прозорістю і обробкою декорації дорогому закордонному аналогу».

Грипарі відрядив сина Петра стажером на одне з найпередовіших у той час в Європі керамічних підприємств — у Лімож (Франція). Натомість звідти запросив на роботу фахівця з проектування форм посуду та художника з розпису порцеляни. Увагу колекціонерів з усього світу приваблювала порцеляна з Баранівки на міжнародних виставках: у Венеції (1910 рік), Римі (1911 рік), Барселоні (1913 рік), Лондоні (1913—1914 роки).

Фабрика переживала спади й злети. Виробляла і цеглу, і каналізаційні труби, кількість працівників скорочувалась до півсотні.

БФЗ за часів СРСР[ред. | ред. код]

Кераміка 1930х років Баранівського порцелянового заводу у музеї українського народного декоративного мистецтва
Чашка БФЗ, 60-ті р.р. ХХ ст.

Вперше в Україні на Баранівському заводі було освоєне утильне та декоративне випалювання фарфорових виробів у конвеєрних печах, вакуумування фарфорової маси та ін.

У 1950 на БФЗ було виготовлено 17001 тис. фарфорових виробів. У 1976р.кількість зросла до 39 924 тис.

У 70-ті р.р. на заводі трудилися такі майстри-художники як А. Діброва, Г. Гончарук, В. Спиця. Підприємство випускало як вишукані столові сервізи та гарнітури, декоративні вироби, так і повсякденний посуд-чашки, тарілки та ін. За часів СРСР продукція заводу користувалась постійним високим попитом населення, вироби були відзначені на багатьох міжнародних ярмарках та виставках.[3]

Робота підприємства була зафіксована у документально-пропагандистських фільмах тих часів - Кіножурнал "Радянська Україна" [6], "Поліське Намисто"[7].

При фабриці було засновано музей, який працює з 1950 року. Там зберігаються зразки продукції, яким десятки і сотні років - з 1820-х до середини 1990-х років. Музей діє і після закриття заводу.

Банкрутство[ред. | ред. код]

Виробництво припинилося 2010 року. У травні 2012 року на заводі почалися проблеми у зв'язку з боргом у розмірі 1,9 млн грн, що спричинило позов Пенсійного фонду в Житомирській області, який наполягав на проведенні процедури банкрутства. У той час активи підприємства було продано трьом структурам, які перепродали нерухоме майно безлічі дрібних осіб. Історія заводу закінчилася судовим рішенням, згідно з яким завод визнано банкрутом.[1] Остаточно завод припинив існування 2013 року.

Література[ред. | ред. код]

  • Корусь О. П. Валентина Покосовська. Скульптура та розпис. Баранівський фарфоровий завод. Каталог / Корусь Олена Павлівна – К. : ФОП Маслаков, 2021. – 120 с.: іл. ISBN 978-617-7993-82-6

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Баранівський порцеляновий завод визнано банкрутом. Архів оригіналу за 1 лютого 2014. Процитовано 29 січня 2014.
  2. ↑ а б в Soubise Bisier,, Gustav (1913). O fabrykach ceramiki w Polsce (pol) . Warszawa. с. 3. Архів оригіналу за 23 березня 2020. Процитовано 23 березня 2020.
  3. ↑ а б під.ред М.Бажана (1977). Українська Радянська Енциклопедія (укр) . Київ: Головна редакція УРЕ. с. т.І, с.352. Архів оригіналу за 23 березня 2020. Процитовано 23 березня 2020.
  4. ↑ Muzeum Narodowe w Krakowie - zbiory cyfrowe. zbiory.mnk.pl. Архів оригіналу за 23 березня 2020. Процитовано 23 березня 2020.
  5. ↑ М.Теодорович «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» (1888)
  6. ↑ Барановка (1946-1984 гг.) (укр) . Архів оригіналу за 11 лютого 2020. Процитовано 25.03.20.
  7. ↑ "Поліське намисто", 1970 (Барановский фарфоровый завод) (укр) . Процитовано 25.03.20.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Баранівський_порцеляновий_завод&oldid=40231283