Барвінок Володимир Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Іванович Барвінок
1913VolodymyrBarvinok.jpg
Народився 22 червня 1879(1879-06-22)
Охрамієвичі, Сосницький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер 1943
Київ, Київська область, Українська РСР, СРСР
Місце проживання Україна
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukrainian State.svg УНРСРСР СРСР
Національність українець
Діяльність антрополог, археолог, історик
Alma mater Київська духовна академія
Сфера інтересів археологія, історія, слов'янські стародруки, бібліографія, українознавство
Заклад Всеукраїнська академія наук
Науковий ступінь Магістр
Батько Іван Барвінок
У шлюбі з Євгенія Барвінок
Діти Барвінок Борис Володимирович
Нагороди Премія М.М.Ахматова

Барвінок Володимир Іванович у Вікісховищі?

Володи́мир Іва́нович Барві́нок (22 червня 1879(1879-06-22), Охрамієвичі, Російська імперія — 1943, Київ, Українська РСР, СРСР) — український історик, магістр богослов'я, історик християнської церкви, бібліограф, письменник, діяч УНР, візантолог, викладач українозавства і історії, почесний громадянин Чернігівщини, науковий співробітник ВУАН, археолог, працівник УНІК[1][2], видатний архівіст[3], живописець.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в 1879 році в сімейному маєтку, розташованому на Чернігівщині в селі Охрамієвичі (тепер Чернігівська область, Україна), де його пращури жили з початку XVIII століття. Барвінок навчається у Чернігівській духовній семінарії, де вивчає давні та сучасні іноземні мови, філософію, образотворче мистецтво та прикладні науки. Закінчує семінарію з першим розрядом у 1901[4]. У 1905 закінчує Київську духовну академію, де його вчителем був відомий літургіст А. А. Дмитрієвський[5], нині Національний університет «Києво-Могилянська академія». Того ж року одружився з Євгенією Воловік з вчительської родини. Барвінки мешкали на Подолі, вул. Кирилівська, 31. 1906 року має чин колезького секретаря. Народжується син Борис. В період з 1906 до 1917 проживає у Петербурзі за адресою Літейний проспект, 34. 1909 року отримав чин титулярного радника — що надавало особисте дворянство. З 1905 до 1909 навчається у Санкт-Петербурзькому археологічному інституті, з 1908 до 1911 — на історично-філологічному факультеті Петроградського університету, де отримує ступінь магістра богослов'я. Займався історією польсько-литовської юриспруденції 15-17 століть. За видану у Києві дисертацію про політичного діяча 12-13 століть «Нікіфор Влеммід і його твори» рішенням Академії Наук отримує премію М.М.Ахматова. У 1912 році закінчує і видає свою науково-дослідницьку працю «Святий рівноаптостольний князь Володимир», а наступна робота стосуэться символизму іконопісі 16-17 століть. З сім'єю він часто відвідує Київ і робить спробу повернутись в Києві, в квітні 1912 прочитав пробну лекцію з археології в Київській духовній академії. Барвінок зосереджує свою дослідницько-наукову діяльність на Грюнвальдській битві 1410 століття, його цікавить питання єднання слов’ян в період війни. У 1915 році він видає свій труд на цю тему. Того ж року він займається історією Галичини, досліджуючи її русинських правителів часів середньовіччя. Його праці видаються у Санкт-Петербурзі. 1916 здобуває чин надворного радника.

В.Барвінок в Санкт-Петербурзі, 1907

До кінця 1917 працював у центральних установах Священного синоду. Одночасно (19091917) викладав історію у приватному міському училищі Олександра Івановича Гельда з нахилом до природньо-математичних наук. 12 червня 1917 Барвінок подарував свою колекцію стародруків 19 століття Імперторській публічній бібліотеці і вирушив з родиною в Київ де потрапляє до серця подій навколо становлення української незалежності держави. Спочатку викладає українознавство в Софійській бурсі і згодом стає начальником Київського Софійського Духовного Училища, на території Софійського монастиря.

Травня 1918 року міністр Василь Зеньківський запросив Барвінка на посаду начальника відділу інославних справ який займався зовнішніми стосунками і культурними питаннями відновленої Гетьманщини і присягнув «вірно служити Державі Українській, визнавати державу владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». 5 червня 1918 Барвінок увійшов до складу комісії на мирних переговорах України з Росією для складення списку вивезених у різні часи з України до Росії культурно-історичних цінностей та вироблення умов повернення реліквій в Україну.[6] 18 липня у «Державному вістнику» було оприлюднено підвищення Барвінка в посаді до віце-директора Департаменту Інославія та Іновірія[7]. Барвінок також займався політикою стосунків держави з релігійними меншинами, тобто католиками, євреями та мусульманами. У журналі «Віра та держава» виходить стаття Володимира Барвінка «Обрання першоієрарха незалежних Церков» в якій пояснюється історичний регламент з проголошення автокефалії яка була однією із стратегічних цілей молодої держави.

Будинок митрополита, тут розташовувався Департамент Інославія та Іновірія при Міністерстві Ісповідань у 1918, де Барвінок працював віце-директором департаменту та начальником відділу інославних справ

У 1918 В. Барвінок як видатний бібліограф та книгознавець сприяє комплектуванню фондів щойно створеної Національної бібліотеки Української Держави[8] В період від 1918 до 1919 працює на Українську Державу, пізніше Українську Народну Республіку в департаменті сповідань (пізніше департамент перетворюється на міністерство сповідань). Тим часом працює в Комісії Української Академії Наук по підготовці проекту «Біографічного словника діячів українського народу і української землі» який розробляли діячі УАН Модзалевський Вадим Львович з Багалієм Дмитром Івановичем, Барвінку було доручено складання життєписів діячів української культури 17 століття. Барвінок входить до новостворених відділу охорони пам'яток церковної старовини і секцію мистецтв Українського наукового товариства, до її складу також входив О.С. Грушевський. При мистецькій секції було створено музей старовини й мистецтва, а члени передавали власні колекції, було засновано бібліотеку, яка комплектувалась як новітніми виданнями з різних галузей мистецтвознавства, так і раритетними стародруками. В архіві секції накопичувалися матеріали з історії українського мистецтва, неопубліковані рукописи наукових праць померлих мистецтвознавців, фотографії та малюнки пам’яток старовини.

Метою роботи цього відомства, зокрема і Володимира Барвінка, була державна політика щодо Церкви. Міністерство вимагало від Церкви українізацію церковних справ та незалежність (автокефалію) Української Православної Церкви від Московського Патріархату. Завдяки міністерству сповідань зав'язувались міцні партнерські стосунки між українською державою та Церквою. Одночасно з роботою при міністерстві УНР Барвінок викладав літературу та українознавство у київській технічній школі.

З відступом армії УНР із Києва й падінням незалежної України, В. Барвінок залишається у окупованому Києві та переходить до наукової діяльності. Певний час працював з академіком Миколою Петровим над підготовкою розвідки з історії староукраїнського письменства[9]. В період 19191928 працює у історико-філологічному відділу Української Академії Наук, після 1921 Всеукраїнської Академії Наук. Незважаючи на початок репресій та складні матеріальні умови, історико-філологічний відділ завзято займався поширенням української мови у научних галузях. 30 серпня 1924 Володимир Барвінок став секретарем комітету, який було створено наприкінці серпня 1924 з нагоди 350-річчя друкарської справи в Україні при Археографічній Комісії ВУАН, яку очолював Михайло Грушевський. Метою існування комісії було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII ст.[10]

Будинок української академії наук, де працював Володимир Барвінок

Від 1924 до 1933 В. Барвінок працює у архіологічному комітеті Всеукраїнської Академії Наук. Одночасно, в період 19241925, — нештатний постійний співробітник академічної бібліотеки в Михайлівському саду. Барвінок також працює в Українському Науковому Інституті Книгознавства, де видає і до нині цінний твір «Загальний огляд стародруків київських бібліотек». У передслів'ї до цього твору Барвінок робить ризиковий на той час крок — критикує недостатнє фінансування Всеукраїнської Академії Наук і підкреслює, що київські старі видання принципово відризняються від московських. Від 1928 до 1930 — секретар Софійської комісії ВУАК та мистецького відділу ВУАК. У 1930 народився онук Юрій.

Софійська комісія займалась збереженням Софійського собору, що було дуже актуально у 30-х роках, коли радянська влада спрямовано руйнувала українську архітектурну спадщину. Існує думка, що діяльність Софійської комісії дозволила зберігти безцінний для України Софійський собор від трагічної долі, яку спіткав Михайлівський Золотоверхий собор[11]. У середині 30-х років велика домашня бібліотека В.Барвінка була передана до Київського університету, де вона стала базовою для ряду наукових відділів. В період 19301933 Барвінок працює секретарем Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК), який координував всю археологічну діяльність в Україні. 1932-1933 роках замається науковою роботою з упорядкуванням бібліотеки Михайлівського монастиря. У 1937 його сина Бориса арештовують, і Володимир його більше не побачить. Це не було першим випадком репресій проти близьких В. Барвінка, його сімейне оточення перебувало у постійному стані страху, вони зазнавали арештів спочатку з боку ДПУ (ГПУ), потім НКВС (НКВД). До кінця своїх днів Барвінок працював над статтями слов'янської й української тематики, але велика кількість статей не була ніколи надрукована. Під час німецької окупації Барвінок залишається у Києві. У 1943 помер природньою смертю у власній квартирі на Подолі.

Опис діяльності та праць[ред. | ред. код]

Загальний огляд стародруків київських бібліотек, 1924

Працював у багатьох різноманітних галузях, в першу чергу його цікавила історія України, історія слов'янських народів та українське стародрукарство. Автор праць з історії православної церкви та її діячів, статей історично-юридичного змісту. Описував стародруки київських книгозбірень, Щекавицької та Андріївської церков, латинські та польські стародруки в архівах і бібліотеках Москви та Петербургу. Допомагав академіку М. І. Петрову в підготовці досліджень з історії староукраїнського письменства. Самим відомим його твором є «Нікіфор Влеммід і його твори», який і за наших часів є предметом обговорення серед науковців. Більшість його статей друкувались у журналах та газетах.

Краєвид української провінції, 1902

Наступний перелік є лиш незначною частиною його творів:

  • «Час походження проздравних велічалій і обраних псалмів» (Київ, 1910)
  • «Нікіфор Влеммід і його твори» (Київ, 1911, магістерська дисертація).
  • «Об обязанностях государей по воззрению Никифора Влеммида» (Київ, 1911).
  • Ученолитературная деятельность проф. В. Ф. Павлицкого // Церк. вест. № 31 (1911)
  • «Символизм русской иконописи 16–17 вв.» (Київ, 1912)
  • «Давняя борьба русских с немцами» (Петроград, 1915)
  • «Обрання першоієрарха незалежних Церков» (Київ, 1918)
  • «Загальний огляд стародруків київських бібліотек» (Київ, 1924).
  • «Огляд бібліографії церковно-слов'янських стародрукованих книг» (1925)[12][1]
  • «Роля балканських слов'ян в історії Візантії за IV-го Хрестового походу» // Юбіл. зб. на пошану академіка Д. Й. Багалія. (Київ, 1927)[13]
  • «Свенціцький. Іконопис Галицької України XV—XVI віків». (Львів, 1928)[14]
  • «Софійська комісія при Всеукраїнському археологічому комітеті ВУАН» [15]
  • В. До історії друкарні Києво-Печерської Лаври (Бібліографічні замітки). (Київ, 1934)

Також він є і автором рецензій: «Огієнко. Історія українського друкарства. Т. 1» // «Зап. Істор.-філол. відділу», Київ, 1926, кн. 7–8;«С. І. Маслов. Українська друкована книга XVI—XVIII вв.» // Там само; «Свенціцький. Іконопис Галицької України XV—XVI віків» // «Хроніка археології та мист-ва», К., 1930, ч. 2.

Володимир Барвінок був талановитим живописцем, відображав краєвиди української провінції у стилі імпресіонізму.

Походження та сім'я[ред. | ред. код]

Володимир Барвінок — прямий нащадок козацького отамана Івана Барвінка, який заснував місто Барвінкове на Харківщині та брав активну участь у визвольних війнах під проводом Б.Хмельницького й наступних козацьких повстаннях. Легенди про козака — родоначальника передавались кожному новому поколінню. Частина родини Барвінків під час російського терору під проводом Петра І в Україні 1709 року переселилась на Чернігівщину.

Володимир, дружина Євгенія, син Борис та члени обох родин

Батько Володимира, Барвінок Іван Іванович, був першим киянином Барвінківського роду. Існує версія, що кожного наступного нащадка чоловічого роду родини Барвінків називали Іваном у честь козацького отамана, але з переїздом до Києва, починаючи саме з Володимира Барвінка, цю традицію зупинили через неактуальність.

Дружина Володимира, Євгенія Воловік, національно свідома українка, часто з'являлась на фотокартках у національній вишиванці, киянка, сім'я родом з Умані.

Син Володимира, Барвінок Борис Володимирович, інженер шляхів сполучення. Закінчив інститут у 1929 році. В 1937 році — випускник факультету техніків-мостовиків. Вчителем Бориса був видатний український вчений Патон Євген Оскарович. 1937 року Бориса репресовано за політичними мотивами та присуджено до 10-річного строку позбавлення волі. До 1940 року його перетримують у Ленінградській тюрмі Хрести, після чого він був засланий на північ Росії. Залишається живим тільки через свою спеціальність. Після закінчення терміну в 1947 році його, як доброго фахівця, примусово змушують залишитись до 1952 року на будівництві залізничних мостів. Борис повернувся у Київ, де продовжував працювати за фахом. Помер 1982 року.

Після падіння української держави та з приходом радянської влади до Києва, молодший брат Володимира, Миколай Іванович, 1894 року народження, від'їжджає на еміграцію до Франції, де залишається у Парижі. У 1936 році він з дружиною переїжджає до Сполучених Штатів Америки.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. В.Лур'є Византийское богословие XIII века[недоступне посилання з серпень 2019] (рос.)
  2. Видатні діячі регіону, почесні громадяни регіону Архівовано 29 жовтень 2007 у Wayback Machine. (укр.). Чернігівський Регіональний Інформаційний Портал: Сіверщина..
  3. Матяш, Ірина. Питання архівної справи на сторінках журналу «Бібліологічні вісті» Архівовано 20 листопад 2008 у Wayback Machine. (укр.). Матеріали Міжнародної наукової конференції «Проблеми вдосконалення каталогів наукових бібліотек».
  4. http://old.orthodox.com.ua/?menu=1&submenu=2 Архівовано 17 жовтень 2008 у Wayback Machine. Выпускники Черниговской духовной семинарии 1867—1869, 1874—1911 гг. (рос.)
  5. Б.Сове (укр.). «Православный поклонник» Жизнь и труды Алексея Афанасиевича Дмитриевского
  6. Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. undiasd.archives.gov.ua. Кабінет Міністрів України. 1998. Процитовано 1918. 
  7. Державний Вістник (Українською). Уряд Української Держави. 12 липня 1918. 
  8. Рукавіцина, Євгенія. Матеріали Міжнародної наукової конференції «Проблеми вдосконалення каталогів наукових бібліотек» Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського Архівовано 20 листопад 2008 у Wayback Machine. (укр.)
  9. Медовкіна, Ліна Юріївна (2013). Історія церкви в Україні (кінець ХІХ- перша третина ХХ ст.): персональний вимір. Гуманітарний журнал (uk) 0 (4). Процитовано 2019-11-26. 
  10. Рева, Леся. З історії створення зведеного каталогу українських стародруків Архівовано 21 травень 2011 у Wayback Machine. (укр.) Матеріали Міжнародної наукової конференції «Проблеми вдосконалення каталогів наукових бібліотек»
  11. Бонь, Олександр. Олексій Петрович Новицький як історик, краєзнавець, дослідник національної культурної спадщини Архівовано 24 вересень 2015 у Wayback Machine. (укр.) Служба безпеки України
  12. Рева Л. Г. Библиотечные деятели, библиографы и книговеды на Украине // Государственная публичная историческая библиотека России (рос.)
  13. Видатні діячі регіону, почесні громадяни регіону Архівовано 7 вересень 2007 у Wayback Machine. Чернігівський Регіональний Інформаційний Портал: Сіверщина
  14. Хроніка археології та мистецтва, 1930, ч. 2, зміст. www.vgosau.kiev.ua (українською). СПІЛКА АРХЕОЛОГІВ УКРАЇНИ. 
  15. Барвінок, Володимир (1931). Хроніка археології та мистецтва. Ч3 (Українською, німецькою). Київ: Всеукраїнська академія наук, Всеукраїнський археологічний комітет. с. 106. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Наука и научные работники СССР. — Ч. VI. Научные работники СССР без Москвы и Ленинграда. — Ленинград, 1928. — С.24.(рос.)
  • Історія Національної академії наук України. 1924—1938: Документи і матеріали. — К., 1998. — С.605;
  • Історія Національної академії наук України. 1929—1933: Документи і матеріали. — К., 1998. — С.340.
  • Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; відп. ред. Л. А. Дубровіна ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — К.: НБУВ, 2017. — С. 35–36. ISBN 978-966-02-8536-1 http://irbis-nbuv.gov.ua/E_LIB/PDF/EIF0000083.pdf
  • Рідна країна: світоглядний портал: 22 липня: 140 років тому народився Володимир Барвінок – український історик, письменник, діяч УНР

Посилання[ред. | ред. код]