Баришівський котел

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Баришівський котел
Друга світова війна
Дата: 20 вересня - 30 вересня 1941
Місце: Київська область, СРСР
Результат: тисячі загиблих та полонених радянських військових і мирного населення
Сторони
СРСР СРСР Третій Рейх Третій Рейх
Командувачі
Союз Радянських Соціалістичних Республік Власов А.А. Третій Рейх Вальтер фон Райхенау
Військові сили
37-ма армія на кінець серпня 1941: 108 759 осіб та 1116 гармат і мінометів[1]
київські партизанські та винищувальні загони: близько 5000 осіб[2][3]
київське ополчення: близько 30 000 осіб[2][3]
частини фронтового підпорядкування та деозорганізовані рештки сусідніх 5-ї та 26-ї армії (всього близько 20 000 осіб)[4]
6-та армія близько 200 000 осіб
Втрати
практично весь особовий склад, все озброєння та транспорт 6-а армія за 20-30.9.41: вбито 2834, зникли без вісті 1020, поранено 9296 осіб[5]


Бої в районі Бориспіль — Баришівка — Березань стали складовою частиною битви за Київ в 1941-му році. Формально вони почалися 20 вересня, коли радянські війська (37-а армія під командуванням генерал-майора А. А. Власова) залишили столицю УРСР та рубежі Київського укріпленого району (КиУР). Закінчилися бої у оточенні приблизно через тиждень.

Передумови[ред. | ред. код]

Сама оборона КиУР тривала близько 2 місяців. На початку серпня захисникам міста вдалося відбити перший німецький наступ на КиУР з півдня. Тоді в Березань з Києва евакуйовано усі відділи облвиконкому, обкому партії, обкому комсомолу, інші організації. Всі ці установи 16 вересня отримують наказ повернутися до Києва — через зміни у обороні.

Наприкінці серпня піхота 6-ї німецької армії захопила на лівому березі Дніпра плацдарм біля села Окунінове[6]. Таким чином стик між радянськими 5-ю та 37-ї арміями опинився під загрозою. Після фази позиційної війни 16 вересня німці розпочали другий штурм міста. Однак в ніч з 17 на 18 вересня надходить радіограма за підписом Сталіна і Шапошнікова з наказом полишити Київ. 18 вересня почалася евакуація. 19-го німецькі сили були в Києві. Людськи втрати на цьому етапі становили для Червоної Армії близько 48 000 осіб вбитими, пораненими та полоненими та 14 000 осіб вбитими, пораненими та полоненими для Вермахта[7].

Наказ про відступ отримали не всі командири укріпдотів по лінії БіркиДемидівГута-Межигірська, хто в умовах безладу встиг переправитися на лівий берег — потрапив у оточення у самому місті[7][8].

Оточення[ред. | ред. код]

У велике київське оточення (чотирикутник Київ — Чернигів — Лохвиця — Черкаси з цілою низкою окремих оточеннь) потрапили частини 5-ї, 21-ї, 26-ї, 38-ї, 37-ї армій, Пінської флотилії. В Баришівський котел потрапила 37-ма армія, Пінська флотилія та окремі дезорганізовані частини сусідніх 5-ї та 26-ї армій. Безпосередньо супротивником військ Власова стала німецька 6-та польова армія у складі 18 дивізій, тилових частин та частин посилення, яка охопила у кільце Київ по лінії Остер — Яготин — Переяслав. 22 вересня ворог атакою с півночі захопив Бориспіль, де було дуже багато складів армійського та фронтового підпорядкування[9][10]. Напрямком на Борщів відходили піші колони червоноармійців та біженців та тисячі машин, що рухалися майже із швидкістю пішохода. За Борщевом радянські сили були притиснуті до болота, серед керівників — перший секретар Київського обкому Михайло Мішин, міськкому Костюк, генерал Павло Артеменко. Відступаючі почали будувати міст через болото, німецькі літаки його розбили[11].

Нажаль під час відходу з Києва, в перші ж 1-2 дні, радянське керівництво втратило управління війсками[7]. Війська розпадалися на окремі бойові загони та групи, що проривалися з котла у загальному напрямку вздож залізниці на Полтаву або через Переяслав[9]. Жорстокі бої точилися за Баришівку, точніше за змогу прорватися на схід через залізничну станцію та міст через р. Трубіж[12][8][13]. Також дуже вперті спроби прорива радянських військ були біля Березані[14] та західніше Яготина, куди — частково потягами, частково форсованими пішими маршами — прорвалося до 1-2 дивізій 37-ї арміі[15]. В Селичківці загинули матроси Пінської флотилії. Деякі загони намагалися вийти з оточення через Переяслав[9]. До таких належали і 227 конвойний полк військ НКВС та 34 окремий батальон військ НКВС[13]. Разом з регулярними червоноармійскими частинами в оточенні знаходилися також і київські партизанські, винищувальні загони та ополченці. Один з таких загонів з лівобережного села Вигурівщина силою до 170 осіб під керівництвом Г. Н. Кузьменко та А. М. Світличного наприкінці вересня знищили біля 60 німців, 2 танка (скоріш за все штурмових артилерійських самохідних установок, які були у складі 6-ї армії), 9 автомобілів, а також під час двох окремих операцій біля Бориспіля та Дарниці визволили 1900 радянських війсковополонених[2]. Залишки 5-ї та 21-ї армії потрапили в оточення та були розсіяні під Пирятином, 26-ї — під Оржицею.

Михайло Мішин з іншими потрапив до полону та розстріляний, похований в Черевках. Хоча офіційно битва за Київ вже закінчилася, постріли в трубізських плавнях, сусідніх селах та лісах лунали до перших днів жовтня (про це говорить і Журнал Бойових Дій Вермахту[16]). Наприклад 14 жовтня 1941 року група офіцерів штабу армії на чолі з генерал-майором Добросердовим К. Л., яких займав посаду начальника штабу 37-ї армії, була блокована недалеко від Березані німецькими військами при спробі прорватися з оточення і після бою захоплена у полон. Сам командувач армії А. А. Власов намагався до останнього тримати дисципліну та збирати кожен день поради командирів в своєму бойовому загоні, який в останні дні вересня перебував у болотах на р. Трубіж приблизно між селамі Гланишів — Пристроми. На початку жовтня загін вирушив на схід з метою виходу з оточення. Про це згадував начальник штаба київського бронепотягу «Літер А» та майбутній Герой Радянського Союзу, лейтенант Ареф'єв К. А., який був у цьому загоні. Власову тоді пощастило вийти до своїх[17]. В цілому з 13 командирів дивізій, які були у складі армії, приблизно половина змогла прорватися з котла. За німецькими даними 6-та польова армія в період 11-26 вересня захопила 212 355 радянських полонених, знищила або захопила 74 танка, 697 польових гармат та 131 протитанкову гармату[16]. Деяка частина з цієї кількості полонених — військовослужбовці із складу 5-ї, 26-ї армії, тилових частин, які безпосередньо підпорядковувалися штабу Південно-Західного фронту та діслокувалися на ділянці 37-ї армії[4], «підозрілі цівільні особи» (чоловіки призовного віку). Але все ж більша частина — то були полонені із складу розбитої 37-ї армії та члени парамілітарних формуваннь (ополчення тощо), що прийняли участь в обороні Києва та КиУР.

37-ма армія першого формування разом з іншими військами Південно-Західного фронту відтягнула в оборонних боях значні гітлерівскі сили груп армій «Центр» та «Південь», цим самим затримавши наступ нацистських військ у московському напрямку.

Частина відступаючих з боями проривалася на Чернігівщину через Малий Крупіль і Басанський ліс. В ті дні там, на північному фасі котла, загинув партізанський загін «Перемога або смерть!», зформований ще у липні із 150 робітників київського заводу «Арсенал» під керівництвом С. П. Осєчкина та комісара Г. П. Карнауха[3][18].

Післямова[ред. | ред. код]

На мапах пошуковиків Баришівський котел з'являється лише із зламом 1980—1990 років.

Не менше 200 радянських бійців поховані в Борщеві, у Веселинівці — 150. Червнем 2015-го пошуковці віднайшли та перепоховали останки 24-х червоноармійців, що загинули у Баришівському районі. У червні 2016 року останки 21 воїна-червоноармійця, що загинули 1941-го біля Березані, перепоховано у братській могилі біля меморіалу «Баришівський котел» (інша назва «Атакуючий солдат») (село Борщів).

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Исаев А. В. Котлы 41-го. История ВОВ, которую мы не знали. — М.: Яуза, Эксмо, 2005
  2. а б в Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945 гг. У 3-х томах. — К.: Политиздат. Украины. 1975 г., том перший, 544с.
  3. а б в «История Киева» — К.: Наукова Думка, 1985 г., том третій, книга перша.
  4. а б Перечень объединений, соединений, отдельных частей и учреждений Юго-Западного фронта, принимавших участие в обороне г. Киева в июле — сентябре 1941 года / Курасов В. В. — М.: Генеральный штаб вооружённых сил СССР, 1961. — 84 с.
  5. Heeresarzt 10-Day Casualty Reports per Army/Army Group, 1941 (Федеральний військовий архів, м. Фрайбург, ФРН, BA/MA RW 6/556, 6/558)
  6. Нині село нині затоплене Київським водосховишем, знаходилося напроти дельти річки Тетерів.
  7. а б в Кайнаран А. В., Муравов Д. С., Ющенко М. В. «Киевский укрепленный район. 1941 год. Хроника обороны» — Житомир, видавництво «Волинь», 2017—456 с. — ISBN 978-966-690-210-1
  8. а б Худяков, Федор Федорович «Прожитое и пережитое» Книга спогадів. — К.: А. С. С., 2005 — ISBN 966-861-307-4
  9. а б в Спичаков В. А. «Пинская военная флотилия в документах и воспоминаниях» — Львов: Лига-Пресс, 2009—384 с. — ISBN 978-966-397-118-2
  10. Горб М. Г. Страну заслоняя собой. — М.: Воениздат, 1976
  11. И. Л. Друян. «Клятву сдержали» — Видавництво «Беларусь», Минск, 1975
  12. A. Reinicke/H.G. Hermann/Friedrich Kittel: Die 62. Infanterie-Division 1938—1944, die 62. Volks-Grenadier-Division 1944—1945, Kameradenhilfswerk der ehem. 62. Division, Fulda 1968 (Erweiterte Neuauflage 2008: Die Mondschein-Division, Hrsg. Ralf-Anton Schäfer)
  13. а б «Внутренние войска в Великой Отечественной войне 1941—1945» — М. «Юридическая Литература» 1975
  14. Dettmer F. Die 44. Infanterie-Division. Reichs Grenadier division Hoch-und-Deutschmeister. 1939—1945. Podzun-Palas Verlag, 1958
  15. GschöpfR. Dr. Mein Weg mit der 45. Infanterie-Division. Linz a.d. Donau: Oberösterreichisher Landesverlag, 1957
  16. а б Hans-Adolf Jacobsen, Helmuth Greiner, Percy Ernst Schramm et al. «Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmachtfuehrungsstab), 1940—1945», Band I: 1. August 1940 — 31. Dezember 1941 // Bernard & Graefe, Frankfurt am Main, 1965—1285 с.
  17. Кайнаран А. В. «Бронепоезда 41-го: Юго-Западное направление» — Житомир: Волинь, 2012—204 с. — ISBN 978-966-690-162-3
  18. Словник «Киев. Справочник», онлайн-версiя

Посилання[ред. | ред. код]