Бастарни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бастарни
Сучасний ареал розселення і кількість
Найбільші розселення Україна, Румунія
Вимер по III ст. н. е.
Расовий тип Європеоїдна
Близькі етнічні групи кельти, фракійці, сармати, слов'яни, балти
Релігія Язичництво

Баста́рни (певкіни) — кельтське плем'я[1], ймовірно змішаного кельто-германського походження на думку німецьких археологів[2]; за іншими джерелами, сармато-фракійського або балто-слов'янського походження, яке зайняло терени Карпатської України[2], жило в гирлі Дунаю і на західних Балканах протягом останніх століть до н. е. і перших століть н. е.. Звідки і назва гір Карпат у Птолемея - лат. Alpes Bastarnidae[2]. Відома археологічна пам'ятка бастарнів в Мукачеві для масового виробу знаряддя й зброї з заліза[2].

Згадуються у II ст. до н. е. грецькими істориками, а в I ст. до н. е. — римським істориком Тацитом.

Бастарни вперше згадуються в історичних джерелах як мешканці сучасних Галичини та Буковини.

У 230 р. до н. е. вони (разом із скирами) осаджували Ольвію. Жили у Південній Україні, де довго воювали з грецькими колоніями та римськими легіонами[2].

На Нижньому Дунаї вони з'явилися[2] близько 200 р. до н. е. і були використані царем Македонії Філіпом V супроти його сусідів фракійців. Після поразки від даків, бастарни повернули на північ, залишивши частину племені на дунайському острові Певка (Peuce) . Їхня основна частина зайняла країну між Східними Карпатами і Дунаєм.

Бастарни мали репутацію чудових воїнів. Апіан назвав їх «найхоробрішою нацією між усіх». Вони ворогували з римлянами як союзники царя Македонії Персея, потім як підвладні сарматів (які подолали бастарнів у 2-й половині II сторіччя до н. е.), згодом — як найманці царя Мітрідата ІІ. У часах Юлія Цезаря римляни завдали поразки бастарнам і уклали з ними мир. Цей мир, проте, порушувався серіями вторгнень бастарнів у межі римських провінцій.

Етнічне походження бастарнів залишається невідомим. Полібій та інші автори вважали їх галатами (Galatae). Більшість авторів вважали їх германцями, але римляни часто використовували «германці» як географічний термін замість етнічної класифікації. Страбон не знав їхнього походження; Тацит чітко оголошує їх германцями, але говорить, що це плем'я було погіршене шлюбами з сарматами.

Версія про етнічне походження бастарнів, що грунтується на інформації, що  подається у книзі. [³]

В результаті глобальних кліматичних катаклізмів руси змушені були покинути Подніпров’я (близько 10 тис років до н. е.) і переселитися на південь. Коли через кілька тисяч років руси (Середньостогівська культура) повернулися в Подніпров’я, то там уже поширювалася трипільська землеробська культура. “Велесова книга” іменує це населення ільмерцями (ще інша назва — іллірійці): “Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців,  бо суть братчики наші і подібні до нас  і в небезпеці обороняли нас од зла” (ВК, 2а). «Були не окремі, а з нами злилися і кров свою давали за нас» (ВК, 4г)

Ось одна з версій походження трипільців (вони ж іллірійці, або ільмерці), яку подає http://spadok.org.ua/tavriya/zagadky-glybyn-chornogo-morya (Загадки глибин Чорного Моря):

«Вигнані потопом з Причорномор’я люди, що врятувалися, рознесли по світу не тільки розповіді про пережиті жахи, але і своє мистецтво вирощувати зерно, пекти хліб, робити глиняне начиння.»

І не має великого значення, чи ільмерці (іллірійці) мали свою мову. Не має великого значення, чи були вони слов’янами, чи мали спільних зі слов’янами богів! Головне, що слов’янське населення успадкувало всі їхні культурні здобутки (кераміка, землеробство), а вони самі розчинилися в слов’янському етносі: “…й ільмерці залишилися там, і було їх мало, і мову свою лишили, і так були” (ВК,7є).   “… іллірійці були поглинені од нас” (ВК,7є). А неасимільована частина іллірійців під керівництвом Бастарна (сина князя Сківа) зосередилась в Пониззі Дунаю, потім помандрувала в Західну Європу і являє собою етнічну основу сучасної нації бастарнів. Дощечка 17а "Велесової книги": І се були Славен із братом Сківом. І вели війни великі на сході. І сказали ті: "Йдемо до землі Ільмерської на Дунаї і пошукаємо Бастарна, сина свого, що залишили там на сторожі". 

Археологічно бастарни, можливо, пасують до Зарубинецької культури, яка мала сильний сарматський вплив. Це ототожнення, проте, приймається не всіма.

У II–III ст. н. е. бастарни поступилися остготам, з якими, ймовірно, асимілювалися. Востаннє про них згадано в історичних джерелах, коли імператор Марк Аврелій Проб перемістив їх на правий берег Дунаю.


Примітки[ред.ред. код]

  1. стор. 993, том 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
  2. а б в г д е стор. 99, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3

3. Про витоки української нації / Шпоть О. С. - Л. : Благодійний фонд «Україна-Русь» ; К. : ПП «Коронатор», 2012.

– 168 с.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]