Безручко Марко Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марќо Дан́илович Безр́учко
 Капітан
 Генерал-хорунжий
Загальна інформація
Народження31 жовтня 1883(1883-10-31)
Токмак, Мелітопольський повіт, Таврійська губернія, нині Запорізької області, Україна
Смерть10 лютого 1944(1944-02-10) (60 років)
Варшава, Генерал-губернаторство, Третій Райх
ПохованняПравославний цвинтар у Варшаві
Національністьукраїнець
Alma MaterАкадемія Генерального штабу
Військова служба
Роки служби19181944
Приналежність УНР
Вид ЗС Армія УНР
Рід військУкраїнська Народна Республіка Сухопутні війська
Війни / битвиПерша світова війна
Радянсько-українська війна
Командування
11 травня 1921 — 31 липня 1921
ПопередникМихайло Омелянович-Павленко (в.о)
НаступникПетро Єрошевич (в.о)

Нагороди та відзнаки
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

Марко Данилович Безручко (31 жовтня 1883, Токмак, нині Запорізької області — 10 лютого 1944, Варшава, Генерал-губернаторство, Третій Рейх) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, творець і один із командирів так званого «Дива на Віслі» — військової операції з відбиття наступу російсько-більшовицьких окупантів під Варшавою, яка врятувала незалежність Польщі в 1920 році[1].

Життєпис

[ред. | ред. код]
Відвідини Євгеном Коновальцем штабу 11-ї дивізії Січових Стрільців (командир Роман Сушко), Шепетівка, серпень-вересень 1919 р. Зліва направо сидять: 2-й Михайло Матчак, далі Марко Безручко, Євген Коновалець, Роман Сушко, Юрій Отмарштейн
Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

Народився в місті Токмак[2] на Запоріжжі.

У 1908 році закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, в 1914 — Миколаївську військову академію в Петербурзі. На різних офіцерських посадах у російській армії воював і був пораненим у роки Першої світової війни.

На службі Україні

[ред. | ред. код]

З 8 травня 1918 — помічник, а з 15 грудня 1918 — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу Армії Української Держави.

З 12 березня 1919 — начальник штабу Окремої Запорізької бригади імені Симона Петлюри Дієвої армії УНР.

З 26 квітня 1919 — начальник штабу Корпусу Січових Стрільців (командир Євген Коновалець), член Стрілецької Ради.

7 грудня 1919 інтернований польською владою. Перебував на штабних посадах. З січня 1920 року опинився на фронті. Організатор і — з 8 лютого 1920 — командир 6-ї Січової дивізії Армії УНР, що формувалася з інтернованих українських військових у фортеці в Брест-Литовську.

Після підписання Варшавського договору 1920 дивізії Марка Безручка та Олександра Удовиченка спільно з польською армією розпочали наступ на Київ під час польсько-радянської війни 1920. 6 травня 1920 року підрозділи 6-ї дивізії зайняли станцію Боярка. За даними історика Андрія Ковальова, штаб Армії УНР у Боярці розміщувався в особняку Александрової (нині — Боярська дитяча школа мистецтв)[1]. 7 травня — дивізія Безручка в авангарді польсько-українських військ зайняла Київ.

9 травня 1920 року взяв участь у параді польсько-українських військ на Хрещатику.

У червні почалося формування 6-ї дивізії, яку очолив Безручко, згодом саме вона завдасть смертоносного удару більшовицьким військам під командуванням Михайла Тухачевського[3].

З серпня 1920 командував Середньою групою військ Армії УНР. Разом із начальником штабу 6-ї дивізії полковником Всеволодом Змієнком очолював героїчну оборону міста Замостя 28 серпня — 2 вересня та вийшов переможцем у запеклих боях союзних польсько-українських військ (6-та січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк) проти першої кінної армії Будьонного. Середня група військ під його проводом вела восени контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії ШаргородБарЛітин.

5 жовтня отримав звання генерал-хорунжого.

В еміграції

[ред. | ред. код]

Після виснажливих боїв українські війська, покинуті союзниками, відступили за ріку Збруч (21 листопада 1920) і були інтерновані Польщею. Безручко перебував у таборі в Александруві Куявському та в Щипйорні під Калішем.

Могила генерала Безручка на цвинтарі у Варшаві

З 23 травня по 5 серпня 1921 року керував військовим міністерством уряду Української Народної Республіки за кордоном (в екзилі), член Вищої Військової Ради УНР. Пішов з посади «за власним бажанням» на знак протесту у «справі генерала Гаврила Базильського». З 1927 року був членом засекреченого 29-го особового українського Генерального штабу міністра військових справ ДЦ УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Працював у Варшаві в польському військовому картографічному інституті. Був головою Українського клубу УНР в екзилі. З листопада 1940 року, після смерті генерала Сальського, зайняв його пост міністра екзильного уряду. В 1931—1935 роках — голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Був редактором та видавцем військово-історичного мемуарного збірника «За Державність».

Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині».

Помер 10 лютого 1944 року у Варшаві. Похований у православній частині міського цвинтаря «Воля»[4] у Варшаві, поруч із могилою друга — генерала Всеволода Змієнка. Там само поховано близько сотні видатних полководців і державних діячів УНР.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Україна

[ред. | ред. код]
  • У Києві є вулиця Марка Безручка[5].
  • У Рівному є проспект Генерала Безручка[6].
  • У Вінниці є вулиця Генерала Безручка, провулок Генерала Безручка та проїзд Генерала Безручка[7].
  • 10 жовтня 2020 року у місті Боярка, під Києвом, на стіні будинку Боярської дитячої школи мистецтв, відкрили меморіальний барельєф на честь Безручка[1].
  • Указом Президента України №606/2022 від 24 серпня 2022 року 110 ОМБр надано почесне найменування "імені генерал-хорунжого Марка Безручка".
  • 23 лютого 2023 року у місті Шепетівка вулицю Достоєвського перейменували на вулицю Марка Безручка.[8]
  • 27 квітня 2023 року у місті Кам'янка провулок Галі Кудрі перейменували на вулицю Генерала Безручка.
  • 3 червня 2024 року у місті Запоріжжя вулицю Кутузова перейменували на вулицю Марка Безручка.[9]
  • 26 липня 2024 року у місті Дніпро вулицю Новоорловську перейменували на вулицю Генерала Безручка.[10]
  • 26 липня 2024 року у місті Кривий Ріг вулицю Недєліна перейменували на вулицю Генерала Безручка.

Польща

[ред. | ред. код]
  • 15 серпня 2016 року міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич поклав квіти до могили генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка. Подія, яка розпочинала урочистості, відбулася в рамках святкування Дня Війська Польського[11][12].
  • У Вроцлаві, в червні 2018 року, іменем Марка Безручка названо кільцеве перехрестя[13].
  • У липні 2020 року Міська рада Варшави вирішила назвати один зі скверів у польській столиці іменем генерала Армії Української Народної Республіки Марка Безручка[14]. 13 серпня 2020 року урочисто відкрито у Варшаві, в районі Воля, неподалік цвинтаря, де похований генерал, сквер імені генерала Армії УНР Марка Безручка[15].
  • 26 листопада 2020 року одному зі скверів Гданська присвоєно назву імені генерала армії Української народної республіки Марка Безручка.[16]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в Український інститут національної пам'яті. — Офіційна Facebook-сторінка. — 2020. — 9 жовтня.
  2. Марко Безручко. Військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Архів оригіналу за 17 грудня 2010. Процитовано 4 липня 2010.
  3. Кіпіані, Вахтанг (2017). Війна двох правд (українська) . Харків: Vivat. с. 85. ISBN 978-617-690-940-8.
  4. «Незнаному козакові». Православне кладовище Армії УНР [Архівовано 16 червня 2012 у Wayback Machine.] // Історична правда. — 2011. — 22 квітня.
  5. Новые переименования Киева. Архів оригіналу за 3 квітня 2016. Процитовано 21 квітня 2016.
  6. kalagum. Перегляд документа. www.city-adm.rv.ua. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 21 квітня 2016.
  7. Вінницька міська рада ухвалила перейменування 135 вулиць та провулків. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 2 січня 2016.
  8. shepetivka.com.ua. У Шепетівській громаді перейменували 83 топонімічних об’єктів — Сайт міста Шепетівка. shepetivka.com.ua (uk-ua) . Процитовано 23 лютого 2023.
  9. zapsich. Повний список перейменованих вулиць Запоріжжя. Запорозька Січ (укр.). Процитовано 3 серпня 2024.
  10. В рамках процесу деколонізації Дніпропетровська облдержадміністрація перейменувала 292 об’єкта топонімії населених пунктів області - ДніпроОДА. adm.dp.gov.ua (ua) . Архів оригіналу за 3 серпня 2024. Процитовано 3 серпня 2024.
  11. Польща вшанувала воїнів УНР // Голос України. — 2016. — № 154 (6408) (16 серп.). — С. 9. (Світ без кордонів)
  12. Szef MON złożył wieniec na grobie ukraińskiego dowódcy gen. Marka Bezruczki [Архівовано 20 серпня 2016 у Wayback Machine.]. (пол.)
  13. У Польщі на честь генерала армії УНР назвали перехрестя. Архів оригіналу за 24 червня 2018. Процитовано 24 червня 2018.
  14. У Варшаві на честь генерала УНР, який урятував місто від більшовиків, назвали сквер (фото) // УНІАН, 2020-07-31
  15. У Варшаві з'явився сквер імені уродженця Запорізького краю — легендарного генерала Армії УНР [Архівовано 24 грудня 2020 у Wayback Machine.] // depo.ua, 2020-08-14
  16. У Гданську назвали сквер на честь генерала армії УНР. www.eurointegration.com.ua. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 14 березня 2021.

Джерела

[ред. | ред. код]


Посилання

[ред. | ред. код]