Бельгійська спадщина Лисичанська

«Бельгійська» спадщина Лисичанська ^[1]

Починаючи з другої половини XIX століття, вільний капітал Європи брав активну участь у розвитку промислового півдня тодішньої Росії. Основні країни-учасники - Бельгія, Франція, Англія, Німеччина. Іноземних капіталістів приваблювали величезні природні багатства нашого краю, дешева робоча сила, висока норма прибутку. Бельгійський інженер і підприємець Ернест Сольве і пермський купець Іван Любимов створили акціонерне товариство для виробництва соди в Росії, яке в 1889 році прийняло постанову про будівництво содового заводу в селі Верхнє Катеринославської губернії. Місце для будівництва заводу було вибрано вдало - на березі Дінця під крейдяний горою. Поблизу були і сировина, і паливо: багаті поклади вугілля в Лисичанську і соляні копальні Бахмута. Вчений-хімік Дмитро Менделєєв, який побував на Донбасі в 1888 році, писав: «Тут є всі умови, щоб робити дешеву соду, всякі солі і кислоти на содових заводах».

Будівництво содового заводу в Лисичанську почалося в 1890 році, а в квітні 1892 року завод став до ладу під назвою «Донецький содовий завод».^[2](рос.) Незабаром поруч з ним виник залізничний пост Любимівський, перейменований через кілька років в станцію Переїзну. Для потреб службовців і робітників за проєктом бельгійських архітекторів була побудована чудова колонія: 300 квартир для сімейних і три казарми для самотніх. Була і їдальня для робітників. В її приміщенні влаштовувалися спектаклі, існував духовий оркестр з робітників, який грав тричі на тиждень в заводському парку, а взимку - в їдальні. Побудували бельгійці і підвісну канатну дорогу (ПКД). Вона зв'язала содовий завод з Лисичанськими шахтами «Дагмара» та «К. Скальковський», які почало орендувати товариство «Любимов, Сольве і Ко». Цією дорогою доставляли вугілля на содовий завод на відстань 4 версти. Крейдяний кар'єр безпосередньо примикав до заводу, але, щоб перетнути залізницю, теж знадобилась ПКД. Коли скінчилась крейда в ближньому кар'єрі, була побудована нова канатна дорога до Секменевського крейдяного кар'єру на відстань 9 верст, якою до 1921 року перевозили крейду.

На лівому березі працювало підсобне господарство, яке включало тваринництво та овочеві ділянки. Багато з цього втрачено вже назавжди, щось забрав час, інше зруйнували люди. Усі будівлі на промислових майданчиках ліквідовані після зупинки заводу у 2012 р.

Будинок приїжджих (готель)[ред. | ред. код]

Архітектурний стиль - модерн.

Зручне місце розташування біля станції Переїзна (до 1912 р.- Любимівка) довгий час сприяло використанню будівлі за призначенням. У вісімдесятих роках XX століття використовувалося як приміщення інфекційного відділення дитячої лікарні.

Адміністративна будівля заводу (дитяча лікарня)[ред. | ред. код]

Дитяча лікарня, ровесниця содового заводу, вибудувана з червоної цегли, з великою кількістю розеток, обрамлень, вікон і дверних прорізів, карнизів, прикрашених фігурною цеглою. Шатрова покрівля, декор та форма фасаду будівлі істинно неповторні і незвичайні. Все це, а також обтічно гнучкі форми будівлі, свідчать про яскраво виражений стиль модерн.

Час і тривала експлуатація будівлі призвели до втрати багатьох деталей декору. Останній ремонт, вже в XXI столітті, виконаний без усвідомлення значення використовуваного архітектурного рішення тільки погіршив зовнішній вигляд однієї з найдавніших будівель міста.

Адреса: вулиця В. Сосюри, 2 (На мапі Google)

Будинок директора заводу «Донсода»[ред. | ред. код]

Пам'ятка архітектури

На схилі Робочої гори, в 200 метрах від заводу знаходиться двоповерхова будівля, побудована у 1891 році - колишній будинок директора содового заводу Сигізмунда Тепліца.

На замовлення російсько-бельгійського товариства «Любимов, Сольве і Ко» наприкінці XIX ретельно планувалась котеджна забудова території, тим самим створюючи споруди різного призначення з пластичними формами фасадів і планів. Особняк збудований в архітектурному стилі модерн, який тоді тільки починав зароджуватися в європейській культурі. Фасади орієнтовані на схід. Будівля двоповерхова, містить підвал і приміщення на горищі. З житлових приміщень будинку відкривався краєвид на завод Донсода. Побудова симетрична, посередині виступає п'ятигранний еркер з балконом на другому поверсі. Дах шатровий. Фундамент піщаний, стіни з червоної керамічної цегли. Згідно з даними архівних документів, при прийнятті в експлуатацію содового заводу у квітні 1892 року, він був зазанчений, як будинок-особняк директора заводу. У XX столітті особняк використовувався як дитячий садок «Незабудка», звідси й прибудови, і протипожежна металева драбина. Зараз - поліклініка туберкульозного диспансеру.

Адреса: вулиця В.Сосюри, 2 (На мапі Google)

Житлові багатоквартирні двоповерхові будинки для робітників.[ред. | ред. код]

Серія з семи житлових двоповерхових будинків була збудована з червоної керамічної цегли з характерними для того часу балочними дерев'яними перекриттями, шатровим дахом. Навіть при будівництві будинків для робітників бельгійські архітектори дотримувалися постулатів європейського мистецтва і прикрашали будівлі фронтонами лише на торцях. Будинки побудовані на схилі вулиці, з постійним поворотом, витончено повторюючи кривизну останньої. Всі вони орієнтовані довгою стороною на південь. У дворах передбачені допоміжні технічні споруди. Залишаючись житловими, ці споруди вкрай потребують капітального ремонту.

Адреси: вул. В. Сосюри 8, 10, 12, 14, 16, 18, 20.

Котеджний квартал на вул. Промисловій[ред. | ред. код]

Житловий комплекс був сформований навколо і вище будинку директора на Робочій горі. Це архітектурний ансамбль з 4-х двоповерхових будинків і 3-х одноповерхових. Будинки призначалися для інженерно-технічних працівників. Точну дату будівництва встановити не вдалося, ймовірно це період початку XX століття, до 1917 року. У 1932 році при будівництві Ремісничого училища, планування кварталу частково порушено через вилучення земельних ділянок для потреб училища.

Адреси: вул. Промислова 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7.

Житловий квартал на вулиці Інтернаціональній[ред. | ред. код]

Житловий квартал на вулиці Інтернаціональній так само входить до комплексу бельгійського мікрорайону і складався з п'яти 4-х квартирних будинків з плануванням в два рівня. Зараз залишилось три, два давно обвалилися у прилеглий кар'єр. Будинки, розташовуючись на найвищій точці, в той же час є і домінантними. Вхід в кожну квартиру окремий. Стіни з червоної керамічної немаркованої цегли. Покрівля шатрова з мансардним поверхом. У дворах передбачені допоміжні технічні споруди. Комплекс житлових будинків створює загальну гармонію мікрорайону. У безпосередній близькості до них розташований найперший занедбаний крейдяний кар'єр.

Архітектурний стиль - модерн.

На весну 2020 р. з 12 квартир лише в декількох є мешканці.

Лікарня содового заводу[ред. | ред. код]

Побудова лікарні содового заводу датується 1911 роком. В катеринославських єпархіальних відомостях за 1911 рік є документ, який підтверджує, що 28 грудня 1911 освячена щойно збудована лікарня содового заводу. У книзі «По Катерининській залізниці» 1912 року говориться про лікарню на 40 ліжок. Стіни будівлі з червоної керамічної цегли, 3-4 поверхові кімнати скомпоновані навколо внутрішнього дворика, деталі оздоблення віконних прорізів цементовані. Головний фасад виконаний симетрично. Покрівля шатрова. Виконана, як і всі будівлі мікрорайону, в стилі модерн. Архітектор Юлій Цауне (Харків). Була обладнана ліфтом.

Лікарня не працює з 1995 р. Станом на 2020 рік знаходиться на балансі департаменту охорони здоров'я області.

У 2019 році невідомими була зруйнована шиферна покрівля, будівля швидко руйнується.^[3]

Активісти намагаються зберегти будівлю лікарні :[ред. | ред. код]

мапі Google координати

Стан лікарні у 2009 році

Стан лікарні у 2013 році

Стан лікарні у 2018 році

Стан лікарні у 2020 році

Домова церква[ред. | ред. код]

У 1907 році поряд з першим одноповерховим будинком лікарні содового заводу, датованій 1899 роком, була побудована домова церква. Існуючі будівля домовій церкві реконструйовано в 2007 році спільними зусиллями протоієрея Андрія Павленко і архітектора Олександра Арцеві. У ній зараз (2019р.) йдуть служби.

За радянських часів використовувалася як морг.

Зсув 1999 року[ред. | ред. код]

Будинки біля Донсоди, що були демонтовані у 1999 р. для запобігання зсуву

У 1999 північний схил Робочої гори почав зсуватися у напрямку залізниці. Після обстеження геологами було прийняте рішення про демонтаж 5 будинків, зменшивши таким чином навантаження на схил. Серед інших був демонтован і будинок лікаря, який відрізнявся вишуконою архитектурою та внутрішнім оздобленням.

Гімназія (колишня казарма содового заводу для холостяків)[ред. | ред. код]

Пам'ятник архітектури

Триповерхова кам'яна будівля розташована на високому південно-східному схилі заплави річки Біленька. Південно-східний фасад цієї величної споруди в архітектурному стилі раннього модерну ось уже понад столетія оріентірован в сторону содового заводу. При будівництві в 1985 році воно призначалося під казарму содового заводу для холостяків. На жаль, ім'я автора проекту залишається невідомим. Замовником виступала російсько-бельгійська фірма «Любимов, Сольве і Ко».

В період Української революції 1917-1921рр. будівлі була уготована доля військового госпіталю. Наприкінці XIX - початку XX ст. тут функціонувала жіноча гімназія товариства "Просвіта" для дітей керівного складу содового заводу. З 1923 року використовувалося як будівля для фабрично-заводського навчання содового заводу (ФЗН), що і позначилося на подальшому його профілі. З 1977 року веде свою історію Лисичанська багатопрофільна гімназія. Проект будинку затишний і акуратний, планування надзвичайно компактна. У будівлю всього 10 кімнат по 50 м2, розташовані на всіх поверхах і виходять на сходові площадки. Будівля була оснащено всім необхідним для комфортного проживання в ньому людей. Стіни і фундамент виконані з місцевого пісковика, кути будівлі, карнизи, обрамлення вікон і дверей з червоної керамічної цегли. Міжповерхові перекриття дерев'яні, над підвалом залізобетонні сводікі по двотавровим балках. Будівля гімназії як пам'ятник архітектури анотований і поставлений на облік як пам'ятка місцевого значення в 1982 році як «Казарма содового заводу для 200 холостяків». Вулиця Могилевська, 58. Має цінністю як самостійний об'єкт і як елемент ансамблю житлового селища.

Два житлові будинки (вул. Могилевська )[ред. | ред. код]

Люди, які проживають тут, вже давно не користуються централізованим опаленням, в деяких квартирах відсутня електрика. Є порожні квартири, але там, де ще жевріє життя, присутнє відчуття самобутності, історичної спадщини. Мешканці пишаються тим, що в будинках з шатрової дахом і товстими стінами з червоної керамічної цегли, проживали ще їх діди і прадіди, а з балконів і лоджій з 1892 по 2012 рр. можна було нескінченно розглядати, як працює гігант хімічної промисловості, перший содовий завод Донбасу.

Школа. Вул. Червона, 1[ред. | ред. код]

Пам'ятка архітектури

Будівля школи побудовано акціонерами товариства «Любимов, Сольве і Ко» в 1901 році як 2-х класна міністерська школа для дітей робітників і службовців, а також дітей села Верхнього. Вже в той час школа мала кинозал. У такому статусі вона навчала дітей до 1955 року. Коли в місті Верхнє була побудована школа №3 по вул. Сметаніна, будівля була переобладнана під додаткові службові приміщення адміністрації содового заводу.

На облік поставлено в 1987 році, як пам'ятник архітектури. В результаті пожежі 2013 року повністю згорів дах. Під впливом опадів і інших природних явищ будівля руйнується і знаходиться в дуже незадовільному стані.

Стиль ампір, хоча це еклектичне рішення, так як в планувальних і деталліровочних частинах його можна віднести до класицизму. Стіни викладені з цегли, оштукатуреного і пофарбованого в бежеві та білі деталі. Дах шатровий. Будівля двоповерхова, класні кімнати згруповані навколо залу і з'єднані коридором. Є великий зал для масових заходів.

Попри те, що будинок є Пам'яткою архітектури, жодних кроків до його збереженнья не робиться.

Адмінбудівлі заводу[ред. | ред. код]

стан на 2013 р.

стан на 2020 р.

Житловий квартал по вулиці Енергетиків[ред. | ред. код]

Житловий квартал розташований на правому березі річки Бєлєнької, і орієнтований головним фасадом на останню. Складається з дев'яти двоповерхових житлових будинків з червоної цегли. Все будівлі виконані в стилі «бельгійських» будинків модерн. Час будівництва достеменно невідомо, орієнтовно перше десятиліття XX століття. Будинки впорядковані. У дворах передбачені допоміжні технічні споруди, деякі з них зруйновані.

Миколаївська церква[ред. | ред. код]

Миколаївська церква є одним з найстаріших культових спорудою округи. Краєзнавець Володимир Подов в своїй книзі «Історія міста Лисичанська» пише: «... в « Довідкової книзі Катеринославської єпархії за 1913 рік не вказана дата заснування Миколаївської церкви. З інших джерел відомо, що її почали будувати в 1893 році. У 1895 році вона була зведена на рівень першого поверху, про що свідчить на західному фронтоні нанесена чорною фарбою технікою пикетажа дата «1895». За даними Всеросійського перепису 1897 року в числі діючих церква ще не значиться ... ». Дата введення визначається по єпархіальним відомостям, як 1901 рік, де йдеться про перегляд учнями церковно-парафіяльної школи «туманних картинок» у щойно освітленій школі. Церква збудована за рахунок коштів парафіян і акціонерного товариства «Любимов, Сольве і Ко» Донецького содового заводу, в еклектичних архітектурних формах. Фундамент і стіни виконані з тесаного піщаника. Обрамлення віконних і дверних прорізів, карниз, горизонтальні тяги, купол, підстава шатра дзвіниці, пілястри барабана і куполи, а також обрамлення пластичних деталей, виконані з червоної керамічної цегли. Підлоги керамічні. Дах - одноголова цибулина, дзвіниця - шатрова, покриття оцинкована сталь. Церква в плані хрестоподібна з п'ятигранної апсидою. Руйнувань і змін за весь час існування не зазнала. З 1927 року використовувався «Союзхлебом», як склад для зернових, з 1932 року - Палац піонерів м Верхнє. У 1945 році повернуто парафіянам

Молочна ферма на Лісовій дачі[ред. | ред. код]

Розсолопровід[ред. | ред. код]

Бельгійський розсолопровід Карфаген-Лисичанськ, довжина 37 км. Водою з Сіверського Дінця розчиняли поклади солі поблизу Бахмута, а розчин повертали на содовий завод.

Окрім кінцевих працювали ще 3 допоміжні насосні станції.