Бердиш

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Бердиш (пол. berdysz) — сокира з довгим держаком, що також називається древком або ратовищем, і лезом у вигляді півмісяця. Призначалась здебільшого для боротьби з ворожою кіннотою. Є різновидом бойової сокири.

Будова[ред.ред. код]

Російський стрілець

Тупою частиною, обухом, що зазвичай має спеціально зроблені для гвіздків отвори, клин кріпиться до древка накшталт звичайної сокири. Ратовище заганяють в обух, після чого прибивають цвяхами через отвори в обусі. Зазвичай таких отворів було від 3 до 7. Нижній кінець леза, косиця, кріпиться до древка двома-трьома цвяхами й обмотується мотузком чи тонким ременем кількома рядами. Іноді після кожного оберту ремінь прибивається цвяхами.

Бердиш типової форми з вільним простором на древку для руки

На нижній кінець ратовища насаджується наконечник, щоб можна було спиратись на нього під час стрільби з вогнепальної зброї чи парадного маршу. Іноді в полотні бердиша робилась велика кількість отворів, в які вставлялись кільця. Бердиш кінноти був меншим ніж піхотний і до того ж мав два кільця в ратовищі, в які продівався ремінь для носіння.

На малюнку ліворуч зображено скоріше вульж, бо типовий бердиш мав місце для пальців для перехоплення за древко між дерев'яною рукояттю і лезом, що застосовувалося у ближньому бою і захищало руку воїна від рубаючих ударів (див. мал. праворуч і ліворуч - внизу).

Історія[ред.ред. код]

Шведський мушкетер

Зброя схожої будови з'явилася в Європі досить рано. На території Східної Європи бердиші з'являються в першій половині XV століття, а пізніше отримують загальне поширення, як зброя стрілецьких військ і міської охорони. Тут він займав нішу європейської алебарди, але виконував дещо інші функції. Селянам пропонувалося на випадок війни зберігати зброю, серед якої були і бердиші.

Полотна російських Бердишів відрізнялися різноманітною формою, що з часом змінювалась. Ранні бердиші XVI століття мали одне вістря на верхньому кінці древка і сокироподібні бердиші. Лезо було відносно невеликим — 20-50 см. Пізніше, в XVII столітті , верхні кінці почали часто відковувати у два більш коротких вістря. Збільшилася і довжина леза до 60-80 см. Полотна церемоніальних Бердишів покривали різьбленим візерунком - або прості точки і схематичне листя, або ж у складні малюнки з зображенням єдинорогів, що борються з драконами, різних химер та квітів. Це була зброя довжиною до 170 сантиметрів і вагою близько 3 кілограм. Для порівняння - вага стрілецьких Бердишів була близько 1,5 кг.

З кінця XV століття бердиші набули поширення у Швеції та інших країнах. У Польщі бердишем називали звичайну сокиру з борідкою. Як зброя піхоти вони були введені в 1674 році і незабаром витіснили шаблі. Вони відрізнялися від московських меншою вагою і довжиною близько 120 см, тому при стрілянині з них ставали на коліна. На початку XVIII століття вони вийшли з ужитку.

В Україні бердишем називали парадну сокиру-булаву, імовірно, плутаючи два різновиди парадної зброї росіян: стрілецький бердиш та посольську сокирку царської охорони – риндів (рицарів).

Техніка бойового застосування[ред.ред. код]

Бердиш підходив для розгонистих ударів, що рубають, а також міг ефективно використовуватися для захисту. Гостре лезо дозволяло наносити ріжучі удари. Ґрунтуючись на конструкції зброї, історики вважають, що вона могла використовуватися і для нанесення колючих ударів гострим кінцем.

Малюнок руського бердиша

Цікаві факти[ред.ред. код]

Бердиш зображено на сучасному гербі міста Бердичів, що відображає історію виникнення міста як укріплення на шляху ворожих набігів, а також розкриває одну з версій про походження його назви.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]