Бережниця (Дубровицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Бережниця
Berezhnitsy selo fl.png
Прапор
вулиця села
вулиця села
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Дубровицький район
Рада/громада Бережницька сільська рада
Код КОАТУУ 5621880601
Облікова картка Бережниця 
Основні дані
Перша згадка 1629
Населення 646
Площа 1,50 км²
Густота населення 872,97 осіб/км²
Поштовий індекс 34164
Телефонний код +380 3658
Географічні дані
Географічні координати 51°26′23″ пн. ш. 26°28′20″ сх. д. / 51.43972° пн. ш. 26.47222° сх. д. / 51.43972; 26.47222Координати: 51°26′23″ пн. ш. 26°28′20″ сх. д. / 51.43972° пн. ш. 26.47222° сх. д. / 51.43972; 26.47222
Середня висота
над рівнем моря
158 м
Водойми р. Горинь, Бережанка
Відстань до
районного центру
18 км
Найближча залізнична станція Сарни
Відстань до
залізничної станції
16 км
Місцева влада
Адреса ради 34164, Рівненська обл., Дубровицький р-н, с. Бережниця, вул. Центральна, 10; тел. 3-01-32
Карта
Бережниця. Карта розташування: Україна
Бережниця
Бережниця
Бережниця. Карта розташування: Рівненська область
Бережниця
Бережниця

Бережниця у Вікісховищі?

Бережни́ця — село (до 40-х років XX ст. — місто, містечко) в Україні, Дубровицькому районі Рівненської області. Населення становить 646 осіб. Лежить на лівому березі річки Горинь, за 18 км від районного центру, за 16 км від залізничної станції Сарни.

Історичні відомості[ред.ред. код]

Вперше згадується у 1629 році (як новозасноване поселення відоме з 1606 р.). 1648 року мешканці брали участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Бережницької волості Луцького повіту Волинської губернії мешкало 213 осіб, налічувалось 28 дворів, існували православна церква, костел, синагога, 4 єврейський молитовних будинки, водяний млин[1].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2964 осіб (1486 чоловічої статі та 1478 — жіночої), з яких 775 — православної віри, 2160 — іудейської[2].

Просвіта[ред.ред. код]

У бережницькій «Просвіті» було відгалуження товариства «Відродження», члени якого носили значки на зразок сучасних медичних. Вони вели пропаганду проти вживання алкоголю та паління цигарок і мали в цьому успіх. Було соромно з'являтись в громадських місцях напідпитку, а ще гірше – у п'яному вигляді. Всі ці добрі традиції відійшли в минуле з розвитком сучасної «цивілізації». Я ще сам пам'ятаю, що навіть під час весілля горілки було дуже мало, а на хрестинах її не було зовсім. На похоронах теж ніколи не виставляли чарки.

Заслуговує на увагу постать рідної сестри письменника — Охинської Ніни Калениківни, 1909 р. н. Вона, як зазначалося, закінчила юридичний факультет Варшавського університету, успадкувавши батьківський нахил до юриспруденції. Доля цієї жінки склалася дуже непросто. Для неї війна почалася вже 1 травня 1939 p., коли Гітлерівська Німеччина оголосила війну Польщі.

Напередодні цих подій Ніночка вийшла заміж за уродженця Холма. Народивши синочка Юрасика, вона приїхала до рідних тіток у Бережницю. Таким чином вона назавжди втратила можливість зустрітися зі своїм судженим, а син позбувся можливості відчути батьківську ласку.

На теренах Західної України після 17 вересня 1939 р. встановлюється радянська влада, яку радо зустрічали в Бережниці. На східній околиці містечка була побудована велична арка, багато мешканців на рукави одягли червоні пов'язки і банти. Особливо активно проявили себе просвітяни лівої орієнтації. Біля арки відбулася урочиста церемонія зустрічі з радянськими військовими підрозділами. Через Бережницю проїхали в західному напрямку танкетки.

Мушу тут наголосити на тому, що просвітяни домовились між собою не видавати своїх поглядів на радянську дійсність. Нове життя почало набирати обертів. У Бережниці відкрилась українська середня школа, що було великою радістю для всіх. У ній викладала українську мову і літературу сестра Авеніра, серед учнів якої був і я. Учителька була людиною високої культури. Ми навіть не здогадувались, що вона вільно володіє німецькою мовою, гарно грає на піаніно, чудово співає. Уроки проходили жваво, цікаво. При викладанні української мови наша Ніна Калениківна вдавалася до порівняння з німецькою, польською, російською мовами. Це викликало в нас неабиякий інтерес.

Отже, здавалось, все життя ввійшло в нормальне русло. Колишні просвітяни влаштовуються на роботу. Так, приміром, Сікидін Трифон влаштувався працювати в Дубровиці (у цех з консервування грибів), голова «Просвіти» Юрчук Мусій працював пекарем в Бережницькій пекарні, керівник просвітянського хору Никитюк Григорій викладав співи в Бережницькій СШ. Інші молоді хлопці стали вчителями в різних селах нашого краю, зокрема Кедрук Михайло, Юрчук Іван, Лок Микола, Усік Яків та інші. Усі вони толерантно ставились до нової влади, плекали в своїх серцях кращі надії на майбутнє... Не можу не згадати за вчителя, який навчав мене фізики в 1940/1941 навчальному році, і я завжди приносив з цього предмета тільки «5». Це був Швай Георгій Андрійович, 1911 р. н., справжній винахідник. У 1936 р. він закінчив Варшавську вищу школу з машинобудування та електротехніки, отримав диплом технолога-механіка. Викладаючи фізику в нашій школі, він 31 березня 1941 р. надіслав свій винахід (фільтр для масла в авіатехніці) у Державний Комітет Ради Міністрів СРСР з впровадження передової техніки в народне господарство (патентний відділ) і лише 25 лютого 1949 р. отримав із Москви «Авторське свідоцтво за № 63414», але це не допомогло вчителю, якого в повоєнний час радянські чиновники від освіти позбавили права викладання в школі: не такого зразка був його диплом

До середини 1930-их в Бережниці зберігався екземпляр Острозької Біблії з дарчим написом князя Острозького (подальша доля книги пов'язана з Варшавою).

В роки німецько-нацистської окупації гітлерівці розстріляли близько 1500 чоловік, 46 вивезли на каторжні роботи до Німеччини, зруйнували хутір Зарічицю. Із зброєю в руках захищали Вітчизну 205 мешканців села, 196 з них відзначено бойовими орденами й медалями. В селі встановлений обеліск односельцям, які загинули в боротьбі проти ворогів.

У 70-х роках Бережниця була дуже повноводним селом, а на річці Бережанка була пристань.

Соціальна сфера[ред.ред. код]

В селі є середня школа I–III ступенів, будинок культури, бібліотека, амбулаторія (загальної практики сімейної медицини), відділення зв'язку — пошта.

Культура[ред.ред. код]

Історія бібліотеки[ред.ред. код]

Публічна бібліотека с. Бережниця Дубровицького р-ну

Авенір Коломиєць, який проживав у Бережниці, навчався у Варшавському університеті на теологічному  факультеті. Приїзджаючи на канікули він гуртує навколо себе молодь, та поважних бережничан. Таким чином у кінці 20-х років  виникає товариство «Просвіта», яке швидкими темпами переростає в осередок  регіонального значення. Завдяки «Просвіті», у 1932 році в Бережниці , було відкрито хату-читальню. Літератор докладає всіх зусиль, аби при бібліотеці функціонував окремий відділ літератури для дітей. Користувались дитячою бібліотекою також діти  Кураша, Теклівки, Рудні, Нивецька, Ремчиць і навіть Орв’яниці.  Обслуговував тоді дітвору  незамінний і добрий бібліотекар дядько Трифон ( Сікидін Трифон Пархомович 1907-1984). Авенір дуже дбав про українську бібліотеку для дітей. У творчому доробку письменника чільне місце посідала дитяча тематика.  «У бережничан дітей  було багато,  як піску» - пише Антончик Антон Хомич. І про них дбали, хоч умови життя були не простими. Навіть молодь ходила колядувати на книжечку « Дзвіночок», « Світ дитини». Антон Хомич згадує, – « У « Просвіті» Трифон обіймав дуже скромну посаду, виконуючи обов’язки бібліотекаря. Я його знав, як батька рідного. Усе найдорожче у моєму дитинстві  пов’язане і навіть зрощено  природно з постаттю цієї людини, бо  ж моя  батьківська хата своїми вікнами дивилася прямісінько у вікна оселі дядька Трифона. І тепер не можу збагнути, де я більше бував – у своїй хаті, чи у « Трифоновій». Мене там приваблювало буквально все: і детекторний  приймач, яким мені дозволили користуватися, і великий портрет Тараса Шевченка, що висів на стіні   поряд Симоном Петлюрою та чорним тризубом, і триптих Івана Богуна (« Перед боєм». « Побоїще», «Після бою»), і як багато на полиці книг, і як дядько Трифон переплітає  книги… Якщо Авенір Коломиєць  лише навідувався  час від часу до Бережниці, був головним ідеологом  « Просвіти», то Трифон  Пархомович на своїх плечах ніс основний тягар повсякденної роботи.  Він повинен був координувати весь складний процес життєдіяльності, тепер уже потужного товариства « Просвіта», з багатьма її відгалуженнями. Про все він турбувався: щоб вчасно забезпечити українських дітей  підручниками « Зірка», « Напровесні життя», щоб вчасно передплатити дитячий журнал « Дзвіночок», « Світ дитини», щоб не запізнитись передплатити періодичну пресу для дорослих, щоб не прогаяти і поновити бібліотечний фонд найсвіжішими виданнями. Лагідна і щира вдача, почуття гумору і жарти Трифона Пархомовича, вабили до себе читача. Роблячи обмін книжок дітям, він  неодмінно оглядав кожну з них, аби вона була в належному стані, потім вів бесіду про зміст прочитаного. Коли треба робив зауваження, повчав. Обмін книг проводився щонеділі після обіду. Сам  лагодив і переплітав книги. Усе це робив безкоштовно . Мене вражала ерудованість Трифона Пархомовича. Він міг довго цитувати напам’ять твори  Т. Шевченка, І. Франка,  Л. Українки, С. Руданського, О.Олеся. Я пам’ятаю і тепер, як він цитував І. Франка: « Довго нас недоля жерла, досі нас наруга  жре, а ми крикнем, ще не вмерла, ще не вмерла  - і не вмре». Він пишався своєю приналежністю до української нації, за що довелося дорого заплатити, згодом потрапив до найстрашнішої політичної в’язниці   Польщі – Берези  Картузької, з якої чудом удалось вирватись,  а ще через деякий час у  1945 році, був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і засуджений на   10 років ГУЛАГУ. За краєзнавчими матеріалами А. Антончика.За більш детальною інформацією звертатися Бережницька публічно-шкільна бібліотека

Пам'ятки[ред.ред. код]

У 1964 році встановлено пам'ятник Тарасу Шевченку, скульптор — Теодозія Бриж.

Уродженці села[ред.ред. код]

Галерея зображень[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  2. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-17)

Посилання[ред.ред. код]