Бережниця (Дубровицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Бережниця
Berezhnitsy selo fl.png
Прапор
вулиця села
вулиця села
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Дубровицький район
Рада/громада Бережницька сільська рада
Код КОАТУУ 5621880601
Облікова картка Бережниця 
Основні дані
Перша згадка 1629
Населення 646
Площа 1,50 км²
Густота населення 872,97 осіб/км²
Поштовий індекс 34164
Телефонний код +380 3658
Географічні дані
Географічні координати 51°26′23″ пн. ш. 26°28′20″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
158 м
Водойми р. Горинь, Бережанка
Відстань до
районного центру
18 км
Найближча залізнична станція Сарни
Відстань до
залізничної станції
16 км
Місцева влада
Адреса ради 34164, Рівненська обл., Дубровицький р-н, с. Бережниця, вул. Центральна, 10; тел. 3-01-32
Карта
Бережниця. Карта розташування: Україна
Бережниця
Бережниця
Бережниця. Карта розташування: Рівненська область
Бережниця
Бережниця
Мапа

Бережниця у Вікісховищі?

Бережни́ця — село в Україні, Дубровицькому районі Рівненської області. До 1940-х років мало статус міста, містечка. Населення становить 646 осіб. Лежить на лівому березі річки Горинь, за 18 км від районного центру, за 16 км від залізничної станції Сарни.

Історія[ред. | ред. код]

Вперше згадується у 1629 році (як новозасноване поселення відоме з 1606 р.). 1648 року мешканці брали участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Бережницької волості Луцького повіту Волинської губернії мешкало 213 осіб, налічувалось 28 дворів, існували православна церква, костел, синагога, 4 єврейський молитовних будинки, водяний млин[1].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2964 осіб (1486 чоловічої статі та 1478 — жіночої), з яких 775 — православної віри, 2160 — юдейської[2].

У липні 1941 року після прийняття Акту проголошення Української Держави (30 червня) в Бережниці поряд із низкою сусідніх містечок за ініціативи місцевого керівництва ОУН(б) відбулося проголошення державності України[3].

Із книги «Стара Волинь і Волинське Полісся» Проф. Олександра Цинкаловського[ред. | ред. код]

БЕРЕЖНИЦЯ, містечко, Луцький повіт, 138 км від Луцька. На початку 20 століття було там 408 домів і 2,930 жителів, церква, волость, католицький костьол, фундації князів Острозьких, синагога, млин. Містечко над річкою Горинню і її малою притокою. В 1650 році Бережниця була власністю князя Доминика Заславського і тоді було там 200 дим. місцевих українців і 5 дим. жидівських. Перед тим Бережниця входила до ординації острозької, а після Кульбушівської транс­ акції була подарована Чацьким. По 1831 р., російський царський уряд забрав до «скарбу» 4,700 дес. лісу і ферму. Як подає І. Крашевський (польський письменник) бу­ло виявлено дуже багато курганів в околицях Бережниці, а в самому містечку над притокою ріки Горині — Бережанкою, залізниця. В 1911 р. було 2,900 жителів, волосне управління, міщанська управа, пошта і телеграф, земська поштова станція, акцизний уряд, лісництво, одноклясова школа, фельдшерський пункт, 4 акушерки, аптека, аптечний склад, 22 крамниці, горілчана крамниця, гарбарня, земський склад сільського господарства машин, і ресторан, 4 ярмар­ки річно. Велика власність (земельна) Горовець Параске­ва — 492 дес. і Станиславича — 1004 дес.

Парафіяльна церква. Святий Рафал Арханіола.[ред. | ред. код]

Перша дерев'яна церква була зведена в 1614 році Янушем Острозьким. Він був спалений на початку 17 століття під час ворожої навали. На його місці, завдяки зусиллям Болеслава Скірмунта, в 1726 році була побудована нова церква, також дерев'яна, в стилі бароко, але з цегляним пресвітером. У 1742 році освячення цього храму здійснив єпископ Францішек Кобельський. У 1927 році торнадо розбив дах з церкви. У наступні роки зусиллями вірного і парафіяльного священика о. Władysława Mańka, церква була повністю перебудована і була цегляна будівля. У головному вівтарі з 1681 р. Відбувся чудовий розпис Божої Матері невідомого автора. У нижній частині срібного халата був напис: «Cor meum sub pedibus tuis o sanctissima». Його подальша доля після знищення храму невідома. Каплиці: кладовище, цегляні родини Прушинських з 1800 р. І в Кураш, цегла з 1815 р., Основа Ігнація Кашовського. Він був у формі ротонди, покритої куполом. Він був увінчаний куполом ще меншим, схожим на православну церкву. Штукатурка, що покриває каплицю ззовні, розділена на половину висоти по горизонтально погано вираженому карнизу, була повністю рустована. Стіни були пронизані високими, не надто великими, напівкруглими закритими вікнами. З трьох, можливо, навіть чотирьох сторін, на пересічних осях, вони прикрашали каплицю двоколонними портиками у великому порядку, несучи трикутні фронтони, оточені карнизом. Портиковий карниз був з'єднаний з ідентичним карнизом, який циркулював всю ротонду під низьким і гладким купольним барабаном. Над прямокутними вхідними дверима був балкон, доступний з балкона або внутрішньої галереї. В даний час обидві каплиці не існують. Вони, ймовірно, були зруйновані після 1945 року в невідомих обставинах.

Останнім священиком був Владислав Білецький. В даний час з барокової церкви збереглося лише невеликий фрагмент стіни. Церква розграбована, а потім спалена у 1943 або 1944 роках. Влітку 1954 року військова частина з Сарна підірвала церковні стіни. З церкви у Сарнах побудовано два об'єкти: тракторну бригаду і стратегічну ракетну установку. На території церковної площі діти влаштували спортивний майданчик. Рішення (№ 101) про руйнування храму було прийнято радою ради 5 листопада 1954 року.

передвоєнний статус:[ред. | ред. код]

У 1938 році парафія мала 573 вірних.

До парафії належали: Бережниця, Adolfów, Цепцевичі: Малі та Великі; Dołhe, Дубівка, Яновка, Яринівка, Корчомка, Кідри, Осова, Ремчиці, Рудня, Соломіївка, Теклівка, Тутовичі, Tereskin, Zarzeczyca, Зульня.

поточний статус:[ред. | ред. код]

Зберігся спустошений парафіяльний цвинтар. Він тепер служить пасовищем, сміттєзвалищем і є частиною дитячого майданчика. Збереглися лише кілька кам'яних надгробків та 2 металевих хреста. У 1995 році Dołhego колишніх жителів, побудованих в Dolha каплиці на місці могили поляків, убитих УПА на 11/11/1943.[1][4]

Населення[ред. | ред. код]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 625 осіб[5].

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[6]:

Мова Відсоток
українська 98,92 %
російська 0,77 %
білоруська 0,15 %
молдовська 0,15 %

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

В селі є середня школа I—III ступенів, будинок культури, бібліотека, амбулаторія (загальної практики сімейної медицини), відділення зв'язку — пошта.

Культура[ред. | ред. код]

Історія бібліотеки[ред. | ред. код]

Публічна бібліотека с. Бережниця Дубровицького р-ну

Авенір Коломиєць, який проживав у Бережниці, навчався у Варшавському університеті на теологічному  факультеті. Приїзджаючи на канікули він гуртує навколо себе молодь, та поважних бережничан. Таким чином у кінці 20-х років  виникає товариство «Просвіта», яке швидкими темпами переростає в осередок  регіонального значення. Завдяки «Просвіті», у 1932 році в Бережниці, було відкрито хату-читальню. Літератор докладає всіх зусиль, аби при бібліотеці функціонував окремий відділ літератури для дітей. Користувались дитячою бібліотекою також діти  Кураша, Теклівки, Рудні, Нивецька, Ремчиць і навіть Орв'яниці.  Обслуговував тоді дітвору  незамінний і добрий бібліотекар дядько Трифон (Сікидін Трифон Пархомович 1907—1984). Авенір дуже дбав про українську бібліотеку для дітей. У творчому доробку письменника чільне місце посідала дитяча тематика.  «У бережничан дітей  було багато, як піску» — пише Антончик Антон Хомич. І про них дбали, хоч умови життя були не простими. Навіть молодь ходила колядувати на книжечку « Дзвіночок», « Світ дитини». Антон Хомич згадує, — " У « Просвіті» Трифон обіймав дуже скромну посаду, виконуючи обов'язки бібліотекаря. Я його знав, як батька рідного. Усе найдорожче у моєму дитинстві  пов'язане і навіть зрощено  природно з постаттю цієї людини, бо  ж моя  батьківська хата своїми вікнами дивилася прямісінько у вікна оселі дядька Трифона. І тепер не можу збагнути, де я більше бував — у своїй хаті, чи у « Трифоновій». Мене там приваблювало буквально все: і детекторний  приймач, яким мені дозволили користуватися, і великий портрет Тараса Шевченка, що висів на стіні   поряд Симоном Петлюрою та чорним тризубом, і триптих Івана Богуна (« Перед боєм». « Побоїще», «Після бою»), і як багато на полиці книг, і як дядько Трифон переплітає  книги… Якщо Авенір Коломиєць  лише навідувався  час від часу до Бережниці, був головним ідеологом  « Просвіти», то Трифон  Пархомович на своїх плечах ніс основний тягар повсякденної роботи.  Він повинен був координувати весь складний процес життєдіяльності, тепер уже потужного товариства « Просвіта», з багатьма її відгалуженнями. Про все він турбувався: щоб вчасно забезпечити українських дітей  підручниками « Зірка», « Напровесні життя», щоб вчасно передплатити дитячий журнал « Дзвіночок», « Світ дитини», щоб не запізнитись передплатити періодичну пресу для дорослих, щоб не прогаяти і поновити бібліотечний фонд найсвіжішими виданнями. Лагідна і щира вдача, почуття гумору і жарти Трифона Пархомовича, вабили до себе читача. Роблячи обмін книжок дітям, він  неодмінно оглядав кожну з них, аби вона була в належному стані, потім вів бесіду про зміст прочитаного. Коли треба робив зауваження, повчав. Обмін книг проводився щонеділі після обіду. Сам  лагодив і переплітав книги. Усе це робив безкоштовно . Мене вражала ерудованість Трифона Пархомовича. Він міг довго цитувати напам'ять твори  Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, С. Руданського, О.Олеся. Я пам'ятаю і тепер, як він цитував І. Франка: « Довго нас недоля жерла, досі нас наруга  жре, а ми крикнем, ще не вмерла, ще не вмерла  - і не вмре». Він пишався своєю приналежністю до української нації, за що довелося дорого заплатити, згодом потрапив до найстрашнішої політичної в'язниці   Польщі — Берези  Картузької, з якої чудом удалось вирватись, а ще через деякий час у  1945 році, був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і засуджений на   10 років ГУЛАГУ. За краєзнавчими матеріалами А. Антончика. За більш детальною інформацією звертатися Бережницька публічно-шкільна бібліотека

Пам'ятки[ред. | ред. код]

У 1964 році встановлено пам'ятник Тарасу Шевченку, скульптор — Теодозія Бриж.

Меморіал, присвячений містянам-жертвам Голокосту (Холон, Ізраїль)

Уродженці села[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  2. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-17)
  3. Ігор Марчук (2 червня 2017). Брати по зброї. Як бандерівці та петлюрівці “Костопільську Січ” створювали. Історична правда. Процитовано 9 вересня 2019. 
  4. www.wolhynia.pl (Polska). Процитовано 11.01.2019. 
  5. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Рівненська область (осіб) - 056_ДУБРОВИЦЬКИЙ РАЙОН , Рік. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 28 грудня 2018. 
  6. Розподіл населення за рідною мовою, Рівненська область (у % до загальної чисельності населення) - 056 ДУБРОВИЦЬКИЙ РАЙОН, Рік , Вказали у якості рідної мову. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 28 грудня 2018. 

Посилання[ред. | ред. код]