Бернабо Вісконті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бернабо Вісконті
італ. Bernabò Visconti
Visconti, Barnabò.jpg
Народився 1323(1323)
Мілан
Помер 18 грудня 1385
Треццо
·отруєно
Поховання
Титул синьйор Мілану
Термін 1354—1385 роки
Попередник Джованні I
Наступник Джан Галеаццо
Конфесія католицтво
Рід Вісконті
Батько Стефано Вісконті
Мати Валентина Доріа
Родичі Джан Галеаццо Вісконті
Брати, сестри  • Маттео II Вісконті і Галеаццо II Вісконті
У шлюбі з Беатріче Реджина делла Скалла
Діти 5 синів і 11 доньок

Бернабо Вісконті (*Bernabo I, 1323 — 18 грудня 1385) — сеньйор Мілану в 13541385 роках.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Походив з династії Вісконті. Син Стефано Вісконті, графа Арони, та Валентини Доріа з Генуї. Молоді роки провів у міста Арона і Мілан. У 1337 році втратив батька. після цього остаточно перебрався до Мілану.

У липні 1340 року Бернабо разом з братами Маттео і Галеаццо брав участь у змові проти своїх стрийків Лукіно і Джованні, що правили Міланом. Змову було викрито, а Галеаццо разом з братами вигнано з Мілана.

У 1346 році Бернабо разом з братами знову намагався підняти заколот проти стрийків, проте невдало. За наказом Лукіно Вісконті відправився у вигнання.

Після смерті Лукіно в 1349 році архієпископ Джованні Вісконті зробився одноосібним правителем Мілана, дозволив своїм Бернабо з братами повернутися і зробив їх своїми спадкоємцями.

У 1350 році Бернабо пошлюбив доньку Мастино II делла Скала, володаря Верони. Цей шлюб дозволив створити політичний і культурний союз між двома державами.

Синьйор[ред. | ред. код]

У 1354 році після смерті Джованні Вісконті розділив з Маттео і Галеаццо Вісконті владу над міланськими володіннями. Бернабо отримав міста Брешія, Бергамо, Кремона і Крему. У 1355 році після смерті старшого брата Маттео II (за чутками отруєного братами) Бернабо отримав східну Ломбардію. Того ж року разом з братом Галеаццо II купив за 150 тис. флоринів у імператора Карла IV посаду імператорського вікарія. Втім вони не зуміли завадили Генуї здобути незалежність від Мілану.

У 1356 році Бернабо I вступив у конфлікт з імператором Карлом IV Люксембургом. Проти Мілана імператор відправив свого намісника Маркварда фон Рандека, який був розбитий і узятий в полон. В 1360 році папа римський Іннокентій VI відлучив Бернабо від церкви, а Карл IV видав засуджуючий його декрет.

У 1361 року військо Бернабо Вісконті зазнала серйозної поразки у битві при Сан-Руффілло від папської армії під командуванням кондотьєра Галеотті I Малатеста. Проте ця поразка не завадило Бернабо в 1362 році році розпочати війну з Мантуєю, скориставшись смертю Уголіно Гонзага (чоловіка небоги Бернабо).

Втім невдовзі за посередництва французького короля Іоанна II Доброго Бернабо уклав мир з новим папою римським Урбаном V, але вже 1363 року знову був відлучений від церкви за те, що відмовився віддати папському легату місто Болонью і з'явитися до Авіньйону.

У 1364 році за посередництва брата Галеаццо II Бернабо Вісконті знову помирився з папою римським, залишивши спірні територію і сплативши компенсацію у 500 тис. флоринів.

Агресивні спроби розширити свою територію Бернабо продовжив в кінці 1360-х — початку 1370-х. Спочатку в союзі з Кансіньоріо делла Скала, синьйором Верони, напав на Мантую, але незміг її захопити. У 1370 році взяв в облогу місто Реджо, Бернабо зміг його придбати у Гонзаго у 1371 році. При цьому у власних володіннях приборкав місцевих феодалів, наказавши знести фортеці та укріплення найбільш небезпечних феодалів, інші Бербано взяв під власне керування.

Після цього він вів війну проти Модени і Феррари, якою правили Есте. Це в свою чергу призвело Вісконті до чергового конфлікту з папським престолом. У 1372 році папа римський Григорій XI відлучив від церкви обох братів Вісконті. Водночас встановив дружні стосунки з династіями Габсбургів, Віттельсбахів, Арманьяків, Кипрських Лузіньянів, Гонзаго, делла Скала, уклавши з їх представниками шлюбні договори.

У 1375 році разом з братом вступив в союз з Флорентійською та Сієнською республікою, виступивши проти Папського престолу (Війна восьми святих). У 1377 році перетягнув на свій бік папського кондотьєра Джона Хоквуда, видавши за нього позашлюбну доньку Донніну. 1378 року було укладено мир в Тіволі.

У 1378 році Бернабо виступив на стороні Венеціанської республіки проти Генуезької республіки у війні Кьоджі. Втім його війська у вересні 1379 року було розбито у битві при Валь-Бізаньо. Разом з тим після смерті брата Галеаццо II у 1378 році бербнабо на деякий час взяв владу над усіма володіннями Вісконті. Проте 1382 року помер спадкоємець — Марко, що завдало суттєвого удару по амбіціям Бернабо I.

1385 року Бернабо вирішив укласти міцний союз із Францією проти Неаполя. Водночас зростало невдоволення Джан Галеаццо Вісконті, що вирішив знищити всевладдя стрийка. У травні того ж року Бернабо Вісконті було підступно повалено небожем Джаном Галеаццо й запроторено до замку Треццо, де його отруїли в грудні того ж року.

Родина[ред. | ред. код]

Дружина — Беатріче Реджина, донька Мастіно II делла Скалла, володаря Верони.

Діти:

  • Таддея (1351—1381), дружина Стефана III, герцога Баварії
  • Вірідіс (1352—1414), Леопальда III Габсбурга, герцога Внутрішньої Австрії
  • Марко (1353—1382)
  • Родольфо (1358—1388)
  • Карло (1359—1403)
  • Валентина (1360—1393), дружина Петра II, короля Кипру
  • Катерина (1361—1404), дружина Джан Галеаццо Вісконті, герцога Мілану
  • Агнеса (1362—1391), дружина Фраческо I Гонзага, синьйора Мантуї
  • Антонія (д/н-1405), дружина Еберхарда III, графа Вюртембергу
  • Мастіно (д/н-1404)
  • Маддалена (1366—1404), дружина Фрідриха, герцога Баварії
  • Аймоннетта (д/н), дружина Людовіка I де Бертон
  • Англесія (д/н-1439), дружина Януса, короля Кипру
  • Джаммастіно (1370—1405)
  • Люція (1372—1424), дружина Едмунда Ґолланда, графа Кенту
  • Елізабета (1374—1432), дружина Ернеста, герцога Баварії

Джерела[ред. | ред. код]

  • Pizzagalli, Daniela (1994). Bernabò Visconti. Milan: Rusconi.
  • Francesca Maria Vaglienti: Visconti, Bernabò. In: Lexikon des Mittelalters. Band 8, 1997, Sp. 1719/20
  • Luigi Barnaba Frigoli, La Vipera e il Diavolo, edizioni Meravigli, Milano 2013