Бессарабія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герб Бессарабської губернії
Бессарабія в Європі
Бессарабія у 1940 році

Бессара́бія (також Бесарабія, Басарабія, рум. Basarabia) — історична область у східній Європі між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю. Більша частина Бессарабії розміщена на території сучасної Молдови. Землі на крайній півночі (Кельменецький, Новоселицький (частково), Сокирянський та Хотинський райони Чернівецької області) та півдні Бессарабії (південна частина Одеської області) належать Україні.

Назва «Бессарабія», або «Цара бессарабська», тобто «земля Бессараба» відома з кінця XV — початку XVI століть. У волосько-болгарських грамотах XV століття так називали Волощину разом із Придунайськими землями. Пізніші історичні документи цю назву поширюють і на Буджак та Ногайські степи, котрі в ранньому середньовіччі населяли уличі.

Історія[ред.ред. код]

Історична географія[ред.ред. код]

Після приєднання задністровської землі до Російської імперії, Бессарабія включала в себе землі між Прутом та Дністром, а саме Ізмаїльську, Кілійську, Білгородську, Тягинську фортеці, а також повіти, які раніше входили до Молдови по Ясси (місто не входило) та Хотин (фортеця). Межі з півночі були по село Атаки, яке розташоване вище Хотина і до міста Новоселиця на р. Прут, від Новоселиці до м. Рені і звідти до гирла Дунаю. Найважливішими містами того часу були крім зазначених Рені (Томарова), Кишинів, Бєльці, Сорока, Хотин, Флорешти. Білгород, Кілія та Ізмаїл мали порти.

Античність та Середньовіччя[ред.ред. код]

Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

В античні часи в Бессарабії жили фракійські племена (див. «Бєссі»). У VI ст. до н. е. на ці терени просуваються скіфи зі сходу. У IV ст. до н. е. до Бессарабії з правого берегу Дунаю переселяються гети. У 292 до н. е. р. гети розбили війська македонського правителя Лісімаха, який намагався скорити землі на північ від Дунаю. У I ст. до н. е. Бессарабія входить до складу військового об'єднання гетського правителя Буребісти, а в наступному столітті — до держави даків Децебала. Після воєн даків з Римом у 106 р. їхню державу долучили до римської провінції Дакія. Бессарабія, однак, залишилася поза сферою римських інтересів.

Протягом ІІІ — VI ст. до Бессарабії переселялися племена готів, слов'ян, гуннів, болгар, аварів. Тут оселилися слов'янські племена уличів та тиверців. У IX-X століттях південь Бессарабії був частиною Першого Болгарського царства, однак після походів Святослава на Дунай Бессарабія потрапила під владу київських, пізніше — галицько-волинських князів. У південній Бессарабії кочували печеніги та половці. З ХІІІ ст. тут оселяються татари. У Південній Бессарабії на березі Чорного моря, на місці руського міста Білгорода (нині — Білгород-Дністровський) засновано італійську фортецю Монкастро. Наприкінці XIV — XV ст. землі Південної Бессарабії були відвойовані у татар правителями Молдовського князівства. Наприкінці XV століття на територію Бессарабії проникають війська Османської імперії. У 1484 р. вони захопили Монкастро (рум. Четатя-Алба, тур. Акерман), а в 1531 р. скорили Молдову. Під владу Туреччини потрапила й Північна Бессарабія з Хотинською фортецею.

Нові часи[ред.ред. код]

Протягом XVI — І пол. XVII ст. у Молдові відбувається кілька повстань проти османського панування. В середині XVI століття у Бессарабію здійснювали походи козацькі загони на чолі з Д. Вишневецьким (1553,1564), І.Свірговським (1574), Іваном Підковою, (1577), С. Наливайком (1594). В період національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 відбулися Молдовські походи 1650 і 1652. Після зруйнування в 1775 Запорізької Січі козаки заснували на півдні Бессарабії Задунайську Січ.

За Бухарестським мирним договором 1812 Бессарабія увійшла до складу Російської імперії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше — губернії. У цей час територія Бессарабії активно заселювалася колоністами з багатьох європейських країн.

Дивись також — Первинні поселення бессарабських німців.

XX століття[ред.ред. код]

Лютнева революція 1917 в Росії спричинила посилення українського національного руху. В Бессарабії створювались українські школи, організовувались осередки «Просвіти». Українське населення тієї частини Бессарабії, де українці становили більшість, домагались від Генерального Секретаріату УЦР-УНР приєднання цих земель до Української Народної Республіки. В середині січня 1918, за домовленістю з командувачем Румунського фронту генералом Д.Щербачовим, румунські війська зайняли територію Бессарабії. В умовах румунської окупації бессарабський парламент Сфатул Церій (Рада Країни) проголосив 25 листопада 1918 приєднання Бессарабії до Румунії. Проти цього рішення виступили українські депутати В.Цеганко, Чумаченко, Панцір, Прічницький та інші, за що були заарештовані і розстріляні. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаїльщини (Південна Бессарабія) та Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 на Хотинщині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами (Хотинське повстання 1919).

Герб міста Єдинці.

28 жовтня 1920 країни Антанти (Англія, Франція, Італія та Японія) підписали з Румунією «Бессарабський протокол», який віддавав Бессарабію Румунії. США зайняли окрему позицію, відмовившись підписувати Бессарабський протокол як такий, що суперечить міжнародному праву. «Уряд, — наголосив 12 червня 1920 державний секретар США Б.Колбі, — в жодному разі не може бути учасником міжнародного договору, що передбачає розчленування Росії».

У вересні 1924 у Бессарабії вибухнуло організоване комуністами Татарбунарське повстання 1924, яке завершилось розправою над учасниками виступу та політичним процесом (1925) у Кишиневі над керівниками повстання.

1924 — на території УРСР утворили Молдавську АРСР — з прозорими претензіями більшовицького уряду на контроль над Бессарабією.

1940 — внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Бессарабія була окупована СРСР. Південну (Акерманський та Ізмаїльський повіти) і північну Бессарабію (Хотинський повіт) приєднали до України, а решту (сучасна Республіка Молдова) було об'єднано з Молдавською АРСР i перетворено на нову союзну республіку — Молдавську РСР. Водночас, деякі райони колишньої Молдавської АРСР (зокрема місто Балта) було залишені за УРСР. Під час Німецько-радянської війни Бессарабію зайняли румунські війська маршала Антонеску і перетворили на губернаторство Бессарабія, яке проіснувало до серпня 1944 року, після чого приєднане Радянською армією воно знову увійшла до складу СРСР з відновленням на цих землях адміністративного поділу 1940 року (Молдавська РСР, Ізмаїльська область і частина Чернівецької області УРСР).

Одяг бессарабів[ред.ред. код]

Національний одяг простого народу Бессарабії був подібний на український: напівкаптання з поясом, черкеска з прорізними рукавами (інколи і без прорізів), широкі штани (шаровари), червоні чоботи, шапка з сивого каракуля.

Адміністративно-державні утворення на теренах Бессарабії[ред.ред. код]

В добу Київської Русі[ред.ред. код]

Бессарабія у складі Галицького князівства.

За часів незалежної України (1918 р.)[ред.ред. код]

У складі Королівства Румунія[ред.ред. код]

У складі Української РСР[ред.ред. код]

Відомі українці, пов'язані з Бессарабією життям та працею[ред.ред. код]

1940 рік. Радянська мапа західної частини УРСР. У складі Чернівецької області України позначені Липкани і Марківці

.

Дмитро Вишневецький (1517 — 1564) — козацький ватажок, молдовський господар (1563 р. [7]). Ходив з козаками походом у Бессарабію у 1553 та 1564 рр.[1] [2]

Іван Підкова (1533 — 1578) — козацький гетьман, молдовський господар (15771578 рр.). Ходив з козаками походом у Бессарабію 1577 р.[1] [2]

Іван Мазепа (1639 — 1709, Варниця, Османська імперія) — український гетьман, борець за незалежну Україну. Помер та був похований у селі Варниця, неподалік від Бендер. На місці колишньої могили тепер знаходиться пам’ятний знак з написом: «На цьому місці 22 вересня 1709 року помер гетьман України Іван Мазепа».

Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838 — 1918) — український письменник, класик української літератури. У 18731885 рр., після того, як відмовився брати участь в русифікаторських діях російського уряду у Польщі, працював у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, та очолював українофільський гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. Саме на «бессарабський» період припадає розквіт літературної та публіцистичної творчості Нечуя-Левицького. Тут він пише працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», роман «Хмари» та інші твори. Життя кишинівської української інтелігенції висвітлено Нечуєм-Левицьким в повісті «Над Чорним морем». Приділяв письменник увагу і проблемам життя українського населення Бессарабії:

« На Бассарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Бессарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині, і навіть між молдаванами скрізь по Бассарабії.[8]  »

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864 — 1913) — український письменник, класик української літератури. У 18921896 рр. — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської губернії дала йому матеріал для написання циклу «молдовських» оповідань. В цьому циклі Коцюбинський не лише змальовує життя молдовських селян («Пе-Коптьор», «Відьма»), але й побут місцевих українців-руснаків («Посол від чорного царя»), українців-заробітчан («По-людському»), та української інтелігенції («Для загального добра»).

Шелухін Сергій Павлович (1864 — 1938) — український учений-юрист, дипломат, державник, міністр судових справ Української Народної Республіки. У 18921902 рр. був прокурором Кишинівського окружного суду. Багато його статей та нарисів було надруковано у часопису «Бессарабець».

Гулий-Гуленко Андрій Олексійович (1886 — 1927) — військовий діяч Української Народної Республіки. Керівник Кишинівського повстанського комітету з підготування повстання на Україні проти більшовиків 1921-го року [9]. Командир Бессарабської групи військ під час Другого зимового походу.

Лещенко Петро Костянтинович (1898 — 1954) — відомий співак українського походження. Народився на Україні, але в 9-місячному віці був перевезений матір’ю до Бессарабії (м. Кишинів), де й провів більшу частину юнацьких років. Після окупації Бессарабії Румунією 1918-го року, автоматично набув румунського громадянства, та пов’язав з цією країною свою долю. Часто гастролював у Бессарабії, наприклад в Бендерах. Мав у репертуарі українські пісні – «Комарик», «Карі очі».

Пам'ятний знак на місці смерті Івана Мазепи у Варниці[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е А. Жуковський. Ст. «Басарабія» / Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 96-101.
  2. а б в г Бессарабія — І. Підкова, Р. Шуст. Довідник з історії України. Том перший. Київ: Генеза, 2002.
  3. ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 123. — Арк. 53 зв.
  4. Дорошенко Д. Історія України (1917–1923). — Ужгород, 1930. — Т. І. — С. 205
  5. M. Bruhis. (1992). Rusia, România, Basarabia. (румунською мовою). Chişinău. с. 343. 
  6. В. Сергійчук. Правда про «золотий вересень» 1939-го. -- К., 1999. - С. 106-109
  7. Войтович Л. В.. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 2000. — 649 с.]
  8. «Микола Джеря», глава V. // Іван Нечуй-Левицький. Твори в чотирьох томах, Київ, Державне видавництво художньої літератури, 1956. Т II, стор. 219
  9. Роман Коваль. Андрій Гулий-Гуленко, командувач Південної групи військ УНР. // Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу.

Література[ред.ред. код]

  • Станко В.Н., Долуханов П.М., Сефериадес М., Смынтына Е.В. Пилипенко Г.П., Голобородова Е. Мезолит южной Бессарабии // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 1999. - Вип. 8. - С. 8-67.
  • Паламарчук С.В. Татарське населення Бессарабії в епоху пізнього середньовіччя // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 1999. - Вип. 8. - С. 103-108.


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія Європи Це незавершена стаття з історії Європи.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.