Битва в затоці Лейте

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Битва в затоці Лейте
USS Princeton (CVL-23) 1944 10 24 1.jpg

Координати: 10°22′14″ пн. ш. 125°21′20″ сх. д. / 10.37060000002777826° пн. ш. 125.35560000002777770° сх. д. / 10.37060000002777826; 125.35560000002777770
Дата: 2326 жовтня 1944
Місце: Острів Лейте
Результат: Тактична та стратегічна перемога США
Сторони
США США
Австралія Австралія
Японська імперія Японія
Командувачі
США Вільям Холсі
(3-й флот)
США Томас Кессін Кінкейд
(7-й флот)
США Кліфтон Спраг
США Джессі Олдендорф
Австралія Джон Колінз
Японія Такео Куріта
Японія Сьодзі Нісімура 
Японія Кійохіде Сіма
Японія Дзісабуро Одзава
Японія Юкіо Секі  
Військові сили
Близько 300 кораблів[1] Близько 67 кораблів
Втрати
~2,800 вбитих;
1 легкий авіаносець,
2 ескортних авіаносця,
2 есмінця,
1 сторожовий корабель
200+ літаків
~12,500 вбитими;
1 транспортник,
3 легких авіаносця
3 лінкори,
10 крейсерів,
11 есмінців
~300 літаків[2]

Битва в затоці Лейте — наймасштабніший морський бій в історії. Відбувся в морях, що оточують філіппінський острів Лейте з 23 по 26 жовтня 1944 року між союзним американсько-австралійським флотом і японським імператорським флотом. Японці намагалися вигнати або знищити сили союзників, розташовані біля Лейте, вперше використовуючи тактику камікадзе. Проте в результаті флот союзників здобув важливу перемогу, потопивши, серед іншого, один з двох найбільших лінкорів світу «Мусасі» і пошкодивши другий — «Ямато». Після цієї битви Об'єднаний флот Японії не здійснював масштабних операцій.

Битва складалася з чотирьох окремих епізодів: битви на морі Сібуян, битви у протоці Сурігао, битви біля мису Енгано і битви біля острова Самар, а також інших бойових сутичок.[3]

Сили і плани сторін[ред. | ред. код]

Японський флот[ред. | ред. код]

Для відбиття американського вторгнення на Філіппіни японське командування розробило план «Се-1» (яп. 捷 1 号 作 戦 Се: Ітіго: сакусен, «се» - «перемога»). Оскільки велика частина японської авіації була втрачена під час битви біля Маріанських островів, план полягав в масованому використанні флоту. Флот повинен був діяти трьома групами, загальне керівництво здійснював адмірал Соему Тойода зі штабу в Японії:

  1. Одзава повинен був йти з Хіросіми, підходячи до Філіппінам з півночі. Авіаносці адмірала Одзави мали тільки 100 літаків, тому було вирішено використовувати їх в якості приманки для відволікання ударного з'єднання Вільяма Голсі на північ. Фактично, 3-й флот повинен був загинути, відволікаючи американські авіаносці на себе.
  2. Тоді 2-й флот Куріти переходить з Сінгапуру в Бруней, там заправляється, і з його сил виділяється «З'єднання С» адмірала Сьодзі Нісімури, яке йде в протоку Сурігао на з'єднання з 5-им флотом адмірала Сіми. Потім Куріта пройде протоку Сан-Бернардіно і атакує американські транспорти з півночі. 5-й флот і з'єднання Нісимури пройдуть протоку Сурігао і атакують транспорти з півдня.
План «Се-1» не мав навіть тіні шансу на успіх з урахуванням сил противника. Навіть якби Куріта прорвався в затоку Лейте, там не було такої кількості транспортів, потоплення якої виправдало б втрати. Він міг посіяти деяку метушню на плацдармі і серед допоміжних суден, але ціна була аж надто висока. А після підходу однієї або декількох авіаносних груп Хелсі японські кораблі виявилися б у пастці.

Японське командування усвідомлювало, що ризикує втратити весь флот в майбутньому бою. Однак Філіппіни треба було утримати за всяку ціну. Після війни адмірал Тойода пояснював свої розрахунки так:

«Якби сталося найгірше, ми могли б втратити весь флот, але я вважав, що треба піти на ризик... В разі невдачі в Філіппінській операції морські комунікації з півднем були б повністю відрізані і флот, повернувшись в японські води, не зміг би отримувати необхідного палива, а залишившись в південних водах, не зміг би отримувати боєприпаси і озброєння. Не було ніякого сенсу рятувати флот за рахунок втрати Філіппін».

Американський флот[ред. | ред. код]

Американське командування розробило план вторгнення на Філіппіни - операцію «Кінг-2». Операція почалася раніше, ніж японці встигли підготуватися до реалізації плану «Се-1».

Американський флот складався з двох оперативних з'єднань під загальним командуванням адмірала Хелсі:

Оперативне З'єднання 38 (віцеадмірал М. Е. Мітчер)[ред. | ред. код]

  • Оперативна Група 38.1 (контрадмірал Дж. С. Маккейн): 5 авіаносців, 6 крейсерів, 14 есмінців.
  • Оперативна Група 38.2 (контрадмірал Д. Ф. Боган): 3 авіаносці, 2 лінкори, 3 крейсери,16 есмінців.
  • Оперативна Група 38.3 (контрадмірал Ф. К. Шерман): 4 авіаносці, 2 лінкори, 4 крейсери, 3 есмінці.
  • Оперативна Група 38.4 (контрадмірал Р. Е. Девісон): 4 авіаносці, 2 лінкори, 2 крейсери, 15 есмінців.

Оперативне З'єднання 77 (віцеадмірал Т. К. Кінкейд)[ред. | ред. код]

Підсумки[ред. | ред. код]

Японський флот втратив в битві: 4 авіаносці («Дзуйкаку», «Дзуйхо», «Тітосе», «Район Тійода»); 3 лінкори («Мусасі», «Ямасиро», «Фусо»); 8 крейсерів (в їх числі: «Атаго», «Мая», «Тёкай», «Тікума», «Судзуя», «Могами»); 12 есмінців (в їх числі: «Ямагумо», «Мітіс», «Вакаба», «Асагумо», «Новакі», «Фудзіно», «Акіцукі», «Хацудзукі»). Ще кілька есмінців було втрачено в наступні дні по шляху в порт.

Втрати американців були значно менші: 1 легкий авіаносець (USS Princeton (CVL-23)), 2 ескортні авіаносці (USS St. Lo (CVE-63), USS Gambier Bay (CVE-73)), 3 есмінці і корабель супроводу.

В ході бою американський флот допустив ряд помилок: неправильно оцінив чисельність «Південного з'єднання», неправильно оцінив втрати флоту Куріти в бою в морі Сібуян, і залишив без прикриття протоку Сан-Бернардіно, проте якісна і кількісна перевага була така, що ці помилки істотного впливу на хід бою не мали. У свою чергу і японське командування допустило ряд помилок (наприклад, неузгодженість дій загонів Сіми і Нісімури і відступ Куріти з моря Самар).

Бій показав, що без прикриття з повітря флот не має можливості здійснювати бойові дії. Після битви Японія більше не планувала великих операцій на морі.

США зуміли захопити плацдарм на Філіппінах і почати наступ вглиб архіпелагу, їх авіація повністю відрізала Японію від джерел нафти на Суматрі і Борнео.

Під час битви були здійснені перші вильоти льотчиків-камікадзе, які в цій операції виявилися ефективними.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. History of United States Naval Operations in World War II' by S.E. Morison- Volume XII 'Leyte' (Little, Brown & Co., Boston, 1963)
  2. Thomas, Evan (2006). Sea of Thunder. New York, NY: Simon & Schuster. с. 322. ISBN 978-0-7432-5221-8. 
  3. Battle of Leyte Gulf. World War 2 Facts. Архів оригіналу за 8 грудня 2013. Процитовано 17 січня 2014. 

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]