Битва під Сокалем

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Битва під Сокалем (1519))
Перейти до: навігація, пошук
Битва під Сокалем
Війни Литви і Польщі з татарами
Дата: 2 серпня 1519 року
Місце: Сокаль, Белзьке воєводство (зараз Львівська область)
Результат: перемога татар
Сторони
Arms of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg ВКЛ,
Польща
Gerae-tamga.png Кримське ханство
Командувачі
Alex K Ostorzhskyi.svgКостянтин Острозький
Herb Lewart.PNG
Миколай Фірлей
Станіслав Ходецький
Мартин Каменецький
Багатур Ґерай
Військові сили
7 тисяч 18 тисяч[1]
Втрати
1200 невідомо

Би́тва під Со́калем — перемога татарської орди над польсько-литовсько-руським військом під проводом князя Костянтина Острозького, великого гетьмана Литовського, 2 серпня 1519 року.

Перебіг[ред.ред. код]

В 1519 році 20-тисячна орда із сином кримського хана Мехмед Ґерая Багатур Ґераєм[2] на чолі вторглася на Галичину, грабуючи воєводства Руське, Белзьке і Люблінське. Три тисячі коронного війська (посполите рушення під проводом великого маршалка коронного Станіслава Ходецького та подільського воєводи Мартина Каменецького) не змогли її стримати.

До поляків приєдналося посполите рушення («служба земська») з Волині під проводом князя Костянтина Острозького та коронні війська на чолі з великим гетьманом коронним Миколаєм Фірлеєм, так що загальна кількість польсько-литовсько-руського війська зросла до семи тисяч.

У битві прійняли участь три брати князі Корецькi — Василь, Лев та Олександр.

Острозький і Фірлей зустріли ворога під спаленим татарами Сокалем, що в Белзькому воєводстві. Князь не хотів давати бою, зважаючи на велику чисельну перевагу супротивника та на те, що довелося б давати бій у незручному, тісному місці. Поляки відкинули його пораду[3], і серед руїн Сокаля 2 серпня відбулася битва, у якій татари здобули перемогу.

Острозький радив почекати, поки частина татарських військ переправиться за Буг, щоб побити татар по частинам, або принаймні почекати з битвою до приходу військ оборони поточної, які вів до Сокаля Ян Творовський.

Проте польські командувачі вирішили провести битву на лівому березі Бугу, не чекаючи на переправу татар. Польські війська, засипані градом татарських стріл не змогли розвернутися у бойовий порядок і понесли при тому серйозні втрати. Побачивши це, князь Костянтин Острозький переправив своїх солдатів іншим бродом і зв'язав татар боєм, що дозволило нарешті польським військам розвернутися до битви. Оскільки татари мали значну кількісну перевагу, а терен був важким для дій лицарської кінноти, польсько-литовські війська були обійдені з флангу. Наприкінці більшості польських і литовських вояків удалося пробитися з оточення і відійти, але це не змінює факту, що вони були дуже побиті. На польсько-литовському боці полягло аж 1200 солдатів, у тому числі загинув син гетьмана Фірлея. Героічно загинули три брати князі Корецькi. Переможці також понесли значні втрати.

На відміну від попередніх татарських набігів, коли кримський хан відмежовувався від дій його підданих (як, наприклад, після битви під Лопушним), цього разу хан Мехмед I Ґерай визнав, що розірвав союз із королем Сигізмундом, виправдовуючи свої дії збитками, завданими Криму від походів українських козаків, що доходили аж під Очаків. Для відновлення миру хан зажадав нових «упоминків» та пропонував свої послуги проти Московського князя, з яким Литва вела війну.[4]

Загинули[ред.ред. код]

Фридерик Гербурт,

Згадки в джерелах[ред.ред. код]

Рок АФ̃ФІ [1519]: татарє с поляками зрадившис под Сакалєм на голову нш̃их поразили, а других в Бугу потопили.[5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У деяких роботах, наприклад, в «Історії українського війська» Крип'якевича, перебільшено вказується до 40 тисяч
  2. Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515—1540). — К., 2006. — С. 126.
  3. Іван Крипякевич, Історія українського війська — Частина ІІ: В боротьбі з татарами (Видання Івана Тиктора, Львів, 1936)
  4. Із московським князем хан проводив аналогічну політику
  5. Київський літопис першої чверті XVII ст. // Український історичний журнал 1989, № 2. — С. 107—120; 1989, № 5. — С. 103—114.

Джерела[ред.ред. код]