Бобрик (Броварський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Бобрик
COA Bobryk, Kyivska, Ukraine UHT.svg FLA Bobryk, Kyivska, Ukraine.svg
Герб Бобрика (Броварський район) Прапор Бобрика (Броварський район)
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Броварський район
Рада/громада Бобрицька сільська рада
Код КОАТУУ 3221280401
Основні дані
Засноване 1625
Населення 2016
Площа 5,28 км²
Густота населення 381,82 осіб/км²
Поштовий індекс 07431
Телефонний код +380 4594
Географічні дані
Географічні координати 50°39′04″ пн. ш. 31°04′59″ сх. д. / 50.65111° пн. ш. 31.08306° сх. д. / 50.65111; 31.08306Координати: 50°39′04″ пн. ш. 31°04′59″ сх. д. / 50.65111° пн. ш. 31.08306° сх. д. / 50.65111; 31.08306
Середня висота
над рівнем моря
107 м
Місцева влада
Адреса ради 07431, с. Бобрик, вул. Шевченка, 4, тел. 28–2–60
Карта
Бобрик. Карта розташування: Україна
Бобрик
Бобрик
Бобрик. Карта розташування: Київська область
Бобрик
Бобрик

Бо́брик — село у Броварському районі Київської області. До сільської ради належить село Гайове.

Нині в Бобрику проживає 2067 осіб.

Загальна площа землі в адміністративних межах Бобрицької сільської ради — 3260,5 га. Село розташоване на північний схід від Києва (відстань залізницею 50 км), поблизу залізниці Київ — Ніжин.

Історичні відомості[ред.ред. код]

Було засноване за польськими джерелами близько 1610 року. Тут жили люди, які займались бобровим промислом. Пізніше це було типове козацьке військове поселення з 90 % козацьким населенням.

За часів виникнення села головним заняттям жителів було землеробство, основні землеробські культури — жито, овес, гречка, бобові, городина. Також було поширено тваринництво (домінувала велика рогата худоба і свині), садівництво (особливо у XVIII ст.), різноманітні промисли (насамперед дьогтярний і смолокурний), бджільництво.

З 1923 р. село входило до Семиполківського, а згодом до Великодимерського району Київської округи Київської губернії, яку було ліквідовано у 1925 р. У другій половині 20-х років Великодимерьский район, разом з Броварським, Гостомельським та Будаївським входив до Київського приміського сільськогосподарського району. Після ліквідації Броварського району у 1932 р., село увійшло до району Київської міськради, а після відновлення Броварського району, навесні 1937 року, повернено до його складу. На початку 60-х р. XX ст. Бобрик деякий час входив до Бориспільського району Київської області.

Населення[ред.ред. код]

У роки Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. Бобрик було козацьким куренем Заворицької сотні, що належала до Переяславського, Остерського, а згодом — Київського полків. За Реєстром війська Запорозького 1649 р., Заворицька сотня Переяславського полку налічувала 110 реєстровий козаків на чолі із сотником Іваном Міщенком.

До 1663 р. село було повністю козацьким поселенням, згодом селянські двори в ньому почали надавати у рангові володіння козацьким старшинам. У переписних книгах 1666 р. у Бобрику зафіксовано 24 селянські двори, що сплачували грошовий і натуральний (житом) податки. Проживало 25 дорослих чоловіків, на чолі з війтом Яцьком Дригером. Усіх чоловіків перелічено поіменно.[1]

Упродовж XVIII ст. Бобрик майже на 90 відсотків залишався козацьким поселенням у складі Гоголівської сотні Київського полку. У 1766 р. у селі було 89 дворів із населенням 696 осіб (четверте поселення за величиною після Гоголіва, Димерки та Світильні.

У 1781 р. налічувалося 126 хат — 107 Козацьких і 19 селянських. За ревізією населення 1799—1801 років у Бобрику проживало 375 душ (лише чоловіки платили податки, скоріш за все це було все чоловіче населення).

Бобрик 1858 1876 1892 1896 1897 1901 1904 1943 1963 1989 2002
Кількість дворів 123 287 334 308 202 36 753 811
Кількість осіб 1061 1294 1627 1462 1645 2565 2228 2008
Чоловіків 607
Жінок 687

Перекази[ред.ред. код]

Першість у заснуванні села історики (дослідник XIX ст. М. М. Александрович)приписують Янові Аксаку. За словами українського історика першої половини XX ст. І.Мандзюка:

« Документи XVI - XVII. згадують, що Богданівку, Бобрик, Рудню і сам Гоголів заснував у XVI ст. Ян Аксак на спірній території. »

За місцевими переказом, першими поселенцями села були цигани Одбиухи (згодом стало родовим прізвищем Обіух), які осіли на «кургані» — неподалік сучасного болота Плав. Наступними поселенцями були мисливці Сидоренки, які осіли неподалік урочища Вовківня. Третіми поселенцями були козаки Лукашенки.

Найвирогідніша версія походження назви села пов'язана з великою кількістю бобрів та існуючого колись на селі бобрового промислу. Ще одна версія пов'язана з назвою річки Бобрик, що існувала в минулому і впадала в Трубайло.

Минуле[ред.ред. код]

У 1596 р. населення Бобрика зростає за рахунок частини колишніх повстанців, що осіли на території сучасного села після поразки повстання під проводом Северина Наливайка.

У реєстрі 1649 р. зустрічаються сучасні бобрицькі прізвища — Антоненко, Калініченко, Лебідь, Миколаєнко, Півторацький та ін. Заворицька сотня брала участь у переможній битві козацького війська під Пилявцями. Тоді у Бобрику складається самоуправління на чолі з курінним отаманом та війтом села. У 50-60х роках XVII ст. навколишні землі потерпали від вторгнень польських військ та московських каральних експедицій проти козацько-селянських повстань. У 1664 р. поляки зруйнували Заворичі, землі Заворицької сотні було розподілено між Бобровицькою і Гоголівською сотнями, до останньої увійшло село Бобрик.

Під час Генерального слідства Київського полку (1726—1730) у селі Бобрикъ Гоголівської сотні 13 дворів належали Федору Ханенку, Київському полковому обозному. Згідно зі слідством, раніше це було військове село. Потім його тримали Київські полкові хорунжі Константій Чекановський та Юрко. Пізніше село тримав полковий асаулъ Федір Ханенко (за гетьманським універсалом за військові заслуги). 1728 року він отримав на володіння селом підтверджувальний універсал гетьмана Данила Апостола[2].

На 1766 р. 70 дворів Бобрика належали виборним і підпомічним козакам. Із селянських 14 належало вдові бунчукового товариша Івана Ханенка — Ганні Ханенчихі, остерському підкоморію Андрію Миткевичу та колезькому асесору Анучину. Також у селі проживало два значкові товариші, яких прирівнювали до козацької старшини, дві родини козаків Ханенків мали королівську грамоту на шляхетство.

У 1782 р. село увійшло до Остерського повіту Київського намісництва. На той час ліквідується полково-сотенний устрій Лівобережної України, посилився наступ царського уряду на автономні права українських земель, нищаться козацькі привілеї, національна культура. У Бобрику зникає школа. У 1783 р. вийшов указ про остаточне закріпачення селян колишньої Гетьманщини, виникає новий соціальний прошарок — державні селяни, які користувались державними землями.

У 1802—1803 рр. створено Чернігівську губернію, у її складі відновлено Остерський повіт, до якого увійшло село Бобрик. До 60-х років XIX ст. населення села складалося з козаків, державних селян, кріпаків (ними володіли рід Ханенків), кілька церковників на чолі зі священиком.

1859 року у селі козацькому та власницькому Семиполковської волості Остерського повіту Чернігівської губернії, мешкала 1061 особа (489 осіб чоловічої статі та 572 — жіночої), налічувалось 123 дворових господарства, існувала православна церква[3].

За переписом 1897 року в селі мешкало 1515 осіб, серед них — 738 чоловіків та 777 жінок. Православними себе назвали 1498[4].

Коливання у кількості населення в ці роки зумовлені переселенням бобричан в інші райони імперії у пошуках землі, у 1897 р. 60 сімей виїхало в Сибір.

XX сторіччя[ред.ред. код]

На станції поблизу села, у січні 1918 р., перебував штаб Гайдамацького коша Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. У лютому 1918 р. у селі вперше створено сільську раду на чолі з П.Федоровським. За три роки село витримало три більшовицькі навали, німецьку окупацію, грабіж денікінських військ у 1919 р. У грудні 1919 р. у селі було встановлено радянську владу, хоча протягом 1919—1920 рр. село входило до району, який контролював отаман і антикомуніст Демида Ромашка.

З 1919 р. в селі створюється сільський комітет бідноти (організатор П. О. Піддубний), село економічно деградує. На початку 20-х років населення Бобрика не підтримувало ні комуністичної, ні національної ідеї.

У 1929—1931 рр. на землях Бобрицької сільської ради було організовано 5 колгоспів — «Шлях Леніна», ім. Шевченка, ім. Молотова, «Червоний клин» та «Нове життя». 2 останні у 1932 р. об'єднали в один — ім. Сталіна. Під час примусової колективізації десятки жителів села було вислано на Урал, як куркулів.

Від трагедії голодомору 1932—1933 років село врятували багаті навколишні ліси (а саме їстівна трава — лобода і снитка), люди харчувалися рибою, мерзлою картоплею і буряками. За спогадами бобричан, від голоду померла одна людина.

На фронтах Німецько-радянської війни воювало понад 500 жителів села, 231 із них загинув, 147 було удостоєно урядових нагород. Близько 200 бобричан було вивезено на примусові роботи на територію третього рейху. Під час відступу, німці спалили село, з 559 хат уціліло лише 39.

У 1950 р. до колгоспу ім. Сталіна приєднано колгоспи ім. Шевченка та «Шлях Леніна», у 1959 р. колгосп реорганізовано в радгосп «Бобрицький». Повоєнна відбудова була важкою та тривалою, на середину 50-х років урожайність на землях села досягла рівня кінця XIX ст.

Сьогодення[ред.ред. код]

У селі діють дитячий садок, школа, медична амбуларторія, церква. В селі створено місцевий футбольний клуб ФК Бобрик.

На теренах сільської ради працюють 8 торговельних точок приватної форми власності, торговельна-виробнича фірма «Яна», 2 фермерські господарства, виробник ветеринарних препаратів фірма «Латекс».

Сільська символіка[ред.ред. код]

Зображення золотого бобра на гербі та прапорі Бобрика розкриває походження назви села від бобрових промислів, а зображення рубленої церкви на пурпуровому тлі — згадка про козаків-поселенців, які колись збудували її на острові посеред болота Трубайла.

Освіта[ред.ред. код]

В середині XVII ст. у с. Заворичі, що було центром Заворицької сотні, до якої входив Бобрик, працювала трикласна школа для козацьких і однокласна — для селянських дітей. Керував освітніми закладами сотенний писар І.Солонина.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Бобрику збудували Вознесенську церкву. Священики були й учителями грамоти, вважаючи це своїм обов'язком. За Рум'янцевським описом 1766 р., при Вознесенській церкві функціонувала школа «для обучения грамоте казацких детей», що мала окреме приміщення.

Курс російського уряду на обмеження політичної і національно-культурної автономії України призвів до занепаду народної освіти. Перша половина XIX ст. була щодо цього кризовим періодом. Після більш ніж півстолітньої перерви в селі відкривається церковно-приходська школа, у якій у 1866 р. навчалося 14 учнів. У 1868 р. Остерське земство відкрило у Бобрику земське народне училище, яке проіснувало до 1917 р.

У 80-х роках XIX ст. дітей навчали дочки священика Шиляговського (Марія Ільінічна пропрацювала вчителем 30 років) в одній із кімнат свого будинку. Більшість дітей закінчували лише один-два класи. 1887 р. в селі діяла земська школа на чотири класи.

У 1920 р. було відкрито дворічну школу, у 1922 р. вона стає чотирикласною. Наприкінці 20-х років у селі будується будинок культури з бібліотекою.

На початку 1930-х років школу реорганізують в семирічну, запроваджують нові навчальні предмети, зокрема українознавство та етнографію. Великих успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменості. У селі на цей час здобуло освіту понад 50 % населення. Директорами школи в ті роки були П. М. Пастух, І. Г. Репалюк і М. П. Наумов. У другій половині 30-х років, завдяки антирелігійній політиці більшовиків, Вознесенську церкву закрили і перетворили на зерносховище.

І приходом на територію району німецьких окупантів заняття в школі припинилося. 22 вересня 1943 року село було знов визволене Червоною Армією. В останні дні німецької окупації практично всі домівки людей і приміщення школи спалив німецький каральний загін. Тому в 1943—1944 рр. діти Бобрику ходили до школи в Заворичах. Згодом в уцілілих помешканнях колишніх заможних селян було організовано навчання. Ці куточки освіти назвали за прізвищами власників — школа Шиляговського, Гайового, Галяницького. Частина випускників семирічки продовжувала навчання в школі с. Заворичів, здобуваючи середню освіту.

У 1946—1952 рр. і з 1962 р. до 1973 р. педагогічний колектив очолював А. А. Мовчан, у 1952—1962 рр. директором школи працювала Г. Д. Степура.

З 1973 р. школа середня, учні навчаються в новому приміщенні, відкритому у 1971 році.

Учителям С. О. Бурмій, І. К. Вансовичу, О. М. Тимоховій і директору школи А. М. Дарагану, який працював у ній з 1973 р., присвоєно звання «Відмінник освіти Української РСР»

У 1996—1998 рр. педагогічний колектив очолювала Л. М. Бармак, з 1998 р. — В. Г. Ященко.

За даними на 2001 рік — школа працює як середній загальноосвітній заклад. Навчально-виховний процес здійснюють 25 педагогічних працівників.

За роки навчання 800 випускників здобули загальну середню освіту, 19 нагороджено золотими медалями, 5 — срібними. 100 випускників здобули вищу освіту, 40 обрали професію вчителя, 35 — інженерів, 20 — військових збройних сил, п'ять — лікарів.

Відомі особистості[ред.ред. код]

  • Білогуб Оврам (Микола) Данилович (1914 с. Бобрик — 1964) — тракторист, танкист, льотчик. У роки індустріалізації поїхав на шахти Донбасу, де закінчив вечірній робітфак, а згодом Київський автошляховий інститут та аероклуб. Служив у 25-й Чапаївській дивізії. Миколу Даниловича було направлено у Харківське автобронетанкове училище, після закінчення якого випробовував нові типи машин на Далекому Сході. Згодом переводять до Західного особливого військового округу, де він переходить до авіації. 19 червня 1941 року збив перший німецький літак на території СРСР. Під час війни збив кілька ворожих літаків, нагороджений Орденом Червоного Прапора. Після поранення у легені повернувся на фронт танкістом. Служив командиром танкової роти, згодом батальйону. Нагороджений Орденом Суворова ІІІ ступеня. Після втрати руки став викладачем танкового училища. Після виходу у відставку працював народним суддею у Донецьку.
  • Гутник Іван Сергійович (1925 с. Бобрик) — закінчив 7 класів Бобрицької школи, у 15-річному віці допомагав евакуйовувати худобу на схід. Зі звільненням Бобрика у вересні 1943 р. був призваний до лав Червоної армії, брав участь у визволенні Києва та Правобережної України. Відзначився у тихоокеанському морському десанті на завершальному періоді розгрому Японії. Нагороджений орденами Слави, Вітчизняної війни, 14-ма медалями. За вагомий внесок в електрифікацію Броварського району нагороджений Орденом Леніна. У даний час — голова ради ветеранів Бобрика.
  • Свірська Катерина Владиславівна (15.01.1925 с. Дем'янці — 1944) — родина Катерини переїхала до Бобрика у 1937 р., де дівчина закінчила Бобрицьку семирічну школу. Влітку 1942 р. дівчину, разом з іншими бобричанами вивезено на примусові роботи на територію третього рейху. Катерина працювала на заводі в чеському Габлонську. Стає членом заводської підпільної антинацистської організації на чолі з Ріхтером Максом. Стає зв'язківцем з партизанським загоном «Костянтин». Про її діяльність написано у книзі «За Злату Прагу» (П. С. Матросов, 1956). Організацію було викрито, під час виконання завдання, К. В. Свірську схоплено. Катерина померла, не витримавши тортур. Одна з вулиць села названа на честь нескореної підпільниці.
  • Лисенко Федір Іванович — генеральний осавул Гетьманщини. У XVIII ст. володів тринадцятьма дворами у Бобрику і Винницею як ранговими маєтностями. Разом із М.Забілою та А.Мартиновичем входив до складу правління гетьманського уряду. Прапрадід батька української класичної музики М. В. Лисенка.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

1. За ред. І. Л. Лікарчука. Заклади освіти Київщини: минуле та сучасне — К.:Вид. О. М. Ешке, 2002. — 528с.

2. І. Доцин. Історія поселень Броварського краю. Від стародавніх часів і до сьогодення. Книга третя. — Бровари.: Водограй, 2003. — 640с./Сер."Броварська минувшина"/

3. М. Г. Литвин, М. М. Ходос, В. Г. Ященко. Бобрик — село в заплаві Трубежа. Історико-краєзнавчий нарис. — Маріуполь: Новий світ, 2012. — 420 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Переписні книги 1666 року / Приготував до друку і зредагував В. О. Романовський. Всеукраїнська академія наук, Археографічна Комісія. — Київ, 1933. — с. 329-330. http://www.history.org.ua/index.php?litera&id=9568
  2. Н. П. Василенко. Генеральное слѣдствіе о маетностяхъ Кіевскаго полка 1729—1731 гг. // Чтенія въ Историческомъ обществѣ Нестора-лѣтописца, 1893, книга VII, отд. 3, с. 37, 55. http://archive.is/20130417212847/ksm-m.ucoz.ru/load/zhurnaly_i_sborniki/chtenija_v_istoricheskom_obshhestve_nestora_letopisca/chtenija_v_istoricheskom_obshhestve_nestora_letopisca_kniga_7/45-1-0-798
  3. рос. дореф. Черниговская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1866 — LXI + 196 с.
  4. Населенныя мѣста Россійской Имперіи въ 500 и болѣе жителей. 1905. — с. 261.