Богадільня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Богаді́льня — у дореволюційний час — благодійна (приватна або суспільна), зазвичай лікувальна установа, притулок для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей[1]. Іноді це слово вживається в переносному, іронічному значенні для позначення певного закладу, організації, де є багато бездіяльних та нездатних людей.

Назва «богадільня» поширилася за часів входження українських земель до складу Російської імперії. В народі більш поширеною назвою був «шпиталь». Сутнісною ознакою богадільні є повне утримання людей, які в ній проживають.

Історія розвитку[ред.ред. код]

Як і всі богоугодні заклади, богадільні з'явились разом із християнством і спочатку створювалися при лікарнях або навіть зливалися з ними. Перша богадільня була створена християнською церквою в 542 р. в м. Ліоні[2]. У Польщі богадільні з давніх часів існували здебільшого під назвою «парафіяльних шпиталів», і лише в 1843 році, коли на підставі указу від 18 березня (2 березня) 1842 р. проведено було систематичне та правильне розділення благодійних закладів відповідно до цілей їхнього функціонування, вони були перейменовані в «будинки притулку для пристарілих і немічних». Деякі з цих будинків були дуже старовинного походження. Так, наприклад, Будинок притулку в Любліні був відкритий в 1342 р., в Варшаві будинок Святого Духа та Діви Марії — в 1388 р., в Радомі — в 1435 р., в Скерневіце в 1530 р.

У Франції у ХІХ ст. притулки для пристарілих, немічних і калік під назвою фр. hospices складали разом з лікарнями для виліковних хворих (фр. hôpitaux) одне відомство шпиталів; установи, в яких є утримувані обох розрядів, називалися фр. hospices—hôpitaux. Будь-яка громада повинна була приймати до своїх богаділень своїх членів, які стали нездатними до праці; для таких громад, які не мали богаділень, генеральна рада департаменту призначала певну кількість богаділень, залучаючи ці громади до участі у витратах на утримання таких богаділень.

В Англії після реформи 1834 р. богадільні є відділеннями робітних будинків (англ. workhouse), покладених в основу англійської системи громадського піклування.[3]

Поява богаділень на Русі.[ред.ред. код]

На територію Русі богадільні разом з християнством перейшли з Візантії. Вже церковний статут Святого Володимира згадує про них і завідування ними доручає церкві.[3]
На утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень визначалася десятину. Протягом багатьох століть церква і монастирі на Русі залишалися осередками соціальної допомоги старим, убогим і хворим.[4]

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і лікуванню їх. Можна сказати, що в давній Русі практично при кожній парафіяльній церкві була богадільня, а при деяких монастирях утворилися цілі слободи жебраків.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Києво-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церкву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Лікарняний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих…». У Переяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й лікувальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну допомогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків.[5]

За татарського нашестя на Русі кількість покалічених, хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.

В середині ХIV ст. руські землі опиняються під владою Великого князівства Литовського, а з середини XVI ст. — в складі Речі Посполитої. Уже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. В XVI ст. в Острозі також функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той час значна.[6]

Розвиток шпиталів на українських землях в XV-XVIII ст.[ред.ред. код]

Братські шпиталі[ред.ред. код]

В історії богаділень-шпиталів України не можна обминути братств — організації українського міщанства, які в XV-XVIII ст. мали відігравали величезну роль в житті народу. Вони займалися різноманітною релігійно-благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 p., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних в Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні згадки про нього відомі з 1439 р. При Онуфріївському монастирі братство влаштовує в 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістає матеріальну допомогу від московського царя Федора Іоановича. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.

Київське братство засноване пізніше — в 1615 р. Воно мало свою школу і шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких и людей рицарских», як зазначається в його засновній грамоті.

Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на митні кошти, що їх брали за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.[7]

Козацькі шпиталі[ред.ред. код]

За часів козаччини мережа богаділень-шпиталів ще більше розвинулася. З походів запорозькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там було споруджено будинки й церкву, оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків покладався також обов'язок лікувати інвалідів і поранених. Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь у Трахтемирівському монастирі на Дніпрі, нижче від Канева.

Військові шпиталі були в монастирях Лебединському біля Чигирина, Левківському біля Овруча, Межигірському біля Вишгорода. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. У козацьких шпиталях, на противагу цивільним у містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених у боях запорожців коштом Січі. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. Шпиталь в Межигір'ї при Межигірському монастирі після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р. в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II з невідомих причин згорів.

Про кількість шпиталів в Україні в XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Малоросійської колегії. За цими книгами, в 1732 р. в Чернігівському полку було 118 шпиталів, Лубенському — 107, Миргородському — 29, Ніжинському — 138, Полтавському — 42, Переяславському — 52. Усі ці шпиталі мали опікувальну мету.[7]

Розвиток богаділень під владою Російської імперії[ред.ред. код]

Після приєднання українських земель до Російської імперії питання функціонування богаділень вирішувалися на імперському рівні. Так, Петро І, який, переслідуючи жебрацтво та забороняючи приватну благодійність, повелів в 1712 р. завести по всіх губерніях богадільні для пристарілих і калік, нездатних до роботи, і в такі монастирські та церковні богадільні перш за все хотів поміщати пристарілих, поранених і калік військових чинів, а для утримання їх наказав давати їм пожертви та грошову платню; на побудову при церквах богаділень для жебраючих хворих наказано спрямовувати свічкові збори. Калік і немічних, нездатних до праці людей, які виявлялися при складанні ревізій, було велено в 1723 р. в оклад не писати, а відправляти в богадільні. Дане розпорядження при всій своїй корисності виявилося нездійсненним через недостатній кількості богаділень. Церковні кошти виявлялися недостатніми для утворення та утримання богаділень, а надії, які Петро покладав в цій справі на створені ним міські магістрати, не виправдалися.

Ось чому за наступників Петра I до Постанов про губернії постійно повторюються укази як про переслідування жебрацтва, так і про утворення богаділень. У Постанові про губернії 1775 р. містилася спроба влаштувати цю справу на абсолютно нових засадах, яка виявилася майже нездійсненою. Улаштування та завідування богадільнями було доручено створеному в кожній губернії Приказу громадського опікування. Приказам доручалося засновувати в містах і селищах богадільні, окремі для чоловіків і для жінок. Крім калік і пристарілих до цих богаділень наказувалося поміщати: волоцюг і злочинців, засланих до Сибіру, якщо по старості і хворобам вони не можуть туди слідувати, калік відставних нижчих чинів, захоплених при жебранні, людей, які виключаються за пороки з духовного відомства й по хворобам і старості нездатні працею заробляти на життя тощо.

При такому «контингенті» та при поганій адміністрації більшість богаділень до передачі їх у відання земств (1864) та міст (1870) перебувала у вельми незадовільному стані. Для покращення стану справ земські зібрання насамперед стали піклуватися про відправлення до богаділень тільки безпорадних бідних, деякі з них (Костромське, Нижньогородське, Харківське) клопотали про скасування обов'язкового відправлення до земських богаділень волоцюг. Водночас земства стали піклуватися про сиріт в богадільнях, про розширення категорій людей, які могли б перебувати там, про устрій нових богаділень, і багатьом з них вдалося привести ці заклади до абсолютно іншого вигляду.[3]

Після Жовтневого перевороту 1917 р. почався процес зникнення поняття «богадільня». Це було пов'язано, в першу чергу, із закриттям, ліквідацією церков, монастирів, при яких багато таких закладів існувало. Також, були скасовані земства, а заклади, які були в їхньому віданні, в тому числі й богадільні, перейшли у відання радянських органів і або закривалися, або перепрофільовувалися у «Будинки пристарілих», «інтернати», «притулки» тощо

Примітки[ред.ред. код]

  1. Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 208.
  2. рос. Агапов Є. П. Історія соціальної роботи[1]
  3. а б в рос. Богадільня//Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона[2]
  4. рос. Історія благодійності в Росії[3]
  5. Часи стародавніх слов'ян. Київська Русь. Частина 2//Медицина стародавніх слов'ян. Київська Русь[4]
  6. Шпиталі, цехова медицина//Медицина в період феодальної роздробленості Русі (13-17 століття)[5]
  7. а б Опікувально-лікувальні заклади//Медицина в період феодальної роздробленості Русі (13-17 століття)[6]