Богдо-ханська Монголія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
монг. Олноо өргөгдсөн Монгол улс (Богд хаант Монгол Улс) ᠣᠯᠠᠨ᠎ᠠ
ᠡᠷᠭᠦᠭᠳᠡᠭᠰᠡᠨ
ᠮᠣᠩᠭᠣᠯ
ᠤᠯᠤᠰ

кит. 大蒙古國,
Монголія
1911 – 1924
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Монголії
Мапа Монголії на 1915 рік
Столиця Улан-Батор
Мови монгольська
Релігії Тибетський буддизм, Шаманізм
Форма правління теократія[1], абсолютна монархія
Історичний період XX століття
 - Засновано 1911
 - Ліквідовано 1924
Площа 1 8 млн [2] км2
Населення
 - 1915 542 504 [3] л.
Валюта лян, монгольський долар[mn], рубль
Попередник
Наступник
Flag of China (1889–1912).svg Династія Цін
Flag of China (1912–1928).svg Республіка Китай (1912—1949)
Монгольська Народна Республіка Flag of the Mongolian People's Republic (1924–1930).svg
Республіка Китай (1912—1949) Flag of China (1912–1928).svg
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Богдо-ханська Монголія

Богдо-ханська Монголія (монг. ᠣᠯᠠᠨ᠎ᠠ
ᠡᠷᠭᠦᠭᠳᠡᠭᠰᠡᠨ
ᠮᠣᠩᠭᠣᠯ
ᠤᠯᠤᠰ
, Олноо өргөгдсөн Монгол улс (Богд хаант Монгол Улс)
, кит. 大蒙古國) — держава на території Зовнішньої Монголії, послідовно мала статус незалежної держави, протекторату Російської імперії, автономії під сюзеренітетом Республіки Китай. «Богдо-ханська Монголія» — назва, прийнята в історіографії; офіційно ж держава називалася «Держава Монголія» (Монгол улс)[4].

Історія[ред. | ред. код]

Богда-ханська Монголія (1911-1919)[ред. | ред. код]

Богдо-хан
Трон Богдо-хана
Монгольська делегація в Петербурзі (1912)
Карта «Монголия» (1911-1915).

На початку грудня у 1911 р. халхаські князі та лами Зовнішньої Монголії скористалася подіями Сіньхайської революції та оголосили незалежність від династії Цін. 29 грудня Богдо-геген VIII, буддійський лідер країни, був зведений в Богдо-хани і теократично став правителем нової держави[5][6]

Новий республіканський уряд Китаю відмовилося визнати незалежність Монголії, але в той час не мав ресурсу відновити над нею свій суверенітет. Прагнення Монголії бути незалежною державою знайшло підтримку з боку Російській імперії, зацікавленої в першу чергу у з'яві буферної зони на кордоні з Китаєм. Росія виступила за надання Китаєм широкої автономії Зовнішній Монголії. У підтримці незалежності Монголії була також зацікавлена і Японія, яка надавала їй фінансову допомогу та підтримку зброєю[7]

21 жовтня (3 листопада) 1912 року в Урзі було підписано монголо-російську угоду (минаючи Китайську республіку, яку на той час Російська імперія ще не визнала) дипломатичним представником від Російської імперії І. Я. Коростовцевим, яка фактично закріплювали привілеї Росії в Монголії -- свобода пересування, вільна торгівля, банківська діяльність. 29 грудня 1912 (11 січня 1913) року в Урзі було підписано монголо-тибетський договір про дружбу, згідно з яким визнавалася незалежність від Китаю обома державами. Під керівництвом російських військових радників була створена 20-тис. монгольська армія. У 1913 році цю армію мобілізували для боротьби з китайською армією на територіях Внутрішньої Монголії. У 1914 році Бурят-Монголія та Урянхайський край на деякий час здобули самостійність[8]

23 жовтня 1913 року поміж Росією та Китаєм була підписана декларація[9], згідно якої Росія визнавала сюзеренітет Китаю над Монголією. У свою чергу, Китай надав право Монголії на самоврядування та право керувати своїми ресурсами та промисловістю і погодився не вводити в країну свої війська. 25 травня 1915 року в Кяхті був укладений тристоронній Кяхтинський договір[10], за яким Монголія отримала статус автономії під китайським протекторатом і який був підтверджений пекінськими представниками уряду[11]

Банкноти, видані Банком територіального розвитку, відділення Урга.

Проте, у зв'язку з Першою світовою війною та Жовтневою революцією, вплив Російської імперії в регіоні різко знизився. Після подій Жовтневої революції 1917 року в Росії, в регіонах Забайкалля та Монголії, за підтримки Японії і білогвардійського отамана Семенова посилився панмонгольский рух. Його ініціаторами виступили деякі князі і лами Внутрішньої Монголії, частина бурятської інтелігенції і верхівка монголів Баргути[12]. У лютому-березні 1919 року в Читі пройшов панмонгольский з'їзд, учасники якого виступили за створення незалежної об'єднаної Монголії, що включатиме Зовнішню та Внутрішню Монголії, а також Бурятію. Відповідні документи були направлені на розгляд до Версальського конгресу. Однак, Зовнішня Монголія відмовилася брати участь в створенні тимчасового уряду, який обрали представники Внутрішньої Монголії. Тимчасовий уряд очолив лама Нейсе-геген Мендебаяром. Цей уряд сформував війська із бурятів та монголів на територіях Внутрішньої Монголії та Баргути, які тимчасово розмістилися в районі залізничної станції Даурія. Тимчасовий уряд підтримував зв'язки з Сибірським тимчасовим урядом та урядом Колчака в Омську, котрі притримувалися Кяхтинської угоди 1915 року[13]. Бачачи загрозу незалежності з боку панмонголів, якими керував отаман Григорій Семенов, монгольських вельмож Зовнішньої Монголії почала не влаштовувати спокійна політика Богдо-хана. Значна кількість монгольських аристократів відправила до головнокомандувача Пекіном Фен Гочжана петицію з проханням ліквідувати автономію. Колишній воєнний міністр Китаю, лідер ворожої Фен Гочжану аньхойської кліки, Дуань Цзижуй розумів, що при анексії Монголії зросте його авторитетність і наказав своєму найближчому послідовнику Сюй Шучженю очолити війська і встановити контроль над Зовнішньою Монголією[14].

Китайська окупація (1919-1921)[ред. | ред. код]

Сюй Шучжен
Роман фон Унгерн-Штернберг

Аньхойська кліка була прояпонським воєнним угрупуванням, якій на той час у Китаї протистояла націоналістична чжілійська кліка. Ціллю Сюй Шучженя було ніщо інше, як пряме приєднання Монголії до підконтрольованої території його аньхойською клікою. Прикриттям служило твердження що його, ніби-то, запросили декілька монгольських князів, котрі захотіли щоб Північно-східна прикордонна армія захищала їх країну від вторгнення більшовиків[15].

Наступ був спланований на липень 1919 р., проте поїзд, що мав доставити китайським військовикам обладнання, вийшов з ладу. У жовтні того-ж року, передовий загін чисельністю у 4000 бійців без найменшого спротиву зайняв Ургу. Ще 10 000 бійців зайняли решту країни. За деякими даними, окупація відбулася з ініціативи японців, для того щоб передбачити потік російських мігрантів, які могли тікати на територію Монголії. Щоб не псувати репутацію на міжнародній арені, після китайської окупації Японська імперія перестала допомагати колишнім протеже[16]

У 1919-1921 роках регіон знаходився під владою Сюй Шучженя. З його ініціативи у 1920 р. Богдо-хан і монгольська знать пройшли зневажливу церемонію, під час якої вони схилялася перед Шучженем і перед прапором союзу п'яти народів. Ця подія дала початок спротиву колонізаторам зі сторони Монгольської Народної Партії[17].

З іншого боку, політика аньхойської кліки викликала тривогу у впливового феньтянського генерала Чжан Цзоліня. У липні вони примусили Шучженя відкликати більшу частину військ назад у Китай для боротьби з феньтянцями. Війська генерала були розбиті під час Чжилійсько-аньхойської війни і китайський гарнізон у Монголії залишився без командування. Для ліквідації окупаційного режиму був прикликаний з Півночі монгольським вельможею Цеваном російський барон німецько-австрійського походження Роман фон Унгерн-Штернберг. Між його силами та силами китайців зав'язалися запеклі бої за Ургу. В кінцевому результаті місто перейшло під контроль Унгерна, котрий відновив богдо-ханське правління[18]

Аратська революція (1 березня - 11 липня 1921)[ред. | ред. код]

Перші гроші Монголії. 10 доларів, 1921.
Сухе-Батор
Бодоо Доґсомін
Данзан Солан

У 1919-1920 роках в Урзі утворилося дві підпільні антикитайські групи, що пізніше отримали назви «Консульський пагорб» (монг. Консулин денж) і «Східне хуре» ( монг. Зуун хүрее ). Першу з них очолював Бодоо Доґсомін, високоосвічений 35-річний лама, який працював при Богдо-хані в російському консульстві в Урге, та Чойбалсан Хорлоґійн[19][20].

1-3 березня 1921 року в Кяхті відбувся I З'їзд МНП. Потай від китайців, на першій сесії зустрілися 17 осіб, на другий - 26. Було вирішено створити армію на чолі з Сухе-Батором. Був обраний ЦК МНП на чолі з Данзану Солану, керівником групи "Східного хуре" і одним представником комінтерну від радянського уряду. Був прийнятий маніфест партії, написаний бурятським діячем Цибеном Жамцарано (монг. Жамсрангійн Цевеен)[21].

13 березня було оголошено тимчасовий уряд у складі семи осіб, який невдовзі очолив Бодоо. 18 березня монгольська армія, збільшилася до 400 чол. завдяки добровольцям і агітації, розбила китайський гарнізон поблизу аулу Маймачен. Північ країни заповнили листівки МНП із закликом до знищення Азійську дивізії на чолі з білогвардійським Унґерн-Штернберґом[22]. Богдо-ханський уряд переконував населення у тому, що революціонери намагаються знищити Монгольську держави і руйнують основи «жовтої віри»[23].

У березні-квітні радянські і далекосхідні війська сконцентрувалися біля кордону з Монголією. Чисельність монгольської армії зросла до 800 чол. В кінці травня Унґерн-Штернберґ атакував Кяхту, але був розбитий із тяжкими втратами. Дізнавшись про поразку Унґерн-Штернберґа, на бік революціонерів перейшов Хата-Батор Максаржав. Проте контратака військ Сухе-Батора 11 червня не вдалася і дивізія Унґерна пішла в рейд на радянську Бурятію. 19 серпня Унґерн був схоплений монголами Бішерельту-гуна, та передали радянській стороні більшовику П. Е. Щетинкіну. 21 вересня генерала було засуджено і розстріляно в Іркутську[24].

28 червня 1921 року радянсько-монгольські частини перетнули кордон Монголії та 6 липня увійшли в залишену білогвардійцями столицю Ургу. 9 липня 1921 року Богдо-хан отримав лист, в якому революційні вожді повідомили йому про те, що устрій в країні, за винятком релігії, буде переглянутий і реформований. На наступний день ЦК видав розпорядження про формування нового уряду на чолі з Бодоо, в той час як Богдо-хан проголошувався обмеженим монархом -- 11 липня він був знову церемоніально реінтронізірований. Після смерті Богдо-ґеґена 17 квітня 1924 року, монархія в країні була ліквідована остаточно, а 26 листопада заснована Монгольською Народною Республікою[25].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Timothy Michael May, Culture and customs of Mongolia, Greenwood Press, 2008, p. 22(англ.)
  2. Von Cinggis Khan zur Sowjetrepublik. Eine kurze Geschichte der Mongolei unter besonderer Berücksichtigung der neuesten Zeit. Walter de Gruyter, 1926, S. 51.(нім.)
  3. Майский И. М. Монголия накануне революции. — М., Восточная литература, 1959(рос.)
  4. Kuzmin, Sergius L. Кузьмин С.Л. 2015. Русско-Монгольское соглашение 1912 г. и независимость Монголии (Kuzmin S.L. 2015. Russian – Mongolian Agreement of 1912 and the Independence of Mongolia). Процитовано 2017-01-13. 
  5. Батсайхан О. 2008. Монголын суулчийн эзэн хаан VIII Богд Жавзандамба. Улаанбаатар: Адмон(монг.)
  6. Оохнойн Батсайхан. оны Монголын үндэсний хувьсгал ба сүүлчийн эзэн хаан VIII Богд Жавзандамба хутагт 1911(монг.)
  7. Оохнойн Батсайхан. оны Монголын үндэсний хувьсгал ба сүүлчийн эзэн хаан VIII Богд Жавзандамба хутагт 1911(монг.)
  8. Батсайхан О. 2011. Монголын сүүлчийн эзэн хаан VIII Богд Жавзандамба(монг.)
  9. The Mongol Empire in World History(англ.)
  10. The Mongol Empire in World History(англ.)
  11. The Mongol Empire in World History(англ.)
  12. Thomas E. Ewing, Ch'ing Policies in Outer Mongolia 1900–1911, Modern Asian Studies, pp. 145–157 (1980).(англ.)
  13. 有關外蒙古是否為中華民國領土問題說明新聞參考資料(кит.)
  14. William Elliott Butler. The Mongolian legal system: contemporary legislation and documentation. p.255(англ.)
  15. Associated Press. (October 31, 1919). "Outer Mongolia, Tired of Autonomy, Asks China to Pay Her Princes and Take Her Back". The New York Times. PEKING.(англ.)
  16. Associated Press. (October 31, 1919). "Outer Mongolia, Tired of Autonomy, Asks China to Pay Her Princes and Take Her Back". The New York Times. PEKING.(англ.)
  17. Associated Press. (October 31, 1919). "Outer Mongolia, Tired of Autonomy, Asks China to Pay Her Princes and Take Her Back". The New York Times. PEKING.(англ.)
  18. Associated Press. (October 31, 1919). "Outer Mongolia, Tired of Autonomy, Asks China to Pay Her Princes and Take Her Back". The New York Times. PEKING.(англ.)
  19. Thomas E. Ewing chronicled the history of these two groups in The Origin of the Mongolian People's Revolutionary Party: 1920, Mongolian Studies (Bloomington, Ind., 1978-79), pp. 79-105.(англ.)
  20. Kh. Choibalsan, D. Losol, D. Demid, Mongolyn ardyn ündesnii khuv'sgal ankh üüseg baiguulagdsan tovch tüükh [A short history of the Mongolian revolution] (Ulaanbaatar, 1934), v. 1, p. 56. (монг.)
  21. Mongolyn ardyn khuv'sgalt namyn negdügeer ikh khural [First congress of the Mongolian People's Revolutionary Party], (Ulan Bator, 1971) (монг.)
  22. Thomas E. Ewing, Ch'ing Policies in Outer Mongolia 1900–1911, Modern Asian Studies, pp. 145–157 (1980).(англ.)
  23. Ts. Nasanbaljir, Revolyutsionnye meropriyatiya narodogo pravitel'stva Mongolii v. 1921-1924 gg. (монг.)
  24. Thomas E. Ewing, Ch'ing Policies in Outer Mongolia 1900–1911, Modern Asian Studies, pp. 145–157 (1980).(англ.)
  25. Owen Lattimore; Sh Nachukdorji. Nationalism and Revolution in Mongolia. Brill Archive. pp. 171–. GGKEY:4D2GY636WK5(англ.)