Богунський полк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Богунський полк — збройне формування уряду Української Народної Республіки Рад — складової частини РРФСР[1], пізніше УСРР у період радянсько-української війни часів Перших визвольних змагань, частина так званих червоних козаків, створених на противагу українському Вільному козацтву.

Історія[ред. | ред. код]

У складі РІА[ред. | ред. код]

Згідно наказу від 12 серпня 1917 року Лавра Корнілова у Києві сформовано Георгіївський полк[ru]. Він став єдиним, з чотирьох запланованих, подібним підрозділом. Невдовзі, опісля Жовтневих подій, українці полку виступили з ініціативою українізувати частину[2].

В листопаді 1917 року Київський полк Георгіївських кавалерів у повному складі, окрім колишнього командира та близько 50-60 офіцерів, з'явився
 до Центральної Ради висловивши пропозицію приєднатися до Української армії. Полк було
 включено до ЗС УНР з перейменуванням на 4-й Сердюцький ім. полковника І. Богуна[3]. Наприкінці 1917-го налічував 945 вояк.

У складі ЗС УНР[ред. | ред. код]

Під час штурму Києва, за I-ї
 українсько-більшовицької війни, полк, окрім нечисельної частини особового складу (95 вояк[4]) які виступили на захист Центральної Ради, зайняв
 збройний нейтралітет.
 Опісля захоплення Києва більшовиками полк перейшов на їх бік з перейменуванням на 1-й
 Український Червоний Георгіївський. Наприкінці лютого 1918 року рештки полку (120 вояк) діставшись нейтральної зони стали базовим кадром для створення Українського
 радянського полку ім. І. Богуна. Частина формації, що залишилася у складі ЗС УНР, увійшли до складу Окремого запорозького загону К. Прісовського з подальшою реорганізацією до 2-го Запорозького полку[5].

РСЧА[ред. | ред. код]

Влітку 1918 року А. «Богунський» Шарий очолив повстанські загони проти австрійців і німців. Після придушення повстання під Таращею він повів до нейтральної зони близько 600 повстанців, які потім склали основу Богунського полку 1-ї української радянської дивізії (пізніше радянською пропагандою назва полку асоціювалася з полковником часів Хмельниччини Іваном Богуном).

Полк з такою назвою був створений у складі 1-ї української радянської дивізії та її наступниць[6]. Спершу Богунський був третім полком дивізії (командир — Микола Щорс), сформованим в районі Унеча — Сураж з Дніпровського загону[7] і окремих повстанських загонів сіл Кулаги та Розорені Хутори. Згодом до лав полку долучилися бійці батальйону, що був сформований у Брянську. Свою назву полк отримав на честь командира Богунського полку (сформованого восени 1918 р. у «нейтральній зоні» на території Чернігівської губернії, для збройної інтервенції в Україну під час радянсько-української війни) Шарого (псевдо Богунський) Антона Савича, ліквідованого за наказом Л. Троцького влітку 1919 р. Дізнавшись про розстріл Антона Шарого, 1-й полк під командуванням двоюрідного брата Шарого Лопаткіна підняв бунт і вирушив громити більшовиків. Загинув Лопаткін під селом Піщане. Протягом десятиріч дані про комбрига Шарого (Богунського) замовчувались. Всю його родину — братів і сестер — у 1920-х роках було заарештовано і відправлено на Соловки.

Опісля фізичного усунення командуючого та його брата особовий склад полку розчарувався в національній політиці комуністичної влади і разом з бійцями 2-го Таращанського (загалом 1700 вояк) близ Бердичева перейшов до Гайдамацької бригади армії УНР на чолі з Волохом[8]. Надалі, за споминами генерала-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, етнічний склад полку змінився та був таким: 40 % були «москалями з Тамбовщини», та 60 % з інших російських губерній, включно Слобідську Стародубщину[9].

Після того, як з дивізії виділився Корпус Червоного Козацтва, це формування отримує назву 1-го українського радянського[10]. Попри це, Щорс уперто використовує «стару» назву в кожному донесенні до штабу дивізії. Більшовицькі очільники вважають за потрібне піти на компроміс. Для цього 6 лютого 1919 р. Антонов-Овсієнко та Щаденко пишуть клопотання в Раду Народних Комісарів такого змісту:

Голові РНК Раковскому, члену Реввійськради Коцюбинскому, Наркомвоєн Межлауку. Копія наштаб фронта Глаголєву.

Перший Радянський Український полк проявив особливі звитяги за весь час революційної боротьби в Україні, особливо при захопленні Києва. Ходатайствуємо перед Тимчасовим Радянським урядом України про нагородження означеного полку почесним прапором і просимо залишити за ним назву «Богунського», а також про нагородження командира полка тов. Щорса за вміле керівництво полком почесною зброєю.

Навесні 1919 року з Богунського та інших полків створюється Богунська бригада. Деякий час полки бригади носять назву «українські радянські»[11], але влітку під час реорганізації в 44-у стрілецьку дивізію, назва «богунських» поширюється й на них. Таким чином в цей період Богунська бригада під командою Богенгарда складається з 388-го (командир — Квятек), 389-го (командири Кирпонос, потім — Данилюк) та 390-го (командир — Гавриченко) Богунських полків.

У лютому 1920 року Квятек йде по службі на щабель вище — на посаду комбрига, а його місце посідає Кащеєв. Після згортання бригади в полк, Квятек його ж і очолює, а сам полк отримує назву 130-го Богунського. На цьому історія 388-го та інших полків закінчується.

Шефські зв'язки[ред. | ред. код]

Після закінчення радянсько-української війни радянська дійсність явила світу шефство заводу «Арсенал» над 130-м Богунським полком. Розпочинається цей процес від грудня 1922 року. Ковальский цех взяв шефство над першою ротою, токарний — над пятою і т. д.

Пам'яті богунців[ред. | ред. код]

На згадку про події радянсько-української війни західна околиця Житомира, де колись стояв Богунський полк, у 1973 отримала назву Богунія (колишня назва — Врангелівка).

Розгром[ред. | ред. код]

Більша частина полку у складі Таращанської дивізії була розгромлена 1919-го року Волинською групою Армії УНР на чолі з Всеволодом Петрівим. За його споминами, ті з богунців, хто потрапили до полону на 40 % були «москалями з Тамбовщини», та 60 % з інших російських губерній, включно Слобідську Стародубщину[9]:

«Коли я питав полонених про історію та назви їх полків, то лише один підстаршина Богунівець дав відповідь, решта або нічого не знала, або плели що назва пішла від російського революціонера 1905-го року який називався Богунов»

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Малий словник історії України
  2. Георгиевские части в Российской армии 1916—1917 (рос.)
  3. Тинченко Я.Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). — К.: Темпора книга 2 (89 с.) 2011. — 424 с.
  4. Тинченко Я.Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Події в Києві
  5. Тарнавський А. Історія 4-го Запорожського полку імені полковника Богуна // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1931. — Ч. 2. — С. 18-19.
  6. Від 22 вересня 1918 р. — Перша повстанська, від 24 листопада 1918 р. — Особлива повстанська, від 6 грудня 1918 — Перша українська радянська дивізії у складі Української Червоної армії; від 16 червня 1919 р., а фактично з 15 серпня 1919 р. — 44-а стрілецька дивізія у складі Червоної армії.
  7. Власне, таку назву загін під проводом Михалдико й Гасанова носив тільки наприкінці літа та восени 1918 року. Створений у квітні місяці того ж таки року на території РРФСР, це військове угрупування діяло за наказами штаба ОрВО та директивами Орловської ЧК.
  8. Ковальчук М. А. Останній заколот отамана О. Волоха (грудень 1919 р. — січень 1920 р.) // Військово-історичний альманах. — 2009. — Ч. 2 (19). — С. 18 — 41; 2010. — Ч. 1 (20). — 5 с.
  9. а б В. Петрів Спомини з часів української революції (1917—1921) Ч.4/Повстяння Таращанців під проводом Шинкаря.
  10. РДВА/ЦГАСА, ф. 174, оп. 2, с. 1, арк. 368—369.
  11. Крім 1-го Богунського полку в цей період бригаду складають також 2-й український радянський, сформований із запасного 22-го українського радянського, та 21-й український радянський полки, як третій полк бригади.

Література[ред. | ред. код]

  • История походов и боевых действий 44-ой Киевской стрелковой дивизии 1918—1920 г.г. Коллективный труд красноармейцев, командиров и политработников-ветеранов 44-й дивизии под общей редакцией А.Осипова. — К.: Издание Киевского губисполкома, — 1923.
  • Карпенко В. В., Щорс, М.:Молодая Гвардия — 1974
  • Білан Ю. Я., Вітчизняна війна українського народу проти німецьких окупантів у 1918 році, — К., 1960
  • Громадянська війна на Україні, 1918—1920. Під ред. Рибалка І. К. Том I, книга I. — К.: Наукова думка, 1967
  • Тронько П. Т., Історія заводу «Арсенал» імені В. І. Леніна, — Інститут історії (Академія наук Української РСР), — К.: Наукова думка, 1986
  • Коцарь Ю. М., Іменем революції, сб. «Нас надихала революція», Політвидав України, К. — 1975
  • Тищенко Й. П., Рік з легендарним Щорсом, сб. «Нас надихала революція», Політвидав України, К. — 1975
  • Марьенков Є. М., «Щорс. Очерки» — Смоленськ: Запгиз, 1936