Бойові отруйні речовини в Першій світовій війні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Першу світову війну неофіційно називають війною хіміків, оскільки протягом усього конфлікту застосовувалися отруйні речовини найрізноманітнішої дії.

Основні хімічні речовини[ред. | ред. код]

Основні застосовувані в ході війни речовини не були новоствореними — їхнє відкриття припадало на XIX і навіть на XVIII століття: хлор (1774), синильна кислота (1782), хлороціан (1802), фосген (1812), іприт (1822), хлоропікрин (1848)[1]. До інших речовин, що були в розпорядженні сторін конфлікту станом на початок війни, належали: етилбромоацетат, хлороацетон, ксилілбромід, бензилбромід, бромоацетон, бромбензилціанід, акролеїн.

Перші застосування[ред. | ред. код]

Попри поширену думку, вперше застосувала хімічну зброю не Німеччина, а Франція — використовуючи проти німецьких військ гранати зі сльозогінним етилбромоацетатом у серпні 1914 року. Франція тестувала такі гранати ще до початку війни і продовжувала застосовувати сльозогінний газ протягом усієї війни. Однак низька ефективність подібних засобів не зчинила значного резонансу у стані ворога і тривалий час залишалася малопомітною, особливо на фоні подальшого масштабного застосування хімічної зброї Німеччиною.

Хлор[ред. | ред. код]

Розпилювання отруйних речовин під час Першої світової війни

Наприкінці 1914 року Габеру спало на думку використовувати хлор, що тоді у значних кількостях застосовувався для отримання барвників, пускаючи його за вітром на ворожі позиції[2]. Навесні 1915 року Габер переконав у цьому Вище командування Німеччини, а також отримав дозвіл на створення спеціального військово-наукового підрозділу Піонерський полк 35[de], військовики якого тренувалися для проведення хімічних атак і мали передове захисне спорядження. До числа науковців полку також увійшли Отто Ган, Вільгельм Вестфаль[en], Ервін Маделунг[en], Джеймс Франк і Густав Герц[de]. Першою ціллю для хлорної атаки командувач Генерального штабу Німеччини генерал Еріх фон Фалькенхайн обрав бельгійське місто Іпр[2]. В ході підготовки Габер розмістив поблизу міста понад 5 тисяч балонів зі стисненим хлором. Без сприятливого вітру він не міг випускати газ, в той час як супротивник обстрілював їхні позиції і подеколи навіть пробивав балони, внаслідок чого загинули 3 і отримали ушкодження 50 солдатів. 22 квітня 1915 року, дочекавшись сильного вітру з північного сходу, війська полку за наказом Габера відкрили вентилі на 5730 балонах, випустивши 168 тонн хлору по фронту шириною в 4 милі (6,4 км). Утворилася жовто-зелена стіна диму заввишки до 15 метрів, що рухалася на позиції французько-алжирських і канадських військ за швидкістю 30 м/хв. Солдати, що зазнавали ураження, не були укомплектовані достатнім захисним спорядженням, тому їм доводилося вмочувати у воді бавовняні пижі і прикривати обличчя. За різними підрахунками внаслідок газової атаки загинули та отруїлися від 3 до 15 тисяч чоловік[3]. Після успішної операції під Іпром Габер почав діяльність також на Східному фронті — у травні 1915 німецькі війська знову атакували російські позиції під Болімовим. Випущені 263 тонни хлору спричинили загибель 6 тисяч вояків. В результаті двох наступних газових атак по тих самих позиціях загинуло ще 25 тисяч чоловік (такі значні втрати пояснювалися відсутністю у російських військ необхідної захисної амуніції). А наймасштабніше застосування хлору відбулося у жовтні під французьким Реймсом — тоді з 25 тисяч балонів його було випущено 550 тонн.

Іприт[ред. | ред. код]

Канадський солдат, що отримав опіки шкіри внаслідок дії іприту (1917—1918)

12 липня 1917 року у битві поблизу Іпру Німеччина ввела в дію іприт — речовину шкірно-наривної дії, котра завдавала уражень по всіх незахищених ділянках тіла і була названа «королем хімічної зброї»[4]. Перше масштабне його застосування відбулося за тиждень, коли німці атакували сили Великої Британії під Ньївпортом, — поранення тоді дістали 14000 чоловік, 500 з яких померли у перші три тижні. Наступного місяця по позиціях 2-ї французької армії було випущено 100 тисяч іпритних снарядів, що призвело до ураження 20 тисяч чоловік. Серед хімічної зброї найбільші втрати спричинило застосування іприту — на нього припало у 8 разів більше жертв, ніж від усіх інших отрут разом узятих[5].

Також використовувались[ред. | ред. код]

Ще до кінця 1915 року військами Антанти були застосовані перхлорометилмеркаптан (задушливої дії) та сльозогінний бензилйодид[6], а Німеччиною — фосген, котрий був у 18 разів токсичнішим за хлор, і у травні 1916 — його модифікація — дифосген. Два місяці потому Франція застосувала синильну кислоту і згодом хлороціан[7].

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Скорочення
П:ПСВ


Докладніше: [[|]]