Бориня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Бориня
Boryna.png
Герб Борині
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Турківський район
Рада Боринська селищна рада
Код КОАТУУ: 4625555300
Основні дані
Засноване 1552
Статус з 1981 року
Площа  км²
Населення 1409 (01.01.2017)[1]
Поштовий індекс 82547
Телефонний код +380 3269
Географічні координати 49°04′40″ пн. ш. 22°59′43″ сх. д. / 49.07778° пн. ш. 22.99528° сх. д. / 49.07778; 22.99528Координати: 49°04′40″ пн. ш. 22°59′43″ сх. д. / 49.07778° пн. ш. 22.99528° сх. д. / 49.07778; 22.99528
Водойма річка Боринька
Відстань
Найближча залізнична станція: Нижня Яблунька
До станції: 6 км
До обл. центру:
 - залізницею: 154 км
 - автошляхами: 147 км
Селищна влада
Адреса 82547, Львівська обл., Турківський р-н, смт. Бориня
Карта
Бориня. Карта розташування: Україна
Бориня
Бориня
Бориня. Карта розташування: Львівська область
Бориня
Бориня
Бориня. Карта розташування: Турківський район
Бориня
Бориня

Commons-logo.svg Бориня у Вікісховищі

Бо́риня — селище міського типу в Карпатах, на Бойківщині, Турківського району Львівської області України. До селища примикає хутір Штуковець. У 19401959 рр було центром Боринського району Дрогобицької області.

Історія[ред. | ред. код]

Вигляд на селище Бориню та довколишні гори

Перші письмові згадки про Бориню датовано 1552 роком, коли поселення стало власністю роду Височанських. Про те, що тут і раніше існувало поселення, свідчать знайдені в 1870-х рр. римські монети часів імператора Траяна.

Згідно з ревізією 1692 року у селі було 30 халупників. Кількість осілих дворів була 30[2].

Люди бунтували проти шляхти в часи Речі Посполитої: 1696 року Вишенський сеймик Руського воєводства наголошував, що через активізацію селян панам у Борині залишатись небезпечно. До села скеровували каральні загони, щоб придушити опір.

Під польською окупацією 1937 року в Борині вибухнув страйк лісозаготівельників.[3]

У 1939 р. — 2520 мешканців (1720 українців, 300 поляків, 350 євреїв і 150 німців)[4].

У радянсько-німецькій війні брали участь 98 боринців, 36 з них загинули. У центрі селища є братська могила з прахом 80 бійців, серед яких є й енкаведисти, що боролися з УПА. 1970 року на цьому місці споруджено пам'ятника.

У 19401959 рр. Бориня була районним центром тодішньої Дрогобицької області. 28 вересня 1944 року радянські війська повторно зайняли районний центр Бориня Дрогобицької області.

Статус селища отримала 1981 року.

Цікаво, що Бориня має свою Колонію — так називається верхня частина селища, де колись (від 1780 р.) до 1940 р. мешкали німці-колоністи. У ХІХ ст. тут була споруджена синагога, а наприкінці цього ж століття — римо-католицький костел (не збереглися до сьогодні).

Церкви[ред. | ред. код]

Опосередкована згадка про церкву, яка вже існувала в Борині, походить від 1563 року. Наступна дерев'яна збудована 1746 року. Мурована церква Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) походить із 1912 року. Споруджена за проектом львівського архітектора Олександра Лушпинського. Має деякі риси романського стилю. Орієнтована вівтарем на північ, хрещата в плані. Розташована в центрі селища. Тепер належить УАПЦ.[5]

Муровану церкву святого архангела Михаїла почали будувати як костел 1939 року за проектом львівського архітектора Вавжинця Дайчака. Але її так і не завершили. По війні перебудоване приміщення пристосували під селищний кінотеатр. А 2002 року розпочали переобладнувати приміщення під церкву.[6] Реконструкцію завершено 2004 року.

Пам'ятки[ред. | ред. код]

У селищі та його околицях збереглося чимало автентичних бойківських дерев'яних будиночків, що оздоблені поздовжніми смугами. Деякі з них мають солом'яну покрівлю, більшість покрито бляхою чи шифером.

Господарство[ред. | ред. код]

У радянські часи працювала тракторна й дві хліборобські бригади, молочна ферма колгоспу «Світанок», хлібзавод сільспоживспілки, Турківське лісництво, швацька та взуттєва фабрики, будинок побуту, 19 крамниць.

У селищі розміщено офіс регіонального ландшафтного парку "Надсянський".

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

У селищі діє дитсадок, середня школа, філія Турківської музичної школи, народний дім (на 250 місць), кінотеатр (150 місць), бібліотека, лікарня (90 ліжок), поліклініка, дитяча консультація, пункт швидкої допомоги, поштове відділення.

Щоп'ять років боринці беруть активну участь у Бойківських фестинах, куди з'їжджаються бойки з усіх куточків не лише України, а й усього світу. Влітку в Борині збирається Світовий конгрес бойків.

Професійний ліцей народних промислів і ремесел[ред. | ред. код]

Заклад відкрився 21 вересня 1965 року як міське професійно-технічне училище № 50 за наказом № 166к головного управління трудових ресурсів при Раді Міністрів СРСР. Навчальну установу тоді розмістили у старому будинку, пристосованому для навчання.

У 1968 році Боринське міське професійно-технічне училище № 50 перейменовано у сільське професійно-технічне училище № 6. У 1976 році училище перейшло на підготовку висококваліфікованих робітників з середньою освітою. За два роки Боринське СПТУ-№ 6 перейменовано в СПТУ-40.

А 1984 року через реорганізацію СПТУ-40 знову перейменовано в СПТУ-№ 78. За часи незалежної України, вже 1997 року заклад став Боринською філією ПТУ № 51. У 2003 році училище реорганізовано в Боринський професійний ліцей народних промислів і ремесел, заклад має ІІ рівень атестації.

У навчальному закладі за державним замовленням навчають барменів, кухарів, лісників, малярів, мулярів, різальників по дереву та бересті, столярів та будівельних столярів, а також штукатурів. Навчання відбувається у двоповерховому приміщенні по вулиці Вояків УПА, 1. Також до послуг учнів — п'ятиповерховий гуртожиток.

При ліцеї діє хор і гуртки: вокальний, вокально-інструментальний, літературно-драматичний, троїсті музики. Також працюють і технічні гуртки: «Інформаційні технології», «Різьбяр», «Столяр-конструктор», «Червонодеревець», «Умілі руки», «Молода господиня», різноманітні спортивні секції.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  2. Пірко В. О. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIIІ ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі) / Український культурологічний центр. Донецьке відділення НТШ. — Донецьк, 2006. — С. 130
  3. Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 691.
  4. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — С. 94.
  5. Слободян В. М. Церкви Турківського району. — Львів, 2003. — С. 31—33. — (Українські церкви Львівщини) — ISBN 966-7086-63-2.
  6. Слободян В. М. Церкви Турківського… — С. 34.
  7. І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010.— 228 с.; іл.— C. 126

Посилання[ред. | ред. код]