Бортніков Сергій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бортніков Сергій Іванович
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність прозаїк, публіцист,
Мова творів українська, російська
Напрямок естетизм
Жанр поезія, публіцистика, пісня

Бортніков Сергій Іванович (нар. 7 жовтня 1957(19571007)) — поет, публіцист, письменник-прозаїк, кіносценарист.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 7 жовтня 1957 року у місті Луцьк. Закінчив у 1986 році історичний факультет Луцького педагогічного інституту. У 1986—1990 роках працював у Волинському обласному краєзнавчому музеї, у відділі новітньої історії. Паралельно дебютував, як письменник-прозаїк. У 1987 році став переможцем проведеного у м. Юрмала (Латвія) Всесоюзного семінару молодих письменників-пригодників, з повістями «Справа тютюн» і «Новорічний детектив». Вже наступного, 1988 року Бортніков опублікував у журналі «Донбас» відзначену на Юрмальському фестивалі детективну повість «Справа „Тютюн“».

З кінця 1980-х років писав гуморески, дитячі повісті, а також детективи. Друкувався у київських журналах «Перець» та «Однокласник».

У 1991 р. за позитивною рецензією Спілки письменників України надрукував гумореску «Болячка», випущену у складі збірника «У ногу з часом» київським видавництвом «Молодь».

Далі, у 1990-их рр. регулярно друкувався у волинських обласних газетах «Волинь», «Віче» та «Волинська газета».

З 1999 року співпрацює з провідними видавництвами Києва і Москви.

З 2013 року у виданні «Волинська газета» Бортніков згадується, як голова Волинського обласного відділення СПРФ (Спілки письменників Російської Федерації).[1]

Одружений, разом з дружиною Тетяною Бортніковою виховав двох дітей.

Син — артист «Борт», він же Олександр Бортніков, який у 1995 році став засновником популярного луцького рок-гурту «Всім за борт», з 2005 року соліст і гітарист рок-гурту Outcry, в українському варіанті «Ауткрай».

Дочка — Юлія, підприємиця.

Оцінка у незалежних джерелах[ред. | ред. код]

Ще у 1990 р. найвідоміший волинський поет Гей Василь Степанович назвав Бортникова одним з найбільш перспективних письменників серед творчої молоді Волині, достойним включення у республіканську спілку письменників України (детальніше: Гей В. На півдорозі до істини (молоді прозаїки Волині) // Журнал «Дзвін». 1990. № 10. С. 139—140).

У 1999 р. Бортніков став одним з призерів першого Всеукраїнського конкурсу гостросюжетного роману Золотий Бабай.

У 2001 році сценарист Григорій Кохан координував написання сценарію кіносеріалу про українську міліцію «Народжена незалежністю». Його співавтором по сценарію став письменник з Луцька Бортніков Сергій Іванович. Як розповідав сам Кохан: «Та все ж нещодавно я запросив до співпраці Сергія Бортникова — луцького автора багатьох талановитих гостросюжетних творів. За короткий час ми написали сценарій десятисерійного фільму про українську міліцію. Умовна назва така: „Народжена незалежністю“. У нашому сценарії — все від реального життя. На жаль, на серіал немає жодної копійки.»[2]

Високу оцінку творчості Бортнікова дали відомі українські письменники-прозаїки в жанрі детективу: Славинський Микола Борисович, та Кокотюха Андрій Анатолійович. Останній заявив наступне: «Шкода, що його книги перестали видавати в Україні українською мовою, бо він — один із тих небагатьох, хто послідовно репрезентує вітчизняну масову літературу. Таких повинно бути багато, бо книжковий ринок ґрунтується саме на масових виданнях. Проте якщо я бачу книги Бортнікова, котрі вийшли в Росії, для мене особисто вони все одно сприймаються перекладами з української. Бо ці книги єднає одне — герої не люблять владу та намагаються боротися за торжество закону. Українці — носії та виразники саме таких ідей». [3].

Правда, Кокотюха все ж вдається і до певної критики на адресу Бортнікова: «Звісно, Бортников як автор історій досі лишився в 1990-х роках. Але якщо глянути на це під іншим кутом зору, то можна сказати — він послідовно продукує свого роду ретро-бойовики. Тільки ретро це родом із 1990-х».[4].

Саме Бортніков у 2011—2012 роках був одним з основних консультантів при написанні історико-детективного роману Кокотюхи «Червоний», про що згадав сам Кокотюха.[5].

За позитивною рецензією, яку дав відомий прозаїк, секретар Спілки письменників України Славинський Микола Борисович, у видавництві цієї спілки «Український письменник» 2016 року вийшов роман Бортнікова «Замок королеви Бони». Славинський опублікував передмову до цього роману, охарактеризувавши Бортнікова, як діяльного і креативного пригодника-детективіста, одного з основоположників україномовного детективу на рубежі 1980-их — 1990-их рр.

2 грудня 2017 року представники міжнародного експертного середовища серед російськомовних письменників країн колишнього СРСР, Іспанії, Німеччини та Ізраїлю — члени громадської організації «Международный Совет по фантастической и приключенческой литературе при Союзе писателей России», за результатом голосування всіх членів, прийняли наступне рішення: «Премия „Во славу Отечества“ в категории „За выдающийся вклад в развитие отечественной героико-исторической и военно-приключенческой литературы“ присуждается Бортникову Сергею Ивановичу (г. Луцк, Украина), автору многочисленных военно-приключенческих произведений, активному организатору литературного процесса — за выдающийся вклад в развитие отечественной военно-приключенческой литературы».[6].

XV з'їзд Союзу письменників Росії 15 лютого 2018 року обрав Сергія Бортнікова одним зі своїх секретарів.[7].

Творчість[ред. | ред. код]

Перші твори опублікував у кінці 1980-их років: детективні та пригодницькі — у журналах «Київ», «Донбас», а гумористичні — у журналах «Перець» та «Однокласник».

Найбільший успіх мала у 1988 р. російськомовна фантастична гумореска «Сказка о волшебном мотоцикле». Також у 1988 р. Бортніков опублікував україномовні гуморески «Телепат», «Сенсація» та інші.

Починаючи з 1990 року, Бортніков українською мовою опублікував наступні 14 книг (романи та збірники повістей, оповідань):

  • «Осічка. Ловля на живця», (Луцьк, 1990)
  • «У ногу з часом» (Київ, 1991)
  • «Повертатися в минуле — небезпечно» (Луцьк, 1991)
  • «Новорічний детектив» (Луцьк, 1992)
  • «Підозрюються всі» (Луцьк, 1993)
  • «Чистильник. Тест на співчуття»(Тернопіль, 2000),
  • «Чистильник-2»(Тернопіль, 2000),
  • «Карателі» (К. А. Р.) (Тернопіль, 2003),
  • «В овечій шкурі» (Київ, 2004),
  • «Похорон країни» (Тернопіль, 2006),
  • «Афганістан: волинський рахунок» (Луцьк 2008)
  • «Спадкоємець імперії» (Київ, 2009; під псевдонімом «Георгій Вісник»),
  • «Замок королеви Бони»(Київ, 2016),
  • «Полювання на кілера» (Додаток до альманаху «Детектив»).

Російською мовою опублікував наступні 18 книг (романи та збірники повістей, оповідань):

  • «Первая ходка» (Москва, 1999)
  • «Медков, каратели и компания» (Луцк-Симферополь, 2000),
  • «Право на убийство» (Москва, 2011).
  • «Отомстить и умереть: сборник» (Москва, 2011).,
  • «Операция Юродивый» (Москва, 2012),
  • «Восточная миссия» (Москва, 2012), ,
  • «Путь командарма. В Украине снова туман» (Москва, 2013),
  • «Брусиловская казна: сборник» (Москва, 2014),,
  • «Добро пожаловать в Некрополь» (Москва, 2015),
  • «Фриц и два Ивана» (Москва, 2015)
  • «Секретный сотрудник» (Москва, 2017)
  • «Агент вождя» (Москва, 2017)
  • «По ложному следу» (Москва, 2018)
  • «Дважды не присягают» (Москва, 2018)
  • «Три смерти Ивана Громака» (Москва, 2019)
  • «Тайна Несвижского замка» (Москва, 2019)
  • «Законы разведки» (Москва, 2020)
  • «На правах живых» (Москва, 2021)
  • «Гений разведки» (Москва, 2022)
  • «Похороны страны» (Москва, 2022) — остання книга, яка являє собою переклад на російську однойменного україномовного детективу 2006 року, ще у 2018 р. була вміщена до категорії видавничих планів у серію «Военные приключения» російського видавництва «Вече»; з певних причин, вчасно надрукована не була.[8].

Суспільно-політичні погляди, громадсько-просвітницька діяльність[ред. | ред. код]

У середині 1990-х років, маючи знайомство з російським радіотехніком та винахідником шпигунського обладнання, професором Юрієм Романовичем Носовим, підпрацьовував приватним детективом і шукачем археологічних цінностей.

Також тісно співпрацював з такими прозаїками 1990-их років, як Мусієнко Ростислав Андрійович, Іваниченко Юрій Якович та Кохан Григорій Романович, відомий кіносценарист, який підготував сценарій фільму за участю Бортнікова.

Весь період 1990-их рр., приїжджаючи у відпустку з Москви до Луцька, займався екскурсійно-краєзнавчою та просвітницькою діяльністю. Був особистим екскурсоводом волинського кримінального авторитета Володимира Кліванського (за власним визнанням Бортнікова), який став головною фігурою в кримінальних колах Волині після вбивства у 1995 р. Віталія Залевського.

У кінці 1990-х років, попри постійне стеження та утиски з боку представників МВС та СБУ, Бортніков тривалий час займався пошуками коштовностей та зброї з повстанських криївок, партизанських бункерів та старовинних польських некрополів Волині та Полісся, у парі з волинським кримінальним авторитетом Володимиром Кліванським. При цьому їм вдалося у 2000 році точно встановити місце, де стояв поліський замок королеви Бони, поблизу села Кривлин Ковельського району.

Одночасно, Бортніков на основі вражень від спілкування з Кліванським, опублікував репортаж «Волинь кримінальна: злочинні авторитети відкривають ногами двері багатьох кабінетів. Яке воно, наше завтра?» (Газета «Віче», м. Луцьк. 2000. № 20).

Мандрівки пізніше стали фактологічною основою для творів, що носять чітко виражений мемуарний характер — романів «Замок королеви Бони» та «Ласкаво просимо в Некрополь». Перші фрагменти було опубліковано весною 2001 року в луцькій газеті «Віче», а вже влітку 2001 року Кліванський загадково зник, за припущеннями — або вбитий, або таємно переправлений в іншу країну.

Активно займався громадською діяльністю.

Зокрема, 18 лютого 2005 р. разом з Ольгою Саган та Галиною Севастьяновою зареєстрував Волинську обласну громадську організацію «Російський культурний центр» у Луцьку, перейменовану 2017 року в «Центр міжкультурних комунікацій».

Став членом управи зареєстрованого у Луцьку 2006 року благодійного фонду «Останній солдат» (фактично, організації пошуковців російських імперських та радянських військових захоронень на Волині), яку очолив колишній заступник начальника Волинської митниці Чернишев Олексій Віталійович. Заступниками голови фонду стали журналіст, редактор газет «Досвітня зоря» та «Волинська газета» Данилюк Володимир Олексійович, та відставний генерал-майор КДБ-СБУ, керівник ГО «Волинська Обласна Організація Ветеранів України», публіцист-краєзнавець Булавін Олександр Олександрович (помер 2020 року). Науковими секретарями стали Сергій Бортніков, як волинський історик-краєзнавець, та історик Сергій Ткачов з Тернополя.

У 2006—2007 роках на основі матеріалів Бортнікова іншими авторами у кількох ЗМІ було опубліковано збірку розслідувань «Волинський Клондайк», але Бортніков наполягав, що це були зібрані ним матеріали, викрадені невідомими особами з його комп'ютера.

Також неопублікованою залишилася написана станом на 2006 рік документально-публіцистична книга Бортнікова «Волинь кримінальна» (частковою основою книги, зданої у львівське видавництво «Каменяр», стали опубліковані 2000 року в луцькій газеті «Віче» статті Бортнікова про криміналітет Волині), з біографіями авторитетів Володимира Кліванського, Олександра Стукана, Віталія Залевського, Федора Куцевича, Володимира Самохвалова, Віктора Прозорова, Віктора Хайбуліна, Андрія Свинчука, Ігоря Борисюка та Сергія Козицького — з Луцька. Також героями книги стали кримінальні авторитети міста Ковеля — Валерій Бачилава та Віктор Кавас, і кримінальні авторитети міста Нововолинська Володимир Гудзь, Микола Новосад і Олександр Ковалець.

Про криміналітет Західної України — Галичини, Буковини, Рівненщини було написано Бортніковим книгу «Україна кримінальна», але і ця праця не була видрукувана через обмеження з боку влади. В центрі уваги книги були львівські авторитети «Зенек», «Сєдой» (Свіщов) і «Шеф» (Шевченко).

Про Луцьк у романі «Похорон країни» (Тернопіль, 2006) Бортніков писав наступне: «Опинившись на перетині шляхів із Заходу на Схід, Луцьк став якщо не кримінальною столицею України, як Санкт — Петербург у сусідній державі, то одним із найкорумпованіших міст на всьому пострадянському просторі — точно. Саме тут, на Волині, сплелися в єдиний вузол проблеми, характерні для багатьох російських і українських регіонів. Влада заради грошей. Бізнес заради влади. Тотальний контроль фіскальних органів над підприємцями не для максимально повного наповнення бюджетів усіх рівнів, а для набивання своїх кишень. Війна між кримінальними кланами, нескінченні криваві „розборки“. Абсолютна безпорадність, навіть імпотентність правоохоронних органів. Повна відсутність відкритості, прозорості у діяльності прокуратури, МВС, СБУ…» (Бортніков С. І. Похорон країни. Тернопіль, 2006, с. 3-4).

У цьому романі виступив на захист колишнього ветерана афганської війни, арештованого за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі (Володимир Пунько, у романі — під вигаданим прізвищем Гринько), а також на захист кримінального авторитета Валерія Бачилави, який погрожував заступнику голови СБУ, через сфабриковану проти нього справу щодо переховування наркотиків (у цьому ж романі — виведений під прізвищем «Бочаров», стор. 76-77).

У 2012 р., невдовзі після отримання громадянства РФ, Бортніков був призначений членом Спілки письменників РФ, при цьому продовжував постійно жити у Луцьку. Того ж року членом Спілки письменників РФ став ще один відомий лучанин, письменник у жанрі військових пригод — Дмитрієв Микола Миколайович. Крім того, за протекцією Бортнікова свої чотири романи в Москві видав ще один письменник з Луцька, історик-краєзнавець, фотохудожник, колишній голова фотоклубу «Промінь» і керівник кіностудії «Волинь» Головня Іван Олександрович, який також був прийнятий у Спілку письменників РФ. Очолив у 2013 році волинський осередок цієї спілки, до якої ввійшли Дмітрієв і Головня.

У своїх інтерв'ю Бортніков критикував гомосексуальне лобі в українській літературі, згадуючи в цьому контексті імена Любка Дереша та Сергія Жадана. [9].

Засуджував також політизованість окремих українських письменників. [10].

З 2014 року засуджує Євромайдан, виступає за встановлення миру з Росією. [11]. Заявляє про своє негативне ставлення до ідеології Бандери, акцентуючи увагу на тому, що саме бандерівці нібито вбили в містечку Олика у 1941 р. його бабусю, дружину радянського офіцера військової розвідки, залишеного для оперативної роботи на окупованій території.

У 2018 р. звинуватив владу України в пропаганді фашизму, давши інтерв'ю як московській газеті «Новий вторнік», так і московському журналу «Військово-промисловий комплекс»; обидва інтерв'ю брав журналіст Валерій Громак з Калінінграду[12].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 1 лютого 2022. 
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 11 травня 2021. Процитовано 31 січня 2022. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022. 
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 12 липня 2020. Процитовано 4 лютого 2022. 
  5. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022. 
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 1 лютого 2022. 
  7. Архівована копія. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 1 лютого 2022. 
  8. Архівована копія. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 1 лютого 2022. 
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2022. Процитовано 14 січня 2022. 
  10. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2022. Процитовано 14 січня 2022. 
  11. Сергій Бортніков про нову книгу «Замок королеви Бони» та політику. YouTube. Волинь Post. 30 червня 2016. Процитовано 31 березня 2022. 
  12. Архівована копія. Архів оригіналу за 18 січня 2022. Процитовано 17 січня 2022. 

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]