Братство народів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Бра́тство наро́дів (рос. Братство народов, англ. fraternity of peoples, fraternity among/between nations), або дру́жба наро́дів (нім. Völkerfreundschaft, friendship among/between nations) — концепція єдності представників різних націй, народів, етносів.

  1. у християнстві стан єднання між християнськими народами, які складають Церкву Христову[1]; братство, дружба і мир між християнами, які є рівними братами в Ісусу Христі. Схоже розуміння релігійної спільноти існує в ісламібратство мусульманських народів як спільноти рівних, об'єднаних вірою в Аллаха[2].
  2. у марксизмі єднання усіх робітників, незалежно від національності, в спільній боротьбі проти панівного правлячого класу. Протиставлялася націоналізму (буржуазному націоналізму), що сприймався як засіб роз'єднання робітників різних національностей (народів) правлячими колами. З перемогою у класовій боротьбі поділ на народи (нації) поступався загальному людству. Одна з основ пролетарського інтернаціоналізму.
  3. у радянській ідеології єднання соціалістичних націй і народностей в боротьбі за торжество комунізму, за політичну інтеграцію в єдину комуністичну спільноту під проводом СРСР[3]. Щільно переплітається з ідеєю світової революції, радянським колоніалізмом, радянським патріотизмом.

Започаткування в марксизмі[ред. | ред. код]

Згідно з марксизмом, «буржуазний націоналізм» є лише інструментом правлячого класу, який використовується для розділення робочого класу, бо таким чином його легше контролювати й експлуатувати. Шлях націоналізму є шляхом класової зради інтересів трудівників.[4] З успіхом класової боротьби (тобто, це призведе до скасування соціальних класів), ідея окремих країн застаріє і це зумовить природне братство всіх трудящих. Тому, в Радянському Союзі «братство народів в СРСР» — це братство народів і народностей Радянського Союзу — «Соціалістичної родини народів», при якому, позбавлені рідної землі, товариші на ґрунті СРСР почувають себе на своїй рідній землі.[5] Поняття «братства народів», часто протисталялось «буржуазному космополітизму»[6][7] і буржуазному шовінізму.[8] З другої половини 1930-х років національна політика Радянського Союзу втратила своє інтернаціональне забарвлення і радянськими лідерами посилилась роль російського народу, зменшилася вага всіх інших, а русифікація суспільства залишалась вагомим фактором уніфікації суспільно-політичних процесів у союзних республіках[9][10][11]

Поняття «дружби народів» протиставлялося поняттю інтернаціоналізму[12] (політичний рух, який виступає за розширення політичної, економічної та культурної співпраці між країнами для теоретичного блага всіх, і який вважається корисним для всіх партій), яке в даному концепті пояснювалось як «Буржуазний космополітизм», тому поняття «інтернаціоналізму» концептуально підмінювалось поняттям «міжнародний соціалізм», він же «Пролетарський інтернаціоналізм». Іншими варіаціями в інших випадках боротьба велась з так званими «безрідними космополітами». (див.: Боротьба з космополітизмом)

« Ми, марксисти, завжди стояли і стоїмо за революційну війну проти контрреволюційних народів. «

Ленін, 1915, «Крах Второго Интернационала» (ПСС 5-е изд., т. 26, с. 226)

Логічним продовженням цих позицій були і комуністичні суботники на селі, які проводились за участю робітників, і тому зміцнювали вже «братерську спілку» робітників і селян, і, як указував В. І. Ленін, були великим почином ломки старої кріпацької і капіталістичної форми праці і практичним створенням нової, вищої, властивої комуністичному суспільству.[13]

Еволюція міфу[ред. | ред. код]

Міфологема братерства російського та українського народів була однією з основоположних міфологем радянської пропаганди, яка прийшла на зміну концепції «триєдинства руского народа» — офіційної доктрини часів Російської імперії.[14][15] Відповідно до неї російський народ мав три складові — великоросів, малоросів та білорусів.[15][14]

Історичні аналогії схожої тези можна знайти у Гітлера, в котрій австрійці та німці — один народ.[14] Вона слугувала свого часу для Адольфа Гітлера обґрунтуванням аншлюсу Австрії та Німеччини.[14] Німецькі націонал-соціалісти так само вважали скандинавські народи: норвежців, шведів та датчан — відгалуженням «єдиного германського народу».[14] Тому, наприклад, тих норвежців, які з цим не були згодні і воювали проти німецьких окупантів у загонах Руху Опору, гітлерівці називали норвезькими націоналістами, а інших норвежців, котрі записувалися до лав таких формувань як дивізія СС «Вікінг» — шанували як справжніх германських патріотів.[14]

Царську феодальну імперію росіян по-Леніну(«Про національну гордість великоросів») називали «в'язницею народів» («рос. Тюрьма народов»).[16] Вислів «в'язниця народів» вперше був застосований в дореволюційній царській Росії в 1840 році маркізом де Кюстіном як критика в книзі La Russie в 1839 р. Пізніше він був розглянутий О. І. Герценом, з метою руйнування цієї «в'язниці народів» і став одним з ідеалів російської революції. Таким чином, «в'язниця народів» мала перетворитись на «дружбу народів». Як не дивно, вираз «тюрми народів» було прийнято через десятиліття пізніш дисидентським рухом проти так званої радянської імперії. Радянський Союз, який прийшов на зміну царській імперії, заявив, що метою національної політики було створити нову національну сутність, «радянський народ»[17]. В СРСР часто стверджували, що домоглися значного прогресу на цьому шляху, проте кінець цій меті було покладено розпадом Радянського Союзу.

Згодом, на сайті керівника російського Інституту країн СНД — Костянтина Затуліна у колективній монографії «рос. Языковое равноправие на Украине: проблемы и возможности», виданій у 2012 році, її автори пишуть:[14]

« “Радянська історіографія провела всю підготовчу роботу, забравши російське ім’я у білорусів та українців (малоросів), залишивши його лише за великоросами. Закріплений у період радянської історіографії міф про три братні народи приховував головну правду, що це один народ — російський, чия національність була замінена географічними назвами території проживання: Україна – українці, Білорусь — білоруси, Росія — росіяни”. «

Тобто, в монографії вказується, що окремий український народ (так само як і білоруський) — це вигадка радянських часів, насправді малороси і білоруси — частини одного російського народу.[14]

Пропаганда[ред. | ред. код]

Наприклад, пропаганді дружби народів, радянського патріотизму, пролетарського інтернаціоналізму в боротьбі за мир була присвячена публікація зразків усної народної творчості П. Павлія, який вважав, що фольклор має велике значення для справи виховання радянських людей і є засобом донесення до найширших мас пропаганди художнім словом найпередовішого світогляду нашої епохи — марксизму-ленінізму.[18]

Доповідна записка сектора агітації і пропаганди ЦК КП(б) вищим партійним інстанціям зазначала, що до травня 1951 р. було прочитано 280 лекцій лекції на пропагандистські теми, серед яких була і «Сталінська дружба народів».[19]

Роботу партійних органів по вихованню трудящих в дусі пролетарського інтернаціоналізму та дружби народів як процес денаціоналізації у своїх наукових дослідженнях трактували, наприклад, такі автори: В. А. Гриневич, В. М. Даниленко, С .В. Кульчицький, О. Є. Лисенко.[20]

В Конституції СРСР 1977 року заявлено: «Зміцнилися союз робітничого класу, колгоспного селянства і народної інтелігенції, дружба націй і народностей СРСР».[21]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. The Christian Life. Volume 4, 1879. p 607
  2. Islam: the religion of equality
  3. Дружба народов // Научный коммунизм: Словарь. 4‑е изд., доп. Москва: Политиздат, 1983.
  4. Буржуазный национализм — средство идеологической диверсии: критика буржуазных националистических концепций и практики их использования в идеологической диверсии против СССР / Иван Григорьевич Иванченко. Гол. изд-во Издательского объединения «Вища школа», 1985. — 253 с. (с.: 161)
  5. Братерство літератур: Радянський період. — Дніпро, 1979 (стор.: 194)
  6. Сірук Н. М. Посилення ідеологічного нагляду за українською пресою (друга половина 40-х — початок 50-х років XX ст.) / Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету, Волинський державний університет ім. Лесі Українки. (див.стор. 172)
  7. Коцур Г. Микола Опанасович та Катерина Федорівна Ліщенки / Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. — (2008) Вип. 21. — Переяслав-Хмельницький, 2008. — 452 с. (сторінка: 306)
  8. РАДЯНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. — Том 2: ДЕРЖАВІН — ЛЕСТРИГОНИ / Ред. кол.: А. Д. Скаба (відп. ред.), Б. М. Бабій, С. М. Бібіков, О. А. Бородін, І. О. Гуржій, П. П. Гудзенко, К. Г. Гуслистий, В. Л. Зуц (відп. секр.), М. К. Івасюта, І. І. Компанієць (заст. відп. ред.), С. М. Королівський, Ю. Ю. Кондуфор, П. А. Лавров, Ф. Є. Лось, І. Д. Назаренко, М. І. Супруненко, В. І. Стрельський, В. Я. Тарасенко, П. Т. Тронько, А. Т. Чеканюк. АН УРСР. — К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1970. — 606 с. (стор.: 259—260)
  9. Ніколаєць К. Вплив уявлень про соціалістичний спосіб життя на спрямування суспільно-політичної активності населення України: історіографія / Наукові записки з української історії: Збірник наукових праць. — (2011) Вип. 26. — Переяслав-Хмельницький, 2011. — 459 с. (сторінка: 293)
  10. Khiterer, В. (2004), «Націоналізм в Радянському Союзі», в Енциклопедії російської історії, М. довідник США
  11. Михальченко М. І. Постколоніальний синдром на пострадянському просторі і шляхи розвитку освіти // Філософія освіти: наук.часопис. — 2009. — № 1-2(8)Ін-т вищої освіти АПН Україн, Нац. пед. ун-т ім. П. М. Драгоманова, Укр. акад. політ. наук. — К.: Вид-во НПУ ім. П. М. Драгоманова, 2009. — 350с. (сторінка: 15) Часопис розміщено на сайтах: www.nbuv.gov.ua, www.npu.edu.ua, www.philosophi.ua
  12. Безклубенко С. Д. Українська культура: погляд крізь віки: Історико-теоретичні нариси. — Ужгород: Карпати, 2006.– 512 с.
  13. Черкасова С. І. Змагання народних мас — метод виховання комуністичного ставлення до праці. — Вид-во Київського університету, 1966—167 стор. (стор.: 51-52)
  14. а б в г д е ж и Заступник директора соціологічної служби Михайло Міщенко. Україна та Росія — кінець братерства Архівовано 28 липень 2018 у Wayback Machine.. Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова 23 квітня 2018
  15. а б Україна та Росія — кінець братерства 23.04.2018 uain.press
  16. Про національну гордість великоросів
  17. Паламарчук Л. с. Українська радянська лексикографія. — Київ: Наукова думка, 1978. — С. 4–5
  18. Козлов М. В. Радянська історіографія етнографічно-фольклористичної діяльності Філарета Колесси 50-х — 60-х років XX ст. / Наукове видання Збірник наукових праць Гілея: науковий вісник, 2011, № 47.
  19. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ДП не вказано текст
  20. Ніколаєць К. М. Формування інтернаціональних поглядів в українському суспільстві другої половини 1960–х–на початку 1990–х років: українська історіографія / Наукове видання Збірник наукових праць Гілея: науковий вісник, 2011, 53
  21. КОНСТИТУЦІЯ (ОСНОВНИЙ ЗАКОН) СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК від 07.10.77 zakon5.rada.gov.ua

Бібліографія[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

  • Roshchin, E. Friendship among nations: History of a concept. Manchester University Press, 2017. [1]

Довідники[ред. | ред. код]

  • Калтахчян С. Т. Дружба народов // Философский энциклопедический словарь. Москва: Советская энциклопедия, 1983. С. 177—178.
  • Лурье С. В. «Дружба народов» в СССР: национальный проект или пример спонтанной межэтнической самоорганизации? // Общественные науки и современность. 2011. № 4. С. 145—156.
  • Дружба народов // Научный коммунизм: Словарь. 4‑е изд., доп. — Москва: Политиздат, 1983.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Братство народів