Братський корпус (Софійський монастир)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Братський корпус
Корпус братський 01.JPG
Братський корпус

50°27′10″ пн. ш. 30°30′46″ сх. д. / 50.453000° пн. ш. 30.512806° сх. д. / 50.453000; 30.512806Координати: 50°27′10″ пн. ш. 30°30′46″ сх. д. / 50.453000° пн. ш. 30.512806° сх. д. / 50.453000; 30.512806
Статус Пам'ятка архітектури національного значення
Країна Україна Україна
Розташування Київ, Володимирська вулиця, 24
Архітектурний стиль Українське бароко[1]
Архітектор Андрій Меленський (пристосування під стайні)/Павло Спарро (надбудова 2 поверху)[2]
Будівництво 1756[2] — 1757[2]
Київ: Собор святої Софії
і прилеглі монастирські споруди,
Києво-Печерська лавра
Kiev: Saint-Sophia Cathedral
and Related Monastic Buildings,
Kiev-Pechersk Lavra
 *
* Назва в офіційному англомовному списку

World Heritage Logo global.svg    Світова спадщина    Прапор ЮНЕСКО
Братський корпус (Софійський монастир) 03.jpg

Братський корпус
Країна Україна Україна
Тип Культурний
Критерії I, II, III, IV
Об'єкт № 527
Регіон ЮНЕСКО Європа і Північна Америка
Історія реєстрації
Зареєстровано: 1990 (14 сесія)

Бра́тський ко́рпус — будівля колишніх чернечих келій Софійського монастиря[3][4], зведена у 1756–1757 роках на захід від Софійського собору в стилі українського бароко[1][2][5].

Між 1823 та 1829 роками перебудований на комплекс стаєнь та господарських приміщень за проектом архітектора Андрія Меленського, але вже 1840 року пристосований під житло для ченців та півчих[1][2]. У 1844 році за проектом Павла Спарро надбудовано другий поверх в стилі класицизму та зведено двоярусну дерев'яну галерею зі сходами на західному фасаді[1][2]. До 1972 року використовувався як житлова будівля. У першій половині 1970-х років проведена реставрація споруди.[2]

Зараз у будівлі міститься фондосховище заповідника[3].

Братський корпус у складі комплексу монастирських споруд Софійського собору занесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО під № 527[6]. Пам'ятка культурної спадщини національного значення, охоронний номер пам'ятки № 1/10[7].

Архітектура[ред.ред. код]

Двоповерховий корпус у плані прямокутний, видовжений по осі північ-південь, увінчаний високим вальмовим дахом на металевих кроквяних фермах з бляшаною покрівлею. З південного боку є склепінчатий однокамерний льох, сходи до якого знаходяться в товщі західної стіни. Перший поверх має анфіладно-коридорне планування з однобічним розташуванням приміщень, другий — коридорне двобічне. В центральній частині будівлі розташовано двоє наскрізних сіней. Стіни муровані на вапняному розчині, тиньковані та побілені. Перекриття приміщень першого поверху зроблені у вигляді циліндричних або зімкнених склепінь з розпалубками, перекриття другого пласкі.[2]

Перший ярус збудований в стилі бароко, в оформленні другого використані барокові елементи. Східний фасад членовано по горизонталі пласкими лопатками, які відповідають плануванню, та обробленими під дощаний руст широкою центральною і двома більш вузькими бічними розкріповками. Лопатки, рустовані на першому ярусі, відокремлюють групи з двох і трьох вікон на кожному поверсі. По вертикалі фасад членується розкріпованими на лопатках профільованими карнизами: між поверхами та вінцевим, а також підвіконними на другому поверсі. Вікна першого поверху та входи в центральній розкріповці прикрашено пласкими лиштвами з рельєфними замковими каменями та мають лучкові перемички.[2]

На західному фасаді знаходиться двоярусна дерев'яна галерея на стовпах з балюстрадним огородженням. В її закритих торцях знаходяться двомаршеві сходи на другий поверх, в інтер'єрі яких західна стіна розкріпована та рустована. Центральна частина фасадної стіни та аркові вікна першщого поверху оформлені аналогічно східному фасадові. Стіна верхнього поверху гладенька з віконними прорізами. Торцеві фасади мають одну асиметрично розташовану віконну вісь, членовано горизонтально бічними рустованими на першому ярусі лопатками та вертикально — профільованими вінцевим та міжповерховим карнизами.[2]

Торцевий фасад та західна дерев'яна галерея

Історія[ред.ред. код]

У 1756–1757 роцах на подвір'ї Софійського монастиря на захід від собору в ряд із будинком митрополита замість старих дерев'яних келій було збудовано нову одноповерхову споруду, яка складалася з чотирьох секцій-келій. Кожна з них мала сіни, велику келію на три вікна, що виходили на східний бік, та кілька комірок на одне вікно. Перекриття великих східних приміщень були викладеними в одну цеглину зімкненими склепіннями з розпалубками, всіх інших приміщень — циліндричними приміщеннями. Вікна були прикрашені пласкими цегляними лиштвами.[1][2]

1786 року Софійський монастир був закритий, однак у братському корпусі ще деякий час мешкали ченці, що залишалися при будинку митрополита. У 1819–1822 роках архітектор Андрій Меленський склав проект перероблення корпуса під сараї, стайні та приміщення для проживання архієрейського штату, який було подано на розгляд Синоду 19 лютого 1823 року. Згідно з проектом, передбачався злам внутрішнього планування, закладення віконних отворів у стайні та в сараях, спорудження в'їзду, ґанків та світлових вікон на даху, ремонт тинькування й мурування. Перебудова відбулася між 1823 та 1829 роками. 1838 року стайні було переведено в спеціально збудовану каретну.[1][2]

У 1840 році корпус було пристосовано для проживання ченців та півчих Софійського собору. Єпархіальним архітектором Павлом Спарро був розроблений проект надбудови другого поверху, який затверджено 1 лютого 1844 року. Одночасно прибудовано й західну дерев'яну галерею. Під час цих перебудов розібрано всі стіни та склепіння першого поверху, за виключенням трьох поперечних у центральній частині, закладено два вікна та стесано лиштви. Натомість зроблено пласке перекриття першого поверху на дерев'яних балках, яке зменшило його висоту, стіни та стелі побілено, дощані підлоги пофарбовано. 1872 року в будівлі розташовувалася кухня та їдальня. 1897 року в братському корпусі було 13 квартир, кухня й приміщення для кухарів. 1913 року тут було 28 кімнат, частина з яких винаймалася, а 1920 року кімнат було вже 18. Будинок був заселений до 1972 року.[1][2]

1971 року були проведені дослідження братського корпусу, внаслідок яких стало можливим проведення ремонтно-реставраційних робіт. Проект реставрації розроблено в Українському спеціалізованому науково-реставраційному проектному управлінні, його автори — архітектори Р. Бикова та В. Цяук. Під час реставрації, яка мала місце у першій половині 1970-х років, відновлено первісні планування та склепіння першого ярусу будівлі, декор східного фасаду, західну дерев'яну галерею, замінено дерев'яні крокви, що тримали дах, на металеві ферми. Після робіт в споруді розміщувалися інститут «Укрпроектреставрація», дирекція Софійського заповідника, а з 1990-х років — фонди Національного заповідника «Софія Київська».[2]

Відомі особи[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Микола Жарких. Архітектурний ансамбль Софійського собору. Пристосування (кін. 18 – кін. 19 ст.). Персональний сайт Миколи Жарких. Архів оригіналу за 1 квітня 2015. Процитовано 3 квітня 2015. 
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с Сергій Кот, Ольга Лялюшко Софійський кафедральний монастир, 11—18 ст.. Консисторія // Звід пам'яток історії та культури України. Кн. 1, ч. 3.: С–Я. — К. : Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 2011. — С. 1517-1519. — ISBN 966-95478-2-2.
  3. а б Братський корпус. Національний заповідник «Софія Київська». Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 5 квітня 2015. 
  4. БРАТСЬКИЙ КОРПУС. Національний історико-культурний заповідник «Софія Київська». Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 5 квітня 2015. 
  5. Микола Жарких. Архітектурний ансамбль Софійського собору. Формування барокового ансамблю у 18 ст. Персональний сайт Миколи Жарких. Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 5 квітня 2015. 
  6. Kiev: Saint-Sophia Cathedral and Related Monastic Buildings, Kiev-Pechersk Lavra ((англ.)). UNESCO World Heritage Centre. Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 5 квітня 2015. 
  7. Об'єкти культурної спадщини в м. Києві. Управління охорони культурної спадщини. Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 5 квітня 2015.