Бринський Михайло Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Федорович Бринський
М.Ф. Бринський.jpg
Михайло Федорович Бринський
Ім'я при народженні Михайло Федорович Бринський
Народився 11 жовтня 1883(1883-10-11)
Долина
Помер 10 січня 1957(1957-01-10) (73 роки)
Прага, Чехословаччина
Національність українець
Жанр скульптура
Навчання Празька академія образотворчих мистецтв
Напрямок неокласицизм, модерн, сецесія
Роки творчості 1905—1957
Працював у містах Станиславів, Відень
Основні роботи пам'ятник робітникам, розстріляним під час голодових заворушень (Відень, Оттакрінг), проект пам’ятника Т. Шевченкові (Харків),
Сайт Сторінка на IMDb

Миха́йло Фе́дорович Бри́нський (11 жовтня 1883, с. Долина, нині Тлумацького району — 10 січня 1957, Прага, Чехословаччина) — український скульптор, академік скульптури Празької академії образотворчих мистецтв, четар УГА.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в селі Долина у селянській родині. Початкову освіту здобув у Тлумацькій нормальній школі. 1905 р. із вiдзнакою закiнчив студiї у Закопанській художньо-промисловій школі, Михайло на короткий час повернувся у Східну Галичину, де у Станиславові три роки працював на фiрмi, що займалася оздобленням фасадів міських кам'яниць. Першою його роботою стали фігури химер-атлантiв, якi на своїх плечах тримають балкон будинку при нинішній вулицi Шевченка, де на той час діяла Перша українська гiмназiя.

1906 р. стався випадок, який міг змінити долю скульптора. Завітавши до одного з місцевих шинків, Михайло почав співати з приятелями. У той самий час там вечеряла трупа театру Миколи Садовського, що тоді гастролювала у Станиславові. Очільник трупи, вражений рідкісним тенором Бринськогою, запропонував Михайлові стати актором трупи. Він прийняв пропозицію і декілька років гастролював Галичиною. Але акторська кар'єра обірвалася швидко, як і почалася. Одного разу Бринський відмовився виходити на репетицію і у грубій формі відповів Садовському. Після того випадку іншого шляху, як повернутися до скульптури, у нього не було.

1908 р. Михайло виїхав зі Станиславова до Відня, аби продовжити навчання у Вищiй художньо-промисловiй школi «Кунстгевербешулє» при Віденській Академiї образотворчих мистецтв, яку закінчив 1913 р. Пiд час вiденських студiй талант Бринського-скульптора був визнаний у мистецькому свiтi, а саме його керівник Артур Штрассер, запропонував своєму студентовi створити надгробний пам'ятник на могилi розстрiляних під час голодових заворушень на Оттакрінгу вiденських робітників. Скульптурна композиція була створена 1911 р. та встановлена 17 вересня 1912 р. на віденському цвинтарі в Оттакрінгу і з часом саме вона принесла молодому Михайловi Бринському перше визнання. Професор А. Штрассер сприяв співпраці М. Бринського та чеського скульптора В. Мислбека. Останній перебував у Відні в пошуках помічника для завершення пам'ятника святому Вацлаву для Праги. Творча співпраця Мислбека та Бринського тривала до відкриття пам'ятника у 1918 р.[1].

Блискучий початок кар'єри молодого скульптора перервала Перша світова війна. 1914 р. був мобілізований до австрійського вiйська, де брав участь у боях на Східному фронті. Під час листопадових подій 1918 р. він став четарем УГА, де служив телеграфiстом при штабi очільника Державного секретаріату військових справ ЗУНР Дмитра Вітовського. Та вже невдовзі митець був відкликаний Державним секретаріатом військових справ ЗУНР для виготовлення проектів військових відзнак. Майстер розробив вісім таких відзнак, але через воєнні невдачі УГА нагороди так і не були запроваджені у війську. Проекти цих відзнак у 1929 р. скульптор, перебуваючи в еміграції у Празі, передав до Національного музею у Львові, а 1952 р. їх разом з іншими експонатами (прапорами, одностроями, військовими відзнаками) знищено як ідеологічно шкідливі. 1919 р. Бринський створив погруддя Д. Вітовського як надгробний пам’ятник, котре за радянський часів простояло у сховках Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею як бюст невідомого австрійського військового[2].

Пізніше сталася ще одна випадкова зустріч Михайла Бринського, яка також вплинула на його майбутню митецьку долю, а саме у вiденському клубi «Родина» 1916 р. він познаймився з Володимиром Ульяновим. Пiд час цiєї випадкової зустрiчi Михайло зробив ескiз до портрету Ленiна, за яким 1924 р., першим у Західній Європi, вилiпив погруддя Ленiна і дав цьому творінню назву «Ленiн-учитель».

По війні залишився у Празі, де у 1920—1926 рр. навчався у Празькій академії образотворчих мистецтв в майстерні Я. Штурси і О. Шпанієля. 1926 р. отримав звання академіка скульптури. У міжвоєнний період працював в Австрії та Чехословаччині.

Ще під час навчання у празькій академії М. Бринський виконав проект пам'ятника загиблим воякам УСС та УГА для невеличкого міста Німецьке Яблонне, що на півночі Чехії. 1921 р. на місцевому цвинтарі міста Німецьке Яблонне поблизу українських військових поховань був відкритий величний гранітний пам'ятник. У своїй творчості митець неодноразово звертався до шевченківської тематики. Так головною деталлю монумента є скульптура кобзаря із бандурою, що із зажуреним обличчям та у схиленій позі виконує свою сумну пісню, над головою якого вирізьблено тризуб та цитата із поеми Т. Шевченка «До Основ'яненка»: «Слава не поляже! Не поляже, а розкаже, що діялось в світі, чия правда, чия кривда, чиї ми діти...». Обабіч кобзаря на півколонах вирізьблені бойові хрести УГА. На бічній частині пам’ятника розміщено написи чеською та німецькою мовами «Українці своїм полеглим братам», а на задній стороні викарбувані імена загиблих героїв[3].

Намагався повернутися в Радянську Україну і саме погруддя Ленiна, виліплене 1924 р., було головним арґументом лояльностi Бринського до тогочасної влади, але остання не змирилася з тим, що скульптурний образ Леніна належить саме йому — колишньому воякові УГА та ще й авторові багатьох творів, як вони вважали, «націоналістичної» тематики.

Була й друга спроба повернення до України, але вже 1930 р., коли Михайло Бринський став учасником відкритого Всеєвропейського конкурсу на проект пам'ятника Тарасу Шевченку у Харковi — тодiшнiй столицi Радянської України. На конкурс було прислано більше сотні робіт, які оцінювали і відсіювали впродовж трьох років. 1931 р., на першому конкурсі робота Бринського другу премію, оскільки, перша премія не була присуджена нікому. Це не вплинуло нам подальший хід конкурсу і згодом робота Бринського була «відсіяна». У 1933 р. конкурс завершився і переможцем виявився російський радянський скульптор Матвій Манізер.

Під час Другої світової війни був ув’язнений гітлерівцями в концтаборі, з якого йому вдалося звільнитися[4].

Останні роки Бринський присвятив роботі над образом Леніна.

Помер митець 10 січня 1957 р. та похований у Празі.

Обставини його смерті невідомі й досі. За офіційною версiєю, скульптор побився, падаючи зi сходiв. За версією його чеських колег, то його було збито невiдомим автомобiлем, який зник з мiсця пригоди. Є й третя версія, за якою раптову смерть Михайла Бринського пов'язували з дiями органiв радянської держбезпеки, оскiльки найближчим часом планувалося повернення відомого митця на Батькiвщину.

Творчість[ред. | ред. код]

Творчу спадщину Бринського, яка увійшла в скарбницю українського і чеського мистецтва та згідно із заповітом митця, перевезено на його Батьківщину у с. Долину та до Івано-Франківська.

Роботи:

  • 1908 - серія скульптур «Химери» для Першої української гімназії (Станиславів);
  • 1911 — пам'ятник на могилі віденських робітників, розстріляним під час голодових заворушень на Оттакрінгу, встановлений 17 вересня 1912 р. на віденському цвинтарі в Оттакрінгу[5]; скульптура «Хлопчик з гускою»;
  • 1913-1918 - пам'ятник святому Вацлаву (у співавторстві з В. Мислбеком, встановлений у Празі 1918 р.);
  • 1916 — скульптура «Еней рятує свого батька»;
  • 1919 — надмогильний пам'ятник Д. Вітовського;
  • 1921 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (гіпс); скульптура «Кобзар з бандурою» для пам’ятника воякам УСС і УГА у м. Німецьке Яблонне;
  • 1924 — скульптура «В. І. Ленін — учитель»;
  • 1931 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (мармур);
  • 1935 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (теракота); скульптури «Кобзар з бандурою» (дерево), «Жінка, яка сидить»;
  • 1938 — скульптура «Шевченко — художник-графік» (глина);
  • 1946 — скульптура «Шевченко — поет-революціонер» (гіпс);
  • 1947 — надгробний пам’ятник Я. Ганеку;
  • 1949 — скульптура «Ленін-оратор»;
  • 1950 — скульптура «Ленін-мислитель».

Нереалізовані проекти:

  • 1918 — проекти перших українських військових відзнак[6]:
    • орден УГА «Золотий тризуб»;
    • відзнака «На вшанування ветеранів українсько-польської війни та вояків санітарної служби при УГА»;
    • старшинська відзнака корпусу Коновальця «Стрілецька Рада»;
    • відзнака випускників Школи старшини у Кам’янець-Подільському;
    • відзнаки одностроїв старшин УГА.
  • 1931 — проект пам’ятника Т. Шевченкові (Харків, друга премія);
  • 1931 — проект надмогильного пам’ятника І. Франкові (Львів).

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

1961 р. в Долині відкрито Музей скульптора М. Бринського, а у Львові на його честь названо вулицю[7].

Відео[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Бринський Михайло Федорович //Шевченківський словник: у 2 т. / редколегія: Є. П. Кирилюк (відп. ред.) та ін.; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, АН УРСР, Головна редакція УРЕ. — Київ: Головна редакція УРЕ, 1978. — Т. 1: А-Мол. — С. 86.
  • Гапак С. Скульптор Михайло Бринський. — Братислава/Пряшів : Словацьке педагогічне видавництво: Відділ української літератури, 1971. — 79 с.
  • Мельник В. Бринський Михайло Федорович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 459. — ISBN 966-02-2682-9.
  • Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка / Смоляк О. — Тернопіль : ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. — Т. № 1. — С. 216..
  • Полєк В. Михайло Бринський (1883–1957): бібліографічний покажчик. — Львів : Міністерство культури УРСР, Львівська державна наукова бібліотека, 1968. — 20 с..

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]