Бузовиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Бузовиця
Бузовиця, Кельменецький р-н, Чернівецька обл. 2015 DSCN0178.jpg
Країна Україна Україна
Область Чернівецька область
Район/міськрада Кельменецький район
Рада/громада Бузовицька сільська рада
Код КОАТУУ 7322081201
Основні дані
Засноване 1622
Населення 1642
Поштовий індекс 60142
Телефонний код +380 3732
Географічні дані
Географічні координати 48°30′05″ пн. ш. 26°55′39″ сх. д. / 48.50139° пн. ш. 26.92750° сх. д. / 48.50139; 26.92750Координати: 48°30′05″ пн. ш. 26°55′39″ сх. д. / 48.50139° пн. ш. 26.92750° сх. д. / 48.50139; 26.92750
Середня висота
над рівнем моря
241 м
Найближча залізнична станція станції Іванівці
Місцева влада
Адреса ради 60142, Чернівецька обл., Кельменецький р-н, с. Бузовиця, вул.Центральна, 614 , тел. 2-66-36
Карта
Бузовиця. Карта розташування: Україна
Бузовиця
Бузовиця
Бузовиця. Карта розташування: Чернівецька область
Бузовиця
Бузовиця

Бу́зовицясело в Україні, в Чернівецькій області, Кельменецькому районі.

Географія[ред. | ред. код]

На східній околиці села бере початок річка Вілія, ліва притока Пруту.


Посилання[ред. | ред. код]

Погода в селі


село Бузовиця пішло від слова бузок.Назва села слов’янська і походить, очевидно, від найменування рослини бузина. На території села в урочищі Селище виявлені рештки поселення епохи бронзи {II тисячоліття до н. е.) та трипільської культури (III тисячоліття до н. е.). Ранньо-слов’янські поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.) знайдено в урочищах Панське Поле, Ставки, Сільце і Дальнє Поле.

В письмових джерелах село вперше згадується у 1620 році. Зростало воно дуже повільно. Через 150 років тут налічувалось 24 двори. Тоді воно входило до складу Молдавського князівства. Тяжкий феодальний гніт, який виявлявся в непосильних повинностях, примушував селян покидати рідні місця. Молдавський літописець Микола Костін (1660—1720) пише, що на початку XVIII століття господар Маврокордат доручив своєму чиновнику розшукати двох збіглих селян села Бузовиці і повернути їх власнику.

З середини XVIII століття населення Бузовиці належало до категорії царан. За користування землею вони мусили працювати у маєтку феодала та виконувати різні повинності. Свавілля і знущання феодала викликали часті заворушення. Виступи царан у Бузовиці відбулися 1765, 1766 і 1767 роках. Особливо значним був виступ бузовчан і селян навколишніх сіл (Бурдюгів, Іванівців, Бабина) у 1769 році, коли вони відмовилися працювати на панському полі і прогнали наглядачів. Опір солдатам, що були надіслані для втихомирення селян, тривав кілька днів. У цьому виступі особливо відзначилися бузовчани Георгій Буржюк, Степан Верста і Мелентій Ринк.

Після приєднання Бессарабії до Росії Бузовиця стала власністю багатого поміщика Й. Кантакузіно. Поміщик володів понад 1100 га землі, 2 млинами. В цей час в селі було всього 116 дворів.

В складі Росії село зростало швидше. Цьому сприяли деякі пільги, які надавали власті приєднаним провінціям. На початку XX століття в селі вже налічувалось 316 селянських дворів.

До 1868 року взаємовідносини між бузовицькими царанами і місцевим поміщиком визначались «Положенням про царан» 1819 та 1834 років і т. зв. «Нормальним контрактом» (1846 рік). За користування поміщицькою землею царани змушені були працювати в маєтку поміщика в залежності від розміру земельного наділу, пересічно 36—52 і більше робочих днів на рік та виконувати ряд інших повинностей на користь поміщика.

Посилення експлуатації, свавілля поміщика та його адміністрації часто призводили до відкритої боротьби селян проти поміщика. Кантакузіно скаржився губернаторові, що царани «бунтували» в 1816, 1817, 1819, 1822, 1829, 1832, 1833 роках, відмовлялися виконувати повинності та сплачувати борги. Значним був виступ у 1858 році. На прохання поміщика власті прислали каральний загін поліції, який заарештував кількох жителів. Але селяни дали належну відсіч карателям і силою визволили заарештованих. На допомогу поліції прибув військовий підрозділ, який силою зброї придушив виступ царан.

Не покращили становища трудящих і реформи 60-х років XIX століття. За «Положенням» від 14 липня 1868 року наділ землі визначався добровільною угодою між царанами і поміщиками. Це дало можливість поміщику зловживати своїм становищем. Кантакузіно насильно заставляв селян брати наділи непридатних земель,, обмежував розміри наділів тощо. Тому із 316 селянських дворів встановлений «Положенням» розмір наділу землі 8 десятин — одержали лише 28 дворів, 219 дворів — по 6,2 десятини, решта — мізерні клаптики — по 1—1,5 десятини.

В пореформений період поглибилося класове розшарування села. Високі викупні ціни на землю, відсутність тяглової сили, великі податки змушували мешканців продавати надільну землю, яка потрапляла до рук сільських багатіїв. Вже у 1873 році 74 селянські двори позбулися землі, а 154 — мали незначні земельні ділянки, тому дорослі члени родин змушені були хіти на сезонні заробітки.

На початку XX століття соціальна диференціація села посилилася. В 1905 році поміщик Бернштейн володів 411 десятинами землі і 267 десятинами лісу, тоді як на 350 селянських дворів припадало 1320 десятин землі, при тому більшість її належала куркулям. Близько 75 проц. селянських дворів були безземельними і малоземельними. Дуже ускладнювали становище селян різні податки і повинності. В 1903 році лишена дорожню повинність треба було виділиш 11 підвід і 121 робітника, на етапну — 4 підводи і 18 чоловік, для різних військових потреб — 30 підвід.

Важкі умови життя, посилення експлуатації піднімали селян на боротьбу, яка особливо посилилася на початку XX століття. Під впливом революційних події! в країні у 1905—1907 рр. виступи селян Бузовиці набирали масового характеру. Селянським рухом керували колишні солдати, що повернулися додому після поразки: у війні з Японією, Г. Д. Базюк, М. І. Ткач та інші. Під їх впливом влітку 1906 року 80 селян виступили організовано, зібрали на полях поміщика частину врожаю та розділили його між собою, прибулих жандармів вигнали з села з вигуками: «Забирайтесь геть, царські прислужники! Ми землю відберемо, вона наша».

Безпросвітним було життя. Селяни були позбавлені медичної допомоги. Дитяча смертність, наприклад, у 1872 році досягла 65 процентів.

Надзвичайно низьким був і культурний рівень трудящих. У 1870 році в Бузовиці почала діяти двокласна школа. Всього письменних, дорослих і дітей налічувалось 50 чоловік, серед них — 3 дівчинки і 26 хлопчиків. З 130 дітей шкільного віку в кінці XIX століття школу відвідувало лише 50 дітей і то не регулярно. В 1907 році в селі працював один учитель.

Перша світова війна посилила процес обезземелення селянських господарств. Чоловіки — основна робоча сила — були мобілізовані в армію. Крім того, великої шкоди селянському господарству завдала мобілізація працездатних членів сім’ї і навіть підлітків на оборонні роботи. До того ж, бідняків брали по 3— 4 рази, як, наприклад, Марію Ковальчук з дочкою Харитиною; Катерину Гербей з десятирічним сином Онуфрієм та інших, а сільські багатії мали змогу відкупитися від усяких повинностей. Значно зросли і податки, що великим тягарем лягли на спини селян. Розорені селяни за безцінь продавали куркулям землю, худобу, а самі йшли в найми. До того ж село зазнало значних руйнувань, тому що в 1915 році тут проходила лінія фронту.

Після перемоги Лютневої революції і повалення самодержавства селяни посилили боротьбу проти поміщиків, буржуазії, куркулів; вони рубали поміщицький ліс, пасли свою худобу на поміщицьких пасовиськах тощо.

Радісно зустріли трудящі звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В селі був створений земельний комітет, куди ввійшли машиніст залізничної станції бузовчанин А. І. Попов, селяни-бідняки Д. К. Прядій, О. М. Білоус, В. Г. Чебан. Земельний комітет вже в листопаді розподілив між бідняками частину поміщицької землі. В боротьбі за землю і волю жителів Бузовиці підтримували солдати 1-го і 2-го Заамурських полків 8-ї російської армії, які були розквартировані в селі. В січні 1918 року в Бузовиці було проголошено владу Рад. Новообрану Раду селянських депутатів очолив Д. К. Прядій. До її складу ввійшли Я. I. Бондар, А. I. Попов, Й. Т. Ткач, В. Г. Чебан. Рада конфіскувала майно, поміщицькі землі і частково куркульські і розподілила між бідняками й наймитами.

В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Селян примусили повернути поміщикам землю та інвентар, сплатити велику контрибуцію. Та бузовчани не корились окупантам. 13 травня 1918 року відбулася сутичка селян, очолених В. Г. Чебаном з комендантським патрулем австрійської армії, який прибув сюди, щоб примусити селян повернути майно поміщику. Селяни вигнали солдатів. У цій сутичці брало участь близько 100 селян. Окупаційні власті намагалися розправитись з непокірними. Це спричинило новий виступ. 28 червня озброєні селяни напали на загін окупаційних солдат і визволили трьох заарештованих односельчан.

На зміну австрійцям 10 листопада 1918 року Бузовицю окупували війська королівської Румунії. Вони встановили режим кривавого терору, ліквідували елементарні громадянські свободи. Але боротьба проти окупантів набирала дедалі більшого розмаху. Жителі Бузовиці взяли активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. На чолі сільського загону повстанців стояли колишні солдати російської армії Д. Д. Базюк, Я. Т. Грозь, Ю. М. Микитюк, Д. К. Прядій, В. Г. Чебан. Повстанський загін обеззброїв жандармів; об’єднавшись з кельменецьким повстанським загоном, взяв участь у боях з окупантами. В бою за визволення станції Окниці — важливого стратегічного і опорного пункту окупантів — відзначився машиніст-залізничник А. І. Попов.

Після придушення повстання в село прибув каральний загін окупантів. За наказом усі чоловіки повинні були з’явитися на площу біля церкви і здати зброю. Жителі відмовилися виконати цей наказ. Тоді солдати силою зброї зігнали близько 400 селян, примусили їх лягти на мокру землю обличчям униз. Окупанти жорстоко розправились над селянами. Понад 30 чоловік тут же померли від тяжких побоїв, багато втратили працездатність.

Протягом кількох наступних років справи повстанців розглядалися в судах буржуазно-поміщицької Румунії. В. І. Кушнір був засуджений до 20 років позбавлення волі і відправлений на каторжні роботи в соляні копальні Тиргу Окна, а В. Г. Чебан, який втік за Дністер і в складі кавалерійської бригади Г. І. Котовського боровся з ворогами Радянської влади, теж був засуджений заочно до 20 років тюремного ув’язнення. У 1927 році В. Г. Чебан був обраний членом ВУЦВКу, пізніше працював у прокуратурі Молдавської АРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни, пізніше він працював у республіканській прокуратурі УРСР. Помер у 1959 році в Києві.

Селяни не забули про жорстокі розправи і, сповнені ненависті, не припиняли боротьби з загарбниками. Селянські заворушення краю примусили румунський королівський уряд у 1921 році прийняти закон про аграрну реформу. Всього землю повинні були одержати 443 селянські господарства Бузовиці, однак уже в листопаді 1921 року цю кількість зменшили до 361, а фактично землю (в розмірі 3 га) одержали лише 304 господарства. Селяни мали одержати 840 га землі. Однак значна частина і цієї землі не була передана селянам. Пограбовані селяни дуже бідували. Це визнавали і самі окупанти. Представник властей Строєску заявив у румунському парламенті в 1927 році, що румунські власті в Бессарабії пригнічують населення по-звірячому, «що при попередньому російському управлінні становище їх було краще». Обділені землею селяни потрапили у боргову кабалу до поміщика. В 1931 році був прийнятий закон про конверсію, за якою держава прийняла на себе борги селян і сама розрахувалася з поміщиками. Селяни ж до визволення і возз’єднання з Українською РСР (1940 рік) сплачували державі 12 проц. з прибутків від придбаної землі. Багато з них на день визволення мали по 2000—2500 лей боргів, що в 3—4 рази перевищувало вартість земельної ділянки. Колишній директор Хотинського філіалу

Румунського банку писав у 1938 році, що в повіті рентабельними є лише ті зернові господарства, що мають площу не меншу, ніж 8 га. Абсолютна ж більшість селян Вузовиці володіла наділами близько 3 гектарів.

За землю в селі йшла смертельна боротьба. Билися, судилися і навіть вбивали один одного. Так, влітку 1930 року під час польових робіт С. Продан убив сапою селянку Г. Д. Олійник за те, що вона зорала частину його земельної ділянки. Брати Сафроній і Михайло Олійник судилися 10 років. Старший Сафроній був багатший і зумів відсудити частину землі у молодшого, у якого було шестеро дітей.Важким тягарем на селян лягала податкова система королівської Румунії. З 1922 по 1931 рік податки на кожний селянський двір зросли майже в 4 рази. Це спричинило нові селянські заворушення. У червні 1931 року відбулась сутичка селян з жандармами і податковими агентами, які збиралися продати з молотка майно О. М. Білоуса за несплату боргів.

Надзвичайно низьким залишався культурний рівень населення. Окупанти проводили політику насильницької румунізації. В сільській школі було заборонено українську мову, всі предмети викладалися тільки румунською мовою. Понад дві третини дітей шкільного віку залишались поза школою. З 1918 по 1940 рік 7 класів школи закінчило лише 20 чоловік. Зате для селян широко відкривалися двері церкви і корчми.

Не могли мешканці села користуватися і медичним обслуговуванням. В Бузовиці не було жодного медичного працівника. В кінці 1926 року в Бузовиці активно почала діяти група селян, з 8 чоловік—членів «Союзу революційних селян Бессарабы». Організатором і керівником її був учитель Н. Р. Єременко. Зв’язківцем з ЦК «Союзу» став Н. Семко. Члени організації розповсюджували листівки. В одній з них говорилося, що окупанти посилюють терор, тим міцніше мають згуртовуватися ряди робітників і селян не лише Бессарабы, а й усієї Румунії, за визволення від боярського гніту. Листівка закінчувалася закликом до возз’єднання з Радянською Батьківщиною. «Союз революційних селян Бессарабы» виступав з програмою боротьби за зняття податків і заборгованості з трудящого селянства.

В 1932 році в Бузовиці створюється підпільна комуністична організація. Членами її були П. П. Білоус, Г. С. Дячук, П. С. Дячук, П. І. Ласій, А. І. Попов, П. Т. Прядій, А. М. Федорець. Підпільники встановили зв’язок з Хотинським повітовим комітетом партії, від якого одержували рішення і директиви, революційну літературу, листівки, заклики тощо. Від повіткому партії тісний зв’язок з підпільниками Бузовиці підтримували А. Я. Волох, С. С. Грушецький, Ш. А. Кривий та інші. В 1934 році в Бузовиці був створений підпільний Кельменецький райком партії. На чолі його став місцевий житель П. П. Білоус, а з 1937 року А. М. Федорець. Підпільний райком партії своєю діяльністю охопив 10 навколишніх сіл, у т. ч. і Кельменці. В цей час активізувала свою діяльність і сільська комуністична організація. В 1935 році в ній вже налічувалось 24 комуністи.

На початку 1934 року виникла в селі комсомольська організація. Влітку 1935 року в ній вже налічувалось 10 комсомольців. Підпільники щорічно відзначали річниці революційних днів. В ніч з 31 липня на 1 серпня (антивоєнний день) 1934 року вони разом з підпільниками інших сіл вивісили червоні прапори і транспаранти наперехресті доріг Бузовиця—Бордюг—Кельменці, Бузовиця—Комарове—Рестеу-Атаки—Іванівці, на кладовищі села Комарового, на дорозі від станції Їванівці до села. На транспарантах були написані лозунги з закликом до селян виступити на захист першої у світі батьківщини трудящих — СРСР. На світанку 1 серпня комсомольці Василь Гринюк і Юхим Прядій закріпили червоний прапор на паровозі пасажирського поїзда Бельці—Чернівці, який виходив з станції Іванівці о 4 годині ранку. Комуністи Бузовиці постійно відзначали і такі революційні дні як декада трьох «Л» (Ленін, Лібкнехт, Люксембург), 18 березня (день Паризької комуни), Перше травня, 7 листопада та інші. У ці дні, збираючись нібито на іменини, організовувалися збори, а в літній період виїжджали на маївки. Влітку 1934 року комуністи організували страйк на полях поміщика Бернштейна.

Страйкуючі вимагали підвищення оплати праці і скорочення робочого дня. В страйку взяло участь 150 селян.У 1935 році окупаційні власті встановили новий податок з кожного селянського двора на ремонт церкви. Комуністи провели роз’яснювальну роботу проти цього заходу. Створений атеїстичний комітет в складі П. П. Білоуса, В. Й. Кривенького, Ю. Т. Прядія, Т. А. Гарюка зібрав понад 600 підписів протесту. Міністерство культів буржуазно-поміщицької Румунії змушене було скасувати податок.

Революційні ідеї комуністи доносили до трудящих і через пресу. Комуністична література потрапляла в село різними шляхами. Центральна газета «Скинтейя» («Іскра»), «Юний ленінець», «Казарма», «Бразда» привозилися з Бухареста В. Я. Гринюком, який відбував там військову службу. Через своїх зв’язківців Г. С. Дячука, А. І. Попова, А. М. Федорця бузовицькі підпільники одержували московську газету «Известия». З газети вони дізнавалися про життя в Радянському Союзі, по ній вчили своїх дітей російської мови, бо будь-яке українське чи російське друковане слово, окупантами переслідувалося. Для перевезення і розповсюдження листівок та іншої літератури комуністи використовували духовий оркестр. Сільські музиканти комуністи брати Петро та Юхим Прядії створили оркестр, куди увійшли надійні люди. Жандарми нишпорили скрізь, перепиняли на шляхах перехожих і обшукували їх,, але оркестр із своїм незмінним барабаном, у якому лежали листівки та інша література, був поза підозрою.

Роботу серед селянок проводили Т. М. Дячук та І. І. Прядій. Допомагали підпільникам і підлітки, які готувалися до комсомолу: І. Г. Дячук (нині заступник, начальника районного відділу міліції у Сторожинці), І. П. Дячук (загинув під. Сталінградом в кінці 1942 року), В. О. Мотрюк (загинув у фашистському таборі) та інші.

У селі діяла і організація МОДРу. Її члени систематично збирали продукти, гроші, ліки, одяг для політв’язнів, що відбували покарання у в’язницях «Сучава»,, «Мисля» і «Дофтана». 15 червня 1935 року члени МОДРу передали в Чернівці 2600 лей та 3,5 кг ліків.

У донесеннях поліції і жандармерії, а також у циркулярах генеральної сигуранци Бузовиця значилася як «більшовицьке», «червоне» село. В 1937 році внаслідок провокації вдалося викрити бузовицьке підпілля і заарештувати частину його» учасників. Арешти тривали аж до дня визволення.

27 червня 1940 року вночі з села втекли поміщик, піп, жандарми і чиновники.

Тієї ж ночі сільські активісти — підпільники В. Я. Гринюк, Г. С. Дячук, Т. П. Пря-дій та інші однодумці виготовили червоний прапор з словами «Ласкаво просимо, дорогі брати!» З цим прапором і хлібом-сіллю населення Бузовиці пам’ятного 28 червня зустріли визволителів-бійців і командирів Країни Рад. У цей же день повернулися з в’язниці Г. С. Дячук, Ю. Т. Прядій, В. П. Твердохліб, А. М. Федорець, і включилися до активного будівництва нового життя. В селі було створено сільську Раду. Очолив її колишній підпільник Ю. Т. Прядій, який до цього часу 3 роки просидів у в’язниці, секретарем став підпільник Г. С. Дячук.

На час возз’єднання в Бузовиці налічувалось 798 селянських дворів, у т. ч. 28 господарств безземельних, 94 — мали по 1 га землі, одне господарство — понад 10 га землі, інші — близько 5 гектарів. Земельний комітет, обраний 16 липня 1940 року у складі комуністів В. П. Твердохліба, С. Г. Осадчука, Ф. М. Осадчука та інших, разом з сільською Радою і за активною участю бідноти розподілили селянам 105 га поміщицької землі, роздали багато корів та овець з поміщицького маєтку, організували збирання урожаю, провели посів озимих на площі 920 гектарів.

12 березня 1941 року в селі виникла ініціативна група по підготовці до створення колгоспу. Першими до колгоспу заяви подали А. М. Білоус, В. Я. Гринюк, Г. С. Дячук, П. С. Дячук, О. Г. Кушнір, Е. І. Петрюк, П. Т. Прядій, А. М. Федорець. 40 бідняцьких господарств першими виявили бажання об’єднатися у сільськогосподарську артіль. 12 квітня відбулися організаційні збори. Колгосп назвали ім. 28 червня, на честь визволення трудящих Північної Буковини. Головою обрали Я. Й. Волошина, бригаду очолив П. Т. Прядій. Радянська держава виділила колгоспові кредит у сумі близько 26 тис. крб. для придбання сільськогосподарського інвентаря та худоби.

17 серпня в Бузовиці організовується споживча кооперація, головою правління став А. М. Федорець — колишній член Кельменецького підпільного райкому партії, а П. Дячук, А. Кирилюк та П. Прядій увійшли до складу правління. Для обслуговування населення було відкрито кілька магазинів.

В кінці 1940 року в селі відкрився медичний пункт.

З початком навчального року в селі стала працювати початкова школа з українською мовою навчання. Діти вперше побачили українські підручники, познайомилися з творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Для ремонту приміщення під школу Кельменецький райвиконком виділив 54 тис. карбованців. Вперше всі діти шкільного віку пішли до школи. На батьківських зборах вчителька Є. І. Даневська, зустрічаючи батьків, .сказала, що настав новий період у житті наших дітей. Вони повернулися до рідної мови, якою говорили їх предки, що тепер їм забезпечений великий і швидкий розвиток, і недалеко той день, коли серед них з’являться чудові лікарі, учителі, інженери. І це дає Радянська влада.

Багато уваги приділялося ліквідації тяжкої спадщини окупації неписьменності. При школі і на десятихатках почали працювати групи по ліквідації неписьменності і малописьменності. Близько 600 жителів пішли навчатися грамоти.

В селі розпочали роботу хата-читальня і бібліотека.

З великим піднесенням пройшли в селі вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР. Трудящі продемонстрували єдність і згуртованість, незважаючи на жалюгідну спробу деяких колишніх кузистів (ультрареакційна партія) зірвати вибори.

Дальшому соціалістичному будівництву на селі перешкодив віроломний напад на нашу країну фашистської Німеччини. Багато чоловіків пішли захищати рідну Батьківщину, інші працювали на спорудженні оборонних укріплень. Актив села вжив заходів, щоб врятувати колгоспне майно. Активісти В. Я. Гринюк, П. С. Дячук, П. Т. Прядій вигнали велику рогату худобу і здали військовій частині у Вінницькій області.

8 липня 1941 року село захопили фашисти. Окупанти жорстоко переслідували усіх тих, хто встановлював Радянську владу на селі. Вже в перший день окупанти розстріляли комуніста-підпільника В. П. Твердохліба. На каторжні роботи фашисти вигнали 99 чоловік. Збитки, нанесені селу і особисто громадянам, дорівнювали близько 770 тис. крб. Наділена селянам Радянською владою земля була відібрана і передана у володіння румунському офіцеру.

Окупаційні власті для виправдання своєї загарбницької політики вдавалися і до фальсифікації. Бузовиця протягом усього свого існування була заселена виключно українцями. Під час румунської окупації тут проживало кілька румун-жандармів. Однак за сфальсифікованими даними, складеними окупантами у лютому 1944 року, у селі числилося 2225 чоловік румун і лише 450 українців. Тоді як насправді у селі налічувалась всього близько 2 тис. чоловік. В школі знову була заборонена українська мова.

Але мешканці села не корилися фашистським загарбникам. Вони всіляко саботували розпорядження та накази окупантів,, переховували односельчан та жителів інших сіл, яких переслідували фашисти. М. Прядій випікала хліб для тих, хто переховувався від жандармів, О. Білоус переховувала у себе трьох дівчат, яким загрожувала німецька каторга.

У Великій Вітчизняній війні в боях з фашистськими загарбниками брали участь 286 бузовчан, з яких 121 загинуло, серед них колишній комуніст-підпільник П. С. Дячук — під Сталінградом, брати Юхим та Іван Прядій — під Керчю, Іван Гарюк — під Берліном за 2 дні до закінчення війни. 116 чоловік нагороджені бойовими орденами і медалями.

З квітня 1944 року Бузовиця визволена радянськими військами. Зразу ж в селі почала діяти сільська Рада. Головою її став комуніст П. Ф. Рибак, секретарем В. І. Білий. Почалася відбудова зруйнованого господарства. Разом з тим трудівники села подавали допомогу фронту в остаточному розгромі фашистів. 29 жовтня 1944 року у фонд Червоної Армії було передано понад 100 цнт зерна і на танкову колону — близько 25 тис. карбованців. Для організації сільськогосподарських робіт були створені земельна громада на чолі з комуністом Ф. О. Нагабасом та супряжні групи.

7 липня 1947 року відбулися загальні збори селян, які вирішили організувати колгосп, і назвали його ім. М. І. Калініна. Головою правління обрано П. Д. Чайкуна, членами правління О. Г. Бондаря, ПІ. С. Монастирського, І. А. Нагабаса, П. Т. Прядія. 17 серпня 1947 року в селі організовано ще один колгосп ім. В. І. Чапаева. Головою його став А. М. Федорець. 25 липня 1950 року обидва колгоспи об’єдналися в один ім. М. І. Калініна. Укрупнений колгосп налічував 680 дворів, мав 1468 га орної землі, 196 коней, 255 голів великої рогатої худоби, 233 свині, 331 вівцю., Головою об’єднаного колгоспу обрали П. Т. Прядія.

Об’єднання артілей створило сприятливі умови для дальшого розвитку господарства. Вже в 1951 році грошовий прибуток колгоспу становив близько 850 тис. карбованців. Це дало змогу розгорнути будівництво. В цьому ж році було збудовано конюшню, пташник, столярну майстерню та інші господарські і побутові приміщення.

Здійснюючи рішення XX—XXIII з’їздів КПРС, вересневого (1953 р.) та наступних Пленумів ЦК партії, колгоспники домоглися великих успіхів в економічному і культурному житті. На кінець семирічки валовий збір зернових і бобових збільшився майже у 3 рази, цукрових буряків — у 2,8 раза, картоплі майже у 3 рази. У 2 рази зросла урожайність зернових, у 2,1 раза — цукрових буряків.

Значних успіхів домігся колгосп у розвитку тваринництва. В 1965 році, наприклад, у колгоспі було вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь молока і м’яса майже в 3,2 раза більше, ніж у 1953 році.

Помітно збільшились грошові надходження. За 1951—1965 рр. вони зросли у 5 разів і становили близько 450 тис. крб. Вартість людино-дня за цей же період зросла у 2,5 раза.

Відрадних успіхів в колгоспному виробництві добились хлібороби у ювілейному 1967 році. Колгосп одержав урожай зернових по 31,5 цнт. Урожай буряків становив 265,3 цнт з гектара. Хороших результатів добився колгосп в галузі тваринництва. На 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено по 54,6 цнт м’яса і по 488 цнт молока. Загальний прибуток колгоспу у 1967 році дорівнював майже 700 тис. карбованців.Нині колгосп ім. Калініна високорозвинене господарство. Основний напрям господарства зерновий з розвинутим тваринництвом і спеціалізованим птахівництвом. У добре обладнаних приміщеннях утримується близько 2 тис. голів худоби, на птахофермі близько 11 тис. штук птиці. В господарстві використовуються 19 тракторів, 5 зернових комбайнів, багато сівалок, культиваторів, 12 автомашин. Численну техніку обслуговують 72 механізатори. Праця в колективі дала можливість трудівникам села виявити свої здібності, бажання працювати на благо всіх і добиватися високих виробничих показників.

Передовиками колгоспного виробництва, майстрами високих урожаїв стали ланкові В. І. Богомаз, Н. Ю. Гарюк, М. М. Ткач, комбайнер Д. В. Ковальчук, тракторист І. Н. Чебан та доярки М. Я. Кирилюк, О. Н. Косовська, О. І. Романенко, телятниця Н. Н. Демко та багато інших. Сім колгоспників за виробничі успіхи нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.

Авангардну роль у господарському і культурному будівництві завжди відіграє сільська партійна організація, створена в 1944 році. У 1968 році в ній налічувалось понад 40 членів і кандидатів в члени КПРС. Бойовим помічником комуністів села є комсомольська організація, що об’єднує 70 юнаків і дівчат. Абсолютна більшість комуністів і комсомольців веде перед, працюючи у сфері матеріального виробництва.

За роки Радянської влади докорінно поліпшився добробут трудівників села, змінилося і саме село. Якщо за 22 роки окупації Бузовиці буржуазно-поміщицькою Румунією було збудовано лише 17 нових будинків сільськими куркулями, то лише за останні 15 радянських років споруджено 314 нових і капітально відремонтовано 32 будинки. У 1939 році у селі був лише один радіоприймач у поліцейського шпика, а тепер у власному користуванні жителів 211 радіоприймачів, 41 телевізор, 10 автомашин, 46 мотоциклів, 234 швейні машини, понад 400 велосипедів. В 1953 році село було радіофіковане, електрифіковане. Діють в селі шевська, швейна майстерні, чотири магазини, лазня, буфет. Свої заощадження колгоспники зберігають у сільській ощадкасі, заснованій у 1948 році.

Значні зміни сталися і в медичному обслуговуванні. В селі працюють медичний пункт, пологовий будинок, дитячі ясла на 120 місць. У 1960 році відкрито колгоспний профілакторій, дитячу молочну кухню.

Докорінні зрушення за післявоєнний період сталися у селі в галузі культурного будівництва. Ліквідовано тяжку спадщину — неписьменність серед дорослого населення. Всі діти навчаються. В селі працює близько 50 чоловік спеціалістів з вищою і незакінченою вищою освітою.

Значне місце в культурно-освітній роботі відіграє клуб. Тут регулярно демонструються кінофільми, працюють агіткультбригада та гуртки художньої самодіяльності, в яких бере участь близько 100 чоловік. Духовий оркестр в селі існує вже понад 30 років, ним керує досвідчений музикант, колишній підпільник П. Т. Прядій. В селі працює 2 бібліотеки, книжковий фонд яких налічує понад 11 тис. примірників. Книга і газета стали доступними кожному трудівнику.

Жителі села передплатили на 1968 рік понад 3200 газет і журналів.

На громадських засадах працює сільська група товариства «Знання».

29 лекторів — учителів, агрономів, передовиків колгоспного виробництва — систематично виступають перед населенням з лекціями і бесідами. Працює в селі відділення добровільного спортивного товариства «Колгоспник», що об’єднує понад 30 сільських спортсменів.

У ювілейному році в селі відкрито з ініціативи ветеранів комуністичного підпільного руху П. П. Білоуса та В.. Я. Гринюка народний музей революційної і бойової слави.

Важливу роботу по благоустрою, налагодженню культурного і громадського життя у селі проводить сільська Рада через свої постійно діючі комісії. З ініціативи сільської Ради в Бузовиці з участю громадськості споруджено пологовий будинок, профілакторій, впорядковано шосейну дорогу, вулиці тощо.

Трудівники Бузовиці в 1965 році збудували пам’ятник-обеліск землякам, що полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Трудівники села докладають всіх зусиль, щоб внести свою частку в будівництво світлого майбутнього — комунізму. розповідь ГОРБАТЮК КАРІНКИ,с бузовиця.