Булгарський улус
| Булгарський улус | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Болгар Булгар аль-Джадид | ||||||||
| Релігії | Іслам | ||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Засновано | XIII | ||||||||
• Ліквідовано | XV | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
Булгарський улус — улус Золотої Орди, що існував у першій половині XIII—XV століттях в волзькому регіоні.
У 1236 році внаслідок поразки Волзької Болгарії від монгольських військ припинила своє існування. Втім повстання тривали до 1240 року. Наслідком остаточного загарбання став поділ монголами цих земель. Основна частина склала Булгарський (Болгарський) улус, що безпосередньо підпорядковувався хану Бату. На інших частинах утворилося 6 бейліків (Іскі-Казань, Джукетау, Кермен-Чуг, Менке-Булгар, Атряси, Альменевське городище) і 1 емірат зі столицею в Кашані. В останнього панували залежні від монголів представники колишньої правлячої династії Волзької Болгарії. Низка дослідників ототожнюють Кашанський емірат (в новгородських і московських літописах відомий як Кашанське князівство) з Булгарським улусом, що є відповідає дійсності.
Про початкову історію улуса обмаль відомостей. Вважається, що спочатку управління ним здійснювали безпосередньо хани через своїх емірів. До початку XIV ст. усі бейліки занепали або були ліквідовані ханами Золотої Орди. За часів ханів Токти або навіть і Узбека очолював улус Кара-Саси (після прийняття ісламу відомий як Кара-Хусейн), онук або праонук Тука-Тимура. Позбавлений влади ймовірно в часи Джанібека, оскільки Тукатимуриди за часів Узбека зберегли свої улуси, або помер під час великої епідемії чуми 1340-х років.
У 1359 році з початком великої зам'ятні становище улуса погіршилося внаслідок нападів ушкуйників. Перший напад стався у 1360 році на Джукетау[1]. Лише за підтримки великих князів володимирського і нижньогородського Дмитра і Андрія Костянтиновичів відповідно вдалося відбити на деякий час цих річкових піратів. 1361 року владу в улусі захопив емір Булат-Тимур, що оголосив незалежність. 1366 року ушкуйники знову атакували землі улуса. Булат-Тимур вів війну з великим князівством Рязанським, але не досяг значних успіхів. 1367 року улусбек Булат-Тимур напав на велике князівство Нижньогородське, пограбувавши землі до річки Сундоваті. Але того ж року повалений ханом Азіз-шейхом. 1369 року у битві біля Болгару було завдано поразки ушкуйникам.
1369 року в улусі владу захопив Хасан (Асан), який того ж року біля Болгару завдав тяжкої поразки ушкуйникам. 1370 року Хасан оголосив незалежність. Перетворив фортецю Казань, ліквідувавши Казанський бейлик, на важливе місто. Але того ж року його було повалено. 1374 року ушкуйники захопили Болгар та сплюндрували частину улуса. 1376 року тут владу встановив темник Мамай. поставивши свого улусбека Махмат-Султана. Того ж року останній зазнав нападу московосько-нижньогородського війська, яке завдало поразки татарам. Зрештою улусбек виплати нападникам 5 тис. срібних рублів. Але у 1377 році Махмат-Султана повалив Урус, хан Золотої Орди. Це вторгнення завдано нового економічного удару по населенню і містам. Остаточно відновив ханську владу над улусом Тохтамиш у 1380 році. Останній зміцнив тут ханську владу, наказавши здійснювати напади на Нижній Новгород і В'ятку у 1382 і 1391 роках. У відповідь було пограбовано Джукетау і Кашан. Останній після цього занепав і невдовзі спорожнів[2]
В подальшому улус слугував важливою військовою і господарською базою у походах Тохтамиша. 1391 року в межах улусу відбулася битва хана з аміром Тимуром. Останній після перемоги 26 діб грабував Булгарський улус. Ще більшого удару зазнав 1395 року під час другої війни Тохтамиша і Тимура. Тоді було сплюндровано ключові міста улуса, насамперед знищено Болгар (з 20 тис. населення). Цим занепадом скористалося московське військо, яке 1399 року сплюндрувало булгарський улус, а також захопило Кашанський емірат, проте не змогло тут закріпитися. У відповідб Ентяк захопив Нижній Новгород, що було сплюндровано.
Деякий час в улусі панували місцеві еміри. 1407 року його захопив Джелал ад-Дін, син Тохтамиша. 1408 року тут встановив владу Єдигей. Проте владу мали місцеві еміри, які 1409 року завдали поразки ушкуйникам, що вдерлися в межі улуса. 1411 року тут знову владу встановив Джелал ад-Дін, що став ханом Золотої Орди. 1419 року останній передав владу над улусом синові Гіясаддіну. Втім його влада не поширювалася далі Казанського бейліку.
1421 року еміри улуса підтримали Данила Борисовича в боротьбі за трон Великого князівства Нижньогородського. За цим відбувається протистояння з Мангитським юртом, внаслідок чого до 1420 року було втрачено територію півдня Пониззя Ками і частину Правобережжя Волги.
За цим відбувається фактичний розпад улуса, де боролися булгарські й татарські еміри та беї. 1422 року Гіясаддін, правитель Казанського бейліку, прийняв титул султана й оголосив боротьбу проти ординського хана Улу-Мухаммеда. Боротьба за перервами тривала до 1438 року, коли Улуг-Мухаммед переміг Гіясаддіна, захопивши Казань, після чого оголосив себе ханом нової держави. Того ж року було ліквідовано Кашанський емірат.
Охоплювала Західне Заволжя, Передволжя і Передкам'я в басейні річки Казанки, Меші і Ашита, Середнє Закам'я, басейна річки Черемшан і Передкам'я в районі басейну річки В'ятки[3].
У порівнянні з домонгольським періодом відбулося скорочення кількості городищ: із загального числа приблизно 200 одиниць всього 40 існувало в XIII-XV століттях, при цьому близько 20 городищ з'явилося в період у середині і другій половині XIII століття[4]. Велика частина нових міст виникає в північній частині Булгарського улусу і на правобережжі річки Волги (наприклад, Веда-Суар на місці сучасних Чебоксар)[5] в середині-другій половині XIII століття.
Вищу владу вулусі здійснював хан Золотої Орди, а період його відсутності ― улусбеки і даруги, виконували адміністративні, фінансові та військові функції: контроль збору податків і мит, виконання різних повинностей і лояльності місцевого населення нової влади. Якщо в середині XIII століття система влади на території Болгарської землі безпосередньо підкорялася ханові, то в четвертій чверті XIII століття перейшла повністю до улусбеків.
- Абдулла (?— 1361)
- Булат-Тимур (1361-1367)
- Асан (1367—1370)
- син Салатан-бея (1370—1376)
- Махмет Салтан (1376—1377)
- Бектут (?1382—1391)
- Єнтяк (?—1395)
- Талича (1410-ті)
- Алі-бей (1420-ті)
Стара булгарська знать не виступала як згуртована соціальна група, але як сукупність окремих сімей, включених у структуру влади Золотої Орди. Булгарська знать була в результаті замінена новою татарською клановою аристократією, що мала власні військові загони[6].
Наприкінці XIII — на початку XIV століття у соціальній структурі фіксується наявність членів Чингізидів, ієрархічного організованого військово-служилого стану на чолі з емірами і беками (включаючи їх дружин і доньок, що позначалися термінами халтун, біка, біка, елчі, хум), тамгачів (збирачів податків), військової (юрі, чурі) та нетитулованої (ага, ходжа) знаті, а також представників духовенства ― шейхів великих, шейхів малих, імамів та хаджі.
За аристократіяєю йшло купецтво, що було досить впливоим та інші містяти, переважно ремісники. Разом з селянами вони були основою податного населення.
Розвиток набули землеробство, обробка металів, виготовлення військових і побутових знарядь, торгівля, рибальство, мисливство.
Улус стає важливим центром ремісництва. До кінця XIII ст. більшість міст відновлюються та збільшуються у розмірах. Запозичено з Хорезму нову систему виробництва — кархана (попередники мануфактур з розподілом праці). Це дозволяло випускати ремісничу продукцію у значних обсягах та забезпечувати нею сільські поселення. З чавуну почали лити котли, які поширилися по всій території монгольської імперії. З'являється залізна гарнітура поясних ременів, бронзові дзеркала з далекосхідними зображеннями. Джукетау був великим центром виробництва, зокрема, металообробки.
Кашинський емірат стає центром виготовлення власного типу кераміки (на кшталт напівфаянсу), яка спочатку була винайдена як наслідування китайській порцеляні і надалі отримала свій розвиток.
Для виготовлення виробів із коштовних металів використовувалась сировина з інших улусів, що зумовив великий відсоток завезення ювелірних прикрас[7]. Найрізноманітними стали золоті персні, найпоширенішими з яких є цільнолиті прикраси з прямокутним щитком, який міг бути нанесений гравірований малюнок. Дані кільця також виготовлялися зі срібла, бронзи, скла та кістки. Подібні вироби виготовлялися у Болгарі серединою - другою половиною XIV століття і були у використанні в XIV-XV століттях. До таких перснів близькі прикраси з овальним щитком зі стилізованими візерунками, викладеними з дроту, вироби вироблялися в Булгарському улусі і не були привізними. Перстні зі вставками з коштовного або штучного каміння, у свою чергу, були імпортними.
В Болгарі з 1240-х років відбувалося карбування срібних і мідних монгольських монет. Болгар став одним із центрів золотоординської монетної карбування до 1340-х років. Після цього періоду назва «Болгар» на монетах не зустрічається.
Еволюція технології будівництва укріплень у період існування Золотої Орди свідчить про розвиток містобудування в улусі. Зміна в тактиці оборони поселень призвела до спрощення захисту фортець (наприклад, до появи схеми оборонних ліній один-два вали та один-два рови)[8]. На околиці улусу знаходилися невеликі міста, які також мали оборонні споруди і, мабуть, служили опорними пунктами на межах окремих земель[9].
Міське населенняголовним чином залишалося мусульманським, проте деякі традиції в золотоординську епоху зазнали істотної трансформації, зокрема, в поховальному обряді з'явилися кам'яні надгробки з епітафічними написами, цегляні мавзолеї. Про зміни в мусульманській громаді Болгарської землі також можуть свідчити тексти епітафійних пам'яток із поминанням духовних осіб, які прибули до Булгарського улусу з Хорезму, Східного Надаралля та Закавказзя.
Сільське населення дотримувалося переважно традиційного віросповідання (поганства). Незначна частина населення також сповідало християнство.
Спочатку використовувалася уйгурська система квадратної писемності, що була головною в Монгольській імперії. З XIV ст. з посиленням ісламізації вона поступово змінилася арабицею.
Водночас формується спільна мова з кипчацькою основою, на якій в подальшому формується літературна мова поволзьких тюрків (старотатарська).
- ↑ Рогожский летописец // ПСРЛ. Т. 15. М., 2000. Ст. 69
- ↑ История татар с древнейших времен (в семи томах). Т. 2. Волжская Булгария и Великая степь. Казань, 2006. С. 192–193
- ↑ Измайлов И. Л. Волжская Булгария XIII в.: автономия или ханский улус // Золотоордынское наследие : сборник. — 2009. — № 1, с. 39―40
- ↑ Губайдуллин А. М. О градостроительстве в Булгарском улусе Золотой Орды // Археология евразийских степей : журнал. — 2022. — 14 мая, с. 150
- ↑ Димитриев В. Д., Краснов С. А. Болгарская земля // Электронная Чувашская энциклопедия
- ↑ Измайлов, 2009, с. 36
- ↑ Руденко К. А. Золотые украшения Волжской Булгарии и Булгарского улуса Золотой Орды: опыт сравнительного анализа // Поволжская археология : журнал. — 2018. — № 2. — С. 115
- ↑ Губайдуллин, 2022, с. 151
- ↑ Губайдуллин, 2022, с. 153
- Смирнов А. П. Волжские булгары («Труды ГИМ». Вып. XIX). — М.: Издания гос. ист. музея, 1951. — С. 270
- Татарский энциклопедический словарь. — Хусан, Институт Татарской энциклопедии АН РТ, 1999.
- Сабитов Ж. М. Улусы Тукай-Тимура и Тукай-Тимуридов в 1227—1359 годах//Золотоордынская цивилизация. 2017. № 10. С.256-260