Бучач

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бучач
Coat of Arms Buchach.PNG
Герб Бучача
Панорама Бучача із замку
Панорама Бучача із замку
Основні дані
Інша назва Бучич
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область
Район Бучацький район
Рада Бучацька міська рада
Код КОАТУУ 6121210100
Перша згадка 1260
Магдебурзьке право 1393, 1515
Населення 12 547 осіб (1 січня 2012)[1]
Площа 9,98 км²
Густота населення 1254 осіб/км²
Поштові індекси 48400-48405
Телефонний код +380-3544
Координати 49°03′48″ пн. ш. 25°22′35″ сх. д. / 49.06333° пн. ш. 25.37639° сх. д. / 49.06333; 25.37639Координати: 49°03′48″ пн. ш. 25°22′35″ сх. д. / 49.06333° пн. ш. 25.37639° сх. д. / 49.06333; 25.37639
Водойма Стрипа
Міста-побратими Казімежа-Велика
День міста остання неділя липня
Відстань
Найближча залізнична станція Бучач
До обл./респ. центру
 - залізницею 125 км
 - автошляхами 68 км
Міська влада
Адреса 48400, Тернопільська обл., Бучацький р-н, м. Бучач, майдан Волі, 1
Веб-сторінка Бучач — Сьогодні
Міський голова Йосиф Мосціпан[2]

Commons-logo.svg Бучач у Вікісховищі

Вигляд на місто зі стіни замку, осінь 2013

Бу́чач — місто в Україні, центр Бучацького району Тернопільської області. Розташоване за 72 км на південний захід від обласного центру, на обох берегах річки Стрипи. Населення — 12514 осіб (2011 р., 12,5 тисяч у 2006 р.).

Розташований на перехресті шосейних доріг: Н18 Івано-Франківськ — Тернопіль, Т 2001 (Бучач — Скала-Подільська), Т 2006 (Бучач — Зарваниця — Городище). Місцеві дороги — на Золотий Потік (веде через Дністер до дороги Р20); Коропець (до Н18); Язловець, Товстого Т 2016 (до М19).

Залізнична станція Бучач — тепер кінцева станція лінії з Чорткова.[3]

У Бучачі — відомі історико-архітектурні пам'ятки — церкви святого Миколая, Святої Покрови, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, Успенський костел, ратуша, скульптури галицького Мікелянджело — Іоана Георга Пінзеля тощо.

Зміст

Походження назви[ред.ред. код]

Є кілька варіантів походження назви міста, зокрема:

  • від старослов'янського слова «буча», що означає «вода напровесні, бистрина і глибінь», що досить точно відображає навколишній ландшафт
  • від букових лісів, які в давнину росли тут[4]
  • річка Стрипа робить довкола міста меандр (обруч)
  • давньослов'янське буч — означало смілива та звитяжна людина,[5] гордий, непоступливий.

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Залишки скель біля замку, осінь 2013
Залишки скелі біля гімназії, осінь 2013
Скеляста порода коло церкви Миколая, 2014
Водоспад та вигляд на монастир
Р.Захарій. Вигляд із замку на місто
Вигляд на місто з Торговиці. 6.10.2013

Місто розташоване на території Опілля — західної частини Подільської височини. Як і весь район, частково захищений від північних вітрів Бережансько-Тернопільською височиною.[16] Центр знаходиться в каньйоноподібній долині річки Стрипи, де вона утворила меандр. Місто оточене пагорбами-горами Замковою, Торговою (Торговицею), Федір.

Межі території Червоногородського повіту збігалися на заході з руслом річки Стрипи, на півночі межа проходила на відрізку від Бучача до Тарноруди. Нижче міста Бучача кордон Подільського воєводства йшов на схід до річки Збруч (західною межею була річка Стрипа).

Михайловський В. стверджував, що західна межа Подільського князівства проходила межиріччям річок Стрипи та Золота. [17]

Стратиграфія, тектоніка[ред.ред. код]

Місто (як і вся Тернопільська область) розташоване в межах Волино-Подільської частини (плити) Східно-Европейської (Руської) платформи. В її геологічній будові беруть участь осадові породи верхнього протерозою, палеозою, мезозою, кайнозою, які залягають на докембрійському кристалічному фундаменті. Породи цього фундаменту на значній глибині, на поверхню не виходять. Біля міста бурували глибокі свердловини для вивчення складу порід докембрію, палеозою[18]; порода складена темно-сірими базальтами, туфами, туфітами, які перешаровуються з аркозовими пісковиками та гравелітами. Абсолютний вік (свердловина в селі Хмелівка, 20 км від Бучача) базальтів 538 млн років.

Місто розташоване на території Бучацької палеозойської локальної структури (плікативне порушення моноклінального залягання верств осадових порід, характерне для найбільш рухливих зон зчленування окремих блоків кристалічного фундаменту).[19]

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Бучача, як і всієї Тернопільської області, є помірно-континентальним; для нього характерні нежарке літо, м'яка зима і достатня кількість опадів. Формування клімату залежить від впливу:

  • радіаційних умов
  • циркуляції повітряних мас
  • підстилаючої поверхні.

Упродовж року на клімат міста впливають повітряні маси з Атлантики (зумовлюють циклональну погоду) та континентальне повітря:

  • взимку проникають відроги сибірських антициклонів, спричиняючи холодну погоду
  • влітку впливає азорський максимум
  • навесні, на початку осені — холодні арктичні повітряні маси.

Місто розташоване на межі двох кліматичних підрайонів області — Центрального та Південного.

Центральний називають холодним Поділлям — середня температура повітря за рік — +6,8 °C, сума активних температур — 2400—2500 °C, найкоротше літо (98-90 днів), найкоротший безморозний період (150—165 днів), найбільше днів із сніговим покривом (85—93 дні), випадає понад 600-65 мм опадів на рік;

Південний називається теплим Поділлям — середньорічна температура повітря +7,3°С, січня −4,5°÷ −5°С, липня +19°С, сума активних температур на рівних ділянках 2500…2600 °С, до 2700 °С на понижених місцях крайнього південного сходу. Весна настає на 2 тижні раніше, ніж на решті території області. Тут добрі умови для вирощування теплолюбних культур, особливо на схилах південної експозиції.

Ґрунти[ред.ред. код]

На території міста поширені ясно-сірі опідзолені ґрунти (невеликими острівцями, приурочені до найбільш піднятих і розчленованих форм рельєфу), сірі опідзолені ґрунти (поширені на горбистих місцевостях). Біля річки Стрипи є ґрунти лучних заплав.[20]

Геоморфологічне, геоботанічне районування[ред.ред. код]

Місто (як і вся область) розташоване в межах однієї геоморфологічної області — Волино-Подільської височини, в підобласті Подільської височини. Бучач знаходиться на межі Придністровської структурно-пластової глибоко розчленованої та Тернопільської структурно-пластової рівнин.[21]

Місто розташоване біля південної межі Тернопільського геоботанічного району Подільсько-Середньопридністровської підпровінції Европейської області широколистяних лісів, який характеризується поширенням дубових, менше — дубово-грабових, ще менше — букових лісів.[22]

Екологія[ред.ред. код]

Сміття на Баштах, Стрипа, Бучач, 2014

Екологічна культура в місті на низькому рівні станом на осінь 2014 року. Добровольці перед Пасхою — останніми роками щороку — прибирають від сміття замок, урочище «Башти» в долині Стрипи. Стихійний смітник в потічку біля вул. Галицької, створений в основному дикими мешканцями будинків над потічком та околиць, забруднює середовище вже кільканадцять років.[23]

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Бучача

Археологічні дослідження, знахідки[ред.ред. код]

У місті виявлено:

  • пам'ятки доби неоліту: сліди поселення, окремі знахідки крем'яного приладдя для домашнього та господарського вжитку.[24]
  • на березі Стрипи: залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури, поховання бронзового віку.
  • на Федір-горі під час археологічних розкопок знайшли:
    • 1922 році проводили Леон Козловський та Кароль[25] Стояновський, виявили найбільше з виявлених в околиці досліджуваних селищ трипільців, населення якого жило у надземних хатах, кілька гончарних печей, мідне шило, яке засвідчило про торгові зв'язки із Закарпаттям.
    • 1924 року — кам'яні долота, тесла зі старанно зашліфованою поверхнею — інвентар, типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (6-3 тис. до н. е.).
    • кераміка з ритим спірально-волютовим орнаментом, характерна для прийшлого з Судетських країв через Шлеськ хліборобського племені наприкінці неоліту — єдиний слід племені у Бучацькому повіті (станом на 1972).
  • на «Шибениці» — кам'яні «скринькові» гроби (також у Берем'янах, Доброполі, Нагірянці), у яких вперше у Бучаччині знайдено бронзові вироби (вотки) та «прикметні» малі глиняні вази з двома вушками", які виступали вище вінця.[26]

Початки, період Галицько-Волинського князівства[ред.ред. код]

Територія Бучача на мапі князівства Київської Русі у 10541132 роках

На території теперішнього міста знаходилося давнє слов'янське поселення. На думку Олега Рибчинського, давня міська площа Ринок мала форму трикутника, у місті простежується стара «руська» композиційна структура середмістя (як і, зокрема, в Язловці, Чернелиці).[27]

Польські джерела стверджують: місто (або поселення) було руським, існувало в XII ст.[28][29] (за часів окремих Галицького, Теребовлянського князівств). У 1260 році в праці Бартоша Папроцького[30] згаданий староста кам'янецький Гаврило (Габріель) Бучацький, відгеографічне прізвище якого дає підстави стверджувати про існування міста чи поселення з відповідною назвою.

Бучач входив до складу Галицько-Волинського князівства.

Угорський та польський періоди[ред.ред. код]

Найімовірніше, як і сусідня Теребовля, в 1349 році захоплене поляками. Після смерті короля Казимира III (1370) разом з рештою Галичини перейшов під владу угорського та польського короля Людовика,[31][32] від імені якого керував намісник — титулярний «король Руси» Володислав Опольський (13721379, 13851387), а безпосередню владу на місцях мали угорські старости; дуже ймовірно, у Бучачі (як і в інших галицьких містах) була угорська залога[32].

1387 року королева Ядвіґа І організувала й очолила військовий похід на Галичину, яка знову опинилась у складі Польщі. У 14341772 — місто в складі Галицької землі Руського воєводства. Від 1578 року місто належало до Галицького повіту цієї землі[33], згодом до Теребовельського повіту[34].

Після польської окупації Бучач належав шляхтичам Бучацьким гербу Абданк[35], які прославилися при захисті Галицької Руси і Поділля від кримських та монголо-татар[36]; після окупації Польщею сприяли поширенню католицизму.[37] У 1373[38][39][40] року власник міста Міхал Адванець видав грамоту-привілей, якою надав кошти для розбудови замку, перебудови костелу і записав фундуш на його утримання та католицької парафії[29][41]).[42].

1393 р.[43] на прохання власника міста Міхала Авданця король Владислав II Яґайло надав місту магдебурзьке право[44][45]). У 1427 р. Міхал «Мужило» Бучацький за згодою короля перевів місто на польське право.

Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для магістрату Бучача (при виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році; далі справи йшли на розгляд до Кракова).

Принаймні з останньої чверті XV ст. в місті було 2 костели: фарний[46] та костел Св. Хреста, розібраний перед будівництвом Церкви Воздвиження Чесного Хреста василіянського монастиря у місті).[29]

Власниця міста — донька, спадкоємиця Якуба Бучацького Катажина вийшла заміж за Яна Творовського гербу Пилява; посагом був Бучач, ця гілка Творовських стає Бучацькими-Творовськими (або Бучацькими гербу Пилява).[47] Бучацькі-Творовські гербу Пилява володіли містом до кінця XVI століття, відтак — Гольські гербу Роля (Роліч) після заміжжя Катажини Бучацької-Творовської (доньки Яна Бучацького-Творовського (молодшого) і Катажини з Баранова[48] за руським воєводою Станіславом Ґольським, потім до його брата Яна, відтак — вдови Яна Зофії. Потоцькі гербу Золота Пилява стали власниками після Зофії Ґольської.

За іншими даними, місто перейшло до Потоцьких після шлюбу Катажини Бучацької-Творовської — доньки Миколая Бучацького-Творовського — з кам'янецьким каштеляном (пізніше) Анджеєм Потоцьким, відтак, після шлюбу їх доньки Анни та Станіслава Ґольського[49], перейшло до останнього, після його смерті до брата, кам'янецького каштеляна Яна Ґольського. Після смерті Яна Ґольського власницею стала його вдова Зофія Стадніцька-Ґольська з Замєхова, яка отримала для зберігання скарб Могилянки. Після тривалих феодальних сутичок, судових позовів біля 1620 р. місто перейшло до Стефана Потоцького[50], представники різних гілок яких були власниками міста до 1772 р., дідичами до 1939 р.

Влітку 1498 р. Бучач завоювали війська Штефана III і його союзників — турків; їх помстою за попередні невдачі стала руйнація міста, полонення частини його жителів.[33] 1508 р. в місто були тимчасово перенесені засідання ґродського (міського) суду зі сильно зруйнованої татарами Теребовлі[51], 1515 року було повторно (привілеєм короля Сигізмунда I Старого[52]) отримане магдебурзьке право. 1518 року в Бучачі, як і у всій Польщі, запроваджена панщина; почала діяти урядова заборона селянам Гали­чини подавати скарги на феодалів. З 1558 року, за привілеєм короля Сиґізмунда II Авґуста (прохання власниці — вдови Катажини Бучацької-Творовської), 2-чі на рік (на святих Прокопа та Єнджея) проводилися ярмарки, щотижня в четвер — торги[53], що сприяло зростанню добробуту міщан, розвитку ремесел. Власник міста Миколай Бучацький-Творовський — зять Радзивілла Миколи Христофора «Чорного» — був кальвіністом, сприяв поширенню цієї течії християнства, перетворив фарний костел на кальвінський збір[54]. Більшість міщан займалися ремеслами і рільництвом, відробляли панщину, сплачували десятину, виконували різні повинності.

За польської влади містом управляв війт, якого призначав дідич з-поміж міщан. Бурмістрів, присяжних, інших урядовців вибирали міщани самі щороку на Зелені Свята.[55] 1580-і роки — закінчена перебудова фортеці (наступна в 1630-х).[56] Тривалий час (до 1675 р.) місто з успіхом оборонялось завдяки замку та оборонно-спостережним вежам.[55]

мапа Томаша Маковського («Радивилівська»)
Бучач на мапі 1613 року
Макет Бучацького замку

1610 р. збудовано[57] та освячено[58] муровану церкву Св. Миколая. «Congregatio de propaganda fide» згадує, що 1612 р. за сприяння Марії Амалії Могилянки-Потоцької (православної за віросповіданням) на правому березі Стрипи — на найвищому бучацькому узгір'ї — для православних монахів було збудовано муровані церква Святої Трійці та монастир[59].[60]

Конфлікт між Зофією Ґольською та Іваном-Юрієм Радзивіллом[ред.ред. код]

У січні 1614 р. в результаті феодального конфлікту замок у Бучачі, який належав тоді Зофiї з Замєхова Стадніцькій-Ґольській, здобув завдяки підкупу залоги ординат Несвіжу, троцький каштелян[61] Іван-Юрій Радзивілл при допомозі Станіслава Влодека. Причина конфлікту — наслідок несплаченого боргу Станіслава Ґольського: його жовніри ще за життя «сюзерена» спричинили шкоду в маєтках дружини І.-Ю. Радзивілла — власниці Язловця Елеонори з князів Острозьких Язловецької (вдови Героніма Язловецького), оцінені І.-Ю. Радзивіллом у 90000 злотих. Після позову до суду він від імені дружини отримав право інтромісії на Бучач[62]).[50]

Напад на замок відбувся під претекстом примусового виконання рішення суду. З. Ґольська, вийшовши повторно заміж за подільського воєводу Станіслава Лянцкороньского, подала позов до Коронного трибуналу з приводу нападу на Бучач, вимагала повернути 60000 гривень. С. Лянцкороньський, використовуючи зв'язки, добився кари інфамії та баніції для І.-Ю. Радзивілла. Остаточно закінчилась суперечка «полюбовно» 11 лютого 1615 за посередництва київського воєводи Станіслава Жолкєвського та руського воєводи Івана Даниловича.[62]

Час Хмельниччини[ред.ред. код]

Після початку визвольної війни проти польсько-шляхетського панування в місті було скликано всю громаду для проведення наради щодо подальших дій.[63] 1648 року фортецею безуспішно намагались оволодіти незначні частини козацько-селянсько-татарського війська.[64] Обороною замку командував власник міста Ян Потоцький.[65] Було підпалено околишні будинки.[66]

Бучач на мапі 1614 року

1652 р. дідич міста Ян Потоцький, порушивши розпорядження матері, подарував на вічні часи василіянський монастир Св. Трійці з церквою, які були реставровані коштом матері — Марією Амалією Потоцькою з Могил[60]) та всім майном католицькому монашому ордену домініканців,[60] надав ґрунт (земельну ділянку) для кляштора.[67] Ян Потоцький надав кошти для спорудження костелу (на плані мав форму латинського хреста) Воскресіння Господнього.[68] За іншою версією, при православному монастирі василіян кам'яна церква була збудована коштом власниці М. Могилянки-Потоцької.[60] За часів володіння містом Яном Потоцьким при фарному костелі існувала школа, шпиталь для 8 хворих.[68] Перед 1664 роком дідич також заснував парафію УГКЦ.[69]

Під Бучачем під час походу на захід військ Богдана Хмельницького разом з московитами відбувся бій їх загонів із загоном кінноти, висланим коронним гетьманом Станіславом «Реверою» Потоцьким. Через значні втрати коронне військо відступило на захід.[70] Михайло Грушевський, «Історія України-Руси»:

« З-під Ягольниці пішли ми до Львова сентября 4, і по дорозі твої ратні люди у польських городів Язлівця, Бучача, Бережан, Теребовлі, Потока, Тернополя, Підгайців і за Дністром Галича, Поморян, Голих Гір, Бужська попалили «посади». В Язлівці, Бучачу і Бережанах в маленьких городках засіли Ляхи, Жиди, Вірмени, і міщан богато, і ми до них приступати не веліли, тому що городки муровані, тверді-аби не наробити утрат.  »

[71]

1655, 1667 рр. — фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі, відступаючи, спалили місто.

Пам'ятна дошка крулю Яну III, осінь 2013
Бучач на мапі 1660 року
Старий будинок (колишня бурса)
Здвиженська церква, фасад

До поділів Польщі[ред.ред. код]

Мандрівник-німець Ульріх фон Вердум, відвідавши місто в 1671 (або 1672) році, залишив опис, за яким:

…місто було великим, оточене камінним муром, мало непогані доми, 3 папські (римо-католицькі) костели, руський монастир (жили монахи-домініканці, мова про переданий Яном (Янушем) Потоцьким монастир), вірменська церква (в оригіналі пол. koścoił); жидівські: божниця, гарне окописько, оточене окремим муром. Замок, його фортифікації кам'яні.[72]

У XVII—XVIII ст. тут працювало близько 10 водяних млинів: 3 на потічку з передмістя Нагірянки, решта на Стрипі. Один з млинів називавсся папірнею (вгору по Стрипі, неподалік Підзамочка): у великих ступах товкли ганчір'я, з маси робили папір. На початку XX ст. малі та віддалені млини занепали, деякі переробили на електростанції. На сьогодні залишились 2 колишні мукомельні споруди (не мають великого дерев'яного колеса зі скриньками для води, жолобом для її подачі. Теперішня вул. Стрипна колись називалась Млинарською.[73]

Весною 1672 р. гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мехмедом IV почали війну, 18 серпня відбили у поляків Кам'янець-Подільський. 1672 р.: турецько-татарське військо зруйнувало тільки частину міста та замку;[74] 18 жовтня у Бучачі під деревом «Золота Липа», яке збереглося при дорозі на Соколів, був підписаний мирний договір між Туреччиною та Річчю Посполитою. Султан Мехмед IV мав за тимчасову резиденцію бучацький замок.[75][76]

За легендою, кордон пройшов по річці Стрипа і поділив місто на дві частини — східну (турецьку) і західну (польську). Окупація лівобережної частини Бучача турками тривала 11 років (тепер вона виглядає малоймовірною, бо в листопаді 1673 р. поляки здобули перемогу над турками в битві під Хотином, статті Бучацького договору втратили силу), після демаркації в 1680 р. польсько-турецького кордону в складі Речі Посполитої був навіть Джурин,[77] також, зокрема, Трибухівці, Майдан, Крогулець.[78] Підтвердженням також є факт збору жителів Руського воєводства (урядників, рицарства, простих мешканців) 3 серпня 1674 р. на Бучацькому замку (керівником (губернатором) замку в той час був Кшиштоф Струшевич[79]) з метою організації життя відповідно до потреб того часу (ймовірної навали турків).[80]

1675 р. турецько-татарське військо облягало Теребовлю під командуванням Ібраґіма Шишмана; він наказав кільком башам здобути Бучацький замок, в якому перебували шляхтичі та міщани. Місто було взяте без надзусиль та підпалене. Частину євреїв догнали під брамою замку та вбили. Замок боронився завзято, але шансів на тривалу оборону було мало; врятувала звістка про підхід військ під проводом короля Яна III Собеського.[81] Вересень 1676 р. турецько-татарське військо під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші на прізвисько «Шейтан»[82] сильно зруйнувало замок, всі житлові будинки міста.[83] Після здобуття Бучача, Язловця, Золотого Потоку Ібраґім-паша «Шейтан» дав наказ розбити табір в околицях Бучача.[84]

Король Ян III Собеський був у Бучачі 1683 року (очевидно, до «Віденської відсічі» 12 вересня). У місті пам'ятають про «Джерело Яна Собеського». На опорній стіні було встановлено 2 пам'ятні плити з написами, що біля цього джерела відпочивав король (нині збереглася лише кам'яна).

Під Бучачем знаходився табір війська під командуванням гетьмана коронного Станіслава Яна Яблоновського під час його кампанії на Поділлі в 1688 році. Король 26 серпня вислав сюди Станіслава Антонія Щуку, щоб він переконав гетьмана коронного та гетьмана великого литовського Казимира Яна Сапегу піти на Молдавію. Після прибуття до Бучача біля 3 вересня С. А. Щука переконався, що К. Я. Сапега на сеймиках готує політичні акції, не готуючись до походу. Після укладення проекту угоди між К. Я. Сапегою та королем С. А. Щука в середині вересня виїхав до короля (Золочів).[85]

Існували язловецька брама,[86] львівська, галицька, припускають про існування теребовлянської, загайпільської брам. Француз д'Алерак — придворний короля Яна III Собеського — в своїх описах вказував про існування мурів та 4-бічних башт в місті.[87]

Серпень 1687 року: король Ян III Собеський стояв у Бучачі та околицях з табором (обозом), проводив військову раду щодо здобуття Кам'янецької фортеці, після отримання звістки про перемогу над турками князя Лотаринґії Леопольда I Габсбурґа в Угорщині наказав відспівати молитву Te Deum.[88] За час перебування короля в місті воно не отримало від нього великої допомоги у відновленні.[83] 7 серпня 1687 р. сеймик Галицької землі звільнив маєтки С. А. Потоцького від оподаткування (в тому числі Бучач) через знищення. 1688 р. Галицький сеймик підняв питання, щоб С. А. Потоцького, в чиїх маєтках були розквартировані жовніри, отримав за це належне йому «уконтентування»; справу мали розглядати на січневому сеймі в Гродно.[89]

1699 р. єврейська громада отримала від короля підтвердження своїх прав. 20 травня 1699 р. власник міста — стражник великий коронний Стефан Александр Потоцький — видав грамоту-привілей для єврейської громади Бучача, в якій визначались права та обов'язки представників цієї етнічної громади міста.[90] Завдяки цьому етносу в місті з'являються ґуральні, набуває поширення звичай (потім — звичка) вживати горілку. До цього міщани віддавали перевагу меду, пиву, вину. В одній з тогочасних пісень були рядки:
Га-ча-ча, га-ча-ча, горілочка з Бучача,
А келішок з Терембовлі,
Дай нам, Боже, здоров'я![91]

Відсутність міста на мапі 1700 р., напевне, можна пояснити або наслідками польсько-турецьких воєн, або автори просто не позначили сильно зруйноване місто.

Терени міста на мапі 1700 року

15 травня 1703 р. власник міста С. А. Потоцький видав привілей для шевських цехів (більшого та меншого)[92]; 16 серпня 1703 р. менший шевський цех отримав ще один привілей від дідича.[93] Ще одна грамота-привілей для відновлення та розвитку міста була видана С. А. Потоцьким 8 листопада 1706 р. в Бучачі.[94] . Грудень 1707 р. — цар Московії Пьотр І наказав арештувати С. А. Потоцького за підозрою в шпигунстві на користь Речі Посполитої; власник міста зумів уникнути арешту, але в його маєтках були розквартировані біля 8000 московських солдатів під командуванням бригадира Г. Кропотова (довірена особа царя, підлеглий А. Мєньшикова[95], які грабували, ґвалтували мешканців Бучача (також інших маєтків власника, чим завдали йому та його містам, селам значних матеріяльних збитків).[96]

7 грудня 1712 р. в Любліні С. А. Потоцький видав фундаційну грамоту про заснування монастиря оо. Василіянів на місці костелу Св. Хреста в Бучачі (незвичний для тодішньої Речі Посполитої вчинок[97]). Монахи-василіяни, які переїхали до міста з Литви, починають навчати в заснованій теологічній школі як вже діючих священиків, так і дітей, які планували ними стати[98]. Після його смерті в 1727 р. містом керувала власниця — його вдова Йоанна з Сенявських Потоцька до своєї смерті в 1733 р.; після неї — син Микола Василь.[99]

1728 року було закінчено будівництво головної синаґоґи міста.[100]

Середина XVIII століття — час містобудівної діяльності мецената М. В. Потоцького, архітекторів Бернарда Меретина та Яна Ґотфріда Гофмана, скульптора Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Зведено ряд визначних пам'яток пізнього бароко, які сформували обличчя старого міста: придорожня скульптура («фігура») Святого Яна Непомука (1750 р.), міська ратуша і придорожня «фігура» Святої Анни (1751 р.), Бучацький монастир (17511770 рр.), парафіяльний костел (17611763 рр.), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764 р.). 1754 р. М. В. Потоцький, за привілеєм короля Августа III Фрідріха,[101] засновує василіянську гімназію. Ним у місті було засновано власну ґуральню на березі потічка (неподалік новозбудованого палацу, тепер тут — Бучацький мальтозно-спиртовий завод).[102]

8 листопада 1764 року у Львові було оформлено акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис знаходиться в архіві домініканів у Кракові). Згідно з ним:

Поділ мав контролювати Теодор Потоцький (1738—1812). Цілий і детальний перелік цінностей (пол. nobilitów) був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав всіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів Бучача, Потоку, Городенки. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцький зобов'язувались змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалась. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764 року, до архіву земських актів у Галичі 21 листопада 1764 року.[103]

У місті проповідував відомий польський історик, дослідник генеалогії та геральдики, єзуїт Каспер Несецький. 1765 р. місто — центр новоутвореного римо-католицького деканату.[104]

Австрійський період[ред.ред. код]

У складі Габсбурзької монархії[ред.ред. код]

Бучач на мапі Галичини у складі Габсбурзької монархії, 1800 р.
Бучач на мапі 1897 р.
Бучач — повітовий центр Східної Галичини (1910 р.)
Бучач із замку

Після першого поділу Польщі 1772 р., Бучач відійшов до Габсбурзької монархії1804 р. — Австрійської імперії).

Наприкінці 1773 року сусідні Монастириська — найближче до Бучача місто — та Чортків стали центрами двох з 13-ти дистриктів Галицького циркулу Королівства Галичини та Володимирії. 14 березня 1775 року Галицька придворна канцелярія затвердила проект від 11 жовтня 1774 року, за яким реформований Галицький циркул з центром у Станіславові складався з 4-х дистриктів, старі Монастириський, Чортківський дистрикти скасовувалися. Новим дистриктовими центрами ставали, зокрема, Галич, Заліщики. Декретом від 2 вересня 1780 року губернатор Галичини був зобов'язаний провести нову адмінреформу коронного краю. 22 березня 1782 року цісарева Марія Терезія видала патент, за яким взагалі скасовувались дистрикти, створювалися 18 циркулів (округів). Остаточні межі циркулів були затверджені цісарським патентом від 25 листопада 1783 року.[105]  — Бучач і навколишні села ввійшли до складу Станіславського округу Габсбурзької імперії.

3 жовтня 1772 р. власник М. В. Потоцький зі смутком спостерігав за проходженням частин війська монархії Габсбурґів (ночували в Бучачі, вранці 4 жовтня вирушили в напрямку Чорткова). 15 квітня 1773 року з полудня почалась пожежа за язловецькою брамою (або на тодішньому покровецькому передмісті); сильний вітер сприяв пожежі, загорілись 130 будинків.[106]

У 1773 р. при монастирі оо. Василіян відкрито вищі філософські курси.[107]

1 лютого 1779 р. до міста прибув граф Ян Потоцький (син графа,[108] львівського каштеляна Юзефа Потоцького[109] (рідного брата Антонія Міхала) староста канівський з 1782 р.[108]) з дружиною Йоанною — за заповітом Миколи Василя Потоцького[110] — новий дідич Бучача. 1781 р. почала діяти пошта.[111]

За розпорядженням цісаря Йозефа II, у 1783 р., цвинтарі біля храмів мали бути ліквідовані, могили навколо них підлягали знесенню, крипти мали бути звільнені від домовин, ховати у криптах заборонялося.[112] 13 травня 1783 року Йозеф II видав декрет про піднесення міст Галичини та Лодомерії, за яким Бучач був віднесений до III-го класу міст (мали власний магістрат).[113]

В 1786 році місто потрапило під секвестр за рішенням трибуналу (причина невідома).[114] 7 червня 1786 р. через виїзд до Литви дідичка графиня Йоанна Потоцька права на дідицтво міста передала рідному брату чоловіка (каноніку ґнєзненському, краківському[110]) графу Каєтану Потоцькому.[115] Після цього містом керував магістрат з 4-х осіб: президента (пол. prezes, судді (пол. sędyk), радника (пол. radca) та бурмістра (пол. burmistrz). Для його утримання були призначені 964 морґи землі громади. В цей час було виготовлено печатку магістрату з гербом міста. пізніше магістрат був скасований, було утворено «домініум».[116]

26 травня 1790 року після спільного засідання міського уряду та представників ізраелітського кагалу було видане свідоцтво, за яким скарга кагалу стосовно ймовірного пограбування бучацькими студентами Мошка Берковича вважалась безпідставною через відсутність факту злочину, про що було також повідомлено кримінальний суд в Станіславові. 19 травня 1799 року єврейський кагал вніс прохання до керівників міста покарати ізраелітів, які бунтували, арештом чи грошовим штрафом, тільки не тілесно; воно було задоволене.[117]

У складі Австрійської імперії[ред.ред. код]

1804 року при монастирі отців Василіян відновила діяльність гімназія, в якій навчалися відомі українські та польські діячі культури, літератури і мистецтва (Антін Любич Могильницький, Корнило Устиянович,Іван Гушалевич, Порфирій Бажанський, перший комендант Львова часу ЗУНР Микола Маринович[118] та інші).

Після організації у Львові на початку ХІХ ст. Галицької крайової будівельної дирекції в місті почав діяти будівельний комісаріат як її територіальний підрозділ.[119]

18091811 роках проходила ліквідація Бучацького римо-католицького деканату[120] через окупацію частини його території росіянами (відновлено у 1840-х роках[121]). 1811 року: австрійська влада винесла ухвалу, за якою містом вважався населений пункт з міським привілеєм, що мало тільки облікове, не правове значення;[122] значна пожежа в місті.

Дідичі — каноніки Павел та Каєтан Потоцькі — продали євреям замок, які почали розбирати його на матеріал для будівництва[76] 1812 р. дідичі — каноніки П. та К. Потоцькі — наказали розібрати останню з спостережних башт Бучача на горі Федір та спорудити з каменю гробницю-каплицю в стилі класицизму на міському цвинтарі.[123] За часів каноніків Потоцьких розпочали будівництво приміщення римо-католицької плебанії[124] (ймовірно, тепер на цьому місці — дитячий садок «Теремок» біля костелу). 27 вересня 1818 р. помер дідич граф Павел Потоцький.[125]

Після Віденського конгресу влітку 1815 року Тернопільський край повернено Австрійській імперії. Чеський письменник Карл Запп, подорожуючи Галичиною в 1830-х, залишив цікаві спостереження про побут і звичаї Бучача, сіл повіту; польський архітектор, художник Єжи Ґлоґовський виконав кілька акварелей з краєвидами міста. В I-й половині XIX ст. в місті вироблялись орнаментальні тканини поряд з такими містами, як Борщів, Косів, Яворів, Броди, Сокаль.[126]

1830-х років почала діяти Бучацька золототкацька мануфактура.[127] 1831 року: епідемія холери забрала 770 бучачан (110 християн. 660 юдеїв), згоріла синаґоґа.[128]

Після створення 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради (ГРР) в місті почала діяти окружна Руська Рада. Зокрема, окружна Руська Рада в місті скаржилася Головній Руській Раді, що: польські поміщики грабують, мучать народ руський, а австрійський уряд не перешкоджає йому, на скарги селян не звертає уваги, і, взагалі, селяни не можуть поскаржитись на пана, бо він за допомогою … властей покарає їх.[129] У серпні 1848 р. Руська Рада в Бучачі повідомляла ГРР про переслідування українського селянства за підтримку вимоги поділу Галичини на 2 провінції.[130]

Скасування панщини 1848 р. сприяло розвитку економіки, основне місце в якій продовжувало займати рільництво, що мало натуральний характер. З 1856 р. тричі на тиждень, з 1861 р., після побудови залізниці з Відня до Львова, — щодня ходив поштовий диліжанс. 1863 р. почав діяти телеграф, звичайна пошта — в 1871 р.

2 травня 1855 року о 3-й годині по обіді була потужна злива, стрімка вода потоку (з Нагірянки) зруйнувала млини, місток між старим та новим містом (збереглись залишки, які видно з вул. Підгаєцької трошки вище церкви святого Миколая), будинки, крамниці.[131]

В Бучачі були нижча гімназія (160 учнів), народна школа, «препаранда» для підготовки вчителів початкових шкіл (всього 244 учні).

29 липня 1865 р. велика пожежа, під час якої згоріло 220 будинків, в тому числі ратуша, монастир і його бібліотека, церква, костел та синагога, і, найприкріше для істориків, — архіви магістрату, суду та інші цінні документи, відсутність яких дуже ускладнює працю дослідників міста.

У складі Австро-Угорщини (з 1867 р.)[ред.ред. код]

Buchach 1860.jpg
Центр міста і ратуша зі старим дахом
Бучач до I-ї світової війни. Справа за мостом — будинок банку «Праця» — осередку української громади міста
Вигляд на місто з відрогів гори Федір
Будівля повітового староства (тепер бібліотека), осінь 2013
Ґімназія імени В.Гнатюка, осінь 2013

Станом на 1880 р.: територія міста — 3055 моргів.[132]

Прокладення в 1884 р. залізниці Станиславів — Бучач — Ярмолинці призвело до пожвавлення розвитку промисловості й торгівлі, Бучач став одним з найбільших торгових містечок Галичини[133]. У другій половині XIX століття Бучач славився ткацькими виробами та килимами, які виробляла фабрика в Підзамочку (була закладена в II-й половині XIX ст., за графа Оскара Потоцького[111]) на засадах місцевого народного ткацтва (зокрема, працювали майстри Володимир, Іван, Степан, Дмитро Нагірянські).[126] Галицький історик та фольклорист Садок Баронч написав перші історичні праці про Бучаччину — «Язлівецькі пам'ятки» (1862 р.), «Бучацькі пам'ятки» (1882 р.), видані у Львові.

У 1870-х роках у місті перебував білоруський та польський художник Наполеон Орда, який виконав малюнки міста.[134] 1887 р. перебував на гастролях Театр товариства «Руська Бесіда»: серед акторів — Степан Янович (Курбас), дружина Ванда Яновичева, з ними піврічний син Лесь Курбас — майбутній реформатор українського театру.

Станом на 1880 р.:

  • до Австрійського парламенту обирали 1-го посла:
    • міська громада Бучача разом з громадами Коломиї, Снятина (III-я курія)
    • більші землевласники разом з адміністративними повітами Станіслав, Богородчани, Товмач (I-ша курія)
    • сільські громади разом з сільськими громадами Чортківського повіту (IV-а курія).
  • до Галицького парламенту більші землевласники Бучача і повіту разом з адміністративними повітами Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики (I-ша курія) обирали 3-х послів.[135]

У 1880-х роках під прикриттям протидії полонізації у місті посилились позиції москвофілів. Перед I-ю світовою лідерами бучацьких москвофілів були лікар доктор В. Могильницький (одружений на московці), гімназійний учитель Онуфрій Ґеців (платний агент). Утворене в місті відділення «Общєства ім. Качковського» утримувало бурсу для гімназистів (сприяли деякі священики — Ульванський, Копистянський), найбільше гімназистів-«кацапів» було з Джурина.[136]

1890 р. після смерті графа Адама Потоцького дідичами стали його сини: Еміль (*1837), Артур (*1839), Оскар (*1843), які виділили кошти для ремонту ратуші.[124]

18911899 рр., за проектом Топольницького і Джованні Батісти Феррарі (1851 — 1905[137], або львівських архітекторів Тадеуша Мостовського , Гіполіта Слівінського[138]), збудовано державну 8-класну гімназію, в якій навчалися Адам Коцко, історик Іван Джиджора, художник Володимир Ласовський, письменник Осип Назарук, поет-січовик Балюк Іван, польський актор, радіо- та кіносценарист Єжи Яніцький,[139][140] инші відомі люди. Урочисте відкриття було 10 січня 1899 р., виступав намісник Галичини Леон Пініньський; на фасаді були погруддя Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Зиґмунта Красінського.[138]

15 липня 1893 р. перестала діяти василіянська гімназія в місті.[141]

1904 р. заснована філія товариства «Сокіл» (керівник — Станіслав Сіяк)[142]; 1907 р. — філія товариства «Просвіти»: перші загальні збори відбулися 25 березня 1908 р., керівником обраний вчитель гімназії Никифор Даниш[143](18771954)[144] (читальня «Просвіти» існувала до утворення філії, понад 8 років містилася в домі Гриня Бобика, орієнтовно до 1909 р.; після утворення філії перемістилася до мешкання Гриня Чекановського, де була до 1914 р.).[145] Було засновано по селах читальні «Просвіти», з 27 березня по 15 квітня 1911 р. пройшли перші торгово-касові курси для жителів міста та повіту, організовані філією «Просвіти»[146]. Почесним членом повітової філії «Просвіти» був Володимир Гнатюк — уродженець Бучаччини[147].

3—17 вересня 1905 року в місті відбулась виставка промислової та сільськогосподарської продукції, одним з переможців — золота медаль — стала продукція «Фірми Бачевського».[148]

На загальних виборах до Австрійського парламенту 1907 р. Бучач увійшов до 60-го сільського змішаного округу (IV курія; Бучач, Підгайці, Монастирська, Вишнівчик); депутат — львівський адвокат доктор Генрик Ґабль, заступник — доктор Лонгин Цегельський[136].

На початку XX ст. звели ряд громадських і житлових споруд: будинок польського товариства «Сокул» (1905 р., тепер Будинок культури)[149], церкву Святого Архангела Михаїла (1910 р.) на Нагірянці, «Касу хворих» (тепер корпус районної лікарні). 1910 року в місті проживало 14 286 осіб.

Перед I-ю світовою Бучач був одним з небагатьох повітових центрів Галичини, в якому:

  • не було приміщення «Народного Дому», тому мандрівний театр «Руської бесіди» вистави давав, наприклад, в заїзді Шнітліха
  • мав міщан-українців.[136]

1914 р. величавим концертом було вшановано 100-ту річницю народження Т. Г. Шевченка.[150]

Перед 1914 р. у місті було 2 готелі («Центральний» на 10 номерів, «Імперіял» — на 8[28]) з ресторанами, звичайних шинків-корчм — більше 10.[150] Були заїжджі двори «Брістоль», «Молдавія» (номер коштував 2,5 — 4,0 корони). Ресторани: Леліґдовича, Рогозинського Климентія, «Казино» (всі працювали за попереднім замовленням), на двірці (тобто на залізничній станції; будівля Бучацького залізничного вокзалу не збереглась). Місто було досить брудним.[28]

Бучач на мапі Адміністративний поділ Королівства Галичина, 1914 р.

Повітовим старостою за Австро-Угорщини, зокрема, був Юзеф Бєрнацький, його заступником — барон Лєвартовський, міським посадником — Прусак.[151]

Перша світова війна[ред.ред. код]

Наслідки бомбардування Бучача московитами, 1916
Московити вступають в зруйнований ними Бучач, 1916 рік
Бучач після руйнації московитами в І-шу світову

Під час Першої світової війни в межиріччі Серету і Стрипи проходила лінія фронту. 15 серпня 1914 року в місто вступила російська армія (знаходився штаб 7-ї армії; після Лютневої революції в Росії активізувались більшовики[152]), стояла тут безперервно[140] до липня 1917 року, коли його знову відвоювали австро-німецькі війська.[153] Під час відступу росіян в ході П'ятої Галицької битви 12 липня 1917 р. місто залишили частини 7-ї російської армії, в місто увійшли частини армій Німеччини, Австро-Угорщини під командуванням генералів фон Ботмера, Вінклера.

На початку І-ї світової московські війська спричинили пожежу, вся середина міста і передмістя поза церкву Св. Покрови вигоріла дотла (згарища залишались до початку ІІ-ї світової).[154] Місто (як Галич, Гусятин зокрема[155]) було сильно зруйноване.[156] На жаль, знову згоріла частина міських архівів.

В останні дня жовтня 1918 р. в місті була невелика військова залога, відділ для охорони тунелю (в основному — галичани-ополченці), відділ саперів (в основному — боснійці-ополченці), які провадили вузькоторівку до Золотого Потока. З проголошенням ЗУНР частини склали зброю. Шефом експозитури для відбудови поселень був майор Віктор Лучків. Станиця жандармерії була трохи більша, ніж в мирний час, серед них — українці (зокрема, заступник команданта Павло Кухтин з Переволоки). Останнім повітовим старостою був Юзеф Бернацький, його заступником барон Лєвартовський, посадником міста Прусак.[157]

За москвофільство було арештовано і вивезено до Талергофу: Івана та Стефана Беріз, Івана Лісовського, Григорія Громадського, Н. Мандіровича, д-ра Володимира Могильницького з дружиною, Антіна Шведу, Н. Нагірянського, Кирила Крижанівського (помер на тиф у таборі).[150]

Читальня «Просвіти» під час I-ї світової війни не діяла.[145]

Українська Державність — ЗУНР[ред.ред. код]

1 листопада 1918 року українці перебрали владу в Галичині і створили Західноукраїнську Народну Республіку (офіційна назва віл 13 листопада 1918 р.). Перехід влади до українців у місті відбувся швидко (як і в Станіславі, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражі[158]), спокійно. 1—2 листопада 1918 року місто увійшло до складу Української держави — ЗУНР. 2 листопада було встановлено владу Української держави в місті та повіті Бучач.[159]

Першим міським головою (посадником) міста тоді був Рогозинський Климентій, першим державним повітовим комісаром  (обраний на повітовій нараді більшістю голосів) — доктор Боцюрків Іларіон. Після виборів повітового комісара на зборах 7 листопада 1918 р. за участи 209 делегатів з 70 громад повіту[160] представники власників великої земельної власності, пізніше — представники єврейської громади — склали заяву лояльности ЗУНР.[161] Делегатом до Української національної Ради був Остап Сіяк[162]. Помітний вплив на життя міста того часу мала родина його пароха о. Дениса Нестайка.

Вигляд на місто і Василіянський монастир від замку
Вояки УГА в Бучачі, 1919 р.

Тимчасові призначення ЗУНР (для повіту): майор інженер Лучків Віктор — військовий командант (невдовзі четар Михайло Босаків), хорунжий Евген Носковський — залізниця, поручник Юліян Нестайко  — жандармерія (невдовзі Павло Кухтин), Теодор Марків — начальник суду, Матитчак — скарбовий уряд, професор Василь Винар — шкільництво, Сіяк Остап — пошта.[161]

В період Української державності діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

Грудень 1918 р. — директорія УНР заарештувала Митрополита Київського, «відомого україножера» Антонія Храповицького та єпископа Житомирського Євлогія і вислала до Бучача. Владик помістили в монастирі отців Василіян, де вони перебували до травня 1919 року[163].

Зі Станіславова до Бучача було евакуйовано уряд ЗУНР за допомогою збройного залізничного загону на чолі з сотником Іваном Сіяком.[164]

Травень — червень 1919 р. — в місті перебувала Начальна Команда Галицької Армії (2-чі: I-й раз — під час відступу до «Трикутника смерті», вдруге — після звільнення міста від польських окупантів під час Чортківської офензиви).

2 червня 1919 р. в монастирі відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Євгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин УГА. Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку — перевести УГА за Збруч[165].

У період ЗУНР в місті було відкрито українську гімназію (всього в ЗУНР — 20).[166]

10 червня 1919 р. передові частини II-го Корпусу УГА підійшли до міста, куди противник перекинув резерви, виявлені летунами УГА. Важливу роль при звільненні міста відіграла артилерія УГА.[167] 11 червня місто було визволене від польських військ.[168] Першими увійшли в місто артилеристи сотника Степана Когута, батарейці Володимира Ґалана, які відбили сильну контратаку уланів.[169] Безпосереднім учасником подій був отаман Степан Шухевич, який відзначав дії начальника штабу II-го Корпусу УГА Альфреда Шаманека. В ті дні добровольцями стали УГА близько 5 000 мешканців міста та повіту.[170] 19 червня 1919 р. до міста переїхала НКГА, в Бучачі почала формуватися 16-та Бучацька бриґада (комендант — отаман Антін Виметаль.[171]

Місто було одним з орієнтирів планованого напрямку наступу армійських груп польських генералів Ю. Галлера (Сокаль — Красне — Бережани — Бучач) та Івашкевича (напрямок Самбір — Дрогобич — Стрий — Бучач) весню 1919 р.[172] Бучач — один з опорних пунктів базування УГА (також Чортків, Заліщики) під час відступу УГА під натиском поляків наприкінці травня 1919 р.[173] Місто входило до планованого коридору наступу УГА (під командуванням генерала М. Тарнавського; напрямок Чортків — Бучач — Станіслав — Калуш — Стрий — Лавочне) для отримання виходу до Чехословаччини.[174]

У липні 1919 р. місто окупували польські війська.

Бої за місто, у складі ГСРР[ред.ред. код]

Наприкінці липня — на початку серпня 1920 р. більшовики створили в Чорткові ударну групу для наступу на Бучач. У серпні 1920 р. в місті перебував штаб Дієвої армії УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 серпня більшовиками було проведено гарматний обстріл міста, війська УНР опинились в небезпеці оточення, тому генерал М. Омелянович-Павленко віддав наказ покинути місто. 11 серпня при допомозі Волинської та Київської дивізій місто було звільнене від червоних. До 17 серпня бойових дій не було. 18 серпня за наказом командування війська УНР покинули місто через прорив червоними лінії фронту в районі Ходорова.[175]

18 серпня — 15 вересня 1920 р. під владою більшовиків. Бучацький ревком (голова М.Галон) виконував декрети більшовицького Галицького революційного комітету (Галревкому), що містився в Тернополі. Каральним органом була Галицька Чрєзвичайна (Надзвичайна) Комісія (ГЧК, ГНК, так звана ГАНКА). В місті ГАНКА (чекісти) організувала показовий суд[176].

Від більшовиків місто 16 вересня звільнили частини Дієвої Армії УНР (Бучацький повіт визволяла середня група під командою генерала Олександра Загродського в складі 1-ї Запорізької, 2-ї Волинської, 6-ї січової дивізій група.[177]

У складі II Речі Посполитої[ред.ред. код]

Дитяча захоронка (тепер поліклініка), осінь 2013
Забудова Повітового Союзу Кооператив
Діячі «Просвіти» Бучача, повіту
Команда «Буревій»
Старий Бучач
Стара хатина. Бучач-Нагірянка
Керівництво Повітового Союзу Кооператив

У 1921—1939 роках місто було центром Бучацького повіту. Після закінчення першої світової війни почала діяти Версальсько-вашингтонська система. Бучач, як частина ЗУНР, був анексований Польщею. Тодішній польський уряд не думав надавати Галичині автономію, посилив заходи, щоб припинити український розвиток, проводячи політику полонізації.

1921 р. значна частина міста (центр, найближчі вулички), спалена в перших роках I-ї світової, була в руїнах.[178] Незважаючи на утиски українського населення зі сторони польської окупаційної адміністрації, вона докладала певних зусиль для збереження, відновлення обличчя міста.

1922 р., за почином учнів та учениць-семінаристок створено бібліотеку (містилась в найбільшій з кімнат банку «Праця».[179] Після війни 1918—1919 років, незважаючи на тиск влади, відновлюють роботу українські громадські організації «Просвіта», «Пласт», «Сільський господар», «Рідна школа», «Сокіл»; члени повітових філій товариств «Просвіта» та москвофільського «Общества ім. Качковського» утворюють «Українське міщанське братство» (УМБ), яке діяло на основі статуту «Просвіти» (1923 р.): у 1923—1924 роках було збудовано будинок УМБ,[180] засновано бібліотеку товариства «Просвіта», 1924 року — повітову учительську бібліотеку.

24 серпня 1924 р. відбулись установчі збори «Бучацького Повітового Союзу кооператив» (ПСК)[181] (головою Надзірної (тепер спостережної) Ради було обрано пароха Бучача о. Дениса Нестайка, після нього був о. Іван Галібей; директорами були доктор Роман Слюзар, Сильвестр Вінницький[182].

1924—1925 рр. — зводиться будинок дитячої захоронки (садка) під опікою монахинь СС. Служебниць Станиславівської єпархії УГКЦ (теперішня районна поліклініка).[154] Педагог, музикант Софія Ілевич відкрила в місті музичну школу на початку 1920-х років.[183] 1927 р. в місті відкрив адвокатську канцелярію доктор Михайло Гринів.[184]

Перед IІ-ю світовою в місті діяли наступні Марійські Дружини (надалі М. Д.):

  • М. Д. Пань — канонічно ериґована, аґреґована до Риму у 1932 р., мала 27 членок, провідник о. М. Р.
  • М. Д. дівчат-міщанок — членок 75, провідник о Висаріон Бородайко ЧСВВ
  • М. Д. учнів при інституті ОО. Василіян, членів 54, провідник о. Й. Маркевич ЧСВВ
  • М. Д. учнів державної ґімназії, членів 40, провідник о. Іван Терешкун
  • М. Д. учениць державної ґімназії, членок 29, провідник о. Іван Терешкун
  • М. Д. ремісників, членів 33, провідник о. М. Ґрень ЧСВВ.[185]

За цей час було зведено будинок «Каси хворих», до якого після І-ї світової перенесли «скарбовий уряд».[154]

Перші «совіти»[ред.ред. код]

Вересень 1939 р. Галичину зайняли радянські війська, 18 вересня 1939 р. в місто прийшов тоталітарний сталінський режим.

Прихід нової влади по-різному зустріли представниками як етнічних громад Бучача (української, єврейської, польської), так і різних соціальних прошарків — інформовані жителі знали про Голодомор, репресії 19371939. На жаль, для нової влади чільні представники української громади міста становили «буржуазно-націоналістичну» загрозу, були «занадто інтелігентними та свідомими», тому їх переслідування не забарилось (зокрема, у квітні 1940 року з двірця (залізничної станції) Бучача до Казахстану виїхало 28 товарняків з 694 особами[186]), а закінчилось воно жахливою різнею перед відступом більшовиків з Бучача. Тільки 1989 року рештки 148[187] бучачан, знайдених у підвалі церкви Св. Покрови, були поховані в спільній могилі біля цього храму.

Спротив новому режиму чинили українці (зокрема, члени ОУН), поляки (створили підпільну організацію для боротьби з більшовиками[186]).

За нової влади почала виходити районна газета «За нове життя», на базі майстерні створили ливарно-механічний завод, відкрили зооветеринарний технікум (перевели з Язловця). Під час відступу більшовики знищили та спалили міський архів.[188]

Гітлерівська окупація[ред.ред. код]

Староста Іван Бобик
   Повіти Дистрикту Галичина на мапі Генерал-губернаторства Польща

Аерофотосвілину повоєнного міста дивіться в Ізраїльській вікі.

Ґенеральна губернія, Дистрикт Галичина, Райхскомісаріат Україна у 1941—1945 рр.

5 чи 7 липня 1941 р. Бучач зайняли війська вермахту. Проведений нашвидкуруч перепис встановив: проживали більше 8000 євреїв, трохи більше 3600 українців, 3500 поляків.[188] Спочатку Бучач увійшов до окружного староства (крайсгауптманшафту) Бережани, а згодом — входив до окружного староства Чортків (нім. Kreishauptmannschaft Tschortkau). Крайсгауптмани: Ґерхард Літтшваґер, Ганс Куят. З 1 березня 1943 ляндкомісаром[189] Бучача був нім. Verwaltungsobersekretär Вальтер Гофер. 1 липня 1943 року було утворено «Ляндкомісаріат Бучач» (нім. Landkommissariate Buczacz).[190]

Гітлерівці знищили близько 7500 жителів міста і району, переважно євреїв. Молодих людей примусово вивозили на роботу до Німеччини. Під час Другої світової війни колію залізниці у напрямку до Станіславова було зруйновано, пізніше — розібрано, не відновлено по цей час (місцями залишилися насипи — «штрики»).

Перше повідомлення влади для єврейської громади було у серпні 1941 р. 800 молодих чоловіків були ув'язнені в бучацькій тюрмі, наступного ранку розстріляні. Частина молодих робітників була переведена до концтабору у Великих Бірках (ніхто не повернувся).[191] Восени 1942 р. утворили «ґетто» та окремий табір біля вулиці Підгаєцької; число євреїв доходило до 15000 осіб.[191] 17 жовтня 1942 р. гітлерівці розпочали першу масштабну так звану «Акцію» у Бучачі. Нацистська поліція порядку та, під примусом, українська поліція нападали на єврейські домівки і насильно конвоювали мешканців на міську площу; деякі євреї ховались в підвалах та бункерах, тож почалися ретельні обшуки. Більшість бункерів були добре замасковані, гітлерівці розбирали будинки та руйнували фундаменти, сподіваючись знайти захованих. Багато спромоглися втекти з площі, де їх зібрали перед відправкою, близько 200 вбили при спробі втечі. Того дня заарештували 1600 осіб, яких потім відправили на залізничну станцію для транспортування в запечатаних товарних вагонах у табір смерті в Берґен-Бельзен. 30 листопада 1942 р. була ще одна «акція» (знищено 1800 осіб). У червні 1943 р. місто проголошене «Юденрайн» (вільне від євреїв), залишки примусово вивезені ніби до Копичинець, розстріляні в околиці Товстого.[191] Місто було визначене гітлерівцями як «Judenfrei» у квітні-травні 1943 р. (жоден єврей, під загрозою негайного розстрілу, не мав права перебувати).[192] Залишились живими близько 50 осіб.[191]

Другі «совіти»[ред.ред. код]

Репресовані[ред.ред. код]

Соцреалізм, осінь 2013
Будівля райдержадміністрації, осінь 2013 (аналогічний до будівлі Любомля

Червона Армія вдруге зайняла Бучач 21 липня 1944 року, місто стало районним центром УРСР.[193] Боротьбу проти гітлерівських окупантів вели ОУН та підрозділи УПА. За 100 м за корпусом СПТУ височить символічна могила-курган, насипана 1992 року в пам'ять полеглих за волю України членів ОУН, вояків УПА.

1945 р. заборонено Богослужіння в Успенському костелі, храм перетворений на склад.[194]

Одним зі «звичаїв» в роботі місцевого НКВД було залишати тіла вбитих біля стіни власної будівлі на кілька діб. Родичі загиблих боялись чи остерігались підійти, бо могли отримати ло 25 років тюрми чи таборів.[195] Тіла потім вивозили, зокрема, на міський цвинтар на Федір-горі, де їх іноді їли собаки. Зокрема, так сталось із загиблим повстанцем Дмитром Тичишиним (псевдо «Меч»), тіло якого 3 доби лежало біля «управи», після вивезення його на цвинтар собаки відгризли голову.[196]

Після війни старе місто частково відбудували; розширили територію за рахунок передмість, житловий, промисловий потенціал. Тоталітарний режим і надалі проводив «зачищення» міста від «буржуазно-націоналістичного елементу»: потрапляли в тюрми, табори та на спецпоселення представники довоєнних інтелігенції, підприємців; іноді повторно, після повернення до Бучача (родини Берез, Крушельницьких та ін.). З храмів діяла тільки Миколаївська церква, примусово переведена до РПЦ. Підпільну службу вів о. Ярослав Богатюк. Костел, монастир оо. Василіян, церква св. Покрови використовувались не за призначенням (в них знаходились склади, музеї), було частково зруйновано придорожні статуї роботи Й.-Ґ. Пінзеля. На жаль, почали приживатись безбожництво, лихослів'я, пияцтво та інші неодмінні атрибути більшовицького способу життя, в приміщенні колишнього відділку НКВД облаштували кафе «Золота рибка».

1947 р. організовано автошколу, 1950 р. — школу механізації сільського господарства (тепер СПТУ № 26). 19511980 рр. діяла обласна школа майстрів сільського господарства, 1952 р. в приміщенні колишнього млина Потоцьких почала працювати ГЕС (працювала до 1972 р.),[197] 19531956 рр. — школа медичних сестер (медучилище).

19551958 рр. на західній околиці міста побудовано цукровий завод, біля нього — селище цукровиків і середню школу. Відкрито дитячі школи — художню (1960 р.), музичну (1963 р.) та спортивну (1965 р.). На східній околиці міста, біля Трибухівців, в 1970-х зведене навчальне містечко радгосп-технікуму; Бучацький коледж Подільського ДАТУ, створений на його базі 1999 року, — один із найбільших навчальних закладів України цього профілю. 30 грудня 1982 р.[198] — початок діяльності Бучацького історико-краєзнавчого музею.

Початок 1970-х — реконструкція центральної частини міста: знесено пам'ятник В. Леніну, зведено адміністративну будівлю (дисонує з навколишньою забудовою; типовий проект, аналогічний до будівлі Любомля). Кінець 1980-х: стан будівель монастиря оо. василіян був аварійним, ратушу почали відновлювати.

Період незалежної України[ред.ред. код]

Символічна могила вояків ОУН, УПА. Гора Федір

Після відновлення незалежності України місто перестає бути радянсько-сірим та безликим, почало набувати європейських обрисів (хоча роботи — дуже багато, враховуючи сьогоднішні морально-економічні реалії): позбулось частини «радянського спадку», частково відновлено пам'ятки архітектури, почастішали відвідини іноземних туристів. Спеціалістами кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів (РРАК) Львівської політехніки[199] (завідувач — уродженець Бучача Микола Бевз) розроблена науково-проектна документація для відкриття історико-культурного заповідника в місті. Спроби створення Бучацького історико-архітектурного (або історико-культурного) заповідника, на жаль, поки були невдалими.

  • Донині не відреставровано ратушу, в незадовільному стані — приміщення художньої школи.
  • Почала виходити газета «Золота Пілава» (тепер «Нова доба»), інтернет-видання «Бучацькі оголошення», сайти «Бучач сьогодні», Бучацькі новини".
  • В серпні 2000 року у Бучачі проходив Синод Єпископів УГКЦ, на якому було створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську, реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.[200]
  • 24 листопада 2013 р. на Майдані Волі відбулось громадське віче на підтримку асоціації України з ЄС. 26 листопада 2013 р. в актовому залі Бучацької райради відбулась спільна сесія Бучацьких міської та районної рад, на якій одноголосно було підтримано підписання Угоди про асоціацію України з ЄС у Вільнюсі (в тому числі депутати-регіонали.[201]
  • 23 лютого 2014 р. відбулася панахида за загиблим під час Протистояння в Києві 20 лютого 2014 р. Героєм України, уродженцем Зубреця Ігорем Костенком.[202]
  • 16 листопада 2014 о. В. Шафраном, кс. Д. Пєхніком, о. Т. Дручком, М. Суканцем за участи голів міста, райради, в. о. голови РДА, директора Львівської національної галереї мистецтв Лариси Возницької освячено пам'ятник Іоанну-Георгію Пінзелю (скульптор — Роман Вільгушинський, меценат — Василь Бабала).

Населення[ред.ред. код]

  • 1854 р. проживало 6683 мешканців[203]
  • 1870 р. — 8959 мешканців, з них 6,077 (67.9 %) були юдеями.[204]
  • 1880 р.: всього 8967 жителів, у тому числі: юдеїв — 6077 (67,8 %), римо-католиків — 1816 (20,25 %), греко-католиків — 1066 (11,9 %)
    • за іншими даними, всього — 9970 осіб; з них: українців — 1761 (17,7 %), 1920 поляків (19,3 %), 6281 (63,0 %) єврей,[205] 8 (0,1 %) євангелістів; будинків — 1017.[206]
  • 1900 р.: всього — 11756 осіб, з них: українців — 1948 (16,6 %), 3078 поляків (27,1 %), 6730 (57,3 %) євреїв.[145] Рік невідомий: всього — 13000 осіб, з них: українців — 2000, поляків — 3500, євреїв — 7500.[28]
    1947 р. в місті проживало 3288 осіб.[193]
  • 1921 р.: всього — 7517 осіб, разом із приміськими селами Нагірянкою і Підзамочком — 12309; 847 будинків[145]; євреї — 51,3 %.
  • 1931 р.: 10000 мешканців,[207] в місті 1110 мешкальних домів.
  • 1939 р.: 2400 (21,6 %) українців, 3550 (32,0 %) поляків, 5150 (46,4 %) євреїв.[145]
  • 1999 року — 14600 мешканців.[208]
  • перепису населення 2001 року мовний склад населення був таким[209]:
Мова Число осіб Відсоток
українська 99,29
російська 0,54
польська 0,05
білоруська 0,03
молдовська 0,02
болгарська 0,01
гагаузька 0,01
словацька 0,01
єврейська 0,01

Пам'ятки[ред.ред. код]

Наявні пам'ятки архітектури[ред.ред. код]

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Ботанічна пам'ятка «Бучацька липа» (400-річна), осінь 2013

Пам'ятки історії та культури[ред.ред. код]

Й.-Г. Пінзель. Статуя Діви Марії
Справа ратуші — синаґоґа

Друковані пам'ятки[ред.ред. код]

У книгозбірні Бучацького монас­тиря оо. Василіян зберігалося Бучацьке Євангеліє (на даний час — у м. Львові).

Пам'ятні дошки[ред.ред. код]

Меморіальна таблиця генералу УПА Роману Шухевичу
  • головнокомандувачу УПА генералу Роману Шухевичу (початок вулиці генерала Шухевича)
  • доктору Володимиру Гамерському (будівля теперішнього відділення «Укрпошти»)
  • доктору Володимиру Гамерському та педагогу Софії Ілевич (будівля теперішнього райвійськкомісаріату)
  • до 300-річчя монастиря оо. Василіян (будівля монастиря)
  • королю Яну III Собєському
  • з нагоди 300-річчя заснування Бучацького монастиря.

Барельєфи[ред.ред. код]

  • Чорноволу В'ячеславу (будівля Бучацького історико-краєзнавчого музею)
  • головнокомандувачу УПА генералу Роману Шухевичу (початок вулиці генерала Шухевича)
  • Шмуелю Аґнону (вулиця Аґнона)

Зниклі пам'ятки[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Дім молитви баптистів

У місті діють релігійні громади наступних церков: Української греко-католицької, Української автокефальної православної, Української православної Київського патріархату, Римо-католицької, протестантської (адвентисти), також свідків Єгови, євангельських християн-баптистів.

Будівлі[ред.ред. код]

Некрополі[ред.ред. код]

Старе єврейське кладовище

Старий міський цвинтрар (гора Федір) поховані повітові діячі ЗУНР (Теодор Марків, Василь Винар, Климентій Рогозинський, Софія Ілевич, дідича-каноніки Павел Потоцький та Каєтан Потоцькі, бургомістри, посадовці, заможні міщани. На цвинтарі є військовий меморіал: скульптура воїна заввишки 2 м на прямокутному постаменті заввишки 2,5 м., справа і зліва — 22 надмогильні плити з прізвищами загиблих понад 1500 воїнів радянської армії, які загинули у боях за Бучач та Бучаччину.[218].

Другий цвинтар — на території колишнього приміського села Нагірянки, довкола церкви Св. Михайла (1910 p.). Поховані, зокрема, парохи і душпастирі Бучача (зокрема, о. Денис Нестайко, Ярослав Богатюк), є родинна гробниця Назаруків.

[219]

Збереглося засноване в XVI столітті старе єврейське кладовище, або Окописько, розташоване на колишній околиці міста. Останнє відоме поховання тут відбулося до 1940 р. Пам'ятники зруйновано, залишилось багато надгробних плит. Збереглась невелика хасидська гробниця, яку в 2010-х роках ремонтували. Територію частково огороджено. Загальний стан некрополя незадовільний.[220]

Економіка[ред.ред. код]

Діяли заводи «Квант», «Астрон», швейна фабрика «Берізка», на даний момент функціонують ливарний кооператив «Іскра» (керівник — меценат Василь Бабала), сирзавод, дистилярія (ТзОВ «Галіція Дистилері»), національного значення — виробництво коньяків та інших міцних алкогольних напоїв (більше відоме під торговими марками «Бучач», «Грінвіч», «Renuage»; директор — Губський С. П.). В місті розташована «контора» «ДП Бучацьке лісове господарство».

Функціонують підприємства харчової промисловості: масло-сироробний, хлібний заводи, дистилярія (виробництво міцних напоїв) комбінат хлібопродуктів.

3 грудня 2013 р. відкрито СТО «Автоцентр Південний» — першу філію фірми «Magneti Marelli» в Україні.[221]

Не діють: спиртзавод (мальтозний завод),[222][223] цукровий, виробничо-консервний комбінат.

Інфраструктура[ред.ред. код]

Транспорт[ред.ред. код]

Суботній корок, 2014

З історії[ред.ред. код]

З 1854 р. через місто проходили 3 муровані дороги (гостинці): 1) Бучач — Озеряни — Монастириськ — Нижнів — Станіслав, 2) Бучач — Трибухівці — Чортків — Тернопіль (або Чернівці), 3) Бучач — Зелена — Струсів — Тернопіль.[111] У 1856 році спорудили мурований «гостинець» Бучач — Язловець — Товсте.[224] У 1880-х збудували 4-й мурований гостинець: Бучач — Золотий Потік — Коломия.[111]

Автобусне сполучення діяло вже у 1920-х роках. Від залізничного вокзалу до центру міста можна було доїхати кінним екіпажем (вартістю від 2 до 3 злотих), авто чи автобусом.[225] 1 квітня 1949 року почало курсувати «вантажне таксі» з Бучача до Чорткова двічі на добу: виїзд з Бучача — о 9.00 та 17.00, прибуття — відповідно о 12.00 та 20.00, могли водночас поміститися 16 пасажирів. Тоді ж запрацювало «вантажне таксі» Чортків — Бучач — Монастириська.[226] 16 травня 1950 року почало курсувати «вантажне таксі» з Бучача (відправлення о 9.00) до Тернополя (відправлення назад о 16.00) через Струсів.[227] 1958 р. початок регулярних автобусних рейсів на Львів, Тернопіль і Чортків, міське сполучення.

Влада Австро-Угорщини планувала подовжити існуючу залізничну гілку Львів — Перемишляни — Бережани — Підгайці до Бучача (завадила I-а світова війна).[228]

Сьогодення[ред.ред. код]

Бучач розташований на перехресті шосейних доріг: Н18 Івано-Франківськ — Тернопіль, Т 2001 Бучач — Скала-Подільська, Т 2006 Бучач — Зарваниця — Городище. Місцеві дороги — на Золотий Потік (веде до дороги Р20), Коропець (до Н18), Язловець, Товстого (до М19).

Автомобільний[ред.ред. код]

Працюють служби таксі (кілька фірм, приватні таксисти), автобусне сполучення (підприємство: ВАТ «Бучацьке АТП»). Автостанція (Автобусна станція ВАТ «Тернопільавтотранс 16100»[229] розташовується між так званим «Чорним мостом» та історичною частиною міста (зі сходу). Поруч — будівля Бучацької ДПІ. Безпосереднє міжобласне автобусне сполучення ВАТ «Бучацьке АТП» має з такими містами: Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Кам'янець-Подільський. Транзитні рейси прямують до Варшави, Києва, Луцька, Рівного, Вінниці, Одеси, Калуша, Яремчого, Трускавця, Рахова та Дунаївців,[230]

Працюють АЗС мереж «Укрнафта» (2; обидві біля виїзду з міста: одна — біля кінцевої зупинки «маршруток», західна околиця, інша — зразу за переїздом, північна околиця), «OKKO», «WOG» (обидві біля дороги на Івано-Франківськ), 2 — мережі «Лана» (одна — біля АЗС «Укрнафта» за переїздом, інша — біля виїзду на Чортків), 2 — «Галнафта» (одна — біля АТП, виїзд на Золотий Потік; інша — біля залізничної станції).

Залізничний[ред.ред. код]

У місті (західна околиця) розташована залізнична станція. Залізничне сполучення (вантажне) — тільки в східному напрямку з Чортковом. Після II-ї світової війни залізничне сполучення зі Станіславовом не відновлювалось. Рештки тодішнього насипу можна спостерігати під час руху автотранспортом через Монастириськ — Нижнів до Тисмениці. Між селами Криниця (Хоростятин) та Комарівка біля TIR-паркінгу старий залізничний насип перетинається з автотрасою. Пасажирський залізничний транспорт відсутній (недавно був скасований останній дизель-потяг, який рухався за маршрутом Бучач — Чортків — Гусятин).

Охорона здоров'я[ред.ред. код]

Діє районна лікарня (має 2 відділення: головне (вул. Генерала Шухевича, 48), і терапевтичне (вул. Галицька, 104 колишня «каса хворих» та приміщення Бучацького радгоспу-технікуму)[231]. Також районна поліклініка (вул. Галицька, 40), районна дитяча консультація (вул. Шкільна, 1 біля гімназії), стоматологічна поліклініка (вул. Шевченка, за монастирем Василіян).

Дозвілля та відпочинок[ред.ред. код]

Будинок культури
Вхід до АРТ-двору
  • «Арт-двір» (вул. Аґнона, 5; працює від травня до кінця вересня; керівник, надхненник — Віктор Гребеньовський)
  • кінотеатр
  • 3 парки — центральний, міський (південно-західна околиця міста, біля житлового масиву «Південний» та не збереженого палацу Миколи Василя Потоцького), пам'ятка садово-паркового мистецтва — залишки парку кінця XVIII — початку XIX століть (біля монастиря Василіян)
  • 2 басейни — великий відкритий міський басейн (в центрі міста; влітку 2013 року був очищений, прибрано територію довкола нього, проведено пробне наповнення водою, 2014 року наповнений водою), критий 25 м басейн (розташований на території селища цукровиків, не діє).

Готелі, ресторани[ред.ред. код]

  • Готелі: «Бучач» (також ресторан, вул. Генерала Шухевича, 1В), «Візит» (готель, вул. Галицька, 19А), колишній «готель Андермана» (не діє, вул. Галицька, 74)[232]
  • Ресторани: «Водограй» (вул. Генерала Шухевича, 1), «Замок» (вул. Галицька, 70), «Стрипа» (вул. Генерала Шухевича, 1), «Гостинний двір» (вул. Галицька, 190)[233]

Спорт[ред.ред. код]

1965 р. на місці старого стадіону «Авангард», розташованого на місці старого футбольного майданчику на г. Федір, де відбувся перший футбольний матч у місті, було збудовано стадіон «Колос». З 4 по 12 жовтня на стадіоні відбулись ігри фінальної частини першості СССР за Кубок «Золотий колос» серед сільських футбольних колективів.[234] 1966—1973 роки: футбольна команда «Колос» — 8-разовий чемпіон області з футболу, чемпіон України серед колективів фізкультури, 3-разовий володар «Кубка „Золотий колос“» серед сільських команд, де представляла радгосп «Дружба».

У місті є 2 стадіони: міський стадіон — місце проведення змагань ще з довоєнних часів, перебуває у занедбаному стані; «Колос», або центральний — один із найбільших в області, частково з пластиковими сидіннями. Також є спортивний майданчик зі штучним покриттям, спортивні зали та майданчики шкіл, футбольні поля. Є футбольний клуб «Колос».

У місті також проводяться змагання з шахів, волейболу.

Культура та освіта[ред.ред. код]

Докладніше: Освіта в Бучачі
Будинок центру дитячої творчості «Сузір'я». Осінь 2013

Є дитячі садки «Сонечко», «Дзвіночок», «Теремок», «Пролісок», «Світлячок».[235]

Навчальні заклади[ред.ред. код]

Агроколедж

Колишні[ред.ред. код]

Діючі[ред.ред. код]

Заклади культури[ред.ред. код]

Дитяча музична школа

Музеї[ред.ред. код]

Відомі люди[ред.ред. код]

Володимир Гнатюк

Детальніше: дивіться Люди, пов'язані з Бучачем

Почесні громадяни Бучача[ред.ред. код]

Надпис надгробка Еміла Шутта. Цвинтар «Федір»

.

Надпис надгробка доктора Едварда Кшижановського. Цвинтар «Федір»

.

Народилися[ред.ред. код]

Проживали, перебували, навчались[ред.ред. код]

Працювали, працюють[ред.ред. код]

Амалія та Зигмунд Фр…йди

Померли[ред.ред. код]

  • Йоган Ґеорґ Пінзель (Іван Георгій Пінзель, майстер Пінзель, пол. Jan Jerzy Pinzel, *~1707 — †~1761) — галицький скульптор середини XVIII ст., представник пізнього бароко і рококо; зачинатель Львівської школи скульпторів.

Поховані[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2012 року, Київ-2012 (rar) — Державний комітет статистики України
  2. Батьківщина в органах місцевого самоврядування
  3. відтинок від Бучача до Станіславова зруйнований у 1944 році гітлерівцями
  4. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 3.
  5. Станкевич М. Бучач та околиці… — С. 14.
  6. Розрахунок відстаней між містами на сайті Landi-Trans.Com. Архів оригіналу за 2011-08-13. 
  7. через Монастириська, Медуху, Галич, Рогатин, Бібрку; найкоротша, але має погане покриття на відтинку Завадівка — Галич
  8. через Нараїв, Перемишляни, Винники
  9. через Тернопіль чи Франківськ
  10. через Чортків, Копичинці, Гусятин
  11. дорожнє покриття орієнтовно після Возилова до моста погане
  12. через Городенку
  13. через Тисменицю
  14. через Язловець
  15. через Язловець
  16. Проф. д-р Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 51.
  17. Михайловський В. Подільське князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 305. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  18. К. Геренчук (редактор). Природа Тернопільської області… — С. 12-13.
  19. Там же. — С. 21-24.
  20. Там же. — С. 101—104.
  21. Там же. — С. 53—56.
  22. Там же. — С. 95-97.
  23. Екологічні ревізори в Бучачі, частина 2
  24. Проф. д-р Ярослав Пастернак. Бучаччина крізь серпанок тисячеліть // Бучач і Бучаччина… — С. 12.
  25. Antropologia prehistoryczna Polski / Karol Stojanowski. (пол.)
  26. Там же. — С. 13-15.
  27. Рибчинський О. Особливості композиційно-планувальної структури містечка Чернелиця… — С. 30.
  28. а б в г Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi… — S. 141.
  29. а б в Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 14.
  30. Paprocki B. Gniazdo Cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa slawnego Krolestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Zmudzkiego, y inszych Państw do tego Krolestwa należących Książąt, y Panow początek swoy maią (пол.)
  31. результат Вишеградського договору між Казимиром III і угорським королем Карлом І Робертом, підтвердженого договором Казимира III та Людовика у 1350 році
  32. а б Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині… — С. 44.
  33. а б Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 30.
  34. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині… — C. 66.
  35. за даними польськогo дослідника С. Ковальського, у 1360-х років, після закінчення війни за галицько-волинську спадщину, рід польських Абданків почав осідати на східних рубежах завойованої територіїS. J. Kowalski. Powiat buczacki i jego zabytki… — S. 33.
  36. М. Станкевич. Бучач та околиці… — С. 12.
  37. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини… — С. 26.
  38. Підставка Р., Рибчинський О. Язловець — 640. Історія, архітектура, туризм. — Збараж, 2013. — 128 с. — С. 29—30.
  39. В. Михайловський. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — К., 2009. — № 5 (488) (вер.-жовт.). — 240 с. — С. 42. — ISSN 0130-5247.
  40. за старішими даними 28 липня 1379Андрусяк Н. Минуле Бучаччини… — С. 27.; Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 5; 87; 158. — які дослідники Єжи Сперка, Руслан Підставка трактують як поновлення грамоти 1373 року
  41. Успіння Пречистої Діви Марії
  42. виділив місце (пустинь) між селами Переволока та Рукомиш, яке звалось Журавинці, для заснування села з правами, які мали названі села, під юрисдикцію пробощів (ксьондзів) → Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 87, 155—158.
  43. за даними ЕСУ — наприкінці XIV століттяКобельський М. Бучач // ЕСУ. — Т. 3. — С. 674.
  44. Michał Adwaniec z Buczacza (пол.)
  45. точна дата не вказана → Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 14.
  46. кам'яний, однонавний, мав 2 бічні каплиці, які утворювали псевдотрансепт, з фронту була вежа
  47. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини… — С. 30—31.
  48. Бараніва або Баранув
  49. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 49.
  50. а б Wojewodzina Golska (пол.)
  51. 'Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі… — С. 60.
  52. A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 15.
  53. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 5.
  54. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 5-6.
  55. а б Боднарук І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина… — С. 64.
  56. Станкевич М. Бучач та околиці… — С. 19.
  57. Козак М. (автор тексту), Бубній П. (літредактор). Бучач. Фотопутівник… — С. 27.
  58. Станкевич М. Бучач та околиці… — С. 62.
  59. старий валився
  60. а б в г Боднарук І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина… — С. 69.
  61. Radziwiłłowie (02) (англ.), (пол.)
  62. а б Lulewicz H. Radziwiłł Jan Jerzy h. Trąby // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1987. — Tom XXX/2, zeszyt 125. — S. 198. (пол.)
  63. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 123.
  64. Н. Андрусяк. Минуле Бучаччини… — С. 36.
  65. Barącz S. Pamiątki buczacki… — S. 6.
  66. M. Baliński, Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana…. — Warszawa, 1845. — Т. II, cz. 2. — S. 713. (пол.)
  67. Józefowicz J. T. Kronika miasta Lwowa: od roku 1634 do 1690: obejmująca w ogólności dzieje dawnej Rusi Czerwonej: a zwłaszcza Historyą arcybiskupstwa lwowskiego w tejże epoce / napisana spółcześnie w języku łacińskim przez J. Tomasza Józefowicza. — Lwów : Drukarnia «Zakladu narodowego im.Ossolińskych», 1854. — 504 s. — S. 150. (пол.)
  68. а б Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 16.
  69. Smoliński Aleksander. Buczacz — perła podolskiego baroku… — S. 56.
  70. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 314.
  71. Грушевський М. Історія України-Руси. — Том IX. — Розділ X. — С. 6.
  72. A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 13.
  73. М. Станкевич. Бучач та околиці… — C. 154—155.
  74. S. Barącz. Pamiątki buczacki… — S. 12.
  75. A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 17.
  76. а б M. Orłowicz. Ilustrowany przewodnik po Galicyi… — S. 143.
  77. Biernat M. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Nieustającej Pomocy w Trybuchowcach // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków: «Antykwa», drukarnia Skleniarz, 2010. — Cz. I. — tom 18. 368 s., 508 іl. — S. 283. — ISBN 978-83-89273-79-6 (пол.)
  78. Підставка Р. Язловецький «ключ Поділля». — Бучач: Нова доба, 15 серпня 2014. — №; 33 (8603). — С. 4.
  79. Akta grodskie і ziemskie z czasów Rzeczpospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie… Lauda Halickich sejmów 1575—1695 rr. — Lwów, 1931. — t. 24. — 586 s. — S. 380. (пол.), (лат.)
  80. Akta grodskie і ziemskie… — t. 24. — S. 380—382.
  81. Никола Андрусяк. Минуле Бучаччини… — C. 39-40.
  82. T. H. Skrzypecki. Potok Złoty… — S. 63.
  83. а б S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 12.
  84. T. H. Skrzypecki. Potok Złoty… — S. 65.
  85. Henryk Palkij. Szczuka St. Antoni h. Grabie, ps. Candidus Veronensis (ok. 1654—1710) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 2011. — t. XLVII/3, z. 194. — S. 471. (пол.)
  86. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  87. М. Станкевич. Бучач та околиці… — C. 17.
  88. M. Baliński, Т. Lipiński. Starożytna Polska… — S. 721.
  89. А. Link-Lenczowski. Potocki Stefan h. Pilawa (zm. 1726) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1985. — Tom XXVIII/2. — Zeszyt 117. — S. 177. (пол.)
  90. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 14-16.
  91. М. Станкевич. Бучач та околиці… — C. 155—156.
  92. S. Barącz. Pamiątki buczackie… S. 16-20
  93. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 20-22.
  94. Там же. — S. 24-27.
  95. Глава третья. Секретная переписка в петровскую эпоху. Виды шифров (рос.)
  96. Т. Н. Skrzypecki. Potok Złoty… — S. 73.
  97. A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 18.
  98. Н. Андрусяк. Минуле Бучаччини… — C. 41.
  99. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 33.
  100. І. Бобик. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням // Бучач і Бучаччина… — C. 477.
  101. Akta grodskie і ziemskie… — Lwów, 1868. — t. 1. — 215 s. — S. 145—146. (пол.), (лат.)
  102. М. Станкевич. Бучач та околиці… — C. 156
  103. T. H. Skrzypecki. Potok Złoty… — S. 78-79.
  104. Zaucha T. Kościoł parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii i Św. Szczepana pierwszego męczenika w Potoku Złotym // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków: «Antykwa», drukarnia «Skleniarz», 2010. — Cz. I, Tom 18. — 368 s., 508 іl. — S. 190. — ISBN 978-83-89273-79-6 (пол.)
  105. Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848). — К.: Атіка, 2006. — 160 с. — С. 37-39. — ISBN 966-3261-191-9
  106. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 34.
  107. а б М. Козак (автор тексту), П. Бубній (літредактор). Бучач… — С. 19.
  108. а б Potoccy (07) (пол.)
  109. Potoccy (03) (пол.)
  110. а б A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 19.
  111. а б в г A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 21.
  112. Б. Мельник. Вулицями старовинного Львова. — Львів: Світ, 2001. — 272 с. — С. 34. — ISBN 966-603-048-9
  113. Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною… — С. 105.
  114. S. Barącz. Pamiątki buczackie… S. 35
  115. S. Barącz. Pamiątki buczackie… — S. 35.
  116. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 36.
  117. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 36-37.
  118. Весна Х., Мельничук Б. Маринович Микола // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 459. — ISBN 966-528-199-2.
  119. Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною… — С. 112.
  120. Zaucha T. Kościoł parafialny p.w. Narodzenia Najśw. Panny Marii… — S. 190.
  121. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie… — S. 117.
  122. Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною… — С. 105.
  123. М. Станкевич. Бучач та околиці… — С. 18.
  124. а б A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 20.
  125. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .27.27A.S.C..2C_B.G.42.27.27 не вказаний текст
  126. а б С. Гординський. Бучач і його мистецькі традиції // Бучач і Бучаччина… — С. 95.
  127. М. Станкевич. Бучацька золототкацька мануфактура / Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 206. — ISBN 966-528-197-6.
  128. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок SB37 не вказаний текст
  129. О. Полянський. Західна Україна у двох революціях. — Тернопіль: Джура, 1998. — 52 с.: іл. — С. 11.
  130. О. Полянський. Західна Україна у двох революціях… — С. 17.
  131. М. Станкевич. Бучач та околиці… — С. 154—155.
  132. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 42.
  133. Іван Боднарук. Бучач сто років тому… — С. 65.
  134. «Тіні загубленого світу»
  135. Никола Андрусяк. Минуле Бучаччини… — C. 57.
  136. а б в Роман Коцик. Бучач при кінці XIX-го і з початком XX-го століття… — С. 177.
  137. Микола Козак (автор тексту), Петро Бубній (літредактор). Бучач… — С. 16.
  138. а б Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .27.27A.S.C..2C_B.G.22.27.27 не вказаний текст
  139. Jerzy Janicki (пол.)
  140. а б A. S. Czyż, B. Gutowski. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 23.
  141. О. Іриней Назарко. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — С. 233.
  142. Теодор Данилів. Організація молоді в Бучаччині // Бучач і Бучаччина… — С. 281.
  143. Володимир Колцьо. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині // Бучач і Бучаччина… — С. 254.
  144. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. — С. 488.
  145. а б в г д Калейдоскоп минулого // Бучач і Бучаччина… — С. 447. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «.D0.9A.D0.9C447» визначена кілька разів з різним вмістом
  146. Володимир Колцьо. Праця і розвиток читалень т-ва «Просвіта» в Бучаччині… — С. 258.
  147. Там же. — С. 262.
  148. Микола Драк. Фірма Бачевських у Львові і розвиток лікеро-горілчаної промисловості в Галичині (1782—1939). — Львів, 2004. — 38 с., іл. — С. 15.
  149. Михайло Гузар. Жмут спогадів про Бучач // Бучач і Бучаччина… — С. 184.
  150. а б в Калейдоскоп минулого // Бучач і Бучаччина… — С. 448.
  151. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 73.
  152. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область… — С. 15.
  153. М. Козак (автор тексту), П. Бубній (літредактор). Бучач… — С. 14.
  154. а б в І. Бобик. Бучач і його міщанство // Бучач і Бучаччина… — С. 454.
  155. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 91.
  156. Зруйнована війною південна сторона площі біля ратуші
  157. С. Шипилявий. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 73.
  158. Юхим Макотерський. Тигровий скок. — Чортків, 2004. — 52 с. — С. 6.
  159. Лев Шанківський. Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918—1920 рр.
  160. Олег Павлишин. Повітові комісаріати // Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року)
  161. а б С. Шипилявий. Бучаччина в боротьбі за самостійну Українську державу… — С. 74.
  162. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 87.
  163. Отець Й. Жан. Уривки з діярія // Бучач і Бучаччина… — С. 87-89.
  164. Ю. Томін, Ю. Романишин, Р. Коритко, І. Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 121. — ISBN 978-617-655-000-6.
  165. Л. Шанковський. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // Бучач і Бучаччина… — С. 78.
  166. О. Полянський. Західна Україна у двох революціях… — С. 39.
  167. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 195.
  168. О. Полянський. Західна Україна у двох революціях… — С. 46.
  169. М. Литвин, К. Науменко. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с. — С. 129. — ISBN 5-7745-0394-1.
  170. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 196.
  171. Л. Шанковський. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // Бучач і Бучаччина… — С. 80.
  172. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 182.
  173. Там же. — С. 189.
  174. Там же. — С. 223.
  175. Шанковський Л. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 82—83.
  176. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область… — С. 18.
  177. Л. Шанковський. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920… — С. 84.
  178. Гузар М. Жмут спогадів про Бучач… — C. 197.
  179. Там же. — С. 201.
  180. Калейдоскоп минулого… — С. 447—449.
  181. Шипилявий Ст. Національно-економічне відродження Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — C. 292.
  182. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область… — C. 584.
  183. Залеський О. Піяністка Софія Ілевич // Бучач і Бучаччина… — C. 173.
  184. Степан Шипилявий. Календар «Просвіти» за 1927 рік // Бучач і Бучаччина… — C. 244.
  185. о. Назарко І.-І. Марійські Дружини в Бучачі // Бучач і Бучаччина… — C. 235.
  186. а б Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 25.
  187. або 151 особа
  188. а б Бобик І. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням // Бучач і Бучаччина… — С. 475.
  189. landkomissar (англ.)
  190. Kreishauptmannschaft Czortków (нім.)
  191. а б в г Іван Бобик. Співжиття бучацьких міщан із жидівським населенням (лист Ізидора Ґельбарта) // Бучач і Бучаччина… — С. 478.
  192. Там же. — С. 476.
  193. а б Козак М. (автор тексту), Бубній П. (літредактор). Бучач… — С. 15.
  194. Козак М. (автор тексту), Бубній П. (літредактор). Бучач… — С. 23.
  195. С. Страшків. Спогади Петра Шкляра // «Трибухівці. Минуле і сьогодення». — Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. — 120 с., іл. — С. 49-50.
  196. Там же. — С. 47.
  197. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .D0.9C.D0.9A.D0.9F.D0.9125 не вказаний текст
  198. М. Козак (автор тексту), П. Бубній (літредактор). Бучач… — С. 18.
  199. Наукова діяльність кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів
  200. Історія УГКЦ
  201. Газета «Нова доба», № 48 (8566), 29 листопада 2013. — С. 1-2.
  202. О. Чорній. Герої Небесної Сотні із Зубреця / газета «Нова доба». — Бучач, № 9 (8579) за 28 лютого 2014. — С. 1, 5.
  203. [1] — S. 155. (нім.) (пол.)
  204. History of the Jews in Buczacz. Translated by Adam Prager (англ.)
  205. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 447.
  206. М. Козак (автор тексту), Петро Бубній (літредактор). Бучач… — С. 12.
  207. Бучач // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. — Т. 1. — С. 200.
  208. І. В. Савченко. Бучач // ЕНциклопедія історії України. — К. — Т. 1. — С. 420.
  209. Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область
  210. Гузар М. Жмут спогадів про Бучач // Бучач і Бучаччина… — С. 184.
  211. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 110.
  212. дерев'яна або мурована
  213. відомо про 2
  214. Боднарук І. Бучач сто років тому… — С. 69.
  215. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього… — С. 50.
  216. Бучаччина/Бучацька cинаґоґа
  217. Бучацька парафія Української греко-католицької церкви храму святих Апостолів Петра і Павла
  218. Б. Андрушків. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили. — Тернопіль: «Підручники і посібники», 1998. — С. 17.
  219. у загальному вжитку — Жидівський цвинтар, або Окописько
  220. Див. веб-сторінку
  221. Газета «Нова доба», № 48 (8566), 3 грудня 2013. — С. 4.
  222. Вигляд з вул. Бандери
  223. Вигляд з вул. Галицької
  224. Товсте // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 2 : Г — Л. — С. 146. — ISBN 978-966-457-228-3.
  225. Tomasz Kunzek. Przewodnik po województwie Tarnopolskim (z mapą)… S. 39.
  226. Автомобільне сполучення Чортків — Бучач — Монастириська // Нова зірка. — Бучач, 1949. — № 25 (935). — 31 бер. — С. 2.
  227. Колгоспне життя. — Бучач, 1950. — № 41. — 18 трав. — С. 2.
  228. Ю. Томін, Ю. Романишин, Р. Коритко, І. Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів : ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 139. — ISBN 978-617-655-000-6.
  229. Транспорт та перевезення. Автостанції в Бучацькому районі
  230. Zabytki. Автовокзал Бучач
  231. біля повороту дороги на Золотий Потік
  232. Готелі Бучача
  233. Ресторани Бучача
  234. газета «Перемога». — Бучач, № 117 від 4 жовтня 1969. — С. 4.
  235. Дитячі садочки в Бучацькому районі
  236. в аварійному приміщенні
  237. Х. Весна, Б. Головин. Падох Ярослав Миколайович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 12
  238. отець Катрій Ю. Незабутній інститут оо. Василіян у Бучачі // Бучач і Бучаччина… — С. 148.
  239. Романенчук Б. Володимир Гнатюк, 1871—1926 // Бучач і Бучаччина… — С. 129.
  240. Гуцал П. Горбачевський Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 157. — ISBN 978-966-528-318-8.
  241. Весна Х., Мельничук Б. Кізюк Корнило // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 75. — ISBN 966-528-199-2.
  242. Фроленков В., Хаварівський Б. Кобилянська Ольга Юліанівна // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 104. — ISBN 966-528-199-2.
  243. Клим'юк М. Академік Гнатюк завжди з нами // «Вільне життя плюс». — 2013. — № 80 (15504) (4 жовт.). — С. 5.
  244. Щербак Л.. Покальчук Юрій Володимирович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 107. — ISBN 978-966-528-279-2.
  245. І. Боднарук. Бучацький Парнас // Бучач і Бучаччина… — C. 100.
  246. Там же. — С. 101.
  247. Б. Пиндус. Галібей Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 333. — ISBN 966-528-197-6.
  248. М. Хархаліс. Доповнення відомостей про ПСК // Бучач і Бучаччина… — С. 308.
  249. Там же. — С. 307.
  250. Степан Шипилявий. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини… — C. 395—396.
  251. П. Гуцал. Телішевський Костянтин Гнатович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 612. — ISBN 978-966-528-318-8.
  252. Сайт Бучацького кооперативу «Іскра». Меценатство

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]