Біафра

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Республіка Біафра
англ. Republic of Biafra,
ігбо Bịafra

Flag of Nigeria.svg
1967 — 1971


Flag of Nigeria.svg
Flag of Biafra.svg Файл:Coat of arms of biafra.png
Прапор Герб
Девіз
Світ, Єдність, Свобода
Biafra map.png
Столиця Енугу,
Юмуахія (з жовтня 1967),
Оверрі (з квітня 1969)
Мова(и) Ігбо, англійська
Релігія християнство та анімізм
Площа 77 306 км ²
Населення 13 500 000
 - (30 травня 1967 — 7 січня 1970) Чуквуемека Одумегву Оджукву
 - {{{рік_правителя2}}} Філіп Ефіонг
Історія
 - Проголошення незалежності 30 травня 1967
 - Капітуляція 15 січень 1970

Республіка Біафра (англ. Republic of Biafra, ігбо Bịafra) — самопроголошена держава у південно-східній частині Нігерії, що існувала з 30 травня 1967 року (дата проголошення незалежності) до 15 січня 1970 року. Держава не була визнано ООН.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Територія самопроголошеної держави становила 76 400 км². Столиця — Енугу з населенням 180 тисяч осіб. В адміністративно-територіальному відношенні республіка ділилася на 25 провінцій.

Населення[ред.ред. код]

Населення країни на 1966 рік становило близько 14 млн осіб, домінуюча народність — ігбо, також проживали ібібіо (на кордоні з Камеруном), іджо (дельта Нігеру) та інші. Офіційні мови — англійська та ігбо. Релігія — християнство та анімізм.

територія Біафри в червні 1967

Історія Республіки Біафра[ред.ред. код]

Як і більшість африканських країн, Нігерія була штучним утворенням, створеним Британською імперією, яка не враховувала релігійні, лінгвістичні та етнічні відмінності. У момент отримання незалежності від Великої Британії 1960 року населення Нігерії становило 60 мільйонів осіб, і налічувало близько 300 різних етнічних та культурних груп, 3 з яких були переважаючими:

  • ігбо (бо) (60 — 70% населення на південному сході),
  • хауса-фулани (приблизно 65% народів у північній частині території);
  • йоруба (75% населення у південно-західній частині).

Протягом колоніального періоду британська політична ідеологія поділу Нігерії на Північ, Захід і Схід посилювалася економічним, політичним та соціальним суперництвом між різними етнічними групами Нігерії. 1947 року була введена конституція Річардса (губернатор Нігерії), за якою Нігерія була розділена на 3 адміністративні області, керовані місцевими органами влади:

  • Західна Нігерія (центр — Ібадан);
  • Східна Нігерія (центр — Енугу);
  • Північна Нігерія (центр — Кадуна)

Принцип регіоналізації було закріплено в подальших конституційних реформах 1951 року — Макферсона (губернатор Нігерії) та 1954 року — Літлтон (міністр колоній Великої Британії). Конституція Макферсона передбачала формування регіональних урядів із представників партії більшості.

Населення Півночі було більшим, ніж населення разом узятих інших областей. Тому за Північною областю було закріплено більшість місць у федеральному законодавчому органі. У межах кожної з цих трьох областей домінуючі етнічні групи хауса-фулани, йоруба і ігбо сформували політичні партії, які були значною мірою регіональними та племінними:

  • Північний Народний Конгрес (РНК) на Півночі;
  • Група дії на Заході (ГД);
  • Національний Рада Нігерії та Камеруну (з 1959 року — Національна Рада Нігерійських громадян — НСНГ) на Сході.

Перший уряд незалежної Нігерії формувався з коаліції партій НСНГ і РНК, прем'єр-міністром став представник РНК Абубакар Тафава Балева.

Після проголошення 1963 року Нігерії республікою пост президента зайняв Ннамді Азіківе (представник НСНГ). Опозиція була представлена ​​Групою дії на чолі з Обафемі Аволово. Регіональні уряду очолили: на Півночі — лідер РНК Ахмаду Белло, на Заході — С. Акінтола з Групи дії і на Сході — представник НСНГ М. Окпара.

1963 року на території східної частини Західної Нігерії була утворена четверта область, Середньозахідна. На що відбулися 1964 року виборах у цьому регіоні перемогу здобув НСНГ.

Після отримання незалежності 1960 року Нігерія стала вважатися державою з репутацією «вітринної демократії» та економічної стабільності на континенті. Ця стабільність була недовгою. Спроби Півночі забезпечити контроль над країною перед черепез інтенсифікації опозиції з боку Заходу та Сходу призвели до масових заворушень та пов'язаним з цим насильством.

15 січня 1966 року молодші офіцери ігбо на чолі з майором Кадуна Нзеогву вбили одночасно всіх великих політичних лідерів — Балєв у Лагосі, Акінтолу в Ібадані та Белло у Кадуні, а заодно видних офіцерів північного походження. Путч був зірваний у зв'язку з тим, що частина військових відмовилася підтримати бунтівників. Лідера заколоту К. Нзеогву було заарештовано.

Командувач армією генерал-майор Джонсон Агуійі Іронсі (етнічний ігбо) навів порядок і став главою тимчасового керівництва, він призначив військових губернаторів у провінціях з широкими повноваженнями та офіцерів на міністерські пости, політичні партії були заборонені, дію конституції призупинено. Однак та обставина, що за вбивство офіцерів-ігбо не покарали, і взагалі всі кваліфікуючі ознаки перевороту взагалі (серед іншого було убито всього одного ігбо, а жителів півночі безліч, і фаворитизм Іронсі до ігбо) спричинили потужну негативну реакцію жителів півночі, які порахували переворот не шляхом до єдності, а змовою ігбо у надії домінувати над країною.

Положення південців на Півночі було дуже небезпечним. 24 травня 1966 року військовий уряд Іронсі випустив декрет, що скасовує федеративну структуру Нігерії. Декрет викликав різко негативну реакцію у Північній Нігерії. 29 травня 1966 року тисячі вихідців зі Сходу, які проживають на Півночі, були вбиті під час погромів, що почалися з відома місцевої влади. Уряд Іронсі оголосив про створення трибуналу з метою вивчення причин масових вбивств та грабежів на Півночі, а також виплати компенсацій жертвам погромів. Північні еміри оголосили про намір відокремити Північну Нігерію від федерації.

29 липня, за чотири дні до початку роботи трибуналу, жителі півночі вчинили контрпереворот, під час якого Іронсі, а також військовий губернатор Західної Нігерії майор Адекунле Фаджуі були вбиті у місті Ібадан. Новим главою військового режиму став підполковник (згодом — генерал-майор) Якубу Дан-Юмма Говона. Основу піхоти становили жителі півночі, а у військах почалася міжусобиця, по всіх казармах розправлялися з «східняками». Після цього заколотники поголовно перебили всіх ігбо, які займали офіцерські посади у генеральному штабі Нігерії. Всього було вбито близько 400 чиновників ігбо. Говон негайно відновив федеральну структуру Нігерії відповідно до вимог політичної еліти Півночі.

29 вересня 1966 року погром вихідців зі Сходу було відновлено. 30 тисяч східних нігерійців, які проживають на Півночі, на Заході, в Лагосі були вбиті. Всього у погромах 1966 року 40 — 50 тисяч ігбо було вбито та ще близько 2-х мільйонів втекло на Схід, після того, як їх власність та будинки були зруйновані. До 1966 році приблизно 1 мільйон 300 тисяч ігбо проживали на Півночі, ще 500 тисяч — на Заході. Зі Східної області почалася втеча вихідців з Півночі.

Відкриття обширних запасів нафти у дельті річки Нігер на півдні країни дозволило південному сходу Нігерії стати економічно самостійним. Однак вигнання представників ігбо з влади викликало побоювання, що доходи від видобутку нафти будуть використовуватися несправедливо, на шкоду ігбо.

Після погрому ігбо на Півночі у вересні 1966 року у Східній Нігерії почали рости сепаратистські настрої. Лідери ігбо закликали до повернення всіх ігбо на свою історичну батьківщину у Східну Нігерію.

Військовий губернатор Східної області (з січня 1966 року) підполковник Одумегву Оджукву (ігбо за національністю) наполягав на конфедеративному пристрої для Нігерії (федеральний уряд повинен бути зменшений до секретаріату, щоб підтримувати економічні відносини між майже повністю окремими державами).

9 серпня 1966 року на зустрічі представників військових губернаторів у Лагосі було прийнято рішення, за яким для відновлення миру і проведення конституційних переговорів необхідно репатріювати всі війська до області їх походження. Це рішення не було повністю здійснено.

12 вересня у Лагосі розпочала роботу Спеціальна конституційна конференція, що складається з делегатів, що представляють всі області Нігерії, з метою вироблення форми збереження єдності Нігерії. Представники Східної Нігерії бойкотували конференцію (основна умова Оджукву для участі в її роботі — виведення всіх північних військ з Лагосу та припинення погромів ігбо на Півночі).

4 і 5 січня 1967 року у місті Абурі (Гана) пройшов саміт військових керівників Нігерії, на якому різні політичні сили Нігерії погодилися з концепцією децентралізації та регіональної автономізації Нігерії. Говон був присутній на саміті та навіть погодився підписати заключну версію меморандуму про децентралізацію. Однак, повернувшись назад до Нігерії, він дезавуював свої слова.

На початок 1967 року Оджукву прийняв рішення про відділення від нігерійської федерації та заснуванні власної незалежної держави. У березні 1967 року уряд Східної області оголосив, що всі доходи, зібрані від імені федерального уряду, будуть залишені на потреби Східної області. Федеральний уряд відмовилося виплатити зарплату державним службовцям, які бігли зі своїх областей зайнятості. Крім того, федеральний уряд відмовилося заплатити Сходу його встановлену законом частку доходів. На Сході почався захоплення федерального майна. У відповідь уряд Говона встановив морську блокаду регіону.

У травні 1967 року була зроблена остання спроба мирного врегулювання. Я. Говон запропонував скасувати економічні санкції проти Сходу та організувати зустріч регіональних військових губернаторів за умови, що британські війська гарантують безпеку зустрічі. Оджукву відхилив цю пропозицію.

Формальним приводом до проголошення незалежності став декрет федерального уряду від 27 травня 1967 року, за яким скасовувався поділ країни на чотири провінції, а замість них вводилися 12 штатів (Північна область була розділена на шість штатів, Східна на три, Західна на два). Нові штати збігалися з природними етнічними утвореннями. Схід було розділено таким чином, що запаси нафти виявилися розташовані у штатах без більшості ігбо. Відповідно скасовувалися і пости губернаторів.

Реакція Оджукву послідувала негайно. 30 травня Східна провінція була оголошена суверенною Республікою Біафра (на честь однойменної затоки Біафра). Більшість населення провінції, налякане хвилею погромів, вітало це рішення. Так починалася найтриваліша та найкривавіша громадянська війна 1960-х років в Африці. За конституцією Нігерії Східна область мала право на вихід з федерації, але голова військового режиму Я. Говон, не бажаючи втрачати багаті родовища нафти, заявив, що питання буде вирішене силою.

6 червня Говон віддав наказ про придушення заколоту та оголосив мобілізацію у північних та західних мусульманських штатах. У Біафрі прихована мобілізація почалася ще до проголошення незалежності. Війська з обох сторін стали підтягуватися до річки Нігер, що перетворилася на лінію збройного протистояння. На початку червня федерали почали блокаду бунтівної території.

Громадянська війна в Нігерії[ред.ред. код]

6 липня 1967 почалася операція «Єдиноріг», яка планувалася як коротка поліцейська акція. Командувач урядовою армією полковник (згодом — бригадний генерал) Гассан Кацина оптимістично заявив, що з заколотом буде покінчено «протягом 48 годин». Однак він недооцінив сили повстанців. Наступаючі одразу натрапили на жорстку оборону, і бої прийняли затяжний, завзятий характер. Федеральна армія з півночі двома колонами увійшла на територію Біафри. 1-а колона вривалася по осі Огугу — Огунга — Нсукка, 2-а по осі Гакем — Обуду — Орікжа. 12 липня захоплені міста Орікжа та Гакем, 14 липня — місто Нсукка.

26 липня десант нігерійців захопив нафтопромисли на острівці Бонні за 30 кілометрів від Порт-Харкорта. Внаслідок Біафра втратила основне джерело валютних надходжень. Біафрійці спробували відбити Бонні, але безуспішно. Порт-Харкорт виявився блокований федеральними силами.

10 липня біафрійці завдали бомбового удару по аеродрому міста Макурді, 26 липня по фрегату «Нігерія», який блокував з моря Порт-Харкорт, 12 червня ВПС Біафри здійснили рейд по позиціях урядових військ уздовж Нігера.

У спробах полегшити тиск з півночі, 9 серпня мобільна бригада армії Біафри у складі 3000 осіб за підтримки артилерії та бронемашин переправилася на західний берег Нігера, почавши так званий «північно-західний похід».

Спершу наступ розвивався успішно. Біафрійці вступили на територію Середньозахідної області, практично не зустрівши організованого опору, оскільки розквартировані там федеральні війська значною мірою складалися з вихідців з племені ігбо. Деякі частини просто розбіглися або перейшли на бік повстанців. Столиця штату місто Бенін-Сіті здалася без бою через всього десять годин після початку операції. Бунтівники просунулися далеко на захід, дійшовши до міста Оре за 200 кілометрів від столиці Нігерії Лагоса.

На піку військових успіхів радіо Біафри заявило про наміри увійти до столиці Нігерії Лагоса. Намір Оджукву вторгнутися на Захід викликав тривогу у політичної еліти йоруба (на чолі з колишнім ув'язненим О. Аволово) і призвів до того, що йоруба поряд з меншинами в усіх областях стали налаштовані проти ігбо. 21 червня переможний марш біафрійців було зупинено.

Провівши загальну мобілізацію в густонаселеному столичному регіоні, військове керівництво Нігерії отримало значну чисельну перевагу над супротивником. До початку вересня проти однієї бригади та декількох окремих батальйонів повстанців на західному фронті діяли вже дві дивізії урядових військ. Отримавши колосальну перевагу в живій силі і озброєнні (тут допомогли СРСР та Велика Британія), армія Нігерії перейшла в контрнаступ та відтіснила ворога до міста Бенін-Сіті.

У цій обстановці військовий адміністратор Біафри Альберт Оконкво 19 вересня проголосив незалежність «Республіки Бенін». 22 вересня місто було взято штурмом, після чого біафрійці поспішно відступили на східний берег Нігера. «Північно-західний похід» закінчився на тому ж рубежі, де і починався.

Наприкінці вересня 1967 року велика частина Середньозахідної області була очищена від сепаратистів. Намагаючись схилити чашу терезів на свій бік, повстанці у вересні почали регулярні повітряні нальоти на столицю Нігерії.

12 вересня з боку Нсукка почалося просування армії Нігерії до столиці Енугу, і 4 жовтня вона впала.

Оджукву був змушений перенести свою столицю до міста Юмуахія у центрі країни.

Спроба 12 жовтня перетнути Нігер від міста Асаба та захопити місто Оніча коштувала нігерійської федеральної армії більш ніж 5000 солдатів убитих, поранених, захоплених або безвісти зниклих.

18 жовтня, після інтенсивного артилерійського обстрілу з бойових кораблів, шість батальйонів морської піхоти висадилися в порту Калабар, який захищали один батальйон повстанців та погано озброєні загони цивільної міліції. Одночасно з півночі до міста підійшов 8-й батальйон урядової піхоти. Опір біафпійців, які опинилися між двох вогнів було зламано, і найбільший морський порт у південній Нігерії перейшов під контроль урядових військ.

Федерали зайняли інші території, населення не ігбо, і до початку 1968 року війна перейшла в позиційну фазу.

У січні 1968 року урядові війська почали наступ з Калабара у напрямку на Порт-Харкорт. Майже чотири місяці повстанцям вдавалося стримувати натиск, але 19 травня місто впало. Біафра втратила останній морський порт і великий аеродром.

Почалася блокада Біафри. Федерали вирізалі цілі селища та провокували масовий голод. Влітку 1968 року по всіх континентах прокотилася потужна кампанія викриття геноциду християн-ігбо. Новини європейських телеканалів починалися з репортажів про жахи війни.

За єдність Нігерії виступили Велика Британія, СРСР, арабські країни; за ігбо заступилися Франція, Іспанія, Португалія, ПАР, Китай, Ізраїль. Оджукву провадив видобуток нафти, достатній для закупівлі зброї та створення мережі контор з вербування найманців. Розклад сил був не на користь ігбо. ООН відмовилася визнати Біафру. У вересні 1968 року Організація Африканської Єдності закликала Біафру відмовитися від ідеї незалежності.

Тим часом Лагос поступово брав гору. У вересні армія Нігерії захопила місто Аба у центрі Біафри. З цього моменту контакти із зовнішнім світом були обмежені нерегулярним повітряним мостом з Екваторіальною Гвінеєю.

Навесні 1969 року біафрійці зробили спробу переламати хід подій. У березні вони завдали контрудар та оточили бригаду нігерійської армії у щойно зайнятому нею місті Оверрі. У квітні Оверрі знову перейшов під контроль Біафри. Проте вже 22 квітня 1969 року під ударами федералів впала столиця Біафри — Юмуахія. 16 червня упав Авгу — головний аеропорт країни. У біафрійців залишилася всього одна злітно-посадкова смуга з твердим покриттям, придатна для зльоту та посадки важких літаків. Ділянка федерального шосе Улі — Іхіала, також відома як «аеропорт Аннабель», стала своєрідним символом незалежності Біафри та одночасно головною метою для урядових військ.

У червні 1969 року Біафра почала відчайдушний наступ проти федералів. Біафрійці були підтримані іноземними найманими пілотами, що продовжують доставляти їжу, медикаменти та зброю. Найвідоміший з найманців був шведський граф Карл Густав фон Розен, який провів повітряні напади з п'ятьма невеликими поршневими літаками, озброєними ракетами та автоматами. З травня по липень його маленьке підрозділ здійснював нальоти на нігерійські військові аеродроми У Порт-Харкорті, Енугу, Бенін-Сіті та Угхеллі, руйнуючи або пошкоджуючи багато нігерійських літаків. Повітряні напади Біафри дійсно руйнували бойові операції нігерійських Повітряних сил, але лише протягом декількох місяців. Влітку 1969 року армія Біафри зробила спробу захоплення аеродрому Оніча, але безрезультатно.

30 червня 1969 року нігерійський уряд заборонило всю допомогу Червоного Хреста Біафрі, що серйозно обмежило запаси продовольства. У жовтні 1969 року Оджукву звернувся до Організації Об'єднаних Націй з пропозицією про перемир'я. Федеральний уряд відкинув цю пропозицію та закликав до капітуляції Біафри. До цього часу Біафра являла собою крихітний анклав овальної форми площею 2000 км², де виявилися замкненими близько 5 мільйонів осіб.

Падінню Біафри передувало широкомасштабний наступ урядової армії під командуванням генерала Обасанджо (майбутнього Президента). Операція розпочалася 22 Фотозвіт 1969 року. Її метою було розсікти двома зустрічними ударами з півночі та півдня територію, що знаходилася під контролем повстанців. До операції залучалися війська загальною чисельністю 180 тисяч осіб з важкою артилерією, авіацією та броньовиками.

Для парирування удару у невизнаної республіки вже не залишалося ні сил, ні коштів. Чисельність армії Біафри становила на той час близько 70 тисяч бійців. У перший же день федерали прорвали фронт, а 25 грудня північна та південна угруповання з'єдналися. Територія повстанців виявилася розсічена надвоє.

Заключний нігерійський наступ, який було названо «Попутний вітер», було розпочато 7 січня 1970 року. 9 січня 1970 року впав Оверрі, 10 січня захоплена злітна смуга «Аннабель», 11 січня упав Улі. 13 січня 1970 року в місті Амічі відбулася заключна здача сил Біафри.

Генерал Оджукву передав командування над залишками військ своєму заступнику Філіпу Ефіонгу і в ніч з 10 на 11 січня з родиною та кількома членами уряду Біафри втік з країни. 15 січень генерал Ефіонг підписав акт про беззастережну капітуляцію своєї республіки. Громадянська війна закінчилася. Населення Біафри зменшилося на 2 мільйони, більшість з яких померло від голоду (більшість жертв — діти). Область, що вважалася перед війною однією з найрозвиненіших в Африці, була спустошена.

Одумегву Оджукву, після багатьох років вигнання був амністований та повернувся до Нігерії та очолював одну з партій, що представляє інтереси ігбо. Ідея незалежності Біафри знову відродилася. На сході Нігерії початок нелегально діяти «Рух за відновлення суверенної держави Біафра» (лідер Ральф Увазуруіке). Рух використовує ненасильницькі методи боротьби і має підтримку серед молоді. Своїм союзником вважає «Рух за звільнення дельти Нігера» (етнічна група іджо).

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]