Біблія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Назва «Святе Письмо Старого та Нового Заповіту»
Family-bible.jpg

Біблія 1859 р.
Автор декілька десятків авторів (у християнстві і юдаїзмі автором вважається сам Господь Бог)
Назва мовою
оригіналу
Святе Письмо Старого та Нового Заповіту. Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами.
Виданий
українською
так

CMNS: Святе Письмо Старого та Нового Заповіту на Вікісховищі
Q: Святе Письмо Старого та Нового Заповіту у Вікіцитатах
S: Святе Письмо Старого та Нового Заповіту у  Вікіджерелах

Святе Письмо, Священне Писання або Біблія, збірник книг, що утворюють Біблію (грец. τά βιβιλία, βιβλία, «бібліа» тобто «збірка книг») — Слово Бога, містить книги релігійного (історично-повчального) змісту. Вважаються богонатхненними писаннями, на яких ґрунтується юдейське та християнське віровчення.

В основі назви «Заповіт» (від івр. ברית‎ — угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про створення світу, гріхопадіння і союз Бога із народом Ізраїля; у Новому Заповіті — про спасіння людства від гріха через викуплення його Ісусом Христом своєю смертю та новий союз з Богом.

Окрім канонічних книг, існують і неканонічні книги (навколо-канонічні), апокрифи, що мають важливе значення для істориків, філологів тощо. Католицький та православний канони Святого Письма (Біблії) включають в себе 77 книг, а у протестантів — 66.

В юдаїзмі лише Старий Завіт (Танах) розглядається, як священна книга.

Біблійний канон[ред.ред. код]

Докладніше: Біблійний канон

Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт.

  • Старий Заповіт (іврито-арамейські писання) — 39 книг (у т. зв. Олександрійському описку — каноні — грецького перекладу Септуагінта з ІІІ — II ст. до н. е.) і
  • Новий Заповіт (писання на «койне», загальногрецькій мові елліністичного періоду) — 27 книг, написаних апостолами про життя й вчення Ісуса Христа та поширенням раннього християнства впродовж другої половини I ст.

Християнський канон[ред.ред. код]

  • Православні включають до своїх видань Біблії 50 книг Септуагінти.
  • Канон Римо-католицької церкви  — Вульгата. Латинський переклад Біблії з IV століття. Вона містить 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних.
  • Протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. 

Таким чином православні церкви мають 77 книг, католицькі — 72, а протестантські — 66 книг. 

Канон юдаїзму[ред.ред. код]

Біблія в вигляді сувою. Синагога, Кельн.

Для християн священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників юдаїзму, — священною є лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма:

  • Тора (івр. תורה‎) — «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»;
  • Невіім (івр. נביאים‎) — «Пророки»; та
  • Кетувім (івр. כתובים‎) — «Писання».

Поєднання початкових літер цих назв творить акронім (івр. תנ"ך‎), який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» — і є назвою єврейського (юдейського) Священного Тексту.

Залежно від згрупування біблійних текстів, юдейська Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27 книг.

Склад та структура християнської Біблії[ред.ред. код]

Старий Заповіт[ред.ред. код]

Старий Заповіт або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу становить близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 50 книг у православних, 45 у католиків, та 39 у протестантів, написаних переважно староєврейською мовою.

У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. Умови договору зводяться до двох основних положень:

«Я — Бог Ягве: нехай не буде для тебе інших богів, окрім мене»;
«Не рідніться з іншими (язичницькими) народами».

Структура Старого Завіту складається з чотирьох головних груп:

  1. П'ятикнижжя Мойсеєве
  2. Історичні книги
  3. Навчальні (поетичні) книги
  4. Пророчі книги

Новий Заповіт[ред.ред. код]

Новий Заповіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх від успадкованого ними від першого чоловіка Адама та його дружини Єви гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.

Окрім самої Євангелії у Новому Заповіті є і інші книги, де розповідається і стає відомо про виникнення та існування перших общин християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́ саме необхідно для спасіння, а також надають поради для повсякденного життя.

Остання книга Нового Заповіту — Об'явлення — символічною мовою розповідає: про другий прихід Христа на землю як Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто, збудоване Богом; про знищення розпусниці, названої «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, що провокується Божим ворогом — Дияволом

Зміст Біблії[ред.ред. код]

Мойсей і десять заповідей (Хосе де Рібера)

Створення світу[ред.ред. код]

Заповіді (договір)[ред.ред. код]

Докладніше: Біблійні заповіді

В Біблії перелічено декілька заповідей з різними людьми:

Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Біблійні пророцтва[ред.ред. код]

Біблійне пророцтво — це уривки з Біблії, які відображають одкровення Бога людям передані через пророків. Пророчі повідомлення є широко поширеними по всій Біблії. Книга Одкровення — єдина апокаліптична книга в каноні Нового Завіту, хоча є короткі апокаліптичні пасажі в різних місцях Євангелій і Послань.

Походження народів[ред.ред. код]

Докладніше: Таблиця народів

Важливою складовою оповіді Біблії є розповідь про родовід народів. Згідно з Книгою Буття пращуром всіх людей були Адам та Єва. Після розселення їх нащадків стався Всесвітній потоп в результаті якого залишились в живих Ной та його сини. Від старшого сина Сима походять семітські народи, від Яфета — європейські і від молодшого Хама — африканські. В подальшому розповідається як утворились народи арамеїв, євреїв. арабів, ідумеїв та ін.

Переклади Біблії та поширення їх[ред.ред. код]

Перші переклади[ред.ред. код]

Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283247 до Різдва Христового) 72 єврейськими мудрецями, тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську мову (382405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецької власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть.

Переклади Біблії українською мовою[ред.ред. код]

До України Святе Письмо прийшло у X столітті у так зв. церковно-слов'янській мові, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт, а з нього Євангелія (найстарший текст з 1092 р. переховується в Рум'янцівському музеї в Москві, далі — Бучацьке з XIV ст., переховувалася в монастирі оо. Василіян у Львові), та окремі твори Старого Заповіту (головно Псалтиря).

Першою друкованою книгою зі Святого Письма був у нас Апостол, видання Івана Федорова (Львів, 1574 р.), а першим виданням всього Святого Письма була Острозька Біблія 1581 року.

У XVI ст. реформаційні впливи з Заходу підсилили в українському народі прагнення читати Св. Письмо живою зрозумілою мовою. Тоді й появилися перші переклади Євангелія на живу народну мову. З того часу маємо три переклади святої Євангелії — ченця Григорія, Архімандрита Пересопницького монастиря на Волині, далі Василя Тяпинського, і Валентина Нагалевського. З них найцінніша пам'ятка «Пересопницьке Євангеліє» зі 1561 р. Перекладач чернець Григорій так і зазначив, що переклад з болгарської мови українською зроблено «для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого.»

У XVII ст. процес ународовлення текстів Святого Письма до деякої міри був загальмований в Україні внаслідок панування в тодішній школі латинської схоластики.

І не зважаючи на те, в катехізисі митрополита Петра Могили тексти Святого Письма наводяться Українською мовою. Становище погіршало наприкінці 17-го ст., коли українська Православна Церква була підпорядкована Московській патріархії (1685 р.).

Російський уряд почав вбачати в ужитку української мови в церковних книгах — вияв українського сепаратизму, і тому заборонено друк церковних книжок, що відрізнялися б будь-чим від московських.

А в XVIII ст. за Катерини II запроваджено по школах і церквах України московську вимову церковно-слов'янських текстів.

Але в XIX ст. Григорій Квітка в Харкові, Маркіян Шашкевич на Галичині, майже одночасно, починають перекладати витяги з св. Письма Нового 3аповіту на українську мову. «Псальми, переложені на малорускоє нарєчіє» професором Михайлом Максимовичем.

Дуже видатна праця XIX-го ст. — переклад Євангелії й Діянь Апостольських, що його зробив Пилип Морачевський, інспектор ліцею на Чернігівщині. Морачевський переслав свій переклад Священному Синодові російської Церкви і російській Академії Наук. Академія Наук прихильно поставилася до пропозиції дати цей переклад до друку для добра українського народу. Але розглядали цей переклад і шеф канцелярії князь Долгоруков та Київський генерал-губернатор Аннєнков. І перемогли політичні мотиви: Синод заборонив друкувати переклад Євангелії українською мовою. Тільки під тиском революційних подувів 1905 року, себто 45 років після закінчення перекладу, коли вже не жив Морачевський, його переклад святої Євангелії побачив світ у 1906 році. Текст перекладу зредагував єпископ Подільський Парфеній.

У 1936 році Святий Синод Православної Церкви Польщі видав Євангелію, в тій же редакції, як велику Напрестольну.

У національній художній літературі[ред.ред. код]

Автором Віршованої Біблії, яка складається з 71-го віршованого розділу, є український християнський письменник-богослов Василь Кредо.

Переклади Біблії азербайджанською мовою[ред.ред. код]

У 1842 році місіонерське суспільство Базеля опублікувало в Лондоні Євангеліє від Матвія в перекладі Мірза Фаррух і Фелікса Заремби. У 1878 році повний текст Нового Заповіту був перекладений і виданий в Лондоні. Старий Завіт вийшов в 1891 році. У 1982 році Інститут по перекладу Біблії (Institute for Bible Translation) в Стокгольмі, Швеція видало новий переклад (перекладач: Мірза Хазар) на сучасній азербайджанській мові повний текст Нового Заповіту, який використовується досі в Азербайджані.[1] Цей переклад Мірзи Хазара перевидавався п'ять разів за подальші роки. Мірза Хазар завершив переклад Старого Завіту в 1984 році, але його переклад Старого Завіту надрукований не був.

Відтворювальний переклад Біблії[ред.ред. код]

Робота над відтворювальним перекладом російською мовою почалася в травні 1993 року і завершилася в грудні 1998 року. В основу відтворювального перекладу покладено грецький текст. Перекладачі здійснювали переклад тексту безпосередньо з грецької мови. Під час перекладу та редагування тексту як допоміжні джерела використовувалися Синодальний переклад, переклад Кассіана, інші російські переклади, а також переклади Нового Завіту на інші мови, зокрема, відтворювальний переклад на іспанську і китайську мови. Текст перекладу на сайті Біблія.

Проникнення в Україну[ред.ред. код]

Святе Письмо, написане староєврейською (гебрейською), арамейською й грецькою мовами, було частково перекладене на старослов'янську мову в IX — X ст.ст., звич. для літургійного вжитку, й у такому виді разом з християнством дісталося з Болгарії на Русь. Тому, почавши від Остромирового Євангелія 1056—1057 рр., найдавніші книги Святого Письма, збережені з Княжої Доби — це богослужбові євангельські й апостольські та старозаповітні читання. При переписуванні ці тексти, як і повні переклади святих книг, що згодом також з'явилися на українських землях, набирали прикмет сучасної української мови. Але повний текст Святого Письма з'явився в Україні з виходом першої, друкованої 1581 р. церковно-слов'янською мовою, Острозької Біблії за текстом «Олександрійської 70-ох» (Септуагінти), а подекуди латиномовної Вульґати. Тоді, під впливом реформації, з'явилися вже переклади окремих частин Святого Письма на «живу мову», такі як Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 рр., «Крехівський Апостол» 1560 р., тощо, «для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого». Однак з підпорядкуванням українських земель Росії такі переклади були заборонені і в історично насадженій російській православній Церкві в Україні вживалося тільки Святе Письмо церковно-слов'янською мовою з російською вимовою.

У XIX ст. відновилися спроби перекласти Святе Письмо на українську мову, розпочаті Маркіяном Шашкевичем у Галичині 1842 р. (Євангеліє Івана і Матея 1-5) і Пилипом Морачевським на східній Україні (4 Євангелія і Діяння) 1862. Оскільки Синод російської православної Церкви відкинув цю Євангелію і взагалі був проти друку україномовного Святого Письма, наступні переклади з'явилися поза межами Російської імперії: 1869 р. у Львові 5 Мойсеєвих книг у перекладі Пантелеймона Куліша, 1871 р. у Відні Новий Заповіт (праця П. Куліша та Івана Пулюя) і 1903 у Відні Біблія перекладу П. Куліша, І. Пулюя та Івана Нечуя-Левицького, накладом «Британського Біблійного Товариства». Проте второканонічні книги Старого Заповіту не увійшли до неї, як і до перекладу Біблії з грекомовного тексту І. Огієнка 1962 р., що його тепер уживають українські православні та протестантські Церкви.

Повне українське Святе Письмо, опрацьоване на підставі перекладу Івана Хоменка біблійною комісією Василіянського Чину у 1956—1962 рр. за оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами, вийшло у римському василіянському видавництві 1963 р. На українських землях Святе Письмо українською мовою було заборонене комуністичною владою і, з її підтримкою, Російською православною церквою Московського патріархату, котрі не визнавали українську мову як богослужбову, і вимагали читання у церквах церковно-слов'янською (старослов'янською) мовою з російською вимовою.

Відносини з наукою[ред.ред. код]

Науки і дисципліни пов'язані з Біблією[ред.ред. код]

Наукове підтвердження[ред.ред. код]

В 19 столітті німецький археолог Георг Еберс дослідив знайдений папірус і написав наукову працю «Стародавній Єгипет в історії і Письмі» (1880), де він доводить, що наукові дані єгиптології підтверджують свідоцтва Біблії. В 1947 році в печерах Кумрана було виявлено сувої 3-1 ст. до н. е. які підтверджують достовірність Старого Заповіту.

Довгий час критики Біблії стверджували що ті чи інші міста згадані в письмі насправді не існували, але в 2012 році археологами було знайдено підтвердження щонайменше історичності міста Віфлеєм[3].

Біблія зробила неоцінений вклад в розвиток моралі людства. В ній було заборонено ритуальне вбивство, храмову проституцію, введено обов'язок звільнювати рабів (ювілейний рік) та ін. Закони Біблії постановляють допомогати бідним, поважати старших та розумніших, проголошено цінність людського життя як образу Божого (613 заповідей).

Наука, з'явившись в Нові часи, була заснована відомими богословами. Наприклад Ісаак Нютон був автором багатьох праць з теології. Значна частина вчених вважають себе віруючими і багато хто з них не бачать конфлікту між своїми науковими і релігійними поглядами[4].

Наукова критика[ред.ред. код]

Утрудненим, у зв'язку давністю подій та розбіжностями перекладів є доказ історичності деяких відомостей, наданих в Біблії. Деякі біблеїсти розглядають Біблію, як продукт виключно післяполонного періоду (V ст. до н. е. й пізніше).

В цілому, науковці визнають Біблію джерелом історичних відомостей; зокрема, історичність вавилонського полону не піддається сумнівові.

Історія Стародавнього Ізраїлю та Юдеї X—VII ст. до н. е. залишається предметом палких суперечок в наукових колах. Деякі вчені визнають історичними біблійні події лише періоду VIII—VII ст. до н. е.

гігієнічне обрізання єгиптян у 2350—2000 році до н. е.

Цікаві факти[ред.ред. код]

У Третій книзі Ездри, яка є неканонічною і міститься лише у Вульгаті сказано, що Бог наказав аби пророк Ездра йшов від людей, взявши з собою писців, записав те, що йому Він передасть. Одночасно Бог наказав приховати частину з написаного.

«І коли ти завершиш це, то дещо оголоси, а дещо таємно передай мудрим.».

— 3 Езд. 14, 26

Ездра та писці записали необхідне і через сорок днів Бог сказав:

«перші, які ти написав, поклади відкрито, щоб могли читати достойні і недостойні, але останні сімдесят збережи, щоб передати їм мудрим з народу».

— 3 Езд. 14, 46-47

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Євген Онацький. Біблія, Святе Письмо // Українська мала енциклопедія
  • Святе Письмо // Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2716—2735.
  • С. С. Аверинцев. Біблія // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2003. — 688 с.: іл.
  • Біблієзнавство: Вступний курс: Навч. посіб. / Сергій Іванович Головащенко.– К. : Либідь, 2001.– 496 с.– 7 000 пр. — ISBN 966-06-0200-6
  • Гелей Г. Бiблiйний довiдник Геллея. — Торонто, 1985.
  • Нові незаперечні свідчення, що потребують вироку / Джош Мак-Дауелл; Передм. Вільям Р. Брайт.– Черкаси: Стефанус, 2005.– 1112 с. — ISBN 966-7213-04-8
  • Сулим В. Біблія і українська література. — К., 1998.
  • Сошенко К. Біблійні мотиви в образотворчому мистецтві України. — К., 2002.
  • Вамош Файнберг М. Побут людей за днів Ісуса Христа. — К.: УБТ, 2004. — 104 с. — ISBN 966-7136-53-1
  • Фритц Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза. — Christliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999. — 1088 с.
  • Эби Э. Краткое введение в Библию. М., 1989.
  • Мень А. Мир Библии. — М., 1990.
  • Мицекивич А. Библиология. В 2-х т. — М., 1995.
  • Житецкий П. О переводах евангелія на малорусский язык. П. 1906.
  • Haluščynśkyj Т. De ucrainis S. Scripturae versionibus / Богословія. Л. 1925, стор. 218 — 25, 309 — 19.
  • Hasting's Dictionary of the Bible. London, 1963.
  • McKensie J. Dictionary of the Bible. N.Y., 1966.
  • Miller M., Miller L. Harper's Bible Dictionary. N.Y., 1961.
  • The Collegeville Bible Commentary. The LiturgicalPress. Collegeville, Minnesota.
  • The International Standart Bible Encyclopediae. Grand Rapids W.M. Eerdmans Publishing Co, 1956.
  • The Illustrated Bible Dictionary, ed. by W.C. Piercy.
  • The New Jerome Biblical Commentary. — L.1990.
  • Біблія. Книги священного писання Старого та Нового завіту/ Видання Київської патріархії УПЦ КП – 2009 рік. ISBN 978-966-472-052-3

Посилання[ред.ред. код]