Біла еміграція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Біла еміграція (також Еміграція першої хвилі з Росії) — хвиля еміграції з Росії, що виникла внаслідок подій майже шестирічної війни на теренах колишньої Російської імперії (1917—1923).

Втеча російської армії з Криму

Загальна кількість емігрантів з Росії на 1 листопада 1920 за підрахунками американського Червоного Хреста становила 1 млн 194 тис. осіб. За даними Ліги Націй, станом на серпень 1921 було більше 1,4 млн біженців з Росії. У той же час доктор історичних наук В. М. Кабузан оцінює загальне число емігрантів з Росії у 1918—1924 роках величиною не менше 5 млн осіб, включаючи сюди і близько 2 млн жителів польських і прибалтійських губерній, що раніше входили до складу Російської імперії до першої світової війни і потім увійшли до складу новоутворених суверенних держав і отримали громадянство нових держав.[1] Мігрантами були переважно військові, дворяни, підприємці, інтелігенція, козаки, духовенство, державні службовці, а також члени їх сімей.

Військова еміграція[ред. | ред. код]

Останні операції з евакуації армії Врангеля відбувалися з 11 по 14 листопада 1920: на кораблі зайшли 15 тисяч козаків, 12 тисяч офіцерів і 5 тисяч солдатів регулярних частин, 10 тисяч юнкерів, 7 тисяч поранених офіцерів, понад 30 тисяч офіцерів і чиновників тилу і до 60 тисяч статських осіб, в основному, членів сімей офіцерів і чиновників. Наприкінці 1920 року картотека Головного довідкового (або реєстраційного) бюро вже налічувала 190 тисяч імен з адресами. При цьому кількість військових оцінювалася в 50-60 тисяч осіб, а цивільних біженців — в 130—150 тисяч осіб.[1]

Юридичне становище Російської Армії і військових союзів було складним: законодавство Франції, Польщі та ряду інших країн, на території яких вони розташовувалися, не допускало існування будь-яких іноземних організацій, що «мають вигляд влаштованих на зразок військових з'єднань». Держави Антанти прагнули перетворити російську армію в мирне співтовариство емігрантів. Саме тому Врангель приймає рішення про переведення своїх військ у слов'янські країни.

З 1929 року В. В. Орлов, Є. В. Російська та С. К. Терещенко в Парижі почали видавати журнал «Вартовий» — орган зв'язку російських солдатів і офіцерів в еміграції (журнал видавався до 1988 року).

Під час Другої світової війни з білих емігрантів у Югославії був сформований Російський корпус, який бився на боці нацистської Німеччини проти югославських партизан Тіто, а пізніше — з частинами Радянської Армії.

Козацтво[ред. | ред. код]

В Європу емігрували і козачі частини. Російські козаки з'явилися на Балканах. Всі станиці, точніше — лише станичні отамани і правління, — підпорядковувалися «Об'єднаній раді Дону, Кубані і Терека» і «Козачому союзу», які очолював Богаєвський.

Однією з найбільших була Білградська загальнокозача станиця імені Петра Краснова, заснована в грудні 1921 року, яка налічувала 200 осіб. До кінця 20-х рр. чисельність її скоротилася до 70 — 80 осіб. Довгий час отаманом станиці складався підосавул Н. С. Сазанкін. Незабаром зі станиці пішли терція, утворивши свою станицю — Терську. Козаки, які залишилися в станиці, вступили в РОВС і вона отримала представництво в «Раді військових організацій» IV відділу, де новий отаман генерал Марков мав однакове з іншими членами ради право голосу.

Протягом 30 — 40-х рр. козачі станиці припиняли своє існування у зв'язку з подіями Другої світової війни.

Європейські країни, які прийняли російську еміграцію[ред. | ред. код]

Петро Врангель, митрополит Антоній (Храповицький) і члени РОВС в Югославії. 1927

За неповними даними Служби у справах біженців Ліги націй, у 1926 році офіційно було зареєстровано 958,5 тисяч російських біженців. Близько 200 тисяч осіб — прийняла Франція; близько 300 тисяч — Туреччина (Турецька республіка); в Китаї їх перебувало 76 тисяч, в Югославії, Латвії, Чехословаччині, Болгарії і Греції приблизно по 30-40 тисяч осіб.

Правове становище мігрантів[ред. | ред. код]

Емігранти ставали особами без громадянства. Їх права захищали що колишні російські посольства і консульства, які визнавали відповідні держави РРФСР і, згодом, СРСР, то і новими організаціями.

Однак цілий ряд правових питань, що стосуються російських емігрантів, можна було вирішити тільки на міжнародному рівні. 27 червня 1921 сесія Ради Ліги націй ухвалила рішення створити посаду Верховного комісара у справах російських біженців. Ним став Фрітьоф Нансен. У 1922 роцв з'явилися нансенівські паспорти для емігрантів з Росії.

Політичні настрої емігрантів[ред. | ред. код]

Політичні настрої початкового періоду російської еміграції представляли собою досить широкий спектр течій, що практично повністю відтворював картину політичного життя дореволюційної Росії. Наприклад, югославська, китайська та аргентинська еміграція була побудована, в основному, монархістськи, а чехословацька, французька і американська в основному розділяла ліберальні цінності. У 1926 році в Парижі пройшов Російський закордонний з'їзд, на якому була зроблена спроба координувати діяльність емігрантських організацій.

Російська еміграція під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

Друга світова війна розколола російську еміграцію на два табори: пронімецький (всі, хто брали участь у війні на боці націонал-соціалістичної Німеччини і її сателітів) і антинімецький (всі, хто взяв участь у Русі Опору). Їх називали іноді відповідно «пораженцями» і «оборонцями»[2]. Емігранти служили в РВА, дивізії «Руссланд» та інших колабораційних формуваннях. Найбільш відомими з колаборантських емігрантів були донський отаман Петро Краснов і кубанський Андрій Шкуро.

Рееміграція[ред. | ред. код]

За 1921—1931 роки до республік СРСР повернулися 181 432 емігрантів, з них тільки в 1921 році — 121 843 осіб. З російської емігрантської колонії в Китаї, яка складала майже 400 тис. осіб, не менше 100 тис. отримали у 1922—1923 роках радянські паспорти, не менше 100 тис. осіб репатріювалися за ці роки до РРФСР.[3]

Але більша частина білої еміграції стала категоричним противником повернення емігрантів у Радянську Росію і вступила в ідейну боротьбу проти агітації комуністів про повернення на батьківщину, висунувши як антипод ідею непримиренності. Багато[4] емігрантів, що повернулися на батьківщину, стали жертвами сталінських репресій.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Павел Полян Эмиграция: кто и когда в XX веке покидал Россию [Архівовано 24 грудня 2007 у Wayback Machine.] Опубликовано в: Россия и её регионы в XX веке: территория — расселение — миграции / Под ред. О. Глезер и П. Поляна. М.: ОГИ, 2005 с. 493—519
  2. «Русский Корпус» на Балканах во время «Второй Великой Войны» 1941—1945 [Архівовано 15 квітня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)(рус.
  3. Л. Архів оригіналу за 25 квітня 2015. Процитовано 19 квітня 2016. 
  4. Российская интеллигенция совершает очередную «смену вех». Архів оригіналу за 10 січня 2021. Процитовано 19 квітня 2016.