Білий Сидір Гнатович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сидір Білий
Sydir Bily.jpg
Сидір Білий. Фрагмент портрету з видання: Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981
Інші імена Легкоступ
Народився 1735
Херсонщина
Помер 20 червня 1788(1788-06-20)
Очаків
смертельно поранено картеччю
Діяльність військовий
Alma mater Києво-Могилянська академія
Посада кошовий отаман
Звання військовий старшина (підполковник)
Термін грудень 1787 — 20 червня 1788
Наступник Чепіга Захарій Олексійович
Головував Чорноморське козацьке військо
Батько Гнат Джулій
Дружина Марія Данилівна
Діти Микола, Василь, Тимофій, Олександр, Марія
Нагороди

золота медаль
(від імператриці Катерини ІІ)

Herb Sydora Bilogo.svg

Білий Сидір Гнатович (*1735 — 20 червня 1788) — запорозький старшина, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, командувач Чорноморської козачої флотилії, перший дворянський голова Херсонського повіту (17851787).

Життя[ред.ред. код]

Сидір Гнатович Білий народився у 1735 році в старовинній козацькій родині. Був одружений. Від дружини Марії Данилівни мав наступних дітей: сини Микола, Василь, Тимофій та Олександр, а також донька Марія. Про долю Миколи, Василя та Марії нічого невідомо. А от син Тимофій(*22 січня 1786) мав від першої дружини Катерини Семенівни синів Миколу(*3 січня 1821) і Тимофія(*19 червня 1826) та доньок Уляну(*1815), Клеопатру(*1816), Софію(*1817), Єлизавету(*1819), Віру(*1821), Катерину(*1822) та від другої дружини Варвари сина Олександра(*8 червня 1834). У свою чергу син капітан-лейтенант Олександр(*6 червня 1787) мав від дружини Софії Адамівни синів Олександра(*15 серпня 1821), Василя(*20 серпня 1822, був поміщиком села Василівка(до того Олександрівка) Дніпровського повіту Таврійської губернії) і Михайла(*30 листопада 1824) та доньок Варвару(*1 серпня 1830), Єлизавету(*1 грудня 1832), Євгенію(*26 листопада 1835), Марію(*27 березня 1838) і Олімпіаду(*4 серпня 1839).

В молоді роки навчався у Києво-Могилянській академії після чого подався на Січ. Вступив до запорозького товариства юнаком, навчався в січовій школі старшин.

Через виняткові здібності його ще в молоді роки обрали на посаду військового осавула. В цьому чині Сидір Білий брав участь у багатьох морських і сухопутних походах на Дунай і в Крим. В цих походах зростав його авторитет і досвід як козацького командира і як моряка.

Сидір Білий

Протягом 60-х років XVIII ст. він неодноразово виконував особисті доручення кошового отамана Петра Калнишевського. Оскільки освічений, розумний і відважний осавул завжди відстоював інтереси січового товариства, то користувався на Січі великою популярністю і повагою. Сидір Білий був добре відомий і в Санкт-Петербурзі. Вперше він побував там в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським у січні 1762 року на коронації Катерини ІІ. Імператриця приязно тоді зустріла козацьку делегацію і, як одного з небагатьох найдоблесніших своїх офіцерів, нагородила Сидора Білого золотою медаллю зі своїм портретом та дарувала йому дворянське звання.

Повернувшись на Січ після завершення російсько-турецької війни восени 1774 року, Сидір Білий вдруге у складі козацької депутації направляється до Петербурга. На цей раз він віз імператриці «чолобитну» кошового про захист запорозьких прав та про повернення відібраних у коша козацьких земель. Півроку оббивали пороги і покої височайших вельмож Сидір Білий разом з Антоном Головатим, та все марно. Доля Січі вже була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій Раді при височайшім Дворі, куди Білого і Головатого й близько не допустили.

Коли руйнували Січ, Сидора Білого там не було, він знаходився в Санкт-Петербурзі. Прибувши на Січ, бойовий осавул побачив на місці колишньої неприступної козацької фортеці лише руїни і розриті окопи. Тут треба віддати належне генерал-губернатору Малоросії, фельдмаршалу князю Григорію Потьомкіну, який не дозволив руйнатору Січі генералу Текелію репресувати Сидора Білого після його повернення в Україну. За наказом Потьомкіна, Білого, як бойового козацького офіцера і дворянина, було звільнено зі служби у чині майора російської армії, «височайше» наділено українською ж землею і призначено керівником Новоселицького «уєзда» під Херсоном. У 1776 році Потьомкіну здалося, що досить вже козакам керувати на козацькій землі, і він замінив його на тому «уєзді» російським офіцером. Тоді майор Сидір Білий зайнявся скотарством, побудував млин, будинок, словом зайнявся господарством та громадською діяльністю. З 1785 по 1787 рік Сидір Білий, з перервами, займав посаду дворянського голови Херсонського повіту.

Про цей період життя Сидора Білого історики пишуть по-різному. Одні за те, що не пішов з більшістю козаків на Задунайську Січ, звинувачують його мало не в зраді, інші — що із-за золотого «патретика» цариці і чина майора запродався імператриці. Досить цікаво саме цей період зображений у п'ятитомному народному(історичному) романі польськомовного українського письменника Міхала Грабовського «Гуляйпільська застава»[1][2][3][4][5], в якому не тільки розповідається про життя Кошового, але й стверджується, що саме він вивів частину запорізьких козаків по суходолу за Дунай. Відповідно до цього роману був частим гостем у місті Гуляйпіль, оскільки тут мав цивільну дружину. Та правда, здається, в іншому. Освічений і розважливий, Сидір Білий добре розумівся в політиці й у розстановці тогочасних політичних і військових сил. Він, як ніхто іншій, розумів, що зберегти Січ в імперії в її історичному вигляді вже стало неможливим тому вважав, що національне козацьке військо і флот необхідно відроджувати на рідній землі, яка буде постійно поповнювати їх свіжими силами. Тому не пішов за Дунай, тому при першій нагоді почав створювати «Військо вірних козаків» і козацький флот, хоч і під імператорським орлом.

На той час у Херсоні для майбутнього Чорноморського флоту вже організовувалося будівництво нового покоління великих вітрильних кораблів — корветів, фрегатів та лінійних. Будувалися кораблі для козацького флоту і на Хортиці. Сидір Білий з колишніми запорожцями брав у будівництві флоту найактивнішу участь, займався комплектуванням екіпажів та їхньою підготовкою. «А матросов на Черноморский флот набирать из крестьян полуденной Малоросии как извечных мореходов и победителей над неприятелем», — вимагав у своїх реляціях князь Потьомкін.

Проте запорожці відгукувались неохоче. Всього зібралося близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. 6 квітня 1783 року козаків офіційно взяли на військову службу, як «вірних козаків». Розділятися військо мало на кінне («комонне»), піхоту та флотилію.

Одночасно, ліс для будівництва російських кораблів у Херсон сплавлявся Дніпром з Брянська. Тому кораблі будувалися з сирого дерева. Збудовану з такого матеріалу Дніпровську ескадру на початку 1783 року Катерина II наказала Потьомкіну терміново передислокувати в Крим, в Ахтіарську гавань, тобто в сучасний Севастополь. Переведеному із Балтики командиру Азовської флотилії контр-адміралу Федору Клокачову було приписано направити туди ж Азовську флотилію. У князя Потьомкіна адміралів з досвідом плавання в Дніпровсько-Чорноморському регіоні не було. Тож, щоб виконати «повеление матушки-царицы», йому довелось довірити перший похід новозбудованої імператорської Дніпровської флотилії «великого моря» козацькому отаману і майору одночасно Сидору Білому, в командирських здібностях якого Потьомкін не сумнівався.

Сидір Білий із завданням справився блискуче. Вранці 1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів Дніпровської флотилії увійшли в Ахтіарську гавань і стали на якорях у теперішній Севастопольській головній бухті. Наступного дня, 2 травня, по обіді в бухту ввійшла Азовська флотилія ставшого вже віце-адміралом Ф. Клокачова. За козацьким звичаєм Сидір Білий вітав побратимів з Дону гарматним салютом, а потім бенкетом на своєму флагманському кораблі. Протягом тижня Сидір Білий знайомив Клокачова з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтіарською бухтою та Кримом взагалі. Говорячи про цю подію, слід особливо зауважити, що вона ретельно і дбайливо замовчувалася: намалювали велику картину, як не С. Білий, а генерал О. Суворов і адмірал Ф. Ушаков з картами в руках зустрічають величезну армаду Клокачова. Цю картину і сьогодні можна побачити в Музеї Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі. А Сидір Білий мовби випарувався з історії.

У травні 1783 року — передавши, на вимогу князя Потьомкіна, Дніпровську флотилію віце-адміралу Ф. Клокачову, Сидір Білий повернувся до Херсона, де очолив Лиманську гребну флотилію «малого моря», яку ще треба було збудувати. На відміну від севастопольської ескадри, гребна флотилія мала складатися з вітрильно-гребних суден, призначених для висадки десанту і тарану важких лінійних кораблів. Становище з флотом було важким.

Займаючись будівництвом флотилії, отаман Білий одночасно займався розбудовою козацького війська. Проте бути «вірними козаками» бажаючих багато так і не виявлялося. Тоді, Г. Потьомкін оголосив, що колишні запорожці, котрі приведуть охочих, отримають офіцерські чини та дворянство. Набір козаків дещо пожвавився.

Сидір Білий і Захар Чепіга на пам'ятнику Катерині Другій у Краснодарі, Росія

На початку 1787 року до Сидора Білого приєднався колишній запорожський полковник Захар Чепіга з своїм товариством (близько 900 козаків). Протягом року піші козаки збиралися в Прогної під керівництвом Сидіра Білого, кінноту організовував в Чилеклеї Захар Чепіга, а Лиманську флотилію добудовував Антін Головатий.

Державний канцлер імперії Олександр Безбородько описував: «чтобы встретить турецкую эскадру из 25 кораблей, выставленных Портой на Черное море, имеется только 10 судов наполовину сгнивших: они были построены из плохого материала; флот из весельных галер, на который рассчитывали, совсем не существует: Мордвинов, которому было поручено это дело, думал только о том, чтобы набить свои карманы,.. на восстановление флота требуется девять миллионов, но не знают, откуда взять эти деньги…» Кошти знайшли, грабуючи Україну і нові, «приобретенные», землі.

Лиманська гребна флотилія до 1787 року була збудована. Складалася вона із двох ескадр — традиційних козацьких чайок (одна з них знайдена водолазами і установлена в музеї на о. Хортиця в 1999 році) і скампавей (бригантин, одна із яких влітку 2003 року знайдена затопленою біля Хортиці), що призначалися для тарану великих кораблів і висадки десанту.

Потьомкін повеселішав — флот будується, і у 1787 році під час подорожі Катерини II до Криму, звелів Сидору Білому з загоном козаків супроводжувати царський почет, демонструючи при цьому цариці козацьку виправку. В Кременчуці Сидору Білому вдалося пробитися до цариці й особисто вручити їй «прошеніє» про відновлення українського козацького війська. Катерина була в настрої, задоволена козаками і пообіцяла «прошеніє» вірних їй козаків задовольнити. І задовольнила. Наказала Потьомкіну призначити командиром Лиманської флотилії німця, французького моряка принца Нассау-Зігена, якого взяла на російську службу і який надзвичайно сподобався їй під час подорожі Україною.

Сидір Білий в чині підполковника став командувати лише ескадрою запорозьких чайок. У грудні 1787 року за наказом Г. Потьомкіна українські козаки перейшли з Прогноїв до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ). На військовій раді кошовим отаманом обрали Сидора Білого, а ще обрали старшину і 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорозькому Військові».

27 лютого генерал-аншеф О. Суворов, якого щойно було призначено командиром корпусу в армію Потьомкіна, прислав «вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: велику білу з синім хрестом корогву, кілька менших корогв куреням, булаву, бунчук і перначі. Ця корогва (прапор) стала основою сучасного Військово-морського прапора України, якому виповнилось вже 215 років.

13 травня Потьомкін надіслав Білому ще й печатку, але написаного на ній слова «Запорозького» не було. Катерина II заборонила вживати це слово, щоб, бува, в Україні не подумали, що відроджується історичне Запорозьке Військо Низове. Проте Суворов на застереження цариці не зважав і всюди називав запорожців «Запорозьким військом вірних козаків».

Розуміючи, яке значення мають для війська і народу юридично затверджені клейноди, Сидір Білий на коші зустрічав клейноди дуже урочисто. На урочистому засіданні військової ради клейноди освятили, провели молебень зі всім кошем, салютували з гармат. Прочитавши всі грамоти і документи на ордени Потьомкіна, направили йому козацькі подарунки й обрали почесним гетьманом. Як колись Петро Калнишевський, що в цей час закований в кайдани сидів ув'язнений у сирій ямі Соловецького монастиря, так тепер Сидір Білий щиро вірив, що вірною службою і пролитою в боях козацькою кров'ю можна заслужити в колонізаторів право вільного життя на рідній землі. Та кінця цього імперського шоу «з вірними козаками» Сидору Білому бачити не судилося.

7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. В цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями — задунайцями, які входили до складу турецьких військ.

І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров'ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської флотилії.

Ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але, побачивши в чайках своїх братів-запорожців, домовилися з ними не воювати і, пострілявши для вигляду з гармат, козацькі ескадри повернулися кожна до своїх берегів: Сидір Білий — до Суворова, а задунайці — до Очакова. Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничарів у лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна. Після невдалого штурму Кінбурна зі Стамбула на підмогу туркам в Очаків незабаром прибула ескадра із 50 кораблів на чолі з капудан-пашею Ескі-Гасаном.

Турецький флотоводець знав, що негода в морі фактично вивела з ладу російський флот «великого моря» — севастопольську ескадру контр-адмірала М. Войновича. Тому вирішив основний удар направити на Лиманську флотилію і, таким чином знищити Чорноморський флот. Лиманській флотилії довелось зустрітися віч-на-віч з цілим турецьким флотом.

Рано-вранці 21 травня турецькі кораблі вийшли на рейд Васильківської Січі і розпочали інтенсивний обстріл коша. Запорожці якраз відбували молебень і не спішили, турки не наближалися, а їхні ядра з далекої дистанції шкоди флотилії не чинили. Після молебню Сидір Білий посадив козаків на весла і, вишикувавшись бойовим порядком, розпочав атаку турецьких кораблів. Та Гасан-паша бою не прийняв і відвів свою ескадру до Очакова. Це була, так би мовити, проба сил. І сил нерівних. У складі турецької ескадри нараховувалося 10 лінійних кораблів, 6 фрегатів понад 40 менших кораблів. У козаків — лише чайки і скампавеї. Та більша маневреність козацьких чайок ніж трьохпалубних фрегатів і визначила перевагу козацького флоту у великій битві, що сталася у Дніпровському лимані 7 червня. Гасан-паша повів на Лиманську флотилію аж 57 своїх грізних бойових кораблів. Під час сильного вітру на веслах зі спущеними вітрилами, взявши на буксир неповороткі скампавеї, Сидір Білий атакував турецький флот. У цьому бою турки втратили три лінійних кораблі і змушені були відступити в Очаків.

17 червня у лимані поблизу Очакова спалахнув новий морський бій. Кілька кораблів Ескі-Гасана, маневруючи на мілководді, сіли на мілину. Лиманська флотилія сміливо їх атакувала. Від дії знаменитих козацьких «мін» в повітря злетіло шість турецьких фрегатів, три лінійних кораблі та біля десятка сандалів. Берегові батареї Суворова не дозволяли турецькому флоту організувати бойовий ордер, що змусило турецький флот втікати від козацької флотилії у відкрите море. Проте і запорожці, хоч і виграли битву, понесли втрати. Під час абордажних боїв загинуло 18 козаків, в полон потрапило 235 козаків, картеччю було смертельно поранено і кошового отамана Сидора Білого. Після бою козаки доставили пораненого Сидора Білого в Кінбурнську фортецю. Для його лікування О. Суворов, вражений козацькою звитягою у морському бою, надіслав своїх найкращих лікарів. Та це не допомогло кошовому.

Помер Сидір Білий 20 червня 1788 року у віці 53 років. Поховали свого отамана козаки за старим запорозьким звичаєм — під гарматну пальбу — в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці. На похоронах, коли відспівували славетного кошового, поряд з його труною з непокритими головами стояли Олександр Суворов, Антон Головатий і контр-адмірал Джон Поль Джонс, славетний «Чорний корсар», засновник Військово-Морських Сил Сполучених Штатів Америки, що знаходився на російській службі і на той час командував вітрильною ескадрою Лиманської флотилії. Шотландський адмірал і запорозький кошовий щиро поважали один одного.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тарша, Едвард «Гуляйпільська застава»: народний роман, Перший том, Переклав О. П. Чорноіван. Львів, «Сполом», 2013, ISBN 978-966-665-824-4/ISBN 978-966-665-829-9
  2. Тарша, Едвард «Гуляйпільська застава»: народний роман, Другий том, Переклав О. П. Чорноіван. Львів, «Сполом», 2013, ISBN 978-966-665-824-4/ISBN 978-966-665-824-4
  3. Тарша, Едвард «Гуляйпільська застава»: народний роман, Третій том, Переклав О. П. Чорноіван. Львів, «Сполом», 2013, ISBN 978-966-665-824-4/ISBN 978-966-665-884-8
  4. Тарша, Едвард «Гуляйпільська застава»: народний роман, Четвертий том, Переклав О. П. Чорноіван. Львів, «Сполом», 2013, ISBN 978-966-665-824-4/ISBN 978-966-665-901-2
  5. Тарша, Едвард «Гуляйпільська застава»: народний роман, П'ятий том, Переклав О. П. Чорноіван. Львів, «Сполом», 2014, ISBN 978-966-665-824-4/ISBN 978-966-665-928-9

Джерела[ред.ред. код]