Білилівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Білилівка
Руїни замка і костел. Малюнок Наполеона Орди
Руїни замка і костел. Малюнок Наполеона Орди
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Бердичівський район
Громада Ружинська селищна громада
Код КОАТУУ
Облікова картка Білилівка 
Основні дані
Засноване 1071
Колишня назва Білилів, Роставиця
Населення 2193
Площа 6,842 км²
Густота населення 320,52 осіб/км²
Поштовий індекс 13642
Телефонний код +380 4138
Географічні дані
Географічні координати 49°40′34″ пн. ш. 29°00′30″ сх. д. / 49.67611° пн. ш. 29.00833° сх. д. / 49.67611; 29.00833Координати: 49°40′34″ пн. ш. 29°00′30″ сх. д. / 49.67611° пн. ш. 29.00833° сх. д. / 49.67611; 29.00833
Середня висота
над рівнем моря
244 м
Водойми р. Роставиця, Ситна
Найближча залізнична станція Роставиця
Відстань до
залізничної станції
1 км
Місцева влада
Адреса ради вул. О. Бурди, 44, смт Ружин, Бердичівський р-н, Житомирська обл., 13601
Карта
Білилівка. Карта розташування: Україна
Білилівка
Білилівка
Білилівка. Карта розташування: Житомирська область
Білилівка
Білилівка
Мапа

CMNS: Білилівка у Вікісховищі

Біли́лівка (в давнину — Білилів, Роставиця (чи Раставиця)) — село в Україні, у Ружинській селищній територіальній громаді Бердичівського району Житомирської області.

Географія[ред. | ред. код]

На північній стороні від села пролягає автошлях Р32.

Транспорт[ред. | ред. код]

На північ від села (1 км) проходить залізниця Погребище-Козятин. На зупинці «Роставиця» зупиняються дизель-поїзди до Козятина, Погребища, Жашкова та Христинівки. У Козятині можна зробити пересадку на поїзди до Вінниці, Бердичева, Житомира та Києва та багатьох інших міст України.

Історія[ред. | ред. код]

Упродовж своєї історії Білилівка змінює декілька назв. Як стверджують науковці і це засвідчують літописи, першопочаткова назва даного поселення була Ростовець. Звідки вона походить невідомо, хоча в її основі лежить корінь Рос, Рось, Росява, Ростов, Ростовець. Правдоподібною є версія про те, що від цього давньоруського містечка одержала назву і річка Роставиця, оскільки в літописі часто згадується Ростовець, а Роставиці немає. За свідченнями, зафіксованими в польських історичних джерелах, та розповідями старожилів села друга назва була Білилів, яка походить від білої глини, що знаходиться на території цього поселення. Пізніше є згадка про Раставицю і тільки у 16 столітті містечко отримує сучасну назву Білилівка.

Але й досі в селі розказують легенду про те звідки з'явились такі назви:

«До Роставця, рештки валів якого і зараз можна побачить на горі, підійшло військо тай стало табором на полі де зараз церква і базар. Загнали воіни коні в річку, а вона раніше широченна була, стали напувать з Роставиці, та не змогли. Не пили коні ту воду, бо напередодні були сильні дощі, порозмивало в верхів’ях за лісом яри де люди білу глину беруть, тай лякалися коні тієї води, тільки всі, якої б масті не були – побілилися. От і прозвали люди з того часу місце перед Замковою горою Білилівкою. А військо перейшло до притока Роставиці, наситило коней чистою водою, тай прозвало на знак такої події цей приток Ситна».

Білилівка — містечко Бердичівського повіту над річками Роставицею і Ситною. Білилівка знаходиться за 25 верст від Бердичева, 180 — від Києва і 7 верст від Козятина. Має три тисячі вісімдесят два православних мешканці, двісті католиків і одна тисяча чотириста ізраїльтян. Двічі на тиждень тут відбуваються ярмарки. Шкірзавод, пивоварня, винокурний промисел, управління адміністративне і поліційне.

Правдоподібно, що свою назву Білилівка отримала від білої глини, яка розташована у цих місцях. Ще за дуже давніх часів стояв тут город Білилів, який вміщав у собі сорок сороков, церкви і багато лицарства, але орда дуже часто нападала на Україну і знищила цей город. В церквах татари тримали коней. Коли це було невідомо, але може бути, що це відбулось у 1483 році, під час наїзду татар, коли Менглі-Гірей хан Перекопський запустив мародерські загони (чамбули) по всій Київщині і знищив все дощенту і тут запанувала пустеля.

Тільки наприкінці 16 століття Білилів, на місці давно знищеного міста, почав заселятись знову під назвою Білилівка чи Роставиці.

7-9 жовтня 1604 року в селі зупинялося українсько-польське військо яке 20 червня 1605 року захопило Москву.[1]

Якось в 1607 році один з наїздів татарських, застав тут коронні війська, які звели з ними битву, але були розгромлені, а Білилівка і ціла околиця повторно знищена. Поліг у цьому бою Ярош Вільга Гадзімірський — досвідчений військовий муж, лицар, захисник цього краю.

З давніх актів відомо, що 1608 р. прибрала ці маєтності Анна з Ходкевичів, княжна Йоахимова Корецька — дідичка містечка Корець, уроджена сестра великого Яна Кароля Ходкевича. Не встигла однак набути ці маєтності, як в 1612 році знову напали татари і Білилівка, тільки що по-новому заселена, перетворилась в пустелю. Та попри те, ці місця знову були заселені людьми. Окрім Білилівки, неподалік виникли ще інші села: Сестринівка, Махаринці, Огіївка і Голубівка. Засновниками цих сіл стала шляхта, яка була на службі князів Корецьких. Це Сестринець, Махаринський, Огій і Голуб. В Білилівці Анна Корецька збудувала замок тут же монастир східного обряду і другий банний недомурований. Також збудувала дім для подорожніх.

у 1621 році Анна Ходкевичівна Корецька віддала в оренду за 6 тисяч злотих терміном на рік Павлові Ясковському містечка Стара і Нова Білилівка з селами Прутинці і Дороганівці. В орендному контракті застерігається, що орендареві належать прибутки від судочинства.[2]

Її син Самуель, князь Корецький, був узятий в полон у битві під Цецорою і задушений у вежі в Стамбулі. Мати його пережила. По її смерті маєтність Білилівська перейшла до дочки Самуеля Анни, яка була заміжня за Андрієм Ліщинським, зреклась своєї частки з Білилівських володінь на користь Кароля Корецького.

Князь Кароль Корецький був фундатором в Білилівці костьолу римського обряду. Помер він у 1623 році. По його смерті володіння волинські і українські перейшли у спадок до його єдиного сина — князя Самуеля Кароля, який помер у 1651 році — останнього нащадка сестер князя Самуеля і Кароля, а дочок князя Йоахима Корецького, Чарторийських, Сапігів, Радзівіллів і Санґушків.

Князі Самуель і Кароль Корецькі мали великі борги. Білилівку та інші села ще за життя свого роздали під застави. Тому володарем Білилівки вже в 1644 році був якийсь Павло Янковський.

В 1637 році 26 листопада Миколай Потоцький — гетьман польний коронний — з військом прийшов до Білилівки, ідучи на вгамування козаків, які повстали в глибокій Україні. Звідси він датував свій універсал до реєстрованих козаків, щоб вони підтримували короля і не злучались із низовими козаками. За воєн Хмельницького Білилівка була зайнята козаками.

В 1651 році тут проходили війська вглиб України, і в краю, який лежав поза лінією на яку претендували козаки застали край інакший — повні копи всякого збіжжя в полі і достаток. В 1700 році тут впали козаки під проводом знаних ватажків Семена Палія і Черника: містечко і майдан зруйнували, а людей порозганяли.

Під час воєн козацьких до Білилівки ні їхні володарі, ні ті, хто тримав Білилівку як заставу, не зголошувались. Тільки коли все стихло, пройшли роки, до Білилівки повернулась дочка заставника Янковського Катажина Флоріанівна Потоцька з Народичів. Від цього часу і в наступні роки (завжди способом застави) перейшли ці маєтності до її дочки Марини Лясковської. Тим часом дідичі сперечалися між собою за спадщину по Корецьких, оскільки заставники не сплачували грошей.

В 1701 році князь Єжи Любомирський — один з претендентів на цю спадщину — разом з іншими панами, які мали спадкові права на Білилівку, саме в пасхальний день зі своєю власною збройною силою, на чолі якої стояв війт з Межиріччя та при допомозі козаків Семена Палія, зайняв це містечко. Лясковська за наїзд подала протест до короля. По довгих судових справах, тяжбі Білилівка й інші села, що належали Корецьким в 1751(?) були присуджені спадкоємцю — підляському воєводі, ратненському старості Стефану Миколаю Браніцькому (?-1709[3]).

В 1725 (або 1723[3]) році з дочкою Стефана Миколая Браніцкого одружився болемовський староста Ян Казімєж Любомирський (†1736/1737). Білилівка в 1777 році належала дочці цього князя — Марії Радзивілловій, першій дружині Кароля Станіслава «Пане коханку» Радзивілла (розвелися 1763 р.[4]). Вона була бездітною і не залишила нащадків. Білилівка повернулась в осідлість її вуя Яна Клеменса Браницького — гетьмана військ коронних, який як бездітний переказав всі добра свої Йоахімові Потоцькому — підчашому литовському, регіментарові Барської конфедерації, особистому ворогові короля Станіслава II Августа. Йоахим Потоцький був жонатий з Терезою Сапіжанкою; залишив 2 дочки, які вийшли заміж за графів каштелянів львівських, також Потоцьких: Кристина — за Францішка Пйотра, старосту щирецького; Йоанна — за Яна, старосту канівського.[5]

Францішек Пйотр Потоцький — староста щирецький, посланник, посол Польщі в Стамбулі, замешкавши в Білилівці, сприяв будівництву тут палацу і саду, заклав, підніс містечко. Помер в Бердичеві, був похований в Білилівці на парафіяльному цвинтарі. Після нього Білилівка перейшла у власність його сина Яна, який був одружений з княжною Маріанною Чорторийською, яка мала двох синів: Юзефа і Германа.

Після 1831 року Білилівка була конфіскована. З палацу Потоцьких, так іще недавно існуючого, тепер не залишилось і сліду. Є тут костьол парафіяльний, фундований в 1777 році при Марії з князів Любомирських княгині Радзівіллової, у 1813 році реставрований і посвячений під титулом Яна Непомуцена. За старости щирецького Францішка Пйотра Потоцького була парафія католицька Бердичівського деканату (зараз налічується 1976 вірних, має каплицю в Махаринцях Волоських). Обіч костелу тут стоїть старожитна башта кам'яна, через літа мала стати друга подібна башта в містечку, а третя на полі. З давньго замчиська князів Корецьких, у якому містився недавно палац і сад Потоцьких, а тепер костьол і тільки що згадана башта, вціліли заледве сліди валу і перекопу, які замикають розвилку двох річок Ситної і Роставиці.

З південно-західної сторони містечка над річкою Роставицею заховалися теж сліди іншого замчиська, поблизу якого видно ще земляні окопи з обозу Семена Палія. Тут дві церкви — перша Георгієвська, фундована за князя Йоахима Корецького, разом з монастирем чернечим. Друга Троїцька церква. По козацьких війнах Білилівка підупала і з містечка перейшла на село. Однак, за старання дідичів почала підніматися. В 1719 році тут уже були євреї-ізраїліти, а близько 1766 — як пише Дунчевський — тут стали проводитись ярмарки по 2 рази на тиждень. В 1788 році княгиня Марія Радзівіллова постаралася про підтвердження цих ярмарків.

Рачинський розказує, що в часи несподіваного приходу військ турецьких чи татарських, з боку Чорного моря дикі коні злякані набігали із степу до околиці міста Білилівка. Тут недалеко в селі Лопатині є стійло, яке зветься стійлом диких коней.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Білилівської волості Бердичівського повіту Київської губернії мешкало 2437 осіб, налічувалось 297 дворових господарств, існували православна церква, школа та 5 постоялих будинків[6].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 4851 особи (2353 чоловічої статі та 2498 — жіночої), з яких 2613 — православної віри, 2223 — юдейської[7].

Декілька разів у селі зупинявся Симон Петлюра.

10 вересня 1941 року нацистами біля Білилівки розстріляно 850 євреїв — 3 поховання[8].

До 2020 року входило до складу, як адміністративний центр, Білилівської сільської ради Ружинського району Житомирської області, територію та населені пункти котрої, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 711-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Житомирської області», було включено до складу Ружинської селищної територіальної громади Бердичівського району[9].

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2551 особа, з яких 1125 чоловіків та 1426 жінок[10].

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 2173 особи[11].

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[12]

Мова Відсоток
українська 98,63 %
російська 1,05 %
білоруська 0,14 %
молдовська 0,05 %

Відомі люди[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Похід на Москву / П. Блавацький. — Київ: Видавець Корбуш, 2020. — 208 с. ISBN 978-966-2955-49-1
  2. APK, AS, Teki rzymskie, sygn. XXXIV/9, k. 2; sygn. XXXIV/23, k.108. 
  3. а б Вraniccy (01) Архівовано 13 листопад 2013 у Wayback Machine. (пол.)
  4. Radziwillowie (05) Архівовано 21 вересень 2013 у Wayback Machine. (пол.)
  5. а б Potoccy (03) Архівовано 5 березень 2016 у Wayback Machine. (пол.)
  6. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  7. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-87)
  8. Яд Вашем (рос.)
  9. Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Житомирської області. https://zakon.rada.gov.ua/. Процитовано 25 June 2021. 
  10. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Житомирська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 7 листопада 2019. 
  11. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Житомирська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 7 листопада 2019. 
  12. Розподіл населення за рідною мовою, Житомирська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 7 листопада 2019. 

Література[ред. | ред. код]

  • Біли́лівка // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / Тронько П.Т. (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974. — том Житомирська область / Чорнобривцева О.С. (голова редколегії тому), 1973 : 728с. — С.623

Посилання[ред. | ред. код]