Білодід Іван Костянтинович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Костянтинович Білодід
Bilodid.gif
Народився 16 (29) серпня 1906(1906-08-29)
Успенка
Помер 21 вересня 1981(1981-09-21) (75 років)
Київ Київ
Громадянство СРСР СРСР
Галузь наукових інтересів мовознавство
Alma mater Харківський університет
Нагороди
Орден Леніна Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Червоної Зірки
Орден Дружби народів Орден «Знак Пошани»

Іва́н Костянти́нович Білоді́д (рос. Белодед Иван Константинович, 16 (29) серпня 1906(19060829), Успенка  — †21 вересня 1981, Київ) — український мовознавець, педагог, академік АН УРСР1957 року), академік АН СРСР (з 1972 року), заслужений діяч науки УРСР (з 1966 року). Батько мовознавця Олександра Білодіда та філолога Юлії Білодід. Онуки: Костянтин Білодід (1969) — журналіст за освітою, Юрій Козачук (1977) — правознавець за освітою.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 16 (29 серпня) 1906 рокув селі Успенське (нині село Успенка Онуфріївського району Кіровоградської області) в селянській родині.

У 1932 році закінчив літературно-лінгвістичний факультет Харківського університету. До 1941 року працював викладачем у вищих навчальних закладах України.

Член КПРС з 1943 року. З 1946 року — співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР.

Одночасно викладав у Київському університеті, з 1956 року його професор Протягом 19571962 років — міністр освіти УРСР, 19611981 директор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, 19621978 рр. — віце-президент АН УРСР, 19641981 — голова Українського комітету славістів.

Могила Івана Білодіда

Жив у Києві. Помер 21 вересня 1981 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 50). Автори надгробного пам'ятника — скульптори М. Харченко і В. Мікропуло; архітектор В. Олійник.

Наукова діяльність[ред.ред. код]

Автор понад 400 наукових праць. У 1947 році захистив кандидатську, а у 1952 році докторську дисертації. Основну увагу зосереджував на проблемах історії української мови і лінгвостилістики, загальних мовознавчих питаннях, методології та історії мовознавства. Головні наукові праці вийшли в післявоєнні роки.

Історії української літературної мови присвячені праці:

  • «Питання розвитку мови української радянської художньої прози» (1955);
  • «Українська літературна мова другої половини XVI, XVII і XVIII ст.» (1957);
  • «Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови» (1964).

Ряд праць Білодіда присвятив дослідженню спадщини Києво-Могилянської академії («Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов'янських літературних мов XVII–XVIII ст.» (1973), «Києво-Могилянська академія в історії східнослов'янських літературних мов» (1979)).

Білодід — співавтор і головний редактор «Курсу історії української літературної мови» (т. 1-2, 1958–1961), «Сучасної української літературної мови» (т. 1-5, 1969–1973), відповідальний редактор «Словника української мови» (т. 1-11, 1979–1980, Державна премія СРСР, 1983).

Усвідомлюючи, що поглиблене вивчення історії української літературної мови має спиратися на нові дані лінгвостилістики, Білодід створив низку наукових праць, де проаналізував мову творів класиків української літератури Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Олеся Гончара, Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Андрія Малишка, Юрія Яновського та ін.

Кілька статей Білодіда присвячено вивченню спадщини українського філолога Павла Житецького. Низка праць вченого присвячена педагогічним проблемам.

Фундаментальні праці Івана Білодіда стали важливою віхою у вивченні української літературної мови. Насамперед: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» (1972) і «Язык и идеологическая борьба» (1974). Значною мірою саме на них спиралися всі подальші дослідження в цій галузі.

Велике значення Іван Білодід надавав підготовці молодих наукових кадрів.

Нагороди, пам'ять[ред.ред. код]

Меморіальна дошка

Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Вітчизняної війни 1-ї та 2-го ступеня, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани», а також медалями.

В 1971 році став лауреат Державної премієї УРСР ім. Т. Г. Шевченка за створення «Русско-украинского словаря», лауреат Державної премії СРСР (1983, посмертно).

На вулиці Михайла Грушевського, 4 у Києві, де він працював з 1960 по 1981 рік встановлено меморіальну дошку.

Білодід і офіційна мовна політика в УРСР[ред.ред. код]

Іван Білодід, бувши міністром освіти УРСР, став упроваджувачем закону про народну освіту 1959 року, де було зафіксоване положення про факультативність вивчення української мови в школах УРСР.[1]

Іван Білодід у своїх працях розкривав тему так званої «гармонійної» національно-російської двомовності,[2] що стала однією з головних наукових тем мовознавчих інституцій та закладів Академій наук республік СРСР. За участи І.Білодіда посилено розробіток наукової програми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування», в Києві виходять його праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства» (К., 1972), «Мова і ідеологічна боротьба» (К.: Наукова думка, 1974, 84 с.), «Всяк сущий в ней язык…» (К., 1981), «Русский язык — язык межнационального общения народов СССР» (К., 1976), «Русский язык — источник обогащения языков народов СССР» (К., 1978), «Функционирование русского языка в близкородственном окружении» (К., 1981), «Культура русской речи в национальных республиках» (К., 1984) тощо.

Білодід критикував вживання літери Ґ та спроби відкинути дієприкметники активного стану на -чий, виступав проти «архаїзації, вульгаризації, примітивізації» української мови, а також проявів національного у ній. З цього погляду критикував потяг сучасних українських перекладачів (зокрема, журналу «Дніпро») до питомої української лексики, такої як «бганка», «горішній», «дзиґарі», «запосідати», «недоріка», «пойнятий», «пообіддя», «цебро», «чапіти», «чудуватися», «здобуватися на слово», «йти у тропі».[2]

І. К. Білодід доводив, що російська мова може й повинна мати домінуюче становище в СРСР.[3] Вважав, що «двомовність на Україні — це той вид білінгвізму, при якому обидві мови, що знаходяться на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом».[4]

У відповідному розділі курсу «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973) наголошувалося, що «найголовнішим джерелом збагачення словникового складу української літературної мови в соціалістичну епоху, як і всіх інших мов нашої країни, стала мова великого російського народу — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу», що «процес лексичного збагачення української літературної мови за допомогою російської відбувається і шляхом прямого засвоєння російських слів і словосполучень, чому сприяє близька спорідненість обох мов, і способом калькування», що «спосіб калькування, як своєрідний вид запозичень, практично не має меж у процесі збагачення словника української літературної мови».

Класики української літератури критично ставилися до поглядів І. Білодіда. Це відбилося, зокрема, в епіграмі Володимира Сосюри «Іванові Білодіду» та ремінісценції Андрія Малишка «Говорила баба діду…».

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.history.vn.ua/book/new/135.html
  2. а б Білодід І. К. Мова і ідеологічна боротьба. Фрагменти. // Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду. Док. і матеріали. / Упоряд.: Л. Масенко та ін. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. — 399 с.
  3. http://disser.com.ua/contents/4541.html
  4. http://ruthenia.info/txt/masenkol/movpol/02.html

Література[ред.ред. код]

  • Українська літературна енциклопедія. Т. 1. К., 1988.
  • Українська мова. Енциклопедія. К., 2000. — 750 с.
  • Провідники духовності в Україні: Довідник. — К., 2003. — 782 с
  • Шевченківський словник: У двох томах / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — К.: Головна редакція УРЕ, 1978.
  • В. М. Русанівський. Білодід Іван Костянтинович // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  • Цілуйко К. К. Іван Костянтинович Білодід. УМШ, 1956, № 5;
  • Багмут Й. А. Визначний учений і громадський діяч. «Радянське літературознавство», 1966, № 8;
  • Жовтобрюх М. А. І. К. Бі­лодід. УМЛШ, 1966, № 9;
  • Королевич Н. Ф., Мостицька Л. П. Бібліографія праць академіка АН УРСР І. К. Білодіда. // Лек­сикологія та лексикографія, в. 2. К., 1966;
  • Мельничук А. С. Академик АН УССР Иван Константинович Белодед. ИАН СЛЯ, 1966, т. 25, в. 5;
  • Іван Костянтинович Білодід. К., 1976.