Білокур Катерина Василівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Білокур Катерина Василівна
Bilokur.jpg
Катерина Білокур за роботою
Дата народження 25 листопада (7 грудня) 1900(1900-12-07)
Місце народження с. Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Дата смерті 10 червня 1961(1961-06-10) (60 років)
Місце смерті с. Богданівка, Яготинський район, Київська область, Українська РСР, СРСР
Національність українка
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Жанр живопис
Напрямок народний декоративний живопис
Вплив на Ганна Самарська
Нагороди

Орден «Знак Пошани»

Звання

Заслужений діяч мистецтв України Народний художник України

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Білоку́р Катери́на Васи́лівна (25 листопада (7 грудня) 1900(19001207), с. Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 10 червня 1961, с. Богданівка, Яготинський район, Київська область, Українська РСР, СРСР) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва».

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство і юність[ред.ред. код]

«Колгоспне поле» (1948—1949)
«Автопортрет» (1950)

Точна дата народження невідома. Дослідники називають дату 25 листопада (день Святої Великомучениці Катерини). Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини у сім'ї були два сини — Григорій і Павло.

У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.

Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:

Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…

Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту![1]

Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.

У 19221923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів  Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.

Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

Творчий злет[ред.ред. код]

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко[2]. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:

« Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!  »

Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва»  — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.

У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Останні роки та смерть[ред.ред. код]

Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.

Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.

На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.

Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

Творчість та художні прийоми[ред.ред. код]

Олійні фарби, якими малювала Катерина Білокур. Яготинська картинна галерея

В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

Окрім квітів Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети.

Декілька разів зверталася до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, але відмовилася від цієї ідеї через подив і нерозуміння оточуючих, котрі чекали від неї лише квітів.

Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.

Є представницею так званого «наївного мистецтва» — групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

У хаті Білокурів у Богданівці 1977 року було створено Музей-садиба Катерини Білокур.

У Києві є вулиця, а у Броварах провулок[3], названі на честь Катерини Білокур.

Ім'ям відомої художниці названо пластовий курінь ч. 58, що у Тернопільській станиці. Дівчата із куреня імені Катерини Білокур намагаються якнайбільше ознайомити сьогоднішнє суспільство із творчістю великої майстрині.

У червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва.

З 2012 року щорічно 9 червня, або в найближчі вихідні дні в селі Богданівка Яготинського району, Київської області — батьківщині художниці проводиться міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», присвячений пам'яті художниці.[4]

На її честь в 2000 році було викарбувано пам'ятну монету[5]

У мистецтві[ред.ред. код]

Про життя і творчість відомої української художниці було знято телепередачі, художня та документальні кінострічки, зокрема:

У лютому 2016 року, виконуючи закон «про декомунізацію», у місті Краматорськ (Донецька обл.) колишня вулиця Клари Цеткін була перейменована на честь Катерини Білокур.

У листопаді 2016 року Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[8].

Список картин[ред.ред. код]

  1. Жінка в зеленому корсеті. 1920-ті рр.
  2. У Богданівці, за греблею. Середина 1920-х рр.
  3. Квіти. Кінець 1920-х рр.
  4. Натюрморт. Кінець 1921-х рр.
  5. Портрет Олі Білокур. 1928 р.
  6. Портрет Надії Кононєнко. 1929 р.
  7. Пейзаж з вітряком. Початок 1930-х рр.
  8. Дорога в'ється в даль. Початок 1930-х рр.
  9. Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач. 1932—1933 рр.
  10. Берізка. 1934 р., втрачена.  
  11. Квіти за тином. 1935 р.
  12. Портрет племінниць художниці. 1937—1939 рр.
  13. Квіти у тумані. 1940 р.
  14. Сон. 1940 р.
  15. Жоржини (Квіти і калина). 1940 р.
  16. Дерева в лісі. 1940-ві рр.
  17. Селянське подвір'я. 1940-ві рр.
  18. На околиці. 1940-ві рр.
  19. Портрет Софії Журби. 1940-ві рр.
  20. Портрет Надії Білокур. 1941 р.
  21. Польові квіти. 1941 р.
  22. Квіти. 1942 р.
  23. Квіти увечері. 1942 р.
  24. Квіти на блакитному тлі. 1942—1943 рр.
  25. Буйна. 1944—1947 рр.
  26. Декоративне панно. 1945 р.
  27. Привіт урожаю. 1946 р.
  28. Півонії. 1946 р.
  29. ХХХ-ліття СРСР. 1947 р.
  30. Квіти та горіхи. 1948 р.
  31. Півонії. 1948 р.
  32. Колгоспне поле. 1948—1949 рр.
  33. Букет квітів. Кінець 1940 — початок 1950-х рр.
  34. Горобчики. Кінець 1940-х рр.
  35. Тихесенький вечір на землю спадає. Кінець 1940-х рр.
  36. Колгоспниця. 1949 р.
  37. Цар Колос. 1949 р.
  38. Ескіз «Жінка з палицею». 1950-ті рр.
  39. Цар Колос (варіант). 1950-ті рр.
  40. Рожі (Мальви) 1950 р.
  41. Квіти, яблука і помідори. 1950 р.
  42. Автопортрет. 1950 р.
  43. За рідною Богданівкою. 1950 р.
  44. Ваза з квітів. 1950-ті рр.
  45. Щастя (Чорногузи дитину принесли). 1950 р.
  46. Ескіз до картини «Щастя». 1950 р.
  47. Щасливе дитинство. 1950-ті рр.
  48. Квітоньки та берізоньки вечором. 1950 р.
  49. Сердитий хлопець. 1950 р.
  50. Снідання. 1950 р.
  51. Пшениця, квіти, виноград. 1950—1952 рр.
  52. Кавун, морква, квіти. 1951 р.
  53. Щастя (не скінчений варіант). 1951 р.
  54. Портрет дівчини. Початок 1950-х рр.
  55. Ескіз «Калина. Мак». Початок 1950-х рр.
  56. Квіти. 1952—1953 рр.
  57. Квіти і виноград. 1953—1958 рр.
  58. Квіти на синьому фоні. 1954 р.
  59. Будьте здорові, з урожаєм. 1954 р.
  60. Мальви та троянди. 1954—1958 рр.
  61. Богданівські яблука. Середина 1950-х рр.
  62. У старому селі. Зима. 1950-ті рр.
  63. Гарбузи цвітіть. 1950-ті рр.
  64. Ескіз «Будинок». 1950-ті рр.
  65. Гілка полині. Середина 1950-х рр.
  66. На кручі. 1950-ті рр.
  67. Хата діда Савки. 1950-ті рр.
  68. Сосна. 1950-ті р.р.
  69. Дерево. Середина 1950-х рр.
  70. Дерева за парканом. 1950-ті рр.
  71. Гультяї (гумористична сценка). 1950-ті рр.
  72. Автопортрет. 1955 р.
  73. Хата в Богданівці. 1955 р.
  74. Гай. 1955 р.
  75. Автопортрет. 1957 р.
  76. Георгіни. 1957 р.
  77. Півонії. 1958 р.
  78. Цветы и калина. 1958 р.
  79. Натюрморт із колосками і глечиком. 1958—1959 р.
  80. Натюрморт «Квіти та овочі» 1959 р.
  81. Букет квітів. 1959 р.
  82. Натюрморт. 1960 р.

Література[ред.ред. код]

  • Катерина Білокур. Видання в 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010
  • Дитинство Катерини описане в книзі для дітей «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна» / Ірен Роздобудько. — Київ : Грані-Т, 2007. — 160 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей». ISBN 978-966-465-258-9

Примітки[ред.ред. код]

  1. Катерина БІЛОКУР: «Куди не йду, що не роблю, а малювання – слідом за мною»
  2. Оксана Забужко (2012). Катерина: Філософія мовчазного бунту, або Конспект до ненаписаної біографії. З мапи книг і людей. Meridian Czernowitz. с. 74. ISBN 978-966-2771-02-2. 
  3. «Про перейменування вулиць та провулків м. Бровари» [1], [2]. Рішення Броварської міської ради № 52-04-07 від 25.12.2015. Оприлюднене 28.12.2015
  4. Катеринина пісня. Жінка-УКРАЇНКА. Процитовано 2016-06-12. 
  5. Пам'ятна монета «Катерина Білокур» (рос.)
  6. НСКУ: Дичко Леся Василівна — Творчий доробок
  7. Телерадіокомпанія «Глас»: «Катерина Білокур. Сповідь»
  8. У 32 країнах запалять свічки пам'яті про жертв Голодомору в Україні

Джерела[ред.ред. код]