Біляшівський Микола Федотович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Біляшівський Микола Федотович (Тодотович)
Микола Біляшівський
Микола Біляшівський
Народився 12 (24) жовтня 1867(1867-10-24)
Умань, Уманський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер 26 квітня 1926(1926-04-26) (58 років)
Канів, Шевченківська округа, Українська СРР, СРСР
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Alma mater Новоросійський університет
Галузь наукових інтересів археолог, етнограф, мистецтвознавець
Посада Депутат Державної думи Російської імперії[d]
Автограф Mykola Biliashivskyi Signature 1918.png


CMNS: Біляшівський Микола Федотович на Вікісховищі
Пам'ятник у Києві біля українського художнього музею, скульптор А. Кущ, архітектор О. Стукалов, 1987
Могила М. Ф. Біляшівського в Канівському природному заповіднику
Барельєф Біляшівському в Канівському природному заповіднику

Біляші́вський Мико́ла Федо́тович (12 (24) жовтня 1867(18671024), Умань — 26 квітня 1926, Канів) — український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (від 1919 року); член НТШ у Львові та Всеукраїнського археологічного комітету.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився в Умані у родині священика. Дитинство його минуло переважно у с. Острійках Білоцерківського повіту. Невдовзі сім'я переїхала до родичів, до Києва.

Навчався у 2-й Київській гімназії. Історію у його класі викладав В. П. Науменко, у майбутньому редактор щомісячного історичного журналу «Кіевская старина». Всіляко заохочував Біляшівського до вивчення та збирання місцевої старовини директор Церковно-археологічного музею на Подолі Микола Петров, у майбутньому одного з перших академіків УАН. Ще гімназистом Біляшівський став «своїм» у колі київських нумізматів.

Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира навчався у професорів Володимира Антоновича та Адріяна Прахова.

Присвятив своє життя дослідженню археологічних пам'яток на теренах України від кам'яної доби до раннього середньовіччя. Був учасником багатьох археологічних з'їздів, членом редакції журналу «Киевская Старина».

Від 1886 року провадив на українських землях дослідження пам'яток неоліту, трипільської культури, латену, скіфської та слов'янської доби. Результативними були розкопки під його керівництвом літописного міста Родні на Княжій горі неподалік Канева. Знахідки із цього городища прикрашають колекції музеїв Києва, Чернігова, Москви, Парижа.

У 1899—1905 рр. укладав, та ще й видавав власним коштом «Археологічний літопис Південної Росії», тобто України (у Російській імперії у науковому вжитку слово «Україна» було заборонене). За висловом Дмитра Багалія це видання виконувало для українців ті функції, що тодішня Археологічна комісія у Петербурзі для всієї Російської імперії.

У 19021923 роках — організатор і директор Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний музей історії України та Національний художній музей України).

Брав активну участь у підготовці та проведенні Археологічних з'їздів.

1906 року обраний членом Першої Державної Думи, де входив до складу Української парламентарної громади[1].

У 1910 р. став одним із засновників Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтв, діяльність якого поширювалась на усі українські землі (також і ті, що нині належать до Молдови, Білорусі, Росії).

У роки Першої світової війни — уповноважений Російської академії наук для охорони пам'яток культури у Галичині та Буковині. Перший комісар з охорони святинь Києва, обраний Радою об'єднаних громадський організацій у березні 1917. Від 1919 року член Всеукраїнського комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва в Україні. Автор першого Закону Української республіки про охорону пам'яток історії, культури і мистецтва (1918).

У часи УНР був серед членів УЦР 2-го складу.

Проводив археологічні дослідження пам'яток Волині та Київщини, автор численних праць з музейництва, археології, нумізматики, багато зробив для розвитку музейної справи в Україні. Праці з археології побачили світ в «Киевской Старине», «Трудах» археологічних з'їздів, Звідомленнях ВУАН.

У травні 1920 — в часі короткотривалого повернення української влади — очолює секцію мистецтва Українського Громадського Комітету — керівник В. Прокопович[2].

Похований у Канівському природному заповіднику. На його честь названа вулиця у Києві.

Праці[ред.ред. код]

  • 1889 — Монетные клады Киевской губернии; (рос.)
  • 1890 — Следы первобытного человека на берегах р. Днепра вблизи Киева; (рос.)
  • 1890, 1891 — Княжа гора. (рос.)
  • 1900 — Раскопки могильника у деревни Богданово Глуховского уезда Черниговской губернии // АЛЮР (Археологическая летопись Южной России). — К., 1900. — Т. 2. (рос.)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року.— К. : Либідь, 1992.— 608 с. ISBN 5-325-00300-3.— С. 423.
  2. Інститут історії України (11 травня)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]