Ваххабізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ваххабі́зм, ваггабізм[1], вагабізм[2] (від араб. الوهابية) — одна з назв течії в сунітському ісламі, що оформилася у XVIII сторіччі.

Назву «ваххабізм» уживають лише опоненти цього руху (його прибічники називають себе салафітами або просто мусульманами). Ваххабізм названий за іменем шейха Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі. Попередником Мухаммада ібн абд аль-Ваххаба був Ібн Таймія (12631328).

Історія[ред.ред. код]

Засновник вчення Мухаммад ібн Абд-аль-Ваххаб вважав, що справжній іслам практикували тільки перші три покоління пророка Мухаммеда («Аль-Саляф Ас-Саліх»), і протестував проти усіх наступних релігійних інновацій, вважаючи їх занесеною ззовні єрессю, посилаючись на слова Пророка «Воістину, той з вас, хто проживе довго побачить безліч розбіжностей. Тому вам слід дотримуватися моєї Сунни і сунни праведних халіфів, відомих прямим шляхом. Тримайтеся за це своїми „корінними зубами“, і остерігайтеся нововведень (в релігії), бо всяка єресь — це омана, а всяка омана в Вогні (Пекла)» (Уривок відомого хадису). Він проповідував суворе дотримання принципу єдинобожжя, відмову від поклоніння святим і святим місцям. У сфері догматики і права ваххабізм розвиває погляди Ібн Таймії, що є крайнім виразом принципів ханбалітів. Для ранніх ваххабітів характерний фанатизм у питаннях віри та екстремізм у боротьбі з противниками. Вчення ваххабітів у 18 сторіччі стало прапором боротьби за політичне об'єднання Аравії. 1932 року послідовники ідей Абд Аль-Ваххаба в результаті боротьби створили незалежну арабську державу — Саудівську Аравію.

Військові дії у Дагестані в серпні цього року примусили чи не весь світ заговорити про ваххабітів — ісламську течію, відомості про яку важко знайти навіть у фахових довідниках.[ред.ред. код]

Ваххабізм (арабською — аль-вахха-бійя) є витвором Мухамеда ібн Абд ал-Ваххаба, який народився в аравійському селищі ал-Уайні 1703 або 1704 р. і вмер своєю смертю 1792 р. Син каді, судді шаріатського суду, Абд ал-Ваххаб замолоду багато подорожував, жив у Басрі, Багдаді, Есфахані, Курдистані. Він цікавився різними філософськими школами ісламу і, скидається, отримав непогану богословську освіту.

Навколо цього періоду життя Абд ал-Ваххаба клубочиться ціла низка легенд, пліток, більш або менш вірогідних оповідей. Наприклад, за однією з них, явно недружньою щодо майбутнього засновника ваххабізму, зовсім ще юний Ваххаб зустрів у Басрі британського шпигуна на ім’я Хемфрі, який, одразу відчувши в юнакові амбітність, неабиякі здібності й жагу до лідерства, запропонував йому заснувати нову таріка — релігійну течію. І начебто саме Хемфрі спонукав Ваххаба відвідувати лекції знавців богослов’я та історико-релігійного передання (так званих улемів). Та хоч би як там було, варто звернути увагу на те, що Абд ал-Ваххаб брав уроки в улемів-ханбалітів. Ханбала (аль-ханабіла) — це один з чотирьох канонізованих мазхабів (тобто богословсько-правових шкіл) суннізму, що вирізняється запереченням будь-яких нововведень, простотою, скерованістю на постійне очищення ісламу.

У віровченні, яке починає формулювати Абд ал-Ваххаб, ханбалістські впливи були дуже відчутні. Ядром нового вчення стає проповідь нагальної необхідності очищення ісламу від політеїстичних нашарувань та ідолошанування й розвиток ідеї єдинобожжя (таухід). Лише Аллах є єдиним джерелом усього сущого й лише йому слід вклонятися; мусульмани ж відійшли від цього визначального принципу ісламу й почали обожнювати святих, природні явища, вводити нові правила та звичаї. Треба негайно повернутися до раннього, незабрудненого ісламу, позбутися розкошів, знищити все, що нагадує про багатобожжя, проповідував Абд ал-Ваххаб. Згідно з новим вченням, мечеті мали будуватися без мінаретів і не прикрашатися орнаментами; жодне ім’я, крім імені Аллаха, не повинно згадуватися в молитвах; заборонялося палити тютюн, вживати образливі слова й голити бороди. Особливу увагу Ваххаб приділяв і це деякою мірою пояснює подальший розвиток ваххабізму — ідеї джихаду проти багатобожників і мусульман, які відступили від первісних приписів ісламу. Причому він вважав, що останні є ще більшими грішниками ніж язичники. До речі, язичники домусульманської доби в ісламі визначаються як люди джахілії, тобто ті, хто просто перебуває в невіданні. Вже для раннього ваххабізму були притаманні крайній фанатизм у питаннях віри й екстремізм у практиці боротьби зі своїми супротивниками.

Не можна сказати, що поширення раннього ваххабізму було тріумфальним і безпроблемним. Але Абд ал-Ваххаб зустрів підтримку з боку роду Ал-Саудів — емірів аравійського міста ад-Дірії. Мухамед ібн-Сауд, правитель Дірії, укладає з Ваххабом своєрідну угоду, за якою останній стає релігійним лідером, лишаючи повноту світської влади в руках правителя. Ваххабізм стає ідейним прапором у боротьбі Ал-Саудів за об’єднання Аравійського півострова під їхньою владою, а пізніше офіційною ідеологією першої держави Саудів. Це вчення лишається підґрунтям державної ідеології Саудівської Аравії донині.

Після Аравії, де позиції ваххабізму дуже зміцніли вже на початку XIX ст., це вчення поширилося на Північну і Східну Африку, Індонезію, Індію. Нарешті, наприкінці нашого століття воно приходить на Кавказ.

Серед чинників, які зумовили «кавказький успіх» ваххабізму, можна виокремити принаймні такі. Передусім це фінансова потуга Саудівської Аравії, точніше — політичних сил й економічних кіл цієї країни, які стоять за просуванням ваххабізму в Чечню та Дагестан. Ідеї Абд ал-Ваххаба прийшли на Північний Кавказ разом (якщо не вслід) з грошовими виплатами хронічно безробітним горцям, з вантажівками, що їх дарували емісари главам великих родин для транспортування і продажу фруктів й овочів у Росію. По суті справи, цілі військові загони, які б’ються в горах Дагестану поруч з іноземними легіонерами проти російських військ, — це «викуплені» люди. Тобто глава родини отримував кошти, необхідні для утримання своїх близьких, в обмін на сина, якого він відпускав у ваххабітську семінарію або безпосередньо у військовий учбовий центр.

Другий чинник — це необхідність ідеології, яка б надала сакрального сенсу боротьбі з Росією. Ваххабізм з його непримиренністю і скерованістю на джихад підходить для цієї мети якнайкраще. І, по-третє, треба вказати на простоту і прозорість, підкреслену неелітарність ваххабізму. Для північнокавказьких народів, які впродовж довгого часу були відірвані від інтелектуальних виявів ісламу, це має велике значення. Проте люди, які ще зовсім недавно не знали жодної мусульманської молитви, навряд чи готові розрізняти «джихад серця», «джихад язика», «джихад руки» і «джихад меча». Вони не схильні до сприйняття духовного витлумачення джихаду як боротьби з власними гріхами й недосконалостями, але легко сприймають його як збройну боротьбу з невірними в ім’я торжества ісламу.

У Чечні одним з тих, хто вирішальною мірою сприяв поширенню тут ваххабізму став виходець з Йорданії, польовий командир Емір ель-Хоттаб. Після закінчення російсько-чеченської війни він створив на південному сході Чечні учбовий цент; «Кавказ», де проходять військову й релігійну підготовку чеченці та представники дагестанських народів. Але відносини між урядом Аслана Масхадова й ваххабітами весь час погіршувалися. Президент республіки Ічкерія був і об’єктивно є ворогом ваххабітів, які мріють про перетворення Чечні на ортодоксальну мусульманську державу. Вони намагалися це зробити ще за життя Джохара Дудаєва, але колишній радянський генерал, одружений на росіянці, відверто не симпатизував ідеї введення шаріатського правління в республіці. Для нинішнього ж президента Чечні поступки ваххабітам означали б радикальне звуження його влади й перетворення на декоративну постать. Тому минулого року президентські війська намагалися взяти штурмом військову базу ваххабітів в Урус-Мартані, а Служба національної безпеки Ічкерії депортувала з республіки близько 200 осіб, серед яких були ваххабітські місіонери. Влітку 1998 р. проти ваххабітів було відкрито справжні військові дії.

Очевидно, це певною мірою сприяло пришвидшенню реалізації їхнього відомого плану поширення джихаду на весь Північний Кавказ і переносу центру ваги на Буйнакський район Дагестану. Занепокоєність екстремізмом і пропагандою релігійної виключності «окремими організаціями та особами» (за якими легко вираховувалися ваххабіти) 19 серпня 1998 р. висловили керівники духовних мусульманських управлінь Північного Кавказу. А 21 серпня одного з них, муфтія Дагестану Саїд Мухамеда Хаджі Абубакарова, одного з найпослідовніших борців проти екстремізму, було вбито. Громадська думка однозначно пов’язувала вбивство з виступами ваххабітів Буйнакського району.

Медіа, що представляють серпневі події в Дагестані як раптове вторгнення сюди бойовиків з Чечні, або некомпетентні, або свідомо не говорять правду. Річ у тім, що ще кілька років тому в селах Карамахи та Чабанмахи, котрі найчастіше згадуються в гарячих репортажах, було проголошено ісламську республіку. Чоловіки цих двох сіл і сусіднього хутора Чадар вже досить давно сповідують ваххабізм, і ця «республіка» непогано фінансувалася регіональним центром ваххабізму в Баку, очолюваним громадянином Кувейту абі Оваром, та згаданим уже ель-Хоттабом. Сам Хоттаб пошлюбив даргинку з Карамахи й таким чином породичався з чималою частиною цього села. Місцевість навколо «ісламської республіки» укріплювалася не один рік, жодних розпоряджень Махачкали тут не виконували й російські закони тут не діяли.

Ще в березні ісламський джамаат Дагестану — керівний орган ваххабітської громади, котрий вже близько року перебуває в Чечні, оголосив призов дагестанської молоді до війська. Глава джамаату — 53-річний Багауддін Мухаммад Дагестані в одному зі своїх «звернень про каяття» оголосив, що «ми, ісламський джамаат, зібравшись навколо Корану, Аллаха і Сунни Його Посланця, виконуємо лише покладений на нас обов’язок встановлення волі Аллаха на землі... Виконуючи свій обов’язок перед Всевишнім, ми не маємо наміру зупинятися ні перед чим і ні перед ким, бо шлях має привести нас до переможного кінця або до славної смерті».

Навряд чи військові дії проти ваххабітів у горах чечено-дагестанського порубіжжя здатні будуть їх приборкати. Ваххабізм поширюється по всьому Північному Кавказу. Наприклад, спостерігачі стверджують, що ситуація на сході Ставропольського краю, де мешкають ногайці, зараз дуже нагадує дагестанську кілька років тому. Тут поступово концентруються випускники військових ваххабітських таборів, приблизно півсотні ногайців-ваххабітів взяли участь у рейді Басаєва й ель-Хоттаба на Дагестан. Ваххабіти взяли під контроль декілька великих мечетей в місцях компактного проживання ногайців. На гроші регіональних центрів ваххабізму будуються мечеті в Махачкалі, Хасав’юрті, Майкопі, Буйнакську, в Астрахані. До речі, ваххабітська громада Астрахані вирізняється виключно агресивною проповіддю джихаду навіть на тлі своїх одновірців. Її глава — імам Айюб охоче приймає до себе тих, кому вже нема куди подітися, поширює свої погляди в найбільш злиденних селах. Головним союзником ваххабізму лишаються злидні, невлаштованість, безробіття й відсутність альтернативної релігійної освіти.

Ідеологія[ред.ред. код]

Прихильники ваххабізму виступають за повернення ісламу до джерел шляхом відмови від релігійних нововведень і культів, за соціальну гармонію, єдність усіх мусульман і за суворе дотримання морально-етичних принципів учення. Важливе місце ваххабіти відводять ідеї про джихад проти тих, хто відступив від принципів раннього ісламу. Ваххабізм є державною релігією в Саудівській Аравії.

Зараз слово «ваххабізм» нерідко використовують в українській мові як синонім ісламського тероризму. Прихильників ваххабізму називають ваххабітами.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • О.Лісничук. Ваххабізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.86 ISBN 978-966-611-818-2.

Посилання[ред.ред. код]


Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.