Велика Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа розселення українців ув Європі з листівки, виданої 1919 року. Є одним з варіантів території «Великої України»

Вели́ка Украї́на — іредентична політична концепція в українському націоналістичному середовищі. Історичне уявлення про Україну, Україну-Русь (наприклад, за М. Грушевським та іншими істориками) в її територіально більших і політично вагоміших реалізаціях, ніж сучасна, сформована на основі Української РСР, яка має охоплювати всі українські етнічні території.

Історія[ред.ред. код]

Адміністративно-територіальний поділ Української Держави. Зелена пунктирна лінія — територіальні претензії за переважаючим українським населенням.

Підйом національної свідомості[ред.ред. код]

Десять заповідей УНП Української Народної Партії (1902—1907) були сформульовані її лідером Миколою Міхновським в 1904 році.

Ці заповіді були свого роду кодексом партії. Вони закликали до однієї, єдиної, неподільної, від Карпат аж до Кавказу самостійної, вільної, демократичної України — республіки робочих людей.[1]

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Межі України, яки були заявлені делегацією УНР на Паризькій мирній конференції в 1919—1920

У міжвоєнний період одним з ідеологів українського іредентизму — утворення «Української імперії» був Михайло Колодзінський. Основні положення він виклав у своїй праці «Українська воєнна доктрина» (1935—1937). Відомий його вислів: «Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які їй вимірив самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт зіставили нам наші прадіди»[2]. Михайло Колодзінський детально окреслив кордони майбутньої української держави, до складу якої мали би входити крім усієї сучасної України, Молдова, значні частини Румунії, Польщі, Білорусі, Росії (аж до середньої Волги і Каспійського моря), Північний Кавказ, Баку і Апшеронський півострів з нафтовими родовищами[3].

Сучасність[ред.ред. код]

У сучасній Україні в деяких громадських і політичних організацій — проект утворення самодостатньої (без орієнтації ані на Схід, ані на Захід) української національної держави в етнічних межах. У 1991—2004 роках проект проголошувався метою діяльності правої Соціал-національної партії України (пізніше партія перетворилась на ліберальніше за поглядами ВО «Свобода»). Зараз реалізація цього проекту є метою кількох громадських організацій: «Патріот України», «Українська Альтернатива», Національна дія «Рід» та організації української молоді «Спадщина».

В лютому 2014 році Росія розпочала проти україни гібридну збройну агресію. Вдерлася та окупувала, а згодом, в березні анексувала Крим. Світова спільнота таких дій невизнала та засудила, а згодом проти Росії було введено економічні санкції. Після цього, того ж року РФ розпочала Війну на Сході України.

В січні 2018 року в Державній думі Російської Федерації запропонували денонсувати взаємне визнання кордонів від 1997 року.[4] Якщо це рішення буде схвалене воно може мати наслідком не легітимізацію власних агресивних дій, як того очікує Росія, проте відкрити вікно можливостей у зворотньому напрямку.[На чию думку?]

Спірні регіони[ред.ред. код]

Східний кордон України з етнографічним (О. Бойдуник), геополітичним (Ю. Липа), імперіалістичним (М. Колодзінський) та «націоналістично-послідовним» (С. Бандера) принципами.

Від часу проголошення ідеї Міхновського про «Українську Самостійну Соборну Державу» були основним національним гаслом, проте багато суперечок викликає уявлення про те, що «соборність» українських земель в 1939–45 роках була забезпечена лише частково.

Сьогодні теоретичний Український іредентизм в основному спрямований на схід, на території, які входять до складу Росія Російської Федерації:

На захід, територіальні претензії включають:

Можливість висунення серйозних територіальних претензій України до своїх сусідів вкрай мала (іредентистські рухи превалюють у середині самої країни, й підтримують об'єднання російськомовних регіонів з Російською Федерацією, див. Проросійські виступи в Україні 2014). Тим не менш, більш радикальні українські націоналісти цілком можуть спробувати скористатися російськими труднощами в проблемних регіонах, як-от Північний Кавказ, і, можливо, навіть далі, особливо, якщо між Росією та Україною станеться серйозний конфлікт.[5]

Кубань[ред.ред. код]

Українці на Кубані, відповідно перепису 1926 року
   90-75%
   75-50%
   50-25%
   25-10%
   10-5%
   5-2%

Перші українські поселення на Кубані датовані 1792 та до середини XX століття більшість населення ідентифікувала себе, як Козаки або Українці.[6][7]

На початку XX століття після розпаду Російської імперії й початку більшовицької та білогвардійської агресії були спроби до об'єднання з Української Народною Республікою та пізніше з Українською Державою П. Скоропадського, проте ці спроби зазнали невдачі та були жорстоко придушені.

Пізніші спроби до об'єднання були вже за Української Соціялістичної Радянської Республіки, але будь-який рух в цьому напрямку було придушено радянським терором 1937-го року й згортанням політики коренізації та пізніше навіть згадка про це була під цілковитим табу, як в Радянському Союзі, так і в Російській Федерації.

Завдяки агресивній політиці русифікації, як основи власної національної політики, які провадили Російська імперія, Радянський Союз, а зараз продовжує Росія, включаючи Голодомор, більшість населення прийняло російську самоідентифікацію, а в середині 2000-х років з подання місцевого губернатора, кубанська балачка офіційно стала діалектом російської мови, відсоток тих хто продовжує вважати себе українцями знизився з офіційних 55 % (1926) до 0.9 % (2002).

Основні риси[ред.ред. код]

Серед головних рис проекту «Великої України», як сильної національної держави:

  • соборність (включення до своїх кордонів усіх українських етнічних земель);
  • автаркія (самодостатня економіка);
  • імперіалізм (орієнтація на зовнішню експансію та домінування). Право на життя на власній етнічній території та здорова боротьба з іншими народами є одною з ключових ідей всього націоналізму, зокрема, у творах Дмитра Донцова[8];
  • ініціація (визначення пріоритетів), утворення Центральноєвропейського військово-політичного блоку (напр. Серединна Європа). Глобалізм піддають гострій критиці з точки зору націоналістично-культурних інтересів[9], тому оптимальним має бути союз держав-сусідів для забезпечення незалежності кожної з цих держав.;
  • націократія (альтернативний демократії державно-політичний режим).

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]