Велике князівство Литовське

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Велике князівство Литовське
1236 – 1795
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Велике князівство Литовське
Князівство у XIII — XV століттях
Столиця Вільно
Мови руська, латина, польська, литовська
Релігії православ'я, католицизм
Форма правління монархія
князь
 - 12531263 Міндовґ (перший)
 - 17641795 Станіслав II (останній)
Історія
 - Засновано 1236
 - Ліквідовано 1795

Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат. Magnus Ducatus Lituaniae) — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 12361795 на теренах сучасної Литви, Білорусі, східної Польщі, західної Росії, більшої частини України, частини Естонії та Латвії. До 1569 контролювала землі північної й центральної України.

Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Створена на землях балтських племен в 13-му столітті на основі ятвязької язичницької держави Міндовга. Розширена в 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.

З 1385 перебувала в особистій унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство (католицький обряд). 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтіських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді) ятв'язькому, а згодом у Вільні1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.

Наприкінці 15-го століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 тисяч км², на якій мешкало до 40 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі панувала руська мова і християнське православ'я, що змінилися в 16-му столітті на польську мову і католицизм.

Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Руссю на південному заході.

Після 1569 намагалася звільнитися з під польського впливу, але не могла унезалежнитися через неуспішні московсько-литовські війни. Через занепад Речі Посполитої у 18-му столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом молодої Російської імперії. 1772, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. В 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.

Назва[ред.ред. код]

Печатка Ольгерда
  • Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (давньорус. Великое Князство Литовъское, Руское, Жомоитъское) — повна назва; походить від княжого титулу.
  • Велике князівство Литовське — скорочена офіційна назва.
  • давньорус. Великое князство Литовское
  • біл. Вялікае Княства Літоўскае
  • пол. Wielkie Księstwo Litewskie
  • лит. Lietuvos Didžioji kunigaikštystė
  • Литовське князівство — скорочена назва.
  • Литва (лат. Lithuania) — скорочена назва.

Історія[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

Кордони літописної Литви за М.Єрмаловичем
Мапа Литовського князівства 1250.
Політична мапа Східної Європи в 1340–1389

Одне з головних завдань, задля чого утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати ятв'язькі (литвинські, жемайтійські[1], польські і руські) племена для захисту від зростання впливу Німецького Ордену (який у свою чергу був утворений для захисту від ятвязьких язичницьких племен і поширення серед них християнства).

В 1230х-1240х ятвязький князь Міндовґ об'єднав частину литвинських та руських племен у державу Велике князівство Литовське. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім), Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

За Ґедиміна (13161341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства Литовського (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. Хроніка Литовська пише, що 1322 Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяславль. Цього року відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман брянський з лицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги литви і жомойті[1] Гедимін поставив старшим намісником своїм Міндовга Гольшанського. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

Приєднання Русі[ред.ред. код]

В'їзд Ґедиміна до Києва
Печатка Кейстута. 1379
Печатка Вітовта.

В 14-му столітті до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357–1358 — Чернігово-Сіверщина, 1363 — Поділля; у 1362–1363 — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.

До середини 14-го століття Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, переважно, внаслідок входження до складу держави білоруських та українських князівств.

У 1381–1384 — у Великому князівстві відбулася перша громадянська війна.

1384 герб «Погоня» став державним гербом Великого князівства Литовського.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

Невдоволення частини литовської та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни. Внаслідок війни Великим князем Литовським став Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставив фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснив у 1397–1398 два переможні походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря — слов'янське (києво-руське) населення звело кілька укріплень та замків (кін. XIV — поч. XV ст.): Караул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на Дністровському лимані, на лівому (Овідіопольському) березі), Коцюбіїв (Кацібей, Качибей — на берегах Одеської затоки, між двох лиманів — Хаджибейського (Кацибейського) і Куяльницького (Куганлык); на місці сучасної Одеси), кілька військових поселень на Південному Бузі (Бужин (?)) і нижньому Дніпрі (Дашів та Вітовтова Митниця).

З 1398 Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

поразка литовсько-руських військ 1399 перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилося становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

1401 була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до Великого князівства, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення князівства і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво владної верхівки Великого князівства (1387).

1447 Кревська унія, укладена 1385, перетворилася на династійну — через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 — Ягеллони, нащадки Ягайла).

Громадянська війна[ред.ред. код]

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1386–1434).

В 1432–1440 у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалася громадянська війна. Протягом 4 років (1432–1435) в межах князівства фактично існувало дві держави — власне Литва (сьогодні Білорусь) і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським), хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.

1447 року після обрання на польський престол великого князя литовського Казимира IV польські магнати вимагали приєднання до Польщі Волині та Східного Поділля, але Казимир IV відхилив домагання польських феодалів.

Політичний та державний устрій держави формувався у 15-му-16-му століттях як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувалося посилення влади феодалів над селянством, оформлення їхньої особистої залежності, втрата прав на землю.

Територіальний поділ і кордони у 16-му столітті[ред.ред. код]

Радомська конституція 1505 визначила органи станової монархії держави — двопалатний сейм (сенат, шляхетська хата), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В першій половині 16 століття під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 шляхта почала надсилати своїх депутатів до сейму. Виняткове становище шляхти та магнатів у Великому князівстві Литовському, закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588. Одночасно князівська влада здійснювала ліквідацію автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 15641566 Велике князівство Литовське було поділене на 13 воєводств; на українських землях було утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З другої половини 15-го століття у становищі Великого князівства відбуваються значні зміни: осладлення Золотої Орди, посилення зіткнень з Московією за кордони (у війні 1500-03 Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на Велике князівство Литовське (з 1480х).

За вказівкою польського короля Сигізмунда I у 1506–1548 було зібрано відомості про стан південних кордонів Великого князівства Литовського на південному сході України.

Південно-західний кордон Литовського князівства проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берегу Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в праву притоку Вовчої річки Солона); далі йшов до джерел річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства.

«Хрещення Литви», Ян Матейко

Утворення Речі Посполитої[ред.ред. код]

Докладніше: Річ Посполита
Карта князівства з підписом «Литва» (1596)

Неспроможність протистояти тискові Московії в Лівонській війні (15581583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання 1569 Люблінської унії. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту (Республіку). У її складі Велике князівство Литовське зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета — пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських Статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке спольщення та окатоличення Великого князівства Литовського — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури.

Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах Великого князівства Литовського залишились тільки північно-західні руські землі — Берестейщина й Пінщина.

Герб Речі Посполитої

Внутрішню й зовнішню політику Речі Посполитої визначала Польща. Але провідна роль магнатів у Великому князівстві Литовському зумовила посилення їхньої ролі і в Речі Посполитій. Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16-го століття сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті держави. На початку 17-го століття шляхта спробувала посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель. Але в 16061607 Сиґізмунд ІІІ розгромив рокош — масовий збройний виступ шляхти.

З кінця 15-го століття на південних кордонах почалося виникнення козацтва. Керівні кола, магнати Великого князівства Литовського в першій половині 16-го століття переважно прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів Великого князівства Литовського. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, яка система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і призвести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Шляхта Великого князівства Литовського, що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.

В першій половині 16-го століття козацтво почало формуватись як самостійна сила у Великому князівстві Литовському, що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московії. У 1550х діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від Великого князівства Литовського організацію, що здійснювала власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорозької Січі.

У 1560х козаки брали активну участь у війні Великого князівства Литовського та Московії. Уряд Великого князівства Литовського і гетьман Григорій Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. В 1568 було створено перший реєстр козаків у Великому князівстві Литовському — 300 козаків, які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща.

Як частина Речі Посполитої Литва в кінці 16-го — першій половині 17-го століття воювала з Московією, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати і шляхта були активними учасниками польської інтервенції в Московію на початку 17-го століття.

Під час Визвольної війни українського народу середини 17-го століття війська Великого князівства Литовського брали участь у боротьбі проти Української держави. Литовський гетьман Януш Радзивілл (16121655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому 1651 Києві. 1654 його війська були розгромлені українськими козаками в Білорусі.

Занепад[ред.ред. код]

Із середини 17-го століття спроби Великого князівства Литовського зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово Велике князівство Литовське втратило елементи державності й перетворилося у провінцію Польщі. З другої половини 17-го століття не збиралися окремі сейми Великого князівства Литовського; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (17001721) — воєнні дії на території Великого князівства Литовського, захоплення Швецією та Російською імперією — призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 17881792 було ліквідовано залишки автономії Великого князівства Литовського — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.

Як складова частина Речі Посполитої 1795 більша частина Великого князівства Литовського за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.

У 19-му столітті історичну назву Литва, яка до того часу використовувалася стосовно сучасних білоруських, українських і литовських територій з політичних мотивів було закріплено за землями, які становлять сучасну Литовську республіку, яка стала юридично незалежною 1918. 1940 Литву було окуповано й анексовано СРСР; 1991 було відновлено незалежність.

Культура[ред.ред. код]

Музика[ред.ред. код]

Музичне мистецтво Великого князівства Литовського розвивалося в рамках народної і високої культури. Спочатку найбільший вплив мала народна, а згодом і церковна музика, в 17-му столітті почався активний розвиток світського музичного мистецтва, що вилилося у створення приватних оркестрів та капел. Перший оперно-балетний театр європейського класу з'явився в Несвіжі 1724[2]. П'єси для театру писала дружина Михайла Казимира Радзивілла — Франциска Урсула. У придворній капелі Карла Станіслава Радзівілла служив капельмейстером відомий німецький композитор Ян Давид Голланд. У 18-му столітті в театрі ставилися класичні твори зарубіжних та місцевих авторів.

Театр[ред.ред. код]

Початок театрального мистецтва Великого князівства Литовського лежить в народному театрі з його обрядовими піснями і танцями, де були присутні елементи ігрового дії і театрального перевтілення. Елементи театралізованого дійства є в багатьох календарних і родинно-побутових обрядах. Першими акторами були скоморохи, виступи яких, насичені народними піснями, танцями, прислів'ями та приказками, жартами і трюками, ставали подією будь-якого свята. Пізніше, в 17-му-18-му століттях, мистецтво скоморохів перетворилося в балагани, мистецтво лялькових театрів — у вертепи. Іноді скоморохи виступали з ведмедями, дресованими в спеціальних школах, найбільш відомою з яких була Сморгонська ведмежа академія. Школа мотузяних стрибунів існувала в Семежеві поблизу Копили.

Архітектура[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Після початку правління Сигізмунда II Августа в Польщі настала повна релігійна толеранція. За його королювання панівною релігією у Великому князівстві Литовському став кальвінізм, верхівка захоплювала костели, церкви, які перетворювала у кальвінські збори[3].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Україна: литовська доба 1320—1569 К.: Балтія-Друк, 2008, ISBN 966-8137-30-2
  • История Европы. — Т. 3. — М., 1993
  • История Литовской ССР. — Т. 1. — Вильнюс, 1978
  • Пичета В. И. Белоруссия и Литва в XV–XVI вв. — М., 1961
  • Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К., 1993
  • Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. — Київ : Либідь, 1997.
  • Розділ про південно-західний кордон Литовського князівства у 16 ст.: Скальковский А. А. Опыт статистического описания. — Ч.1. С.10; Jablonowski A. Pisma. — T.3. — S.81; Житецкий И. Смена народностей в Южной России // Киев. старина. — 1884. — Т.10. — С.8-12.; История СССР с древнейших времен до наших дней. В 12 т. — М., 1966. — Т.2. — С.409.
  • Wolff J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. — Warszawa, 1895. — 698 s.
  • Історія титулів литовських володарів

Загальні праці[ред.ред. код]

  • Русина О. В. Велике князівство литовське (ВКЛ)// Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1. — К., 2003. — С. 460–463;
  • Василенко Н. Литовско-Русское государство // Энц. словарь Брокгауза и Ефрона. — СПб., 1896. — Т. XVII. — С. 818–827;
  • Гуслистий К. Нариси з історії України. Випуск ІІ. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею. — К.: Вид-во АН УРСР, 1939. — 198 с.;
  • Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998;
  • Україна і Литва в XIV–XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти / Відп. ред. Смолій В. А.; авт. кол.: Берковський В. Г., Блануца А. В., Ващук Д. П., Гурбик А. О., Черкас Б. В. — Луцьк: ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. — 256 с.;
  • Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина XVII ст.): Навчальний посібник. — К., 2005;
  • Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Істина, 2006;
  • Столбуненко М. М. Державний лад українських земель у складі Литви та Польщі / В кн.: Історія державності на землях України: Експериментальний підручник// За загальн. ред. Бандурки О. М., Ярмиша О. Н. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. — С. 99 — 142;
  • Черкас Б. В. Політико-адміністративний устрій Великого князівства Литовського й українських васальних князівств // В кн.: Історія державної служби в Україні. Т. 1. — К., 2009. — С. 73 — 94;
  • Бычкова М. Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. М., 1996;
  • Кромм М. М. Меж Русью и Литвой: пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XIV — первой трети XVI. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М.: Квадрига, 2010. — 318 с.;
  • Яблонскис К. История государства и права Литвы. — Вильнюс, 1972;
  • Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1. С древнейших времен до 1569 года. Пер. с литовского Г. И. Ефремова. М.: Фонд им. И. Д. Сытина. Baltrus, 2005. — 680 с.;
  • Ермаловіч М. Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоўскае / М. Ермаловіч. — Мн.: Беллітфонд, 2000. — 448 с.;
  • Дземидович О. Велике князівство Литовське під час інтервенції Речі Посполитої в Російську державу 1609–1618 рр. // Український історичний збірник. — К., 2010. — Випуск 13. — С. 68 — 83;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. У 2 т. — 2-ге выд. — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2007. — Т. 1 — 2;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. Т. 3. Дадатак (А — Я). — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2010;
  • Енциклопедія історії України (ЕІУ). — В 10-ти тт. — К., 2003–2011. — тт. 1 — 8.
  • Василенко В. О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ — першої третини ХХ ст.: Монографія. — Д.: НГУ, 2006. — 659 с.;
  • Иконников В. С. Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2.
  • Бондарук Т. І. Західноруське право: дослідники і дослідження (Київська історико-юридична школа). — К., 2000. — 158 с.
  • Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). М.; Брянск, 1997.
  • Столяров А. М. История Великого княжества Литовского в отечественной историографии ХІХ — начала ХХ века. Автореферат дисс. …. к.и.н. по специальности 07.00.09 «историография, источниковедение и методы исторического исследования». — Казань: Казанский гос. ун-т, 2008. — 24 с.
  • Кириченко К. Історія Великого князівства Литовського в українській історіографії 1991–2003/4: основні тенденції // Ruthenica. — 2005. — № 4. — С. 215–229.
  • Маложон О. І. Історіографія та джерела дослідження правової культури литовсько-польського періоду (XIV–XVI ст.) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 2011. — № 4. — С. 212–216;
  • Гошко Т. Д. Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні // Історіографічні дослідження в Україні. — К.: НАН України. Інститут історії України, 2011. — Вип. 21. — С. 124–165 (продовження — Випуск 22).
  • Дячок О. Право Великого Князівства Литовського та українських земель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007) // UKRAINA LITHUANICA. — 2009. — Т. 1. — С. 176–196.
  • Błachowska K. Wiele historii jednego państwa. Obraz dziejów Wielkiego Księstwa Litewskiego do 1569 roku w ujęciu historyków polskich, rosyjskich, ukraińskich, litewskich i białoruskich w XIX wieku / K. Błachowska. — Warszawa: Neriton, 2009. — 410 s. (Блаховська К. «Багато історії однієї держави. Образ минулого Великого князівства Литовського до 1569 р. у трактуванні польських, російських, українських, литовських і білоруських істориків XIX ст.» — Варшава: Neriton, 2009. — 410 с.);
  • Руда Оксана. Інтерпретація історії Великого князівства Литовського у слов'янській історіографічній традиції XIX ст. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість — С. 331–338.

Державний механізм та суспільний устрій Великого князівства Литовського (загальні питання)[ред.ред. код]

  • Антоновичъ В. Б. Очеркъ исторіи Великаго княжества Литовскаго до половины XV столетія. — Выпуск І. — К., 1878;
  • Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы (1410). — Спб, 1885;
  • Барбашев А. Очерк литовско-русской истории: Витовт — последние двадцать лет княжения (1410–1430). — Спб., 1891;
  • Баранович О. І. Нариси магнатського господарства на півдні Волині у XVIII ст. // Студії з історії України. — 1926. — Т. І. . С.1-90; 1930. . Т.3. . С.61-116; Окр.вид.: К., 1926;
  • Барвінський О. Історія Руси. — Ч. ІІІ. Русь під пануванням Литви і Польщі, аж до сполучення тих держав під володінням Ягайлонів — Л., 1880. — 84 с.;
  • Барвінський Б. Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський. (1432–1440). Історична монографія. — Жовква, 1905; Беднов В. А. Православная церковь в Польше и Литве. (По Volumina legum). — Екатеринослав, 1908. — 511 с.;
  • Білецька О. В. Поділля на зламі XIV–XV ст.: до витоків формування історичної області. — Одеса, 2004. — 416 с.;
  • Брянцев П. Д. История Литовского государства с древнейших времен. — Вильна, 1889. — 659 с.;
  • Брянцев П. Д. Очерк древней Литвы и Западной России. — Виль¬на, 1891. — 150с.;
  • Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. — К., 1885. — 192 с.;
  • Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. М., 1892;
  • Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894;
  • Любавский М. К. Литовско-русский сейм. М., 1900;
  • Максимейко Н. А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902;
  • Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Т. 1. — Литовский период. — Одесса: Типография «Техник», 1912. — 599 с.; *Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910;
  • Лаппо И. И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. Юрьев, 1911;
  • Пичета В. И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921;
  • Пичета В. И. Феодальное поместье в XV–XVI в. в Великом княжестве Литовском / В. И. Пичета // Ученые записки Института славяноведения. — Т. 4. — М., 1951. — С. 242–326;
  • Пресняков А. Е. Лекции по русской истории, т. 2, ч. 1. М., 1939;
  • Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959;
  • Смирнов М. Ягелло-Яков-Владислав и первое соединение Литвы с Польшею — Одесса, 1868. — Ч. І. — 259 с.;
  • Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.,1987;
  • Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993;
  • Грушевський М. Історія України-Руси, т. 4—6. К., 1993—95;
  • Ярушевич А. Ревнитель православия, князь Константин Иванович Острожский (1461–1530) и православная литовская Русь в его время. — Смо¬ленск, 1896. — 249 с.;
  • Яковенко, Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центр. Україна). — К. : Наук. думка, 1993. — 411, [3] с. (2-ге вид. — К.: Критика, 2005).

Економічне життя Великого князівства Литовського. Цехова організація[ред.ред. код]

  • Довнар-Запольский М. В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. — Т. 1. — К., 1901;
  • Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда — Августа в Литовско-Русском государстве. — М.: Изд -во АН СССР, 1958. — 548 с.;
  • Клименко Ф. Западно-русские цехи XVI–XVIII вв. — К., 1914;
  • Клименко Ф. Цехи на Україні. — К., 1929.

Судоустрій і судочинство, правова система[ред.ред. код]

  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2002. — 464 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2003. — 560 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. У 2 кн. — Кн. 2 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2004. — 568 с.
  • Судебник Казимира (1468) / Отв. ред. А. Тила. — Вильнюс, 1967. — 32 с.
  • Законодательные акты Великого княжества Литовского XV–XVI вв. : [Сб. материалов] / Ленинград. Гос. ун‐т им. А. С. Бубнова. Ист. фак.; Подгот. к печати и предисл. И. И. Яковкина. — Л. : Гос. соц.‐экон. изд‐во. Ленинград. отд‐ние, 1936. — 152, [3] с.
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894.
  • Ковальова С. Г. Судоустрій і судочинство на українських землях Великого князівства Литовського: Монографія. — Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2008. — 200 с.
  • Гурбик А. О. Луцький трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 317;
  • Сас П. М. Коронний трибунал// В кн.: ЕІУ. — Т. 5. — К., 2008. — С. 178–179;
  • Гурбик А. О. Люблінський трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 382;
  • Коваленко Л. Право Великого князівства Литовського та його вплив на становлення українського права // Юридична Україна. — 2004. — № 2 (14). — С. 91-95.
  • Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1897. — Июнь.
  • Лаппо И. Подкоморский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века и начале XVII века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1899. — Август.
  • Лаппо И. Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XVI столетии // Журнал Министерства народного просвещения. — 1908. — Январь.
  • Лаппо И. Великое княжество Литовское во второй пол. XVI столетия. Литовско-русский повет и его сеймик. — Юрьев, 1911. — 624 с.
  • Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — Ч. ІІ. Литовсько-польська доба. — Вип. 1. Пам'ятники права. — Прага, 1924. (перевидання: К.: Україна, 1998)
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 1. Боярская дума Древней России. — Томск, 1903.
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 2. — Рада Великого княжества Литовского. — Томск, 1912.
  • Падох Я. Суди і судовий процес старої України: нарис історії. — Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. — Львів, 1990.
  • Попов Г. Луцький Трибунал 1578 р. // Праці комісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права. — Вип. І. — К., 1925.
  • Сердюк В. Найвищий судовий орган в українських землях за часів їх перебування у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (XIV — середина XVII ст.) // Право України. — 2006. — № 3. — С. 124–126.
  • Спрогис И. Земские суды Великого княжества Литовского // Акты, изданные Виленскою Археографическою комиссией. — Т. XVII. Вступит. статья. — Вильна, 1890.
  • Сокальська О. В. Становлення підкоморського суду в Україні (друга половина XVI ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 15. — С. 78-85.
  • Сурилов А. В. Общественно-политический строй и право Великого княжества Литовского. — Кишинёв, 1961.
  • Юхо И. А. Основные черты судоустройства и судопроизводства по Статуту Великого княжества Литовского 1529 года / Юхо И. А. // Первый *Литовский Статут 1529 года. — Вильнюс, 1982.
  • Ясинский М. Материалы для истории судоустройсва и судопроизводства в Литовско-Русском государстве. Акты о копных и панских судах. — Т. 1. — К., 1897. — 703 с.
  • Ясинский М. Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция. — Вып. 1. — К., 1901. −253 с.
  • Ясинский М. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. — К., 1894. — 207 с.

Магдебурзьке право на українських землях Литовсько-Руської держави[ред.ред. код]

  • Багалій Д. Магдебурзьке право в Лівобережній Україні. — Львів, 1990;
  • Владимирський-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. — 1868. — Ч. СХХХІХ. — С. 467–554, 720–806; Ч. CXL. — С. 519–586; Його ж. Німецьке право в Польщі й Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV–XVIII в. — Львів, 1904. — Ч. 2. — С. 3-308;
  • Гошко Т. Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI — початок XVII ст.). — Львів, 2002. — 255 с.
  • Грицкевич А. П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI–XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). Мн., «Наука и техника», 1975. — 248 с.;
  • Каманин И. Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву// Университетские известия. — 1885. — № 2. — С. 52-64.
  • Кобилецький М. М. Магдебурзьке право в Україні: (XVI — перша половина XIX ст.): іст.-прав. дослідження / М. М. Кобилецький. — Л.: ПАІС, 2008. — 405 с.;
  • Кобилецький М. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV — перша половина XIX ст.). — Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. — Львів, 2010. — 40 с.
  • Кистяковский А. Ф. К вопросу о Магдебургском праве// Права, по которым судится малороссийский народ 1743. — К., 1879. — С. 83-110;
  • Резніков А. В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). — Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. — 208 с.
  • Тарановский Ф. В. Обзор памятников Магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование / Тарановский Ф. В. — Варшава, 1897.
  • Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і само- врядування. — К., 2008. — 360 с.
  • Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблема початкового датування. Науково-довідкове видання. — К., 2010.
  • Вовк О. Й. Уставні земські грамоти — джерело українського міського права XIV століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2011. — Випуск № 88. — С. 19 — 23.

Кримінальне право за Статутами Великого князівства Литовського[ред.ред. код]

  • Максимейко Н. А. Источники уголовных законов Литовского Статута. — К., 1894;
  • Максимейко Н. А. Русская правда и литовско-русское право. — К., 1904;
  • Малиновский И. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. — К., 1894;
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894;
  • Mikalauskas, Antanas. Das Strafrecht der drei Litauischen. Statute von 1529–1566—1588. — Kaunas: Verlag J.Karvelio Prekybos Namai, 1937.
  • Андрюлис В. Уголовное право и процесс в Литве XV ст. //Socialistinė teisė. — 1974. — № 4;
  • Довнар Т. И., Шелкопляс В. А. Уголовное право феодальной Беларуси (XV–XVI вв)/ Учебн. Пособие. — Мн., 1995;
  • Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України: Навчальний посібник. — Львів: Ліга — Пресс, 2007. — 92 с.;
  • Слуцька Т. Розбій, грабіж та крадіжка за трьома редакціями Литовського статуту // Юридична Україна. — 2006. — № 8. — С. 23-25.
  • Сеньків Ю. В. Кримінальна відповідальність за злочини проти особи на українських землях у законодавстві Великого князівства Литовського // Юридична Україна. Щомісячний правовий часопис. — 2009. — № 5. — С. 15 — 20;
  • Сеньків Ю. В. Регулювання кримінально-правових відносин у єврейських громадах на українських землях в складі Великого князівства Литовського// Держава і право. — Випуск 45. — Юридичні та політичні науки. — С. 171 −177;
  • Сеньків Ю. В. Поняття та види злочинів у праві Великого князівства Литовського // Часопис Київського університету права. — 2008. — № 4. — С. 77 — 82;
  • Макаренко О. В. Види злочинів за Литовським Статутом 1588 р. // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПСУ. Серія: Право та державне управління. — 2011. — № 1. — С. 38 — 43.
  • Коваль Т. Ф. Система майнових покарань Литовського Статуту 1529 р. та Судебника 1550 р.: порівняльно-правове дослідження // Держава і право. — 2010. — Випуск 50. — С. 128–134;
  • Марисюк К. Б. Головщина як вид майнових покарань за Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр. // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності — 2009. — № 4. — С. 19-24;
  • Марисюк К. Б. Нав'язка як вид майнового покарання за Литовськими статутами// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — 2010. — № 3. — С. 30-36;
  • Шаломєєв Є. В. Розвиток поняття злочину у кримінальному праві України (Х — кінець XVII ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 16. — С. 62-64;
  • Ященко О. Розвиток інституту співучасті в деяких «державних злочинах» у період від «Руської Правди» до Литовських статутів // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 135–139;
  • Пальченкова В. М. Еволюція тюремного ув'язнення в трьох редакціях литовських статутів // Держава та регіони. Серія «Право». — 2011. — № 2. — С. 17-23;
  • Єпур М. В. Загальні принципи призначення покарання у писаному литовсько-руському праві XVI ст. // Держава і право. — Випуск 53. — Юридичні та політичні науки. — С. 158–163;

Посилання[ред.ред. код]