Великий план (кінематограф)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Один з перших в історії кіно великих планів у фільмі «Велике пограбування поїзда»

Великий план — поняття в кінематографі і на телебаченні, що позначає розташування камери, при якому більшу частину кадру займає особа людини[1]. У фотографії великому плану найчастіше відповідає поняття «портрет». Ще більш велике зображення частини особи або невеликого предмета називається «деталь»[2]. Розмір, при якому в кадрі видно тільки очі актора, іноді називається італійський план, з-за своєї популярності в спагетті-вестернах[3].

Великий план концентрує увагу глядача на конкретному персонажі та його переживаннях[4].

Історія великого плану[ред. | ред. код]

Незважаючи на давню традицію портретів, по пояс і по груди, у фотографіях та образотворчому мистецтві, більшість перших кінематографістів знімали свої фільми тільки загальним планом. Протягом перших десятиліть німого кінематографа простір екрану сприймався як театральна сцена. Тому акторів було прийнято показувати в повний зріст, і кадри, в яких вони випадково наближались занадто близько до камери, вважалися бракованими, тому що «людина не може ходити без ніг»[5][6]. Серед дослідників історії кіно немає єдиної думки щодо того, хто першим використав великий план. Більшість вважають першовідкривачем у цій галузі Джорджа Альберта Сміта, який знімав великі деталі у своїх картинах «Що видно в телескоп» і «Бабусина лупа». Майже одночасно, в 1901 році Джеймс Вільямсон дає дуже великий план у фільмі «Великий ковток», коли головний герой наближається до камери і ковтає її. Через два роки великий план був використаний в картині «Велике пограбування поїзда»[7]. Проте, ці випадки були поодинокими, оскільки для кіноглядачів початку XX століття було незвичним обрізання людської фігури рамкою кінокадру. Це сприймалося при першому враженні як показ натурального розчленування[8][9].

Лише через десятиліття Девід Гріффіт відкриває для себе великий план у картині «Телеграфістка з Лоундэйла»: тут великим планом показаний розвідний ключ, яким злочинця лякають замість пістолета. Режисер став одним з перших, хто почав активно використовувати великі плани в своїх фільмах. У звуковому кіно великі плани виявилися найбільш критичними до точності синхронізації, оскільки розбіжність артикуляції з фонограмою особливо помітно. З цієї причини великі плани намагаються не переозвучувати в студії, а відразу знімати синхронно. Крім того, великі плани критичні до якості гриму і установки операторського освітлення, як і портрет у фотографії. Рішення про зйомку того чи іншого монтажного кадру середнім, загальним або великим планом приймається на стадії підготовки режисерського сценарію[10]. При документальній зйомці оператор вибирає розмір плану самостійно, керуючись базовими правилами монтажу[1].

Незважаючи на те, що в більшості випадків великий план знімається довгофокусним об'єктивом, він може бути отриманий і при використанні короткофокусної оптики з близької відстані, однак це може призводити до спотворення пропорцій особи[11].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Компонуем кинокадр, 1992
  2. Справочная книга кинолюбителя, 1977
  3. Итальянский план. «Кинодеталь». 2014-11-05. Процитовано 2015-10-06. 
  4. Кудряшов, 1952
  5. Мастерство кинооператора, 1965
  6. Форестье, 1945
  7. Компонуем кинокадр, 1992, с. 90.
  8. Балаш Б. Кино. Становление и сущность нового искусства. — М.: «Прогресс», 1968. — С. 50-51.
  9. Лотман Ю. М. Семиотика кино и проблемы киноэстетики. — Таллин: Ээсти Раамат, 1973.
  10. Основы фильмопроизводства, 1975
  11. Сергей Бородин. Что такое портретный объектив. Статьи про объективы и фотоаппараты. Lens Club. Процитовано 2014-05-25. 

Посилання[ред. | ред. код]