Венанцій Фортунат

Венанцій Фортунат
Народився	530-ті або 530 Вальдобб'ядене, Провінція Тревізо, Венето, Італія
Помер	609 Пуатьє
Діяльність	агіограф, поет, письменник
Знання мов	Середньовічна латина
Посада	католицький єпископ і diocesan bishopd
Конфесія	Римо-католицька церква
Медіафайли у Вікісховищі

Венанцій Фортунат (повне ім'я Венанцій Гонорій Клементіан Фортунат; лат. Venantius Fortunatus; між 530 і 540, Дуплавіліс [нині Вальдобб'ядене ], поблизу Тревізо, Венеція — приблизно 600 або 609, Пуатьє, Франкська держава) — латиномовний поет і аґіоґраф. Один із найвідоміших латинських поетів і церковних письменників епохи Меровінґів. Сучасні історики вважають його продовжувачем Авзонія, представником латинської поезії «темних віків», також останнім поетом античності. Автор аґіоґрафічного твору «Житіє святого Мартіна». Єпископ Пуатьє приблизно з 600.

565 — здійснив подорож до Галії аби вклонитись мощам святого Мартина Турського і віддячити йому за своє зцілення. 567 прибув до Пуатьє, де познайомився зі святою Радегундою, та залишився жити у цьому місті до кінця свого життя, в абатстві Святого Хреста. У тому ж році прийняв постриг. Пізніше, завдяки підтримці Радегунди, був висвячений у сан священика, наприкінці життя став єпископом Пуатьє.

Ніколи не був канонізований, але шанувався як святий. Його пам'ять, як святого відзначається 14 грудня.

Життєпис

Ранні роки і освіта

Венанцій Фортунат народився між 530 — 540 роками в містечку Дуплавіліс (нині Вальдобьядене), поблизу Тарвізіо (суч. Тревізо), на північному сході сучасної Італії, можливо, в аристократичній родині. Про те, хто були його батьки, історичні джерела нічого не повідомляють. Він виріс під час візантійського завоювання Італії, але до цього часу триває суперечка: де Венанцій провів своє дитинство? Деякі історики припускають, що сім'я Венанція переїхала в Аквілею, через неспокійну політичну ситуацію у Тревізо після смерті короля остґотів Теодоріха Великого. Саме там, він здобув початкову освіту. Немає ніяких доказів цієї теорії, але все-таки вона має місце, тому що Венанцій пізніше дуже тепло відгукувався про одного з місцевих єпископів, Павлину I Аквілейського.

Інші вчені, такі як Джудіт Джордж, вважають, що його сім'я ніколи не переїжджала в Аквілею, вказуючи, що поет говорив скоріше на діалекті своєї малої батьківщини, ніж на будь-якому іншому місцевому діалекті.

Вітторіо Венето і рівнини. Вид з гори Коль-Вісентін. Рідні місця Венанція Фортуната

Приблизно у 550—560 роках Венанцій відправився до Равенни, яка була на той час центром візантійських володінь у Італії і славилася своїми знаменитими школами, великою кількістю освічених людей. Там отримав класичну римську освіту, вивчаючи граматику, риторику, юриспруденцію та поезію. Його пізні роботи показують, що він був знайомий не тільки з творчістю таких класичних поетів, як Вергілій, Горацій, Овідій, Стацій та Марціал, а також із творами християнських поетів, таких як Аратор, Клавдіан і Седулій. На Венанція вплинули роботи поетів-класиків, і протягом усієї поетичної творчості в його творах можна знайти схожість з творіннями цих видатних поетів. Крім того, на нього, ймовірно, справило вплив знання грецької мови та класичних грецьких письменників і філософів, оскільки він зачасто посилається на них у своїх творах.

Подорож в Галію

Згідно повідомлень Павла Диякона, Венанцій Фортунат став втрачати зір, після чого в базиліці святих Павла та Іоанна він, разом зі своїм другом Феліксом, майбутнім єпископом Тарвізіо, який також страждав сильними очними болями, звернувся з молитвами до Мартіна Турського. Протерши очі краплею олії з лампади, що горіла перед вівтарем святого Мартіна, повернув собі зір і, щоб віддячити йому і поклонитися мощам святого, наприкінці 565 — здійснив подорож до Галію.

На початку шляху відправився до Аквілеї, звідки по річці Тальяменто через Цульо досяг перевалу біля Тарвізіо в Юлійських Альпах, потім перейшов Драву близько Лієнц, по річці Рієнци дійшов до Бреннера, перебрався через Інн при Інсбруку та звідти, перейшовши Лех, прибув в Аугсбург. Надалі шлях невідомий, і важко сказати, де він перетинав Дунай і Рейн. Правда, з його творів слідує, що він також побував в Майнці, де разом із місцевим єпископом Сидону відзначав зведення баптистерія та церкви Святого Георгія, в Кельні, де його гостинно прийняв єпископ Карентін, та Трірі, де він написав похвалу єпископу Ніцетію, який побудував замок на Мозелі. Але в його книгах, хронологічний порядок віршів, частково порушений переписувачами, тому існує ймовірність того, що він побував там пізніше.

Франкські королівства після смерті Хлотаря I (561 рік)

Однак деякі історики вважають, що Фортунат зробив свій вояж зовсім з іншої причини: тоді наступні події постають у дещо іншому світлі. У своїх творах, Венанцій Фортунат зображує себе в образі мандрівного менестреля, який подорожує тільки заради пригод, запевняє, що він прибув до франкського світу, щоб вшанувати могилу святого Мартіна в місті Турі. Однак, він попрямував не в бік Тура, на той час належав королю Харіберт I, а подався у володіння короля Сигиберта. Також і перехід через Альпи, в розпал зими, робить цю версію малоймовірною, тим більше, зима 565–566 року була дуже холодною. Марій Аваншскій в своїй хроніці зазначає: «В цьому році була сувора зима, і протягом п'яти або навіть більше місяців, через велику кількість снігу не було видно землі; від таких тягот загинуло безліч звірів». Отже, лише крайня необхідність змусила Венанція зробити поїздку в таку погоду. Також заслуговує на увагу те, що Венанція в дорозі супроводжував франкський посланець Сігоальд, який отримав від палацу подорожню, тобто документ, що дозволяє безкоштовно користуватися поштовими кіньми. Можливо, присутність Венанція на весіллі Сігіберта і Брунгільди не було простим збігом, а, навпаки, стало результатом активної і свідомої підготовки. Швидше за все, Венанцій Фортунат був спеціально викликаний з Італії, щоб описати це весілля в своїх віршах. На думку Брюно Дюмезіля, Венанція Фортунату, згодом придбала в Галлії певну репутацію, мабуть, було незручно зізнатися, що його просто найняли за гроші, і він вважав за краще послатися на благочестиве паломництво .

Покинувши Мец, восени, того ж року, Венанцій Фортунат приїхав до Парижа, де провів зиму та познайомився з іншими представниками меровінґської династії — вдовою Хільдеберта I Вультроґотою і дочкою Теодоріха I Теодехільдою, не забувши про це згадати у своїх віршах. У Парижі в той час королював Харіберт I, відомий одруженням з черницею Марковейфе і відлученням від церкви, накладеним на них обох єпископом Парижа Германом. Цю історію Венанцій замовчує у своїх творах, мабуть вважаючи її недостойною короля. Зате прославляє інші заслуги Харіберта і Германа. У подальшому він відвідав декілька міст та замків, де будучи попередником трубадурів, користувався гостинністю аристократії та вихваляв їх за це у віршах.

567 — Венанцій прибув до міста Тур, де його радо прийняв єпископ Євфроній, попередник Григорія Турського на місцевій єпископській кафедрі. Однак він надовго не затримався, і не виключено, вже тоді Венанцій познайомився з Григорієм, але в його віршах про це не згадується.

Перші роки в Пуатьє

Венанцій Фортунат читає свої вірші Радеґунді. Картина Лоуренса Альма-Тадеми (1862 рік)

Кінцевим пунктом його подорожі стало місто Пуатьє, де він познайомився зі святою Радегундою. В її особі він знайшов «споріднену душу» та залишився жити в Пуатьє, в монастирі Святого Хреста, де в тому ж році прийняв постриг, і жив там до кінця свого життя. Хоч серед істориків побутує думка, що він не повернувся на батьківщину через вторгнення в Італію лангобардів.

Радеґунда та її близька подруга, Ігуменя Агнеса, полонені освіченістю і талантом поета, часто проводили з ним вечори в довгих бесідах, склавши для нього ідеальне коло повсякденного спілкування. Венанцій Фортунат став духівником та біографом Радеґунди — збереглися дві поеми, написані ними у співавторстві. Також він присвятив їй багато віршів, що прославляють розум святої, її гідність та благочестя.

Незадовго до прибуття Венанція в Пуатьє, Радеґунда стала ініціатором листування з Константинополем щодо доставки у Галію великої реліквії — маленької частки Животворного Хреста Господнього, який Ісус Христос ніс на Голгофу та на якому Його розіп'яли. Вона ж послала по цю реліквію своїх кліриків. 568 — вона отримала цю реліквію від візантійського імператора Юстина II.

Оскільки єпископ Пуатьє Маров, роздратований тим, що виявився непричетним до цієї події, відмовився зустрічати її і поїхав з міста, то Сіґіберт I доручив цю важливу місію єпископу Тура Євфронію, який прибув зі своїми кліриками в Пуатьє. 19 листопада вони перенесли святиню у монастир із співами псалмів, із запаленими свічками та при кадінні ладану. Реліквію вітало все населення міста, люди співали гімни, складені з цього приводу Венанцієм Фортунатом — святиня була вміщена у монастир, який з того часу став носити ім'я Святого Хреста.

Після обміну послами, під час доставки реліквії, Радеґунда отримала можливість встановити зв'язок із ріднею, яка переховувалась у Константинополі. Її двоюрідний брат, Амалафрід, був прийнятий на візантійську військову службу, хоч швидше за все, до цього часу він вже помер. З кінця 552 про його долю нічого не відомо. З цього приводу Венанцій від імені Радеґунди написав елегію «Про загибель Тюрінгії».

Оселившись в Пуатьє, Венанцій став свідком пишної весільної процесії вестґотської принцеси Ґалесвінти, сестри Брунґільди, яка прямувала в Руан, де вона мала вийти заміж за короля Нейстрії Хільперіка I. За кілька місяців він до неї охолов, та за його наказом 568 вона була задушена у власній спальні. Хільперік I, за деякий час, уклав шлюб з Фредеґундою, яка за чутками була причетна до цього вбивства через її пристрать до палацових інтриг. Ці події спричинили війну між Хільпериком та Сиґибертом та надихнули Венанція на розлогу елегію, яку, ймовірно, він задумав як розраду для матері і сестри Ґалесвінти. Швидше за все, поет склав її незабаром після сумних подій, а написана вона на прохання Радеґунди, оскільки навряд чи Венанцій без її відома і підтримки зважився б зачепити настільки болючу для королівської династії тему.

Священик абатства Сен-Круа де Пуатьє

Баптистерій Іоанна Хрестителя в Пуатьє. Південний фасад. Найстаріша сакральна будова (IV століття) у Франції, поряд з яким був побудований монастир Святого Хреста. На задньому плані видно Кафедральний Собор Святого Петра. Тут часто бував Венанцій Фортунат

573— єпископ Євфроній помер, і Турську кафедру успадковував його двоюрідний племінник Григорій Турський, який згодом став близьким другом Венанція Фортуната. Вони були майже ровесники — їх об'єднала любов до словесності. Григорій зміг оцінити, який хист мав його товариш. І завдяки його наполегливості, Венанцій, що легковажно ставився до своїх віршів, зрештою узявся за їх збирання та публікацію. У своїх «Чудесах святого Мартіна» Григорій Турський порівнював його з Сульпіцієм Севером та Павлином з Периге. Приблизно 576 — завдяки підтримці Радеґунди, поет висвячений у сан священика.

За монастирськими завданнями, Венанцій Фортунат побував в різних областях Галії та Бретані, познайомився з багатьма представниками єпископату того часу. Під час однієї з таких поїздок, Герман Паризький запрошував Венанція переїхати жити до [[Париж]а, при чому поет спочатку навіть пристав на пропозицію, але прихильність до Радеґунди взяла гору, і він повернувся в Пуатьє.

Наприкінці 575 — Сіґіберт I загинув від рук посланих королевою Фредеґундою вбивць, які закололи його, змащеними отрутою, кинджалами. Проте й самі впали від рук його стражників. З цього часу Тур і Пуатьє опинилися під владою Хільперіка I, чоловіка Фредеґунди, який був найжорстокішим правителем епохи Меровінґів.

580— почався суд над Григорієм Турським. Його звинувачували в поширенні чуток про любовний зв'язок єпископа Бордо Бертрамна з Фредеґундою. Для розгляду цієї справи, король зібрав єпископів на віллі Берні, де Григорій зумів виправдатися клятьбою, а призвідника скандалу Левдаста відлучили від церкви та піддали тортурам. Венанцій Фортунат, як міг підтримував свого друга в цій неприємній історії та написав з цього приводу кілька віршів, які, безсумнівно, змалили гнів Хільперіка. 584 — після вбивства Хільперіка, якого Григорій Турський охарактеризував як «Нерона і Ірода свого часу», Тур і Пуатьє повернулися під австразійську корону, де в той час королював Хільдеберт II, юний син Сігіберта.

13 серпня 587 — померла Радеґунда. Венанцію було не солодко в Пуатьє. Щоб залікувати душевну рану, він покидає місто, з яким були пов'язані найщасливіші роки його життя, погодившись скласти компанію Григорію Турському, якого Хільдеберт II попросив приїхати до Меца — там треба було врегулювати з королем Бургундії Ґунтрамном питання дотримання статей Анделотського договору, підписаного 28 листопада того ж року. За умовами договору, між Австразією та Бургундією встановлювалися вічна дружба, а також був проведений розділ колишнього королівства Харіберта I та визначені межі обох держав. Опис цієї подорожі — зустріч з королівською сім'єю, плавання по Мозелю, бенкет в Андернаха — склало зміст знаменитої поеми Венанція Фортуната «Про моє плавання» (De navigio suo), в якій він змагався в оспівуванні красот Мозеля з Авзоніем, який в IV столітті також мандрував по цій річці.

Останні роки життя

Церква святого Іларія Піктавійського. Місце поховання Венанція Фортуната. Пуатьє. Франція

Після цього Венанцій Фортунат повернувся в Пуатьє, де віддав останні почесті Радеґунді, написавши її «Житіє». 589 — в монастирі Святого Хреста відбулися заворушення, спровоковані дочкою Харіберта I Хродехільдою, яка загордившись своїм королівським походженням, намагалася очорнити абатису Левбоверу, прагнучи посісти її місце. Венанцій адресував своєму давньому другу два послання, звертаючи його увагу на ситуацію, що склалася. 590 —Пише вірші з приводу поновлення Григорієм базиліки святого Мартина Турського, в яких прославляв діяльного єпископа, не забувши згадати і про чудеса самого Мартина, свого святого покровителя.

591— 594 році помер (точна дата не відома) єпископ Пуатьє Маров, який був дуже незадоволений великим духовним впливом Радеґунди на його єпархію і вороже ставився до збудованого на її території монастиря, що не входив в його юрисдикцію. Цю кафедру успадковував Платон, архідиякон Григорія Турського, після чого відносини між абатством Сен-Круа де Пуатьє і місцевими єпископами налагодилися. Точна дата смерті Платона невідома, мабуть, це сталося близько 600 року. Наступним єпископом Пуатьє став Венанцій, але незабаром після цього він помер (деякі джерела називають датою його смерті 609 рік) і з відповідними почестями був похований в церкви святого Іларія Піктавійського.

Про церковне шанування Венанція Фортуната вперше згадує наприкінці VIII століття Павло Диякон, який у той час прибув у Пуатьє, щоб помолитися на його могилі. Тут він склав епітафію знаменитому поетові.

Наступником Венанція Фортуната на єпископській кафедрі в Пуатьє був Кареґізіл.

Літературна творчість

Гімни

Найвідомішими творами Венанція Фортуната є два вірші-гімни, що стали частиною літургії в католицькій церкві: «Прапори віють царські» («Vexilla regis prodeunt») і «Співай, мово, битва славної пристрасті» («Pange, lingua, gloriosi proelium certaminis»), який надихнув святого Фому Аквінського на створення гімну «Pange lingua gloriosi corporis mysterium» (зараз він називається «Торжество святого Тіла і Крові Христа»). Деякі гімни були написані в наслідування римським військовим пісням в честь перенесення в Пуатьє святий реліквії — частки Животворящого Хреста Господнього. Святиня була надіслана з Константинополя візантійським імператором Юстином II Радеґунді — вона після розлучення з Хлотарем I заснувала в Пуатьє жіночий монастир під заступництвом святого Іларія Піктавійського. Найімовірніше, Венанцій був автором написаної від імені Радеґунди подячної поеми Юстину II та його дружині Елії Софії.

У католицьке богослужіння (т. н. бревіарій) також увійшли гімн «Як земля і море і ефір…» («Quem terra, pontus, aethera»), складений ним на честь Діви Марії і виконуваний на ранковій та вечірній служби на свята, присвячені Богородиці, два гімни «Про страждання Христові».

Нині гімни Венанція Фортуната використовуються при читанні Псалтиря; один із них був покладений на музику американським композитором Рендаллом Джайлсом («Wonder, Love and Praise», 2001). Помітними творами музичного мистецтва нового часу стали мотет «Vexilla regis prodeunt» (1892) Антона Брукнера та хорова кантата «O Crux Splendidior» Кнута Нюстедта (1977), також написані на слова Венанція Фортуната.

Вірш-хрест «Signaculo Sanctae Crucis» Венанція Фортуната. Бібліотека монастиря Святого Галла, Санкт-Галлен, Швейцарія

Венанцій Фортунат написав одинадцять збірок віршів латинською мовою під загальною назвою «Різні вірші» (Carmina miscellanea), що відрізняються жанровим розмаїттям. Вони включають у себе всілякі елегії, епіграми, епіталами, епітафії, панегірики, розради, християнські і релігійні гімни.

Більшість віршів написано дактилічним гекзаметром і елегійним дистихом, хоча серед них зустрічаються і акровірші. Проте головним жанром його поезії вважається панегірик, причому чотири основних панегірики він написав про королів із династії Меровінґів.

Перший панегірик поет написав в Меці, на честь одруження Сіґіберта I та Брунґільди. Цей химерний вірш прибраний в антично-міфологічну оболонку, що нагадує стиль класичних латинських поетів.

Наступний панегірик написаний у Парижі, для короля Харіберта I. З тексту створювалося враження, що цей король франків був прямим нащадком самих римських імператорів та мав законні права на римський престол.

Третій панегірик, написаний для короля Нейстрії Хільперіка I, сповнений протиріч. Король був відомий як упертий та запальний правитель, проте в цьому творі Венанцій зображує його добрим, жалісливим та милосердним, ніколи не робить поспішних висновків та навіть хвалить вірші короля.

Вірш було написано 580 у зв'язку з судом за звинуваченням у зраді Григорія Турського — покровителя та друга поета. Припускають, що Венанцій просто намагався заспокоїти короля через непевне майбутнє Григорія. Але інші історики, такі як Бреннан та Джордж, були не згодні з такою точкою зору, кажучи, що поетичний стиль Венанція Фортуната був вельми зухвалим та сповнений моралей. Отже в цьому вірші він вказував Хільперіку як повинен правити ідеальний король. Таким чином, цей твір стає відкритим закликом до його друга Григорію Турського всіляко уникати розбіжностей з Хільперіком. В тому ж році він написав елегійного вірша Хільперіку та його дружині Фредеґонді з приводу передчасної смерті їх синів.

Четвертий же панегірик Венанцій присвятив королю Австразії Хільдеберту II та його матері, Брунґільді. Там автор описав здійснену разом із ними прогулянку по Мозелю та Рейну.

Крім панегіриків, Венанцій Фортунат писав інші варіанти віршів, у тому числі похвали, особисті вірші для єпископів і друзів, а також вірші на злобу політичних питань, зокрема тих, де фігурували його друзі. Особливе місце посідає віршоване послання, написане Венанцієм в 573 році до жителям міста Тур, де він дякує їм за обрання єпископом таку гідну людину як Григорій Турський. Його одинадцять збережених книг віршів містять твори, які впорядковані хронологічно і за значимістю сюжету. Наприклад, вірш про Бога йде раніше, ніж панегірик про царя, який в свою чергу написаний перед хвалебною промовою на честь єпископа. Цю збірка віршів, швидше за все, можна вважати основним первинним джерелом для написання його біографії.

Крім того, Венанцій написав багато творів агіографічного характеру, до яких відносяться «Житіє святого Мартіна», прозові житія Іларія Піктавійського, Марцелла Паризького [de] і Северина Бурдиґальського [de], а також своїх сучасників — Альбіна Анжерського, Германа Паризького, Патерна Авранського і Радеґунди.

Його слава як агіографа була настільки велика, що йому приписувалося авторство і ряду інших житій меровінґської епохи — Реміґія Реймського, Медарда Нуайонського, Маурілія Анжерського і Амантія Родезького, а також «Страстей святих Діонісія, Рустика і Елевферія» (Passio SS. Dionysii Rustici et Eleutherii).

«Житіє святого Мартіна» — це довга поема, що нагадує класичні епоси грецької та римської літератури, в якій головну увагу звернуто на чудеса святого, які викладені з надмірними подробицями і в піднесеному тоні. У житії Германа Паризького автор також оповідає тільки про його чудеса, майже нічого не розповідаючи про його єпископське служіння і церковно-політичну діяльність.

Слід в історії

Хільперік I звинувачує у зраді Григорія Турського. Мініатюра з Великих французьких хронік. XIV століття, Париж, Франція

Творчість Венанція Фортуната зіграло важливу роль в розвитку пізньої латинської літератури, завдяки тому, що він писав в той час, коли просодія переходила від кількісних віршів класичної латині до метричного акценту середньовічної латині. У творах відчувається сильний вплив давньоримських авторів, але він не став механічно копіювати античних поетів, а прагнув, на основі знайомства з їх творчістю, виробити свій власний стиль. Його вірші становлять значний культурно-історичний інтерес та відрізняються своєю досконалістю. Мова його поезії дуже жива та містить багато рис народної мови і неологізмів, в основному з грецької мови, вивчення якого також вплинуло на формування його стилю. Нерідко в творах можна виявити велику спостережливість та живе почуття природи, яку Венанцій любив зображати з релігійним сприйняттям в християнському переломленні. Це чітко простежується в знаменитій поемі Венанція Фортуната «Про моєму плаванні».

Як і більшість поетів того часу, Венанцій Фортунат насолоджується описом побаченого, але при написанні об'ємних творів йому не завжди вдавалося витримувати стиль, який стає ритмічно неприродним. Його лексикон досить різноманітний, однак все-таки недостатньо повний, і хоча його мова досить точна, але затьмарена деякою невизначеністю. Ці дефекти могли б здаватися нестерпними, якби він не використав у своїх віршах традиції латинської поезії античних авторів, які вносять в оповідь певну тверезість. Модель віршування Венанція вельми одноманітна. Своєю пристрастю до двовіршів він заклав основи каролинґської поезії. Венанцій, як істинно римський поет, висловлює з особливою щирістю почуття інтимності і ніжності, особливо, коли малює сумні та тривожні події. З великим успіхом описує емоції, викликані трагічними випадками з життя оточуючих його людей, особливо в серцях жінок, які в ті часи дуже часто ставали жертвами жорстоких пристрастей.

Твори Венанція Фортуната суцільно просякнуті алегоричною поезією, причому основну її частину становили улесливі вихваляння високопоставлених адресатів, без яких в той час, особливо в його становищі, було ніяк не можна обійтися. Венанцій був чужинцем в Галлії. Аби знайти собі друзів, йому доводилося звеличувати чесноти місцевої аристократії. Він вважався одним із найвидатніших поетів у цій царині. Із дня свого прибуття в Галію уклав велику кількість поетичних контрактів, причому йому постійно надходили нові пропозиції від різних королів, єпископів, дворян, жінок. Венанцій використовував поезію для зміцнення авторитету в суспільстві, також вона сприяла його політичним ідеям, які він підтримував. Ці ідеї були виснувані його друзями — Радеґундою і Григорієм Турськмй. Венанцій Фортунат передавав їх особисті думки за допомогою свого поетичного дару. Просуваючись службовими сходинами, був майстром-невидимкою та протягом всього свого життя був у фаворі серед більшості своїх знайомих, підтримуючи прогресивні тенденції франкської королівської сім'ї.

З точки зору деяких істориків, Венанцій Фортунат «прорубав ще одне вікно» у світ епохи Меровінґів. Для цього періоду історії Франції найважливішим джерелом є «Історія франків» (Historia Francorum) Григорія Турського. Його особисті та політичні погляди досить добре відомі, тому об'єктивність його суджень може піддаватися сумніву. Хоча Венанцій часто прагнув прикрасити навколишню дійсність або просто створював «макет» справжніх подій, у ситуаціях, які він описував, завжди була присутня частка правди, будь то його класичні похвальні слова в панегірику з приводу шлюбу Сіґіберта і Брунґільди, чи його спроба виправити поганого короля Хільперіка, нагадавши йому риси ідеального правителя. При цьому він зображував альтернативне представлення всього, що відбувалося, яке часом відрізнялося від думки Григорія Турського. Виходячи з особливостей менталітету освічених жителів Галлії епохи Меровінґів, позиція Венанція може бути більш об'єктивною та кращою від точки зору Григорія Турського.

Література

• Григорий Турский. История франков. — М. : Наука, 1987. — 464 с.
• Павел Диакон. История лангобардов = лат. Historia Langobardorum. — [[{{{1}}} (станція метро)|{{{1}}}]] : Азбука-классика, 2008. — 320 с. — 5000 прим. — ISBN 978-5-91181-861-6.
• Венанций Фортунат. Избранные стихотворения / Перевод Романа Шмаракова. — М. : Водолей, 2009. — 280 с. — (Звезды зарубежной поэзии) — ISBN 978-5-91763-007-6. Archived березень 9, 2012 на сайті Wayback Machine.
• Дюмезиль, Брюно. Королева Брунгильда = La reine Brunehaut / Перевод с французского М. Ю. Некрасова. — СПб. : ЕВРАЗИЯ, 2012. — 560 с. — 3000 прим. — ISBN 978-5-91852-027-7.
• Зайцев Д. В. Венанций Фортунат // Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2009. — Т. 7. — С. 550—551. — ISBN 5-89572-010-2.
• Brennan Brian. The career of Venantius Fortunatus // Traditio. — New York : Fordham University, 1985. — ISSN 0362-1529.
• Brennan Brian. The image of Frankish Kings in the poetry of Venantius Fortunatus // Journal of Medieval History. — Amsterdam : Elsevier, march 1984. — № 3. — ISSN 0304-4181.
• Brennan Brian. The image of the Merovingian Bishop in the poetry of Venantius Fortunatus // Journal of Medieval History. — Amsterdam : Elsevier, june 1992. — № 6. — ISSN 0304-4181.
• Fortunat Venance. Poèmes / Перевод с латыни Marc Reydellet. — Paris : Les Belles Lettres, 1994. — Т. I. — 206 p. — ISBN 2-251-01374-1.
• Fortunat Venance. Poèmes / Перевод с латыни Marc Reydellet. — Paris : Les Belles Lettres, 1998. — Т. II. — 191 p. — ISBN 2-251-01406-3.
• Fortunat Venance. Poèmes / Перевод с латыни Marc Reydellet. — Paris : Les Belles Lettres, 2004. — Т. III. — 214 p. — ISBN 2-251-01434-9.
• George Judith. Venantius Fortunatus: A Latin Poet in Merovingian Gaul. — Oxford : Clarendon Press, 1992. — 234 p. — ISBN 0-19-814898-4.
• George Judith. Venantius Fortunatus: Personal and Political Poems. — Liverpool : Liverpool University Press, 1995. — 156 p. — ISBN 0853231796.
• George Judith. Poet as politician: Venantius Fortunatus, panegyric to King Chilperic // Journal of Medieval History. — Amsterdam : Elsevier, march 1989. — № 3. — ISSN 0304-4181.
• George Judith. Portraits of two Merovingian bishops in the poetry of Venantius Fortunatus // Journal of Medieval History. — Amsterdam : Elsevier, september 1987. — № 9. — ISSN 0304-4181.
• Heikkinen Seppo. The Poetry of Venantius Fortunatus: The Twilight of Roman Metre // Maria Gourdouba, Leena Pietilä-Castrén & Esko Tikkala. The Eastern Mediterranean in the Late Antique and Early Byzantine Periods. — Helsinki : Suomen Ateenan-instituutin saatio, 2004. — 98 p. — ISBN 9519880631.
• Lapidge Michael. Anglo-Latin literature, 600—899. — London : Hambledon Continuum, 1996. — 520 p. — ISBN 1852850116.
• Lejay Paul. Venantius Honorius Clementianus Fortunatus // Catholic Encyclopedia. — New York : Robert Appleton Company, 1909.
• Roberts Michael. The Humblest Sparrow: The Poetry of Venantius Fortunatus. — Ann Arbor, Michigan : University of Michigan Press, 2009. — 364 p. — ISBN 9780472116836.
• Roberts Michael. The Last Epic of Antiquity: Generic Continuity and Innovation in the Vita Sancti Martini of Venantius Fortunatus // Transactions of the American Philological Association. — Baltimore : Johns Hopkins University Press, march 2001. — № 3. — ISSN 0360-5949.

Посилання

• Poésies mêlées et de La vie de saint Martin. Paulin de Perigueux, Charles Nisard. Remacle.Org. Архів оригіналу за 2012-05-10. Процитовано 2012-03-04. 
• Стихи Фортуната в переводе на русский. Шмараков Р. Krotov.Info. Процитовано 2012-03-04. 
• Saint Venantius Fortunatus. Terry Jones. Catholicforum.Com. Архів оригіналу за 2012-05-10. Процитовано 2012-03-04. 
• Poems. Venantius Fortunatus. Thelatinlibrary.Com. Архів оригіналу за 2012-05-10. Процитовано 2012-03-04. 
• Малеин А. И. Фортунат Венанций // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. — Т. 36: Финляндия — Франкония. — 1902. — С. 324—325.