Венедикт (Поляков)
| Венедикт Поляков | ||
| ||
|---|---|---|
| 23 липня 1956 — 8 вересня 1958 | ||
| ||
| 3 червня 1948 — 23 липня 1956 | ||
| ||
| 17 лютого 1947 — 3 червня 1948 | ||
| Альма-матер: | Київська духовна академія | |
| Науковий ступінь: | кандидат богослов'я | |
| Діяльність: | священник | |
| Народження: | 15 липня 1884 Кишинів, Об'єднане князівство Волощини та Молдови | |
| Смерть: | 6 грудня 1963 (79 років) Кишинів, Молдова | |
| Похований: | Кишинів | |
| Священство: | 25 лютого 1953 | |
| Чернецтво: | 15 лютого 1947 | |
| Єп. хіротонія: | 18 лютого 1947 | |
Венедикт Поляков (в миру Володимир Поляков; 15 липня 1884, Кишинів, Об'єднане князівство Волощини та Молдови — 6 грудня 1963, там же) — єпископ Українського екзархату Московської патріархії з титулом "Житомирський і Овруцький". За походженням — московит. На кафедру зведений за погодженням з окупаційними органами влади СССР.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився у 1884 в родині іконостасного майстра. Закінчив Кишинівське духовне училище і Кишинівську духовну семінарію в 1905.
Священник[ред. | ред. код]
У листопаді 1905 висвячений у сан диякона, а потім — на священника. Був настоятелем церкви в селі Баламутівка, в 1908 — 1910 — в селі Шолданешти Кишинівської єпархії.
У 1914 закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я.
У 1914 — 1919 — інспектор і законовчитель жіночого єпархіального училища в Бєлгороді .
З 1920 — законовчитель жіночого єпархіального училища в Сімферополі і настоятель церкви при училищі, потім служив в Успенській церкві Старого Криму.
З 1922 — протоієрей, настоятель Олександро-Невського собору в Феодосії (обраний віруючими), неодноразово піддавався арештам.
У 1923 служив у Микільській церкві в Одесі.
Служіння в Молдові[ред. | ред. код]
З 1923 — священик російської Ольгинської церкви в Кишиневі, який тоді входив до складу Румунії. Виступав на захист прав російського населення, був послідовним прихильником церковнослов'янської богослужбової мови і юліанського календаря.
У 1925 — 1927 служив у Таборському Успенському жіночому монастирі.
У 1927 заарештований румунською владою і висланий з країни. Був настоятелем російських храмів в Сербії, Франції, Італії.
У 1930 домігся скасування рішення про вислання і повернувся в Кишинів, де став настоятелем російської Серафимівської церкви, продовживши активну громадську діяльність, за що зазнав переслідувань з боку румунської цивільної і церковної влади (остання розглядала питання про позбавлення його сану).
З 1935 — керівник Союзу російської меншини в Румунії.
Діяльність під час Другої світової війни[ред. | ред. код]
Після окупації Бессарабії Совєцьким Союзом в червні 1940 протоієрей Володимир Поляков призначений настоятелем Всіхсвятської староцвинтарної церкви Кишинева в юрисдикції РПЦ. Під час Німецько-совєцької війни та окупації Кишинева німцями таємно служив удома. Неодноразово заарештовувався румунською владою.
Після окупації Червоною армією Кишинева у 1944 знову став настоятелем Всіхсвятської староцвинтарної церкви.
У 1945 брав участь у Помісному Соборі Російської Православної Церкви.
Архієрей[ред. | ред. код]
15 лютого 1947 в Троїце-Сергієвій Лаврі намісником Лаври архімандритом Іоанном Разумовим пострижений у чернецтво з ім'ям Венедикт [1].
17 лютого ієромонах Венедикт Патріархом Алексієм I зведений в сан архімандрита і в той же день 17 лютого в залі засідань Священного Синоду було скоєне наречення архімандрита Венедикта на єпископа Кишинівського і Молдовського [1].
18 лютого 1947 у Воскресенській церкві в Брюсовському провулку Москви звершена хіротонія архімандрита Венедикта в єпископа Кишинівського і Молдовського. Хіротонію здійснювали: Патріарх Московський і всієї Русі Алексій I, Екзарх Московської Патріархії Митрополит Серафим Лук'янов і єпископ Рязанський та Касімовський Ієронім Захаров[1].
З 3 червня 1948 — єпископ Іванівський і Кінешемський.
25 лютого 1953 возведений у сан архієпископа.
Відкривав храми, організував у єпархії пастирські курси, що призвело до конфлікту з уповноваженим Ради у справах РПЦ і вимушеного переведення до Житомира.
З 23 липня 1956 — архієпископ Житомирський і Овруцький. У проповідях критикував антирелігійну кампанію, що підсилювалася. Свою позицію пояснював прямо:
«Наше становище подібне такому: людину зв'язали по руках і ногах, б'ють її, паплюжать у пресі, по радіо, називають мракобісом і ти не маєш можливості, будучи зв'язаним, навіть відмахнутися. Церковний амвон єдине місце, де ми, духовенство, повинні дати відсіч наступаючим на віру. Я чесно служу церкві і буду захищати віру»[2].
8 вересня 1958 звільнений на спокій. За деякими даними причиною цього стала публікація в західному журналі статті з критикою закриття церков у СРСР. Жив в Кишиневі під домашнім арештом.
Помер 6 грудня 1963 в Кишиневі.
Бібліографія[ред. | ред. код]
- Православна енциклопедія. Т. 7. М., 2004. С. 583.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Хроника/№05 май 1947/Архив Журнала Московской Патриархии с 1943 по 1954 год[недоступне посилання з Июнь 2018]
- ↑ Письма патриарха Алексия I в Совет по делам Русской православной церкви при Совете народных комиссаров - Совете министров СССР. Том 2. 1945-1970. М., 2010. C. 176 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 березня 2022. Процитовано 3 квітня 2020.
Посилання[ред. | ред. код]
- Биография [Архівовано 15 вересня 2019 у Wayback Machine.]
- Венедикт (Поляков) на сайте «Русское православие»
- Биография [Архівовано 17 грудня 2007 у Wayback Machine.]
