Вертикальний механізм передачі інфекції

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Вертикальний механізм передачі інфекції (англ. vertical, or transplacental, or placental, or mother-to-child transmission; також трансплацентарний або плацентарний механізм передачі інфекції, часто також передача від матері до дитини) — медичний термін, який використовують в епідеміології, вченні про інфекційні хвороби, акушерстві і педіатрії; один з видів механізму передачі інфекції, коли передача патогену відбувається від матері до плода через плаценту. Плацентарний бар'єр, який хоч і не проникний в нормі для більшості мікроорганізмів, але деякі з них здатні його долати. Рідше цей механізм реалізується під час пологів, з грудним молоком, через яйцеклітину. У класичній епідеміології під вертикальною передачею розуміють передачу патогену статевими клітинами.

Проблематика визначення[ред. | ред. код]

Щодо вертикального механізму передачі збудників існує декілька точок зору. Деякі автори під цим механізмом розуміють лише гематогенно-трансплацентарне інфікування плода[1]. Висловлюється думка, що вертикальний механізм визначає інфікування плода тільки до пологів, тоді як зараження під час пологів є варіантом контактної горизонтальної передачі інфекції[2]. У деяких медичних джерелах цей механізм невиправдано відносять лише до групи перинатальних інфекцій — тобто таких, що можуть відбуватися у період від 22 повних тижнів вагітності до 7-го дня від народження дитини. Зустрічається розширене тлумачення вертикального механізму, коли в це поняття включають не тільки інфікування плода в антенатальному та інтранатальному періодах, але і зараження новонароджених від матері при годуванні грудьми і навіть при догляді[3][4]. Все ж таки з найбільшою ймовірністю визначено, що вертикальний механізм є передача збудників протягом всього періоду внутрішньоутробного розвитку, тобто від зачаття до появи новонародженого.

Шляхи і фактори передачі[ред. | ред. код]

Виділяють чотири варіанти вертикальної передачі збудників:

  • гермінативний (зародковий),
  • гематогенно-трансплацентарний,
  • навколоплодно-контамінаційний, включаючи висхідний шлях через вагін і матку,
  • інтранатальний (безпосередньо під час пологів).

На сьогодні вертикальну передачу також часто уточнюють як:

  • пренатальну — трансплацентарну (через плаценту);

Зараження відбувається як від матерів, хворих на гостру форму, так й хронічну, а також носіїв.

  • інтранатальну;

Інтранатальне зараження дитини відбувається під час пологів при проходженні через родові шляхи, коли шкіра дитини значно пошкоджується. Є припущення про можливе зараження і в цей момент у результаті заковтування або аспірації навколоплідних вод, в яких є певні збудники. Крім того, припускають, що різке стиснення матки в процесі пологів може призвести до потрапляння збудників з материнської крові в кровоносну систему плода. Як доказ наводять дані про відсутність інфікування новонароджених дітей після того, як їхнім матерям, які точно мали в собі певного збудника, було зроблено кесарів розтин.

  • постнатальну — після пологів, під час уходу за дитиною та / або при його годуванні грудьми.

Постнатальне зараження після пологів при тісному контакту з матір'ю відбувається рідше, ніж при інших видах вертикальної передачі, що перш за все пов'язано з тим, що більшість дітей інфікуються під час пологів.

Хвороби, що передаються цим механізмом[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Соринсон С. Н. Вирусные гепатиты. — СПб., 1998. (рос.)
  2. Ковалева Е. П. О механизмах передачи инфекции в свете новых данных // Журн. микробиол. 1995. № 1. С. 103—106. (рос.)
  3. Балаян М. С., Михайлов М. И. Вирусные гепатиты: Энциклопедический словарь. — М., 1999. (рос.)
  4. Medical Definition of Vertical transmission (англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • Б. М. Дикий, Т. О. Нікіфорова Епідеміологія (навчальний посібник для підготовки до практичних занять). — Івано-Франківськ: Видавництво Івано-Франківського державного медичного університету, 2006. — 196 с. ISBN 966-8288-29-7
  • Гоц Ю. Д., Колеснікова І. П., Мохорт Г. А. Епідеміологія. К.: Асканія. — 2007. — 353 с.
  • Загальна епідеміологія (навч. посіб. для студ. вищ. мед. навч. закл. IV рівня акредитації / Н. О. Виноград, З. П. Василишин, Л. П. Козак, Т. А. Романенко. — К. : Медицина, 2010. — 176 с. ISBN 978-617-505-046-0
  • Скакун М. П. Основи клінічної епідеміології та доказової медицини Навч. пос. Укрмедкнига Тернопіль. 2008—372 с. ISBN 978-966-673-103-9
  • М. А. Андрейчин, В. С. Копча — Епідеміологія. Навчальний посібник. — Укрмедкнига, Тернопіль. — 2000. — 382 с. ISBN 966-7364-64-X
  • К. А. Денисов, А. Д. Усенко, Л. И. Слюсарь, В. В. Ванханен, Е. И. Беседина, В. Д. Ванханен, В. А. Мельник МЕХАНИЗМЫ ПЕРЕДАЧИ ВОЗБУДИТЕЛЕЙ И ЕСТЕСТВЕННО-НАУЧНАЯ КЛАССИФИКАЦИЯ ИНФЕКЦИОННЫХ БОЛЕЗНЕЙ. Вестник гигиены и эпидемиологии. — Том 4, № 2, 2000. — стр. 219—223. (рос.)
  • Брико И.Н., Покровский В.И. Эпидемиология. Учебник. — Москва : «ГЭОТАР-медиа», 2015. — 368 с. — ISBN 978-5-9704-3183-2. (рос.)
  • Ряпис Л. А., Брико Н. И., Покровский В. И. Вертикальная передача возбудителей болезней человека и ее соотношение с классическими типами механизма передачи // Эпидемиол. и инф. бол. 2000. № 4. С. 46 — 49. (рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Черкасский Б. Л. Глобальная эпидемиология. М. Практическая медицина. — 2008. — 447 с. (рос.)
  • Людмила Зуева, Рауль Яфаев. Эпидемиология. Учебник. — Москва : «Фолиант», 2006. — 752 с. — ISBN 5-93929-111-2. (рос.)
  • Leon Gordis. Epidemiology, 4th Edition. — 4th Edition. — USA : Saunders, 2008. — 400 с. — ISBN 978-1416040026. (англ.)
  • Ray M. Merrill. Introduction To Epidemiology. — 7th Edition. — USA : Jones & Bartlett Learning, 2015. — 340 с. — ISBN 978-1284094350. (англ.)
  • А. Я. Сенчук, З. М. Дубоссарская. Перинатальные инфекции: практич. пособие. — М.: МИА, 2004. — 448 с. (рос.)