Верхнє Синьовидне
| смт Верхнє Синьовидне | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна
|
| Область | Львівська область |
| Район/міськрада | Сколівський район |
| Рада | Верхньосиньовидненська селищна рада |
| Код КОАТУУ: | 4624555300 |
| Основні дані | |
| Засноване | 1240—1241 |
| Статус | із 1957 року |
| Площа | 36.2 км² |
| Населення | ▼ 3409 (01.01.2018)[1] |
| Густота | 94,1 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 82613 |
| Телефонний код | +380 3251 |
| Географічні координати | 49°05′57″ пн. ш. 23°35′00″ сх. д. / 49.09917° пн. ш. 23.58333° сх. д.Координати: 49°05′57″ пн. ш. 23°35′00″ сх. д. / 49.09917° пн. ш. 23.58333° сх. д. |
| Висота над рівнем моря | 380 м |
| Водойма | р. Стрий, Опір |
| Відстань | |
| Найближча залізнична станція: | Верхнє Синьовидне |
| До райцентру: | |
| - фізична: | 9,3 км |
| - залізницею: | 9,2 км |
| - автошляхами: | 9,1 км |
| До обл. центру: | |
| - фізична: | 88,5 км |
| - залізницею: | 98 км |
| - автошляхами: | 98,3 км |
| Селищна влада | |
| Адреса | 82613, Львівська обл., Сколівський р-н, смт Верхнє Синьовидне, вул. Січових Стрільців, буд. 45, 24038 |
| Голова селищної ради | Карпінець Юрій Андрійович |
| Карта | |
  Верхнє Синьовидне | |
 Верхнє Синьовидне | |
|
| |
Ве́рхнє Синьови́дне (до 1946 року Синьовидсько Вижнє) — селище міського типу (з 1957 р.) Сколівського району Львівської області України.
Через селище пролягає М06, є залізнична станція.
Географія[ред. | ред. код]
Селище розташоване за 2 км від однойменної залізничної станції[2], у розлогій гірській долині (Верхньосиньовидненська улоговина), при підніжжі Сколівських Бескидів, біля річки Опору, що впадає в річку Стрий. Населення: 3348 (2011 р.).
Над долиною річки Стрий височіє гора Парашка — найвища у Львівській області.
За Верхнім Синьовидним видніється крутий берег річки зі скелями червоного кольору. Легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із смоляками було поранено Олекса Довбуша і його кров залила берег[3].
На північно-західній околиці села річка Здзенни та потік Середній впадають у Стрий.
Історія[ред. | ред. код]
Археологічні дослідження засвідчують, що у цій місцевості мешкали люди ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Тут збереглися залишки давньоруського городища, яке датують XІ-ХІІІ ст[4].
У Галицько-Волинському літописі село вперше згадується під назвою Синоводсько в часи князювання Данила Галицького. Перша письмова згадка про село припадає на 1240 р.
У літописі йдеться про те, що того року Данило, повертаючись із поїздки до Угорського короля Бели, переночував у Синевідському монастирі «… поїхав Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататися. Та не було приязні між ними обома і вернувся він од короля, і приїхав у Синевидсько в монастир Святої Богородиці…»[5].
Не випадково це бойківське поселення називали надалі Синьоводсько (Synowodzko). Старий путівник Галичиною передає переказ про те, що на місці теперішньої долини Стрия, де лежить Верхнє Синьовидне, колись було озеро Сині Води[6].
1349 р. — на той час землі села, як і вся Галичина, були захоплені Польським королівством (з 1569 — Річ Посполита).
Селяни брали участь у антифеодальних повстаннях 1607 року — проти Речі Посполитої, а у 1824—1826 роках — проти Австрійської імперії.
Після першого поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) село відійшло до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина)[4].
1886 р. — збудована дерев'яна церква Св. Івана Хрестителя[3].
1895—1896 pp. долиною річки Стрий планувалось збудувати залізницю Верхнє Синьовидне-Кропивник-Турка-Самбір. Однак ці плани так і не були реалізовані. У 1905 році на цій трасі була прокладена лише лісова вузькоколійка Верхнє Синьовидне-Крушельниця, продовжена пізніше до Рибника[7].
На межі ХІХ-ХХ сторіч синевідчани займалися торгівлею їстівними каштанами — закуповували їх в Італії й перепродували до Львова, Кракова і Варшави. Через те мешканців селища і досі називають «каштанами»[джерело?].
1906 р. — побудований деревообробний завод, продукція якого вивозилася за межі Галичини.
,_%D1%81%D0%BC%D1%82.%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BD%D0%B5_%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BD%D1%94..JPG)
Після розпаду Австро-Угорщини (1918) село увійшло до складу ЗУНР. 1919—1939 належало Польщі.
В 1926, 1936 і 1939 під керівництвом комуністів відбулися страйки деревообробників.
Від 1 листопада 1939 — у складі УРСР. 1943 р. — збудована Церква Успіння Пресвятої Богородиці[3]
Від 1957 має статус селище міського типу[4].
У радянські часи працювали три загальноосвітні школи, лікарня, клуб, кінотеатр та бібліотека. Також були дерево-обробні підприємства, пластмасовий та асфальтовий заводи, комбінат побутового обслуговування[2].
У селищі була центральна садиба радгоспу «Сколівський», що спеціалізувався на молочно-м'ясному тваринництві[8]. До нього входило 4715 га сільгоспугідь, зокрема 1115 га ріллі та 3469 га пасовиська і сінокосу.
Поруч із радгоспом функціонували автоколона Дрогобицького автопарку, асфальтний завод (на базі сланцевих покладів), а також лісозавод, що залишився з австрійських часів.
Влітку 1991 року ще до проголошення незалежності України мешканці селища за власний кошт спорудили, відкрили й освятили пам'ятник Тарасові Шевченку, приурочивши його 750-річчю від часу першої згадки про Верхнє Синьовидне.
Легенда
Жили два брати — Стрий і Опір. Народила їх одна мати — висока гора Явірник, що здавен стереже південні границі Тухольщини. На них чекала одна дорога до синього Дністра. Стрий, як розважніший і старший, вирушив у дорогу зразу ж. Ішов він широким півколом, обминаючи вузькі ущелини та перепади. Опір, легковажний, не думаючи про важливу мандрівку, заснув солодким сном. Коли ж пробудився, сонце було вже в зеніті, а Стрий далеко за лісами та горами. Опір, не роздумуючи, кидається стрімголов униз, навпростець через гори. Він пливе тісними ущелинами, рветься вперед через круті схили, піниться, шумить, реве, підточуючи скелі та береги. Наприкінці, прорвавшись через Ворота, які звуться тухольськими, побачив у широкій, мальовничій долині свого старшого брата. Тут злилися їх води, і це місце люди назвали Синевідсько. До заходу сонця Стрий та Опір підгірською долиною доплили до Дністра.
Сучасне селище[ред. | ред. код]
Нині у селищі розвивається зелений туризм. Гостей та відпочиваючих приймають база відпочинку «Вогник» та готель «Соняшник»[9].
Протягом 2000-х років у селищі закінчилася газифікація, освітлено центральні вулиці, відремонтовано лікарню, народний дім. У Верхньому Синьовидному функціонують дільнична лікарня, середня школа, ДНЗ «Теремок»[10], а також селищна хорова капела «Синьогора». Працюють деревообробні підприємства.
Відомі люди[ред. | ред. код]
- Роман і Іван Мицики — українські політичні діячі.
- Матисякевич Зеновій Михайлович — вчений-краєзнавець.
- Струк Євстахій Данилович — діяч ОУН.
- Цмоць Костянтин — (окружний Провідник ОУН Стрийщини у 1939—1941)
- Яцик Петро Дмитрович — меценат і філантроп.
- Сливка Микола Семенович — діяч ОУН-УПА.
- Юліан Макаревич (1854—1936) — польський художник та реставратор українського походження.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2018 року (PDF)
- ↑ а б Верхнє Синьовидне // Українська Радянська Енциклопедія
- ↑ а б в Історія Верхнього Синьовидного // Карпати. інфо.
- ↑ а б в Історія селища Верхнє Синьовидне
- ↑ Галицько-Волинський літопис.
- ↑ Про село Верхнє Синьовидне // Сайт міста Сколе.
- ↑ Верхнє Синьовидне // Незалежний культурологічний часопис «Галичина — країна міст». — 2005. — № 36.
- ↑ Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область/ — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 577
- ↑ Відпочинок в Верхньому Синєвиднему // Все включено.
- ↑ Верхнє Синьовидне // Довідник компаній.
Література[ред. | ред. код]
- Верхнє Синьовидне: минуле і сучасне. — Львів : Літопис, 2003. — 616 с. — ISBN 966-7007-60-9.
- Географічна енциклопедія України : В 3-х т / Редколегія: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К. : «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1989—1993. — 33 000 прим. — ISBN 5-88500-015-8.
- Данилюк Ю. З. Верхнє Синьовидне // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 488. — ISBN 966-00-0734-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
- Коваль М. ВЕ́РХНЄ СИНЬОВИ́ДНЕ (до 1946 — Синевидсько-Вижнє) // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
- Ців'юк Д. Про друзів і ворогів України. — Дрогобич : Відродження, 2006.
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Верхнє Синьовидне |
- Іменний список членів підпілля ОУН у Запорізькій області.
- Облікова картка[недоступне посилання з березень 2019].
|
Це незавершена стаття з географії Львівської області. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
| |||||||||||
| ||||||||
