Вето

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ве́то — заборона, яка накладається головою держави на рішення іншого державного органу. В сучасних державах право вето, як правило, надається главі держави щодо законів, які приймає парламент. Право вето має і народ, його прийнято позначати народним вето. У контексті сучасних конституційно-правових трансформацій народне вето слід також розглядати як конституційно-правову форму впливу громадян на прийняття нормативно-правових актів, де ключову роль має не стільки саме проведення відхиляючого референдуму щодо певного нормативно-правового акта, хоча це також має важливе значення, скільки усвідомлення представницьким органом публічної влади реальності скасування його рішення в рамках цієї конституційної процедури[1].

Сутність[ред. | ред. код]

Ве́то - від лат. veto – забороняю.

Сутність[ред. | ред. код]

1) У державному праві абсолютна чи умовна заборона, яку накладає один державний орган на рішення іншого органу. Право В. в більшості сучасних країн надається голові держави щодо рішень парламенту, а також верхній палаті парламенту щодо законопроектів прийнятих нижньою палатою;

2) У міжнародному праві застосування В. часто називають за відсутності одноголосної позиції постійних членів Ради Безпеки ООН.

Історичний аспект[ред. | ред. код]

У Стародавньому Римі право В. належало народним трибунам, які могли його застосувати щодо актів римських консулів або Сенату.

У Польщі XVII-XVIII ст. цим терміном з епітетом liberum veto – вільне вето) окреслювалося право кожного члена сейму накласти заборону на прийняття будь-якого законодавчого або міжнародного акту.

Застосування[ред. | ред. код]

Абсолютне (остаточне, резолютивне) В. надає голові держави право відмовити в затвердженні ухваленого парламентом законопроекту безумовно; умовне (відкладне, суспензивне, відносне) В. – право голови держави відправити законопроект на доопрацювання до парламенту або за відповідних умов для повторного схвалення конституційною більшістю голосів.

Серед відносного вето розрізняють «сильне» і «слабке» вето. При слабкому вето парламент зобов’язаний лише повторно розглянути законопроект. Для його подолання достатньо звичайної більшості голосів.

Сильне вето може бути подолане лише кваліфікованою (конституційною) більшістю іноді за дотримання певної процедури.

Потрібно зазначити, що вето дозволяє блокувати прийняття рішень, виступає механізмом збереження статус-кво у прийнятті політичних або економічних рішень.

Для здійснення права вето необхідна владна і правова субординація, ієрархія. Більш повноважні суб’єкти влади можуть мати право впливати на політичний процес прийняття рішень. Право вето в обов’язковому порядку повинне бути закріплене в законах держави, оскільки вето – дієвий механізм впливу на владу, воно часто передбачається основним законом (конституцією) держави.

В Україні[ред. | ред. код]

Згідно Конституції України (стаття 106, пункт 30), право вето належить лише Президенту України.[2]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Нестерович В.Ф. Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія / В.Ф. Нестерович. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2014. – 736 с.
  • Нестерович В.Ф. Поняття та види народного вето у контексті сучасних конституційно-правових трансформацій / В.Ф. Нестерович // Право і суспільство. – 2016. – № 3. – С. 27-33.
  • Нестерович В.Ф. Перспективи конституційно-правового утвердження народного вето в Україні у контексті зарубіжного досвіду / В.Ф. Нестерович // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2016. – № 4. – С. 63-70.
  • Даниленко В.М., Кокін С.А., Слюсаренко А.Г. Короткий історичний словник. – Запоріжжя: Видавництво «Прем’єр», 2001. – С. 23
  • Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посіб. / В.М. Литвин, В.І. Гусєв, А.Г. Слюсаренко та ін. – К.: Вища школа, 2002. – С. 51.
  • Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред проф. Баглая. М.: НОРМА, 2001. – С. 229
  • Конституции государств Европы : В 3-х т. / Под общей ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – Т. 1. – С. 155
  • „Президентське вето в сучасних демократичних системах”. Аналітична записка – Точка доступу – http://www.niss.gov.ua/articles/282/
  • Права вето: історія, міжнародний досвід та „українська специфіка” – Точка доступу – http://www.parlament.org.ua/content/print.php?action=publication&ar_id=1336
  • Паречина С.Г. Институт президентства: история и современность / Под общ. ред. Е.В. Матусевича. – Мн.: ИСПИ, 2003. – 163 с.

Література[ред. | ред. код]

  • В. Горбатенко. Вето // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.95 ISBN 978-966-611-818-2.

Посилання[ред. | ред. код]