Вечорниці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Вечорниці» Ілля Рєпін. 1881 р.
«Вулиця» — літній варіант вечорниць. Полтавщина. Світлина С. Дудіна, 1894

Вечорни́ці, досвітки — одна з форм осінньо-зимових вечірніх розваг, що відбувались у хаті. На вечорниці оповідали казки, танцювали, поєднуючи дозвілля з роботою.[1]

Здавна зібрання молодих відбувалося на вечорницях. Вечорниці починалися пізньої осені і тривали до початку Великого посту.

Для проведення вечорниць дівчата підшуковували простору хатину. Господиня цього дому — жінка (бабуся, вдова), яку всі прибулі величали «вечернична, досвітчана мати, паніматка». Саме вона стежила за дотриманням усіх звичаїв та традицій під час вечорниць. Причому, якщо молодь сиділа до півночі, то це вечорниці, якщо до третіх півнів — досвітки.

За приміщення молодь розплачувалася хлібом, тканиною або ж іншими продуктами. Вечорниці відвідували молоді люди, які були неодруженими. Брати і сестри намагалися перебувати в різних оселях.

Вечорниці були:

  • буденні
  • святкові

Основою буденних вечорниць була робота дівчат за вишиванням, прядінням, шиттям, оскільки саме від їхньої працьовитості залежало і їхнє придане. Та й вранці необхідно показати матері свою роботу. На святкових вечорницях молодь танцювала, співала, тобто розважалася. Святкові вечорниці пов'язувалися з певною подією або ж святом.

В свою чергу святкові вечорниці поділялися на:

  • недільні (по неділях)
  • весільні
  • прощальні
  • празникові (на великі свята)

Хлопці ж розповідали різноманітні історії, казки, співали пісні, танцювали, залицялися. Дівчата відвідували вечорниці тільки у своєму селі і трималися переважно одного гурту, а хлопцям дозволялося відвідувати усі вечорниці свого села, а також і сусідніх.

Як відбувалися вечорниці[ред.ред. код]

Брали перстень, галузку мірти, ляльку й квітку паперову (квіти з різнокольорового паперу самі дівчата виготовляли осінньо-зимовими довгими вечорами, якими ікони та портрети в кімнатах прикрашали), — і кожну річ під окрему тарілочку клали. Найперше старшій дівчині долю вгадували. Всі за неї пережи вали, бо хотіли знати чи вийде скоро заміж, чи ще буде цей рік дівувати.

Та дівчина, якій вгадували долю, не мала бачити, як дівчата будуть під тарілки фанти підкладати. І, як тільки їх розклали, то запрошували дівчину тарілку вибирати — свою долю вгадати. Кожна дівчина лише одну тарілку вибирала. Хвилювалась, бо вірила: що вибере на свято Андрія, це її й чекає.

Свято Андрія — це і радість, і сум, і потаємна надія… Якщо під тарілкою буде перстень, то вірили, що вже скоро заміж вийде; якщо — квіточка, то ще дівуватиме; якщо мірта, то незабаром її розлука з милим чекає, а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.

А ще так ворожили: Дівчина свій чобіт скидала та й із заплющеними очима його від себе кидала. Коли кидала, то стояти на одному місці мала. А інші дівчата дивилися, в який бік чобіт носком упав, то з цього боку й буде її наречений шукав.

Або ще так: Вибігали дівчата на подвір'я і навмання біля частини плоту чи паркану ставали, кілки рахували та так промовляли: «Молодець, старець». Останній кілок обов'язково оглядали. Якщо кілок тонень кий і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то хлопець буде такий; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою. Це найвеселіша ворожба. Дівчата одна з одної кепкували, жартували… Вірили — не вірили, а все ж трішки хвилювалися, бо вийти заміж за молодого хлопця всі бажали.

Ще так ворожили:

— Брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: молодець, удовець, буду дівувати, — і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати. Від стінки п'ятеро дівчат одна перед одною наперед ставали і хто перед порогом стане, та перша вийде заміж, а дівчина за нею -другою буде справляти весілля; за другою — третьою…

На аркушах паперу ім'я хлопців писали, потім перемішували їх, у шапку клали і собі «хлопця вибирали».

— Виходили дівчата одна за одною на подвір'я і примовляли:

О Святий, добрий Андрію,
Я лишень на Тебе маю надію!
Дуже хочу знати,
Звідки нареченого маю виглядати?

Так тричі промовляла і з надією на гавкіт собаки чекала. З якої сторони почує гавкіт собаки, то з цієї й буде її наречений.

— Дівчат за дровами посилали, а вони по в'язанці брали і потім їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.

А ще розповідали, що на дзеркалі долю свою впізнавали. Твер дили, що дзеркало долю віщує, але не кожна дівчина ворожитиме, бо треба бути відважною, не боятися. Але чого не зробиш, якщо хочеш про свою долю дізнатися. У тій ворожбі дівчина має бути тільки сама, щоб нікого не було в кімнаті. Треба сісти перед дзеркалом, а з обох боків свічки засвітити й такі слова говорити:

Я тебе, дзеркало, питаю,
З ким я свою долю злучити маю?
З'єднати з Іванком прошу,
Бо його в серденьку ношу.

Тричі треба так казати. Тоді відвернутися від дзеркала та із заплющеними очима знову промовляти: Святий Андрію, допоможи, Судженого мого покажи! Ворожу на свій вінок, Прошу захисту від зірок! Дай, Боже, шлюбу дочекати, Мене з Іванком звінчати. Відтак зразу різко повернутися і на дзеркало подивитися, але не жахнутися. Адже в дзеркалі може не бути обличчя Івана, а незнайомого пана. Коли за перший раз не вийде, то постарайтеся повторити тричі, але зауважу, якщо не вийде нічого, то наступного року повторіть, — бо це означає, що ваша доля ще десь блукає. Але не журіться, коли доля ще десь блукає, вона обов'язково вас розшукає і люблячі два; серденька з'єднає.

Коли вже дівчата лягали спати, то так робили, щоб мати змогу в сні свого судженого оглядати: під ліжко ставили миску з водою, а зверху треба дощечку положити, (ніби кладка через річку) і так просити:

О дай же, Боже, молодій мені,
Щоб приснився мій суджений в сні.
І Тебе, Святий Андрію,
Я прошу, як умію:
Святий Андрію, допоможи,
Мене сьогодні не залиши!
Ой ти, місточок, та не хилися,
А ти, Іванку, мені приснися.
Перейди річку — биструю воду,
Й веди до шлюбу мене, молоду.

Перед тим, ніж заснути, треба декілька разів так промовляти.

А щоб знати, яку професію буде суджений мати, то треба дівчині піти на город і землю розкопати, в пригорщі набрати, до світлиці принести та її гарно розглядати. Якщо знайдете тріску, то майбутній чоловік буде теслею; якщо залізо чи цвях — буде ковалем, якщо скло — склярем. А якщо земля без домішок, то буде хліборобом. Ниточку чи стебло віднайдете, то суджений буде добрим сім'янином; коли пір'я, то буде вчений чоловік; якщо камінчик, то впевнено йтиме до мети; а коли знайдете вуглинку, то буде нещасливий шлюб.

Ворожать ще так: дівчина насіння коноплі набирає, виходить на подвір'я і так промовляє-співає:

О Святий Андрію, Конопельку сію… Добре заволочу, Бо заміж вийти хочу… А як усе розсіє, то зразу насіннячко збирає, яке розсівала, в світлицю приносила і рахувала. Якщо буде парна кількість зернин, то скоро буде ця дівчина у парі жити. Віднайде її доля — цей єдиний, один!

Та ще: на вулицю дівчата вибігають і першого зустрічного зупиняють, у нього ім'я питають. Вірять, що таке ім'я буде у майбутнього чоловіка.

І досі дівчата на Андрія на підвіконні ставлять у воду гілочку вишні чи яблуні, або гілочку бузкову чи черемхову. Коли розквітне до Різдва, то буде ця дівчина щаслива. Кладуть гілочку у воду і приказують:

Святий Андрію,
Маю на Тебе надію:
Дай, щоб вишня зацвіла,
А мою долю на поріг привела.

Дуже багато різних ворожінь в Україні побутувало, що ніхто не перелічить — не порахує. Свято Андрія пов'язане з дуже багатьма обрядами та ритуалами, ми тільки маленьку часточку знаємо.

Дівчата дуже прагнули знати: багатого чи бідного чоловіка будуть мати. Для того брали навмання поліно і його розглядали. Якщо поліно сукувате, то чоловік багатий буде, а якщо — гладеньке, то бідний посватає.

Чого дівчата тільки не видумували. Вони коржики-балабушки випікали, а кожна дівчина свій коржик якось позначала, щоб між іншими свій впізнала. Їх на стільчик клали, а в кімнату собаку впускали. Чий коржик собака з'їсть, ця дівчина, швидше за подруг, вийде заміж. Андріївське дівоче ворожіння — давні поганські вірування й обряди, якими подекуди забавляється й наше покоління. Колись в Україні, особливо в селі, осінньо-зимовими вечорами дівчата й хлопці на вечорниці збиралися в самотньої господині. Вона лад в усьому давала: за молоддю наглядала та дівчатам вечерю готувати допомагала. Дівчата приносили з дому продукти. Наперед домов лялися, хто що принести має: одна — масло, інша — сметану, третя — сиру та борошна на вареники. А хлопці для дівчат за їх старання приносили ласощі: цукерок купували, горішки, яблука заздалегідь для вечорниць припасали.

Колись вечорниці були дуже поширені. На них молодь ближче знайомилася, окремі риси пізнавали і там собі пару вибирали. Було так заведено, що кожне село і, навіть вулиця мала «свою» хату для вечорниць. Молодь платила господині борошном, печеним хлібом, полотном… Цікаво й те, що на ті самі вечорниці рідним братам і сестрам не дозволялось ходити — була повага до старших: молодші слухалися своїх старших братів чи сестер, чого б варто повчитись молоді нині.

Та Андріївські вечорниці були особливими. Хлопці з дівчатами встигали порозважатися і їм збитки зробити для годиться. У цей вечір, щоб хлопці не зробили, то їм все прощали, бо така традиція існує, що на Андрія кожен хлопець «пустує».

Чого тільки хлопці не вигадують, щоб тільки дівчатам збитки зробити: біля хати ниткою снують вулицю, якою з вечорниць дівчата додому повертаються; ставлять опудала (середину гарбуза вичищають, «очі» й «рот» прорізують і в гарбуз свічку засвічену вставляють). Ворота знімають, але неподалік залишають, щоб бать ки швидко вранці знайшли, бо дівчата пізно додому повертаються і пізно прокидаються. Хлопці шибки у вікнах малювали або папером вікна затуляли, — і це було найсмішніше. В хаті темно, всі сплять, бо думають, що ще ніч.

Андріївські вечорниці — це веселе і колоритне дійство, жарти і сміх, який охоплює не тільки молодь, а й усіх. Збитки — жарти, пустощі, здебільшого хлопців, які дозволялись тільки в Андріївську ніч.

Заборона вечорниць[ред.ред. код]

У XVIII ст. церква повела боротьбу з проведенням вечорниць. В указі Київської духовної консисторії від 30 січня 1719 р. йшлося:

«…По указу его священнейшего царского величества дабы везде по городах, местечках и селах малороссийских перестали… Богу и человеком ненавистные гуляния, прозываемыя вечорницы, на которые многие люде молодые и неповстягливые от родителей своих — мужеска и женска полу, дети по ночам купами собираючися, неисповедимия безчиния и мерзкие беззакония творять, справучи себе игры, танцы и всякие пиятики скверная в воздух оскверняючая песней восклицания и козлогласования, откуду походят галаси, зачепки до сваров и заводов, почему найборзей последуют и забойства, а наипаче под час таких нечестивых зборов разные делаются ексцесса, яко то блудние грехи, девства растления, беззаконное детей прижитие… частие стаются детогубства.»

Церковна влада наказала духівництву вжити найактивніші заходи щодо викоренення вечорниць, оскільки ці «нечестиві беззаконня» призводять до «праведного гніву Божого», тобто неврожаїв хлібу, бездощової засухи, падежу худоби, тяжких хвороб людей, морової згубної пошесті.

Олексій Маркевич, із здивуванням коментуючи церковні заходи, зазначав: «Вечорниці — найцнотливіші зібрання, що заміняли для сільської молоді все, що вигадано для осіб інших класів під назвою різного роду зібрань, балів і вечорів… Навіть, залишаючись ночувати удвох, малоросійський парубок і дівчина не порушували меж невинного і дозволеного», а « „блудні гріхи“… відбуваються тут, як і в інших класах, незалежно і поза зібрань»[2]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Юцевич Ю. Є. Музика : словник-довідник. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2003. — ISBN 966-7924-10-6.
  2. Маркевич А. И. Меры против вечерниц и кулачных боев в Малороссии// Киевская старина.  — 1884.  — Т.Х (вересень). — С.178-180.

Посилання[ред.ред. код]