Взяття Умані (1768)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Взяття Умані (1768)[1][2][3] (пол. Rzeź humańska) — кульмінаційний момент Коліївщини (гайдамацького повстання 1768 року. Відбулося 21 червня 1768 року[4].

Передумови[ред. | ред. код]

Докладніше: Коліївщина
Мапа гайдамацького повстання 1768 року («Коліївщини»)

На початку червня 1768 повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові Потоцькому. Це був важливий торговельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдовою й Османською імперією. В ньому було багато заможного населення, чужих купців, тут була василіанська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком.

Місто було добре укріплене. 8 квітня 1760 року тут було урочисто закладено фортецю. А 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе місто) завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами — Новоміську та Раківську. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії), костьол, синагога, ратуша, дерев'яні житлові будинки.[5]

Власник поселень, Франциск Салезій Потоцький, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом «генерального губернатора» Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. У час Коліївщини в Умані були розміщені частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Ґонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії (повстанці) почали наближатися до Умані, комісар Бендзінський привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.[6]

Проти гайдамаків Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Ґонтою. Проте Ґонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і 20 червня розпочав наступ на Умань. Після здобуття її 21 червня повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським.

Іван Ґонта[ред. | ред. код]

Іван Ґонта

Іван Ґонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, попри те, всі, від київського воєводи Салезія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Ґонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрювати Ґонту у зв'язках із гайдамаками: прийшов донос, що Ґонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.

На вимогу Младановича сотник Ґонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу «на вірність вітчизні» і замість запланованого повішення Ґонти, поляки справили гучний бенкет на честь Ґонти, під час якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Ґонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і «всю Україну». Делегація євреїв міста принесла Ґонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Ґонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід гайдамак, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і єврейських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси пороху для гармат. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.

Перехід Ґонти на бік гайдамаків[ред. | ред. код]

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти гайдамак, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити гайдамак і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто, їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато визначних панів та старшин польської армії.

А тим часом Ґонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Ґонтою. На особисте доручення Ґонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.

14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Ґонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та євреїв, і підійшли під Умань.

Ґонта сам був син селянина й зробив добру кар'єру на службі в надвірній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаним своїми службовими й економічними інтересами зі шляхетською верствою. Що було мотивом його переходу на бік гайдамаків? Як думає Антонович, Ґонта під час переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім'я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обов'язок приєднатися до народньої справи, Іван Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля підтримує своїм військом російська цариця.

17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Ґонта з міліцією по розгромленні гайдамак. Але інженер Шафранський, спостеріг, що за козаками Ґонти маршували лави гайдамак, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а перед містом виставлені польські частини.

Взяття Умані[ред. | ред. код]

Здобуття Умані гайдамаками

Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Ґонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.

Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і навіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Ґонти. У місті залишилися тільки поляки та євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Ґонті, благаючи у нього пощади для міста. Ґонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.

Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже невлучно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.

Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби, не стало води, оскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замку, але марно. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.

Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентаря повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Ґонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Ґонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Ґонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Ґонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили гайдамак. Відома в польській мемуаристичній літературі під назвою «Уманська різня».

«Уманська трагедія»[ред. | ред. код]

Точна кількість загиблих під час взяття Умані невідома і різними авторами оцінюється від кількох десятків осіб[7] до 2 тисяч[8][9], 20 тисяч[10] чи навіть більшого числа католиків, уніатів і юдеїв. У пам'ять про цей день (5 таммуза за юдейським календарем, відзначався постом та особливою молитвою на пам'ять про загиблих) було складено кілька єврейських плачів, в одному з яких говориться:

Отче небесний! Як міг Ти споглядати,
Щоб українські євреї зазнали таких страждань?
Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,
Володарю світу!
Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.

Один з основоположників хасидизму, Нахман із Брацлава у 1810 р., передчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися в Умані, кажучи: «Душі померлих там за віру чекають на мене».

Часто також підкреслюється, що багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Ґонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.[11]

Наслідки[ред. | ред. код]

Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняк проголошений гетьманом, а Ґонта — полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православ'я, або покинути край. З-під Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

У мистецтві[ред. | ред. код]

Взяття Умані і постать Ґонти досі привертає пильну увагу як української, так і польської історіографії та художньої літератури. Польські таврують Ґонту як зрадника й розбійника, українські визнають його за героя визвольної боротьби, мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ. Особливо ідеалізувала Ґонту стара народницька школа українських істориків із професором Володимиром Антоновичем та редакцією журналу «Кіевская старина» на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка оспівала уманського сотника, зробивши його центральною постаттю в поемі «Гайдамаки».

У польській літературі уманським подіям присвячені твори пол. «Sen srebrny Salomei» Словацького, пол. «Zamek kaniowski» Гощинського i пол. «Koliszczyzna i stepy» Грабовського.

Михайло Чайковський, який особисто знав сина губернатора Младановича, коли той був уже у похилому віці, у своїх спогадах зазначає таке:

"Был там также кс. Младанович, сын уманского губернатора (управителя) во время резни; он был крестным сыном Ґонты и был им спасен. Теперь он был инвалидом монастыря и не нес никаких обязанностей, а все только рассказывал об уманской резне, об Украине, гайдамаках, Запорожье. Он все помнил и все рисовал в своих рассказах живыми красками. Удивительная вещь — он не выражал ни ненависти, ни раздражения против Ґонты. Всю вину преступления он приписывал Феликсу Потоцкому и польской шляхте. Вот слова, которые я часто слышал от него: «выучили его читать, писать и понемножку всяким наукам, а потом хотели его бить, сажать в „гусак“; сделали его полковником, — а полковник он был дельный, потому что он лучше знал военное дело, чем региментари, бригадиры и ротмистры, — а потом хотели его ошельмовать, как хама, мужика; и муравей кусает, если ему досаждают, а что же человек, да еще такой как Ґонта? Паны наварили этого пива, а люд Божий должен был его пить — и пьет, да никак не выпьет до дна»".

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Історія України (uk). ТОВ "ОВС". 2007. ISBN 9789667858452. 
  2. Подобєд, О. А. Історія України. 7—8 класи: Збірник завдань (uk). Ranok Publishing House Ltd. ISBN 9789666724437. 
  3. Narodna tvorchistʹ ta etnografii︠a︡ (uk). Наукова думка. 1993. 
  4. 10 червня за старим стилем)
  5. МИЦИК Юрій Андрійович. УМАНЬ — СИМВОЛ ГАЙДАМАЦЬКОГО РУХУ ХVІІІ СТОЛІТТЯ
  6. Виклад подій дається за Петро Мірчук. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р.
  7. Храбан Г. Ю. Селянська війна на Україні в 1768—1769 роках: матеріали особового архівного фонду Г. Ю. Храбана / упор. В. Сокирська, А. Карасевич, В. Карпенко та ін. — Умань, 2012. — Ч. 2. Коліївщина. — С. 70–84.
  8. Paul Robert Magocsi «A History of Ukraine», Univ. of Washington Press 1996, p.300
  9. Орест Субтельний. Україна: Історія
  10. Haidamacks by Herman Rosenthal, J. G. Lipman. Jewish Encyclopedia
  11. Петро Мірчук. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]