Виголошується лот 49

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Виголошення лоту 49
Виголошення лоту 49.png
Жанр фантастика, постмодернізм
Автор Томас Пінчон
Мова англійська
Видавництво J. B. Lippincott & Co.
Виданий 1966
Переклад Максим Нестелєєв, 2016
ISBN-13: 978-2-02-040648-2, 978-0-397-00418-8
ISBN-10: 2-02-040648-9, 0-397-00418-4
Попередній твір V.[d]
Наступний твір Веселка тяжіння

«Виголошення лоту 49» — постмодерністський, інтелектуальний роман американського письменника Томаса Пінчона (Thomas Pynchon * 1937), вперше опублікований 1966 року. Інтелектуальний детектив, метафізична містерія.

Сюжет[ред.ред. код]

Роман оповідає про Едіпу Маас, каліфорнійську домогосподарку, яка після смерті коханця, стає спадкоємицею його майна і з цього моменту виявляється вплутаною в історичні таємниці. Відправною точкою пригод Едіпи є штамп на конверті, який може бути використані секретною поштовою службою, Тристеро / Трістеро, коріння якої проростає з європейського середньовічного ґрунту, і якою володів небіжчик. Ця служба переїхала в Америку і перетворилась на неофіційну службу психологічної допомоги. Едіпа вирішує спільно з іншим розпорядником майна по імені Метцгер упорядкувати спадщину покійного і з цією метою намагається розібратися в таємниці. Пошуки приводять її в минулі століття, в стару Європу, де й виникло це суспільство в пику офіційної поштової служби, а потім поширилося по Америці, перетворившись на засіб підпільної комунікації.

MutedPosthorn

Вона їде в місто Сан-Нарцисо, де свого часу жив Пірс. Все, що відбувається з моменту появи Едіпи в цьому місті, здійснюється в рамках детективного кадру, який, щоправда, специфічно пародіюється. Отже, починаючи з другої глави роману, наша героїня займається фактично діяльністю пізнання: збирає інформацію, шукає якусь організованість і системність в навколишніх подіях, розгадує все нові і нові таємниці. При цьому Едіпа постійно розмірковує над проблемою співвідношення її знань і дійсності, торкаючись таким чином фундаментальних епістемологічних питань.

Роман таємниць і жахів розгортається на тлі гротескового опису картини Америки середини XX ст. Із хаосу, із нагромадження жахливих і загадкових подій вибудовується образ Америки поодиноких, потерпаючих від самотності людей, де психоаналітик так само необхідний, як і дантист, де лише параноїки здатні до спілкування, де служба рятування від самогубства вкрай необхідна. У порівнянні з такою реальністю готичні жахи, що насичують шекспірівську п'єсу, яку дивиться Едіпа на сцені театру, видаються дещо шаржованими дитячими пригодами. Автор проводить свою інфантильну героїню (жіночий варіант «невинного Адама») в пошуках засобів комунікації через сторіччя, через усю історію європейської цивілізації і виявляє єдиний можливий вид комунікації — параною.

Характеристика роману[ред.ред. код]

«Виголошення лоту 49» — чудовий зразок постмодерністського роману, насичений алюзіями і грою зі свідомістю читача. Вже перше знайомство з героїнею наводить читача на роздуми. Вона має незвичайне ім'я — Едіпа. Один з прийомів постмодернізму — аналогія та алюзії. Виникає аналогія з дреньогрецьким царем Едіпом. Ідея руйнування стрункої системи буття, зведення її до стану хаосу в «Виголошується лот 49» реалізована потужно і в повну силу, хоча, здавалося б, на дуже невеликій, локальній ділянці. Абсурдність міркувань очевидна тільки на перший погляд. Більш ретельне вчитання дозволяє виявити цікаві установки. Так, наприклад, виникає теза про невідомості справжніх причин тих чи інших історичних подій: Велика французька революція була ініційована заради прикриття переділу ринку поштових послуг. Розгадуючи безглузді, на перший погляд, загадки, Едіпа приходить до думки, що все, що ти бачиш і відчуваєш, умовно, контурно і легко може бути спростоване. Упродовж усього роману Едіпа перебуває на порозі ієрофанії і, як їй здається, близькості перспективи, з якої все постане в ясному і прозорому світі, після чого вже не залишиться місця для чогось невизначеного, недомовленого і неочевидного. Це відчуття наближення релігійного одкровення виникає у Едіпи вже в ту мить, коли вона вперше в'їхала на автомобілі до міста Сан-Нарцисо[1]. Пізніше це відчуття з'являється у неї регулярно[2], постійно змішуючись з усвідомленням існування прихованої таємниці. Як демонструє вся інтерпретативна діяльність Едіпи, сенс її зусиль криється в пошуку якогось трансцендентального означуваного, яке по своїй суті є глибоким і прихованим, звідси і постійне звернення Едіпи до таємниці, тому що для неї передчувати ієрофанію означає неминуче мати справу з таємницею. Загалом роман Пінчона представляє дуже типову ситуацію, коли спочатку пошук таємних, прихованих смислів і якогось трансцендентального означуваного в якусь мить може викликати у людини справжню параною, і він почне підозрювати всіх оточуючих у змові проти себе. Так гіпертрофована інтерпретація з підозрою і крайня фіксованість на енігматичних повідомленнях[3] жорстко конституюють параноїдальний модус існування.

Англійська обкладинка

Алюзії роману[ред.ред. код]

Роман Пінчона насичений культурними посиланнями, знання яких значно збагачують розуміння його роботи.

The Beatles[ред.ред. код]

«Виголошення лоту 49» був опублікований на піку бітломанії та «британського вторгнення», яке відбулося в Америці та інших західних країнах. Дійсно, контекстні ключі вказують на те, що дія роману розгортається в 1964 році — році релізу «A Hard day's Night». Пинчон дає широкий спектр алюзій на The Beatles. Найбільш важливою є «Параноїки», група, що складалася з веселих курців марихуани, чий вокаліст, Майлз, імовірно, був вигнаний зі школи. Усі члени групи говорять з американським акцентом, але співають з британським, а гітарист змушений відмовитися від водіння авто, оскільки не може ясно бачити через свій довгий чуб.

Володимир Набоков[ред.ред. код]

Пінчон був студентом Корнелльського університету, де курс лекцій з літератури читав Володимир Набоков. Сам Набоков його не пам'ятав, але дружина Набокова, Віра, згадувала екзаменаційні роботи Пінчона завдяки його почерку, «напіврукописному, напівдрукованому». За рік до випуску Пінчона, у Сполучених Штатах вийшов роман Набокова «Лоліта». У романі було введено поняття «німфетка», щоб описати сексуально привабливих дівчат у віці від дев'яти до чотирнадцяти років. У наступні роки основне використання цього поняття було розширено, але Пінчон описує зовсім ранні приклади канонічного використання цього терміну в літературі. Від Сержа, контр-тенора «Параноїків», йде його дівчина до літнього адвокату. Він висловлює свою тугу в пісні:


Який у серфера самотнього є шанс

Кохатись з ципою на серфі,

Коли дебелі й хтиві Гумбéрт Гумбéрти

Кружляють поруч нас?

Моя мала для мене — леді,

Для нього — це німфетка ще одна.

Ремедіос Варо[ред.ред. код]

На початку роману Едіпа згадує поїздку в художній музей в Мексиці, де їй зустрілася картина «Шиття по мантії земній» Ремедіос Варо. На картині зображені вісім, імовірно полонених жінок, у середині вежі. Шість з них ткуть гобелен, який звисає з вікна. Гобелен, здається, зображує світ зовні вежі. Реакція Едіпи на гобелен дає нам деяке уявлення про її труднощі у визначенні того, що реально, а що ні.

Каліфорнійська золота лихоманка[ред.ред. код]

Значення числа 49 в романі не може бути випадковим. Так як роман концентрується на темі комунікацій, можливо рік 1849 був причиною вибору назви. Саме 1849 рік був другим роком Каліфорнійської Золотої Лихоманки, коли величезна кількість телекомунікаційного обладнання, в тому числі, приватної поштової системи, були розгорнуті в підтримку тих, хто поспішав до Каліфорнії.

Персонажі[ред.ред. код]

  • Едіпа Маас — головна героїня роману. Після того, як її колишній хлопець, Пірс Інвераріті, вмирає й вона стає співвласником його майна, вона виявляє і починає розплутувати те, що може виявитися всесвітньою змовою.
  • Пірс Інверариті — колишній хлопець Едіпи і багатий власник нерухомості в Каліфорнії. Читач ніколи не зустрічається з ним безпосередньо, на початку роману він уже мертвий: всі згадки показано через спогади Едіпи.
  • Венделл «Мучо» Маас — чоловік Едіпи, коли займався продажем уживаних авто, але тепер став диск-жокеєм на радіо KCUF в Кинерете, Каліфорнія (вигадане місто). Ближче до кінця роману його зароджується пристрасть до ЛСД віддаляє його від Эдипі.
  • Метцґер — адвокат, що працює на юридичну фірму «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус». Був призначений, щоб допомогти Едіпі з оформленням нерухомості Пірса.
  • Майлз, Дін, Серж і Леонард — чотири члена гурта «Параноїки», американські підлітки, які співають з британським акцентом.
  • Доктор Гілеріус — психіатр Едіпи, що прописує їй, як і іншим домогосподаркам, ЛСД, який вона не приймає. Наприкінці роману він божеволіє і стверджує, що був нацистським лікарем у Бухенвальді, де працював у програмі, спрямованій на викликання експериментально-індукованого психозу у євреїв. Він клянеться, що може використовувати вирази обличчя як зброю, і одного разу скорчив гримасу, яка звела пацієнта з розуму. Переховувався у своєму кабінеті, але мирно здався поліції, коли Едіпа його обеззброїла.
  • Джон Нефастис — вчений, одержимий ідеєю вічного двигуна. Винайшов тип Демона Максвелла у спробі створити вічний двигун. Едіпа відвідує його, щоб побачити механізм, дізнавшись про нього від Стенлі Котекса.
  • Стенлі Котекс — співробітник корпорації Йойодина, знає щось про Тристеро. Едіпа зустріла його, коли забрела в його офіс під час відвідування заводу.
  • Рендольф Дріблетт — режисер вистави за п'єсою Верфінґера. Дріблетт здійснює самогубство до того, як Едіпа отримує від нього яку-небудь корисну інформацію, але зустріч з ним спонукає її продовжити пошуки правди про Тристеро.
  • Майк Фалопян — Едіпа і Майк Метцгер зустрічають його в «Кіноскопі» — барі, який зазвичай відвідують співробітники Йойодини. Він розповідає їм про Спільноту Пітера Пінґвида.
  • Чингіз Коен — найвидатніший філателіст у Лос-Анджелесі, був найнятий для інвентаризації та оцінки колекції марок покійного. Вони з Едіпою обговорюють штампи і підробки.
  • Професор Еморі Бортц — в даний час викладає в Сан-нарцисо, написав передмову до п'єс Верфінґера. Едіпа стежить за ним, щоб дізнатися більше про Тристеро.

Критика[ред.ред. код]

Критики визнали роман як, з одного боку «зразково постмодерністський», а з іншого — як пародію на постмодернізм. Сам Пінчон зневажливо відгукувався про свою працю, написавши у 1984 році: «Як ясно видно з непостійної кривої мого розвитку, було б занадто чекати від мене тривалого позитивного і професійного письменства. Останньою моєю історією був роман „Виголошення лоту 49“, і в ньому я схоже забув все те, що, як мені здається, я знав досі.»

Літературознавець Heinz Ickstadt побачив у романі спробу психологічного аналізу Сполучених Штатів Америки і зарахував його до найбільш значних творів американської літератури[4]

Амеріканіст Губерт Цапф визначив «Виголошення лоту 49» як «класику» американської постмодерністської літератури, де головною героїнею розглядаються пошуки сенсу життя поряд з проблематикою «американські історії релігії» протягом тривалого часу. За словами Цапфа, роман Пінчона показує ситуацію того, «як пуритани проголосили божественний план порятунку …в умовах історичної випадковості і людської неадекватності».[5]
Відомий британський літературознавець Пауль Ентоні Теннер, зазвичай відомий як Тоні Теннер, у своєму аналізі роману помічає, що пошук Едіпи відповідає пошуку читача. Він характеризує роман як «анти-детектив».[6]

Український переклад[ред.ред. код]

  • Виголошення лоту 49 / Томас Пінчон; пер. з англ. Максима Нестелєєва. — Київ: Видавництво Жупанського, 2016. — 192 с. — ISBN 978-966-2355-74-1

Примітки[ред.ред. код]

  1. Пинчон Т. Выкрикивается лот 49. — СПб.: Симпозиум, 2000. — 408 с. с. 34-35
  2. Пинчон Т. Выкрикивается лот 49. — СПб.: Симпозиум, 2000. — 408 с. , с. 42, 55
  3. http://elibrary.kubg.edu.ua/11133/
  4. Heinz Ickstadt: The Crying of Lot 49. In: Kindlers Literatur Lexikon. dtv, München 1986, Bd. 13, S. 10591.
  5. Hubert Zapf: Postmodernismus (60er und 70er Jahre — Thomas Pynchon). In: Hubert Zapf u.a.: Amerikanische Literaturgeschichte. Metzler Verlag, 2. akt. Auflage, Stuttgart und Weimar 2004, ISBN 3-476-02036-3, S. 354—358, hier S. 356.
  6. Hubert Zapf: Postmodernismus (60er und 70er Jahre — Thomas Pynchon). In: Hubert Zapf u.a.: Amerikanische Literaturgeschichte. Metzler Verlag, 2. akt. Auflage, Stuttgart und Weimar 2004, ISBN 3-476-02036-3, S. 354—358, hier S. 356.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]